Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби
за славу Володимирового тризуба

Богдан Хмельницький

?

2009 р. У «Грослазареті-301» фашисти замордували 150 тисяч військовополонених

Наталія Кравчук

Дата: 23.06.2009

У роки Другої світової війни існувало чимало “фабрик смерті”, де десятками тисяч нищили полонених. Були такі катівні й на території України. Через “Грослазарет-301” біля міста Славути на Хмельниччині пройшло кількасот тисяч людей. Понад 150 тисяч з них залишилися на цій землі навіки – у численних братських могилах, котрими було всіяно кілька гектарів землі. На Нюрнберзькому процесі документальні матеріали про знущання з військовополонених у цій “фабриці смерті” було оголошено доказами злочинів фашизму проти людства.

Мерців викидали з вікон камер

“Грослазарет Славута. Табір 301” – таку він мав назву у далекому 1941-му. Душогубку відкрили фашисти для полонених солдатів та молодших офіцерів Червоної армії. Розмістили “Грослазарет” за два кілометри від Славути у військовому містечку. Начебто це було місце, де мали підліковувати поранених в’язнів (на практиці лише одиницям робили примітивні перев’язки з переварених ганчірок), натомість їх катували, морили голодом і ставили над ними нелюдські експерименти.

Спалахи загадкових хвороб німецькі лікарі називали “парахолерою”, насправді ж це були результати їхніх дослідів. Є відомості, що після війни майже увесь медперсонал, що працював у “Грослазареті”, союзницький трибунал над військовими злочинцями присудив до страти.

Десять триповерхових будинків, оточених колючим дротом і вежами для кулеметників, одночасно “приймали” від 15 до 18 тисяч людей. Разом із більш-менш здоровими у блоці перебували й полонені, хворі на сипний тиф, туберкульоз, дизентерію. За свідченнями полонених, яким вдалося вибратися з того пекла, в’язнів тримали напівроздягненими, а то й зовсім голими, камер не прибирали й не опалювали, а примітивні печі, що були у бараках, німці зумисне розбирали. Аби щільніше напхати у камери люду, фашисти стріляли у приміщенні. Полонені тулилися один до одного…

Особливо страшною була зима 1942-1943 років. Тіла ховати було ніде. В’язні, впрягаючись замість коней у голоблі, цілодобово вивозили трупи й скидали у викопані ями. Бувало, що за день загрібали по 300 і більше тіл. Трупів не встигали забирати з камер, і їх просто викидали з вікон бараків… Тут вони пролежали до весни, і тільки тоді їх вивезли за межі табору й закопали.

Годували баландою зі щурячими екскрементами

Смертність росла в геометричній прогресії не тільки через інфекційні хвороби. Сприяло виснаженню бранців і харчування. Задокументовано, що у цій “фабриці смерті” на добу на душу припадало “аж” 200 грамів так званого ерзацхліба (провівши експертизу “борошна”, з якого випікали цей продукт, вчені знайшли там майже виключно солому, тирсу й лише дещицю полови гречки чи проса) й близько двох літрів рідкої баланди з домішками гнилої картоплі та щурячих екскрементів.

Кажуть, святом були ті дні, коли за розпорядженням коменданта полоненим дозволяли збирати мертвеччину на околицях табору. Непоодинокі були убивства військовополонених і просто заради розваги. Охорона викидала на огорожу з колючим дротом нутрощі здохлих коней. І коли безумні від голоду солдати кидалися їх збирати, по них відкривали вогонь.

За колючим дротом коїли страшні злочини. Військовополонені, розуміючи, що вони – смертники, вдалися до підкопу. Ця надія врятуватися жевріла маленьким вогником і додавала сил. Був 1943 рік. В’язні почали копати тунель за межі табору. Його ширина сягала 70 сантиметрів, висота – лише 50.

Вздовж тунелю доводилося виводити назовні вентиляційні отвори, щоб не загинути під землею від задухи. Аби їх замаскувати, пішли на хитрість – двірник добився у керівників табору дозволу чимось засіяти те місце (сходи заховали діри у землі). Також було створено самодіяльний оркестр (хоч полоненим було зовсім не до музики). Репетиції проводили одночасно з підземними роботами, заглушуючи звуки лопат. Тунель вирили! Проте він став рятівним лише для 15-ти полонених, яким вдалося через нього втекти. Таємний хід розсекретили

Меморіальний комплекс «Поле пам’яті». Протягом 1941-1944 років ця “фабрика смерті” поглинула щонайменше 150 тисяч людей. Більшість їхніх рідних і нині не знають, де поховані батьки-діди-прадіди. Адже в радянські роки про “Грослазарет-301” мовчали. І лише кілька років тому місцева влада взялася за відновлення історичної справедливості.

– Вдалося зібрати й оприлюднити списки майже 18000 людей, котрі загинули у цьому пеклі, – каже міський голова Славути Василь Сидор. – Раніше їх вважали зниклими безвісти, їхні родини – родинами “ворогів народу”. Сталін казав: “У нас нема військовополонених, у нас є зрадники!”. Списки головним чином формували ті, хто залишався живим. Мерця забирали з камери, а в’язні записували його ім’я на ганчір’ї, клаптику старої газети чи видряпували на стіні.

Багато відомостей ми взяли з російських архівів. Таку роботу потрібно було проводити 65 років тому! В ім’я пам’яті цих людей. Тепер до нас звертаються їхні рідні з Росії, Казахстану, Білорусі й інших держав, які досі не знали долі зниклих безвісти, а нині можуть побачити братську могилку.

Документальний фільм на основі архівних даних та свідчень очевидців зняли і учні школи №2 міста Нетішина. Наймолодшому учаснику знімальної групи було сім років. Науковці підтвердили, що саме ця кіноробота найбільш вдало з-поміж усіх попередніх систематизувала факти з життя славутського табору. За словами Світлани Кравчук, керівника проекту, у цій душогубці було чимало відомих людей. Є відомості про перебування у “Грослазареті” відомого актора Іннокентія Смоктуновського.

Нині на місці поховань – “Меморіальний комплекс “Поле пам’яті”, що має статус міжнародного кладовища. Тут знаходять свій спочинок не тільки загиблі у “Грослазареті-301”, а й жертви НКВС, воїни Вермахту… За останні роки тут з’явилися братські могили з рештками ще майже 4000 загиблих у роки війни – їх перевезли сюди з різних куточків України й перепоховали з почестями.

Довідка «ВЗ»

На території військового містечка на околиці м. Славути 1941 року був один із найбільших концентраційних таборів в Україні для радянських військовополонених – “Грослазарет Славута. Табір 301”. Це був центральний табір Правобережної України, де зосереджували одночасно 15-18 тисяч поранених і хворих військовополонених. Існував до 1944 року. За цей час тут загинуло понад 150 000 полонених. Нині ідентифіковано імена майже 18 тисяч загиблих.

Джерело: “Високий Замок”