2009 р. Iсторія у Стільському зупинилася?
Оксана Миколюк
Дата: 24.07.2009
Колективні звернення в газету науковців, інтелігенції – це, на жаль, чи не остання надія бути почутими. На цей раз у «День» надійшов лист, підписаний, зокрема, академіком НАН України Зіновієм Назарчуком, директором Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, академіком Ярославом Ісаєвичем, археологом, доктором історичних наук, головою археологічної комісії Наукового товариства ім. Шевченка Ларисою Крушельницькою, народним депутатом України Ігорем Юхновським, письменником Ігорем Калинцем (усього – 17 відомих і поважних імен), які привертають увагу до становища, в якому опинився український історико-культурний комплекс VIII – IX століть із центром у селі Стільське Миколаївського району Львівської області.
«Верхньодністрянська археологічна експедиція Національної академії наук України під керівництвом кандидата історичних наук Ореста Корчинського у 80 – 90-х роках минулого століття зробила вагомий внесок у вивчення питань появи перших інститутів державності у Верхньому Подністров’ї, відкривши раніше незвіданий пласт української історії та культури VIII – IX століть, що становив підвалини Галицького, а згодом Галицько-Волинського князівства.
В основу відкриттів лягли розкопки численних городищ – решток давніх общинних центрів, міст, замків, фортець, осередків язичницької та християнської релігії», – йдеться у листі…
За даними істориків та архітекторів, тут, біля села Стільське, у ІХ столітті розміщувалося більше за Київ городище – у ньому було понад 40 тисяч мешканців. Це був мегаполіс із фортецями, укріпленнями та язичницькими храмами. Місто мало потужну систему укріплень – оборонні стіни розтяглися на 10 км. Із західного боку столицю захищали стрімкі схили гір (над урвищами досі нависають величезні камені), з півночі та півдня були глибокі яри, а зі сходу – земляний вал з дерев’яним частоколом і ровом за ним.
Археологи можуть показати, що фрагменти валів заввишки 2-2,5 м збереглися й нині – там селяни збирають ягоди та гриби. Також до нашого часу дійшли язичницькі святилища, витесані у скелях: у довколишніх селах їх нарахували десять. У селі Дуброва, наприклад, у скелях, які складають язичницький комплекс, витесано комірчини: давним-давно тут жили волхви, після них – ченці, а у 1940 – 1950 роках переховувалися вояки УПА.
За даними науковців, внаслідок багатьох років роботи, організованої ще Інститутом археології СРСР, встановлено, що городище та прилеглі до нього території, тобто історичне довкілля, є рештками одного з найбільших міст ранньосередньовічної Європи. «Цей комплекс уже скоро може стати важливим центром міжнародного туризму, а також потужним додатковим джерелом наповнення бюджету», – наголошують історики та археологи.
На думку дослідників, нині основною проблемою є те, що нові наукові дослідження дали базу для спростування «помилкових концепцій російської, польської та вітчизняної історіографії». Йдеться про те, що поява на політичній арені Європи Галицько-Волинської держави є явищем не випадковим, а закономірним процесом, який ѓрунтується на тривких підвалинах економічного, політичного та культурного розвитку й сягає глибокої давнини, вважають науковці.
Ще 2001 року Стільське городище внесли до Державного реєстру нерухомих пам’яток України, 2003-го Верховна Рада постановила вивчити питання «щодо створення на території городища державного історико-культурного заповідника» й тоді ж уряд зобов’язав Львівську облдержадміністрацію підготувати та подати до Кабміну на затвердження необхідну документацію.
«На жаль, усупереч міжнародному визнанню унікальної пам’ятки давньоруської історії та культури… вимоги та постанови не було виконано, а наукові дослідження припинено. Через те історичне середовище Стільського городища швидко руйнується. Охоронна зона пам’ятки національного значення досі не є визначеною, а на її території відсутні охоронні знаки», – констатують автори листа.
Науковці та громадські діячі сподіваються, що колись їх таки почують, хоча скільки вони вже писали звернень – не полічити…
Коментар
Орест Корчинський, відкривач і дослідник Стільського городища, кандидат історичних наук:
– За 30 кілометрів від Львова у селі Стільське є унікальне городище. Саме місце займає 250 га, а весь масив – храми, печери – аж 200 кв. кілометрів. Але в Україні про городище не знають, більше того, не знають навіть у Львові. Експедиція працювала 25 років за постанови президії Академії наук, а створили її за клопотанням провідних вчених-археологів СРСР 1987 року, передусім – академіка Рибакова з Інституту археології СРСР. За кордоном про неї вийшла не одна публікація, серед іншого в наукових журналах.
Але потім виявилося, що незалежній Україні не потрібно займатися вивченням історії Галичини. От «добрі» люди 2000 року звернулися в Академію наук із листом, що ця експедиція не потрібна… Де-юре вона існує донині, але в незаконний спосіб забрано фінансування (мені прямо сказали, що пора припиняти всілякі дослідження).
Городище ж – це найбільше місто Європи VII – X століття нашої ери. Дуже ймовірно, що це центр літописних хорватів. Воно згадується у «Повісті временних літ». І взагалі, потрібно вносити зміни й корективи в історію, а це декого з Академії наук України не влаштовує. Городище – мій світ, над яким я працюю…надцять років досить небезуспішно.
Це пам’ятка національного значення, куди приїжджають люди зі всього світу – і туристи, й археологи. Про неї знають, оскільки я працював у багатьох університетах Європи, але, на жаль, вона залишається нині без належної уваги держави. Є постанова Верховної Ради, згідно з якою було рішення «вивчити питання», але все це гальмувалося й гальмується.
Так, у Львові є управління охорони культурної спадщини. Його завданням є встановити знаки на пам’ятках національного значення (таких у Львівській області 14), і на це не потрібно великих коштів – це коштує копійки. Але немає бажання, немає розуміння, немає пошани до своєї історії та культури. Раніше були звернення, є ще звернення обласної ради до влади, але їх ніхто не захотів чути.
І хоча про Стільське городище показували сюжети на телебаченні, але за кордоном люди знають про нього набагато більше і всі дивуються, чому в нас так не цінують своє ж багатство. Ми не вміємо займатися рекламою національних надбань, не вміємо їх шанувати, але це не завдання істориків чи архітекторів – це завдання держави.
Джерело: «День»