2007 р. Загадки та вигадки Топорівської кам’яниці

Марина Мартинюк

Дата: 16.04.2007

Іллівська церква у Топорівцях (Чернівецька область) має багату на яскраві й драматичні сторінки історію. Вісім років тому занедбану кам’яницю було відновлено зусиллями місцевих ентузіастів, однак на свята та в недільні богослужіння тут зовсім не велелюдно.

Мої співрозмовники – досвідчені краєзнавці Петро Гелич, Віктор Паращук та Лариса Збіра – чимало зробили для відродження давнього храму і можуть розповідати годинами легенди, перекази та правдиві історії, пов’язані з ним.

Одну з них вам охоче переповість кожен топорівчанин. Тут упевнені, що саме в Іллівській церкві в 1653 році відспівували сина гетьмана Богдана Хмельницького Тиміша, тіло якого везли через Топорівці з Сучави до Чигирина. Й хоча історики поки не поспішають підтверджувати цей факт, таке цілком можливе. Достеменно відомо, що в селі в 1772 році зупинявся український гетьман Пилип Орлик, який їхав з Галичини до Хотина та молився в церкві.

Дослідники й досі сперечаються про дату побудови храму, який зводився тутешніми воєводами Барнівськими (син Томи Барнівського Мирон був одружений з дочкою Петра Могили). Називаються дві дати 1560 та 1619 роки. Однак беззаперечним є факт, що церква мала не лише культове, а й оборонне значення. Про це й зараз засвідчують вузькі бійниці під самим дахом церкви.

Колишній сільський голова Топорівців, тутешній учитель Віктор Паращук каже, що коли 8 років тому тут фарбували стіни (які мають аж метр двадцять сантиметрів завширшки), на них ще можна було побачити рештки смоли. Як захисники церкви-фортеці піднімали пекельне вариво, що мало литися на бусурманські голови, вузесенькими крутими сходами на горище, й досі залишається загадкою.

Коли попросите церковного служку, вас охоче впустять на екскурсію під дах храму. Там зможете переконатися на власному досвіді, що навіть просто піднятися нагору без будь-якого вантажу – не таке вже й легке завдання. Утім, воно вартує зусиль, бо там можна побачити не лише автентичні деталі церковного побуту, як от давні дерев’яні підсвічники, а й почути ще одну гарну легенду.

Подейкують, що коли перекривали дах церкви, турки закрили важкі дубові двері, щоб майстри не могли вийти з храму. Тоді вони зробили собі крила з дранки і перелетіли через вороже військо. Кажуть, могили тих майстрів дотепер можна побачити на городах топорівських газд. Хто де впав, там і понині стоять хрести.

Від старовинного убранства Іллівського храму нині залишилися лише давній ключ, яким запиралися важка тесана брама, окремі фрагменти різьбленого іконостасу та автентичний престол за вівтарем, виготовлений із суцільної дошки. Де наші пращури змогли знайти дерево діаметром більш ніж півтора метра – загадка старої церкви. І, як виявляється, не остання.

Навіщо біля бабинця – найближчої до входу частини храму – треба було облаштовувати щось схоже на водостік – невідомо. Можливо для обрядових, а може й для оборонних потреб. Особлива розмова – стіни церкви, які назавжди зберегли сліди долонь тих, хто клав штукатурку в прадідівський спосіб. І ще одна таємниця – чому над церквою встановлено одразу два символи двох світових релігій: християнський хрест, під котрим мусульманський півмісяць?

Топорівці були останнім селом Австрії, далі котрого вже починалася Росія. Дотепер у декотрих селах половина люду каже «дякую», а інша – «спасибо». Проте, здається, це ніколи не заважало взаєморозумінню двох братніх народів.

«Мій дід був 12-річним хлопчаком, – розповідає Віктор Паращук, – коли почалася друга світова війна. Він росказував мені, як оригінально воювали буковинці в складі австрійської армії проти росіян. На Великдень 1915 року і одні, і другі віддали наказ, три дні не стріляти. Наші мали добре сало, а росіяни – горілку, і солдати за три дні так побраталися, що потім відмовилися стріляти один в одного. То командуванню обидвох армій довелося підтягнути до цієї лінії фронту інші сили».

Петро Афанасійович Гелич показує родовий помінник, датований 1913 роком, в якому записана вся його династія. Особливо пишається він своїм пращуром-тезкою, котрого в 1909 році селяни обрали головою громади, чи як тоді казали – бурмістром. Той Петро Гелич був вихованцем та щирим послідовником відомого на Буковині просвітителя Григорія Воробкевича, брата відомого письменника й композитора, який довгий час служив парафіяльним священиком у храмі святого пророка Іллі.

Топорівський бурмістр чимало зробив для розвою національно-культурного життя у рідному селі. Саме за його сприяння та підтримки всієї топорівської громади в селі у 1914 році з’явилася ще одна церква, побудована з особистого дозволу цісаря та за сприяння австро-угорських властей.

«У нашому селі нараховується 1400 дворів, – каже Петро Гелич (його руками витесані майже всі дерев’яні предмети для відновленого храму), – а на богослужіння приходять десь до 200. Більша частина йде до другої церкви, де править службу священик УПЦ Московського патріархату. Якось не мають люди свідомості шанувати своє, українське, зведене руками пращурів. А ми хочемо навернути людей до своєї віри».

«Щоправда, в селі панує толерантність, – додає вчителька історії Лариса Збіра. – Трапляється навіть, що чоловік йде до одної церкви, жінка до іншої, а потім мирно сідають обідати».

«Ми мріємо про те, щоб серед чернівецької молоді запанувала нова мода – брати шлюб в одній із найдавніших церков Буковини, – завершує розмову Віктор Паращук. – Хоча б задля того, щоб бути оригінальним. А ще тому, що ця церква – справжній шедевр архітектури. Гадаю, 15 кілометрів від Чернівців – не така вже й велика перешкода для тих молодят, які мріють зустрітися вже на початку свого спільного життя зі справжнім дивом».

Джерело: “БукІнфо”,