Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Змагатимеш до посилення сили, слави, багатства і простору Української держави

Богдан Хмельницький

?

1991 р. Церква св. Спаса на горі «Карпиця»

1991 р. Церква св. Спаса на горі…

Розмір зображення: 604:700 піксел

«І як тільки Петро з’їхав із княжого двора то Володимир пішов до божниці, до святого Спаса, на вечерню. А коли саме був він на переходах до божниці і тут побачив Петра, який їхав…»

Київський літопис, 1153 рік.

19 квітня 1882 року парох із села Залуква о. Лев Лаврецький за участю львівського історика Ісидора Шараневича розпочали розкопки фундаментів старовинної кам’яної церкви на горі «Карпиця» неподалік від храму св. Пантелеймона. Невдовзі відкритий план об’єкту був обміряний архітектором зі Львова Юліаном Захарієвичем і опублікований (іл. 2). Через сто років пам’ятку повторно досліджувала експедиція з Ленінграду на чолі з Олегом Іоаннісяном. Як вважали першовідкривачі на підставі документу 1627 року, а також другий дослідник на основі архітектурного аналізу, саме цю пам’ятку згадує Київський літопис під 1153 роком як божницю св. Спаса біля палацу галицького князя Володимирка Володаревича. Існує й відмінна думка, згідно якої літописна церква св. Спаса мала б знаходитись на добре укріпленому городищі в Крилосі.

Фундаменти пам’ятки промальовують в плані чотиристовпну триапсидну церкву, побудовану на основі квадрату зі стороною 17 м (іл. 3). Загальна довжина плану з апсидами становить 19,7 м. Ширина фундаментів зовнішніх стін досягає 2,7 м, а глибина – 1,4 м. Важливою особливістю плану є суцільні внутрішні стрічки фундаментів, що розділяють споруду на три поздовжні нави. Такий спосіб влаштування основи підкупольних стовпів вказує на архаїчність пам’ятки відносно інших будівель старого Галича. Викладені фундаменти з річкового каменю, ряди якого чергуються з шарами білого вапняного розчину з домішками піску. Зовнішні наріжники конструкції завершують грубо оброблені блоки вапняка-черепашника.

Під час розкопок виявлено уламки різьблених витих та гранчастих тесаних колонок, блок зі ступінчатим орнаментом, частину кам’яної хрестильниці, фрагмент кам’яної плити із зеленого мармуру, нагрудні хрестики-енколпіони. а також олов’яну привісну печатку галицького єпископа Косми. Невеликий відламок стіни, знайдений поруч з фундаментом, підтверджує романську техніку зведення муру. На деяких каменях – уламках склепінь, знайдених серед румовища, траплялись останки фрескового розпису. На їх підставі Ю.Захарієвич вважав, що церква всередині була розписана сюжетними фресками. Збереглась невелика ділянка підлоги, вимощеної трикутними полив’яними плитками трьох кольорів – жовтого, коричневого та зеленого. Плитки залягають смугами впоперек головної осі храму. Крім трикутних зрідка зустрічались також уламки квадратних та фігурних плиток, які вказують на багату мозаїчну підлогу в церкві. Знахідка частини свинцевого листа вказує на відповідну покрівлю будівлі. При північній стіні фундаменту було ще в XIX столітті віднайдено білокам’яний саркофаг з останками поховання, які, на нашу думку, слід пов’язувати з іменем Володимирка Володаревича. Порівнюючи фундаменти церкви св.Спаса з відносно недавно виявленими рештками церкви св.Івана в Перемишлі та кам’яного храму у Звенигороді, можна зауважити багато спільних рис, які дали підставу О.Іоаннісяну вважати їх витворами одної артілі будівничих. З другого боку дуже близькі аналогії церков у Володимиро-Суздальських землях яскраво підтверджують, на думку дослідника, висунуту раніше Михайлом Грушевським та іншими істориками гіпотезу про перехід частини галицьких майстрів у Північну Русь в середині XII ст., де згодом розпочинається розквіт білокам’яного будівництва. Таким чином, церква св.Спаса в давньому Галичі датується першою половиною XII ст. На підставі краще збережених пізніших витворів галицьких майстрів ми можемо лише здогадуватись про колишній вигляд нашої пам’ятки (іл. 3).

Джерело: Лукомський Ю.В. Архітектурна спадщина давнього Галича. – Галич: 1991 р.