function ToggleBlock(What) { var Elem = document.getElementById(What); if (Elem != null) { Elem.style.display = (Elem.style.display == 'none') ? 'block' : 'none'; } return false; } // ToggleBlock
Логотип сайту «Прадідівська слава»
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Лист на сайт Про справу не говори з тим, з ким можна, а з ким треба.

Музей народної архітектури

2007 р. Навіщо вітрякові крила

Дата: 07.07.2007

Оля і Каріна зачудовано озиралися на сільському майдані – довкола все таке незвичне і цікаве. Шкода лишень, що на гойдалці не можна аж до неба злетіти – все-таки музейний експонат. На ній скраєчку примостилася старенька бабуся, певно, молодість згадує. Чи не на цій гойдалці освідчувалися в коханні герої фільму «Вавилон ХХ»? Майбутні тележурналістки швиденько навели фотооб’єктиви – буде гарна згадка про музей. Бабуся знітилася, затулилася хусткою: «Ця гойдалка – не наша! Якщо вже й фотографуватися, то біля нашого вітряка…»

Виявляється, вісімдесятирічна Ольга Прохорівна Ніжинська разом з донькою, внучкою та правнучкою спеціально приїхала до музею у Переяслав-Хмельницький, щоб провідати свого вітряка. «Він колись належав моєму свекрові Павлові Ніжинському. А стояв він у селі Рудяків Переяславського повіту Полтавської губернії, молов зерно селянам усіх довколишніх сіл.

Потім більшовицька влада вітряк забрала. А згодом і худобу, і землю, і реманент, усе до останнього цвяха забрали – багатодітна роботяща родина потрапила до списку куркулів. Комуністи всіх із торбами по світу пустили. Набідувалися тоді люди!.. А коли робили Канівське море, то всеньке село втопили – під воду воно пішло.

Люди переселилися хто куди зміг, а частину будівель, дякувати Богові, забрали до переяславського музею. Тепер тут наша історія зберігається. Ми від вітряка завжди йдемо до шинку – він теж із Рудяків, тільки за радянських часів то був сільмаг». Ольга Прохорівна дивиться на крила вітряка, гірко зітхає – минулого разу всі були на місці, а нині тільки два залишилося. Що поробиш – час не береже ні людей, ні вітряків…

Ця несподівана зустріч стала переконливою відповіддю на запитання, яким найчастіше ображають співробітників Музею народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини – чи справжні тут будівлі-експонати, чи то лиш майстерні копії. Сьогодні неможливо уявити історичний, культурний, науковий простір України без Переяслава-Хмельницького і 27 його музеїв, серед яких і Музей народної архітектури, який ще називають етнографічним або музеєм просто неба.

Квиток сюди коштує всього шість гривень, а школярі та студенти сплачують лише половину. З певністю можу сказати, що ніде в Європі такого немає – ні музею, ні ціни. Там навіть ті експозиції, які можна оглянути за півгодини, вилучать із гаманця не менш ніж п’ять-шість євро. Щоб обійти музей на Татарській горі й оглянути бодай частину з 30 тисяч експонатів, потрібно мінімум півдня. А вражень вистачить на роки.

Студенти столичного Інституту кіно й телебачення милуються дерев’яною церквою, далі заходять до хати, зачудовано роздивляються рушники. І повсякчас фотографуються – на згадку, сподіваючись, що колись приїдуть сюди знімати кіно чи телепрограму. Відвідувачі старшого віку довго стоять у дворі селянської садиби, згадуючи картинки з власного дитинства – колись подібне бачили там, де жили їхні бабусі й дідусі. І теж фотографуються на згадку.

Виявилося, що цю екскурсію медичним працівникам Васильківського району Київської області організувала профспілка з нагоди професійного свята. Побачене дуже сподобалося, багато мам планують приїхати сюди зі своїми дітьми-школярами.

Один за одним прибувають автобуси, висаджують групи, а далі водії довго шукають, де б їм припаркуватися – стоянки тут як не було, так і немає. Як і пристойного входу до музею – маленька комірчина слугує і касою, і кабінетом екскурсоводів, і прохідною. Недільного дня тут досить гамірно, кажуть, що останнім часом відвідувачів помітно побільшало. Одначе ні відомих політиків, ні урядовців тут не зустрінеш – очевидно, вони більше полюбляють творити історію, ніж вивчати.

Втім, доглядачі будинків стверджують, що недавно тут був-таки один народний депутат. І не сам, а з дружиною та дітьми. Просив не афішувати його візит. Совісний – дружині і дітям квитки купив. Сам, щоправда, пройшов безкоштовно, лишень посвідченням помахав.

За словами Ганни Козій, завідувачки філії Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав», за рік тут буває понад 100 тисяч відвідувачів.

– Могло бути й більше, але ж ми приймаємо екскурсії лише теплої пори року. Минула зима була лагідною, тож уперше ми приймали відвідувачів і взимку. Та зимові екскурсії, на жаль, ще недостатньо розрекламовані. Здебільшого до нас приїжджають групи з Київщини та сусідніх областей. А нинішнього року, здається, крига скресла – приїжджають люди з обласних центрів – з Харкова і Кіровограда, зі Львова і Чернігова. Навіть з Донбасу велика група була – держслужбовці з Краматорська спеціально замовили автобус, щоб побувати в нашому заповіднику. Переяславчани, коли душа потребує розради, теж ідуть до нас, у музей.

– 100 тисяч відвідувачів – це для заповідника мало чи багато?

– Ми можемо більше приймати, заробляти, хай і невеликі кошти, адже їх нам гостро бракує. Але все упирається в те, що в Переяславі-Хмельницькому немає потрібної інфраструктури. До нас приїжджають групи відвідувачів на півдня і повертаються додому. А щоб приїжджали туристи, потрібні готелі, ресторани, де люди могли б відпочити і розважитися. Те, що в місті є, годиться лише для студентів та волонтерів, і аж ніяк не підходить для іноземних туристів.

– Музей на Татарській горі почали створювати понад 40 років тому. Скільки нині маєте експозицій і пам’яток народної архітектури?

– В основу наукової концепції покладено принцип еволюції народного житла від найдавніших часів до XIX сторіччя. Наші фахівці з допомогою науковців Інституту археології зуміли виконати реконструкцію житла періоду пізнього палеоліту. Є в нас і Добраничівська стоянка (XV-X тис. до н.е.), і житло періоду Черняхівської культури (III-IV ст. н.е.), яке було знайдене неподалік Переяслава. Чимало пам’яток ще з ХI століття.

У нас часто повторюють – щоб вивчити історію Києва – треба їхати до Переяслава. В музеї експонуються залишки зрубів з Подолу – на їх основі виконана реконструкція садиби киянина ХІ століття. Є також реконструкція житла XIV століття з Печерського району столиці. Всього ж у нас близько 300 будівель.

122 пам’ятки народної архітектури – оригінальні. Це не реконструкція, не новобудова за кресленнями чи малюнками – це справжня історія, яку вдалося зберегти титанічними зусиллями. До того ж у спеціально побудованих павільйонах розгорнуто ще 12 тематичних експозицій.

– Певно, не так важко було ці скарби збирати, як зберігати?

– Сьогодні – дуже нелегко. Будівлі на своєму місці простояли-прослужили 100-150 років. Потім були перевезені, реставровані, а після того ще й тут кілька десятиліть під дощем і снігом стоять. Уся проблема – у коштах і спеціалістах. Нам не дозволяють мати в штаті реставраторів – їх навіть по окремих групах експонатів немає.

У нас є лише теслі-будівельники, яких колись набирали для реставрації пам’яток народної архітектури. Вони добре виконали свою роботу, тепер з останніх сил підтримують пам’ятки. Але це люди старшого віку, їх у нас залишилося небагато, а молодь не йде на таку роботу. Якщо новачки і приходять, то це ті, хто на заробітках десь за кордоном втратили своє здоров’я, а тепер змушені погодитися на 600 гривень. Молодь про таку зарплатню й чути не хоче.

– Що найбільше руйнується?

– З покрівлями біда. Навіть міцніші – металеві – потребують догляду, і відповідної кваліфікації майстрів, про дерев’яні годі й казати. Дранку слід замінювати, бо зовсім зотліла, проте нема на що, доводиться руберойдом перекривати. Це жахливо. Та що поробиш – треба ж попри все і пам’ятку зберегти, і експонати, розміщені всередині. А солом’яні дахи?! Хоч як гірко, але від соломи ми змушені були відмовитися.

– І не тільки ви. Свого часу фахівці Музею архітектури і побуту (Пирогово) нарікали: щоб купити соломи для дахів, треба провести тендер, та ще й залучити не менш як три учасники. Тут спробуй бодай одного знайти з таким товаром!

– За радянських часів колгоспи виділяли п’ять-шість гектарів жита, і ми всі – від директора до охоронця – із серпами виходили на поле жати. Робота кипіла! Потім жито молотили – зерно віддавали колгоспам, а солому забирали для потреб музею – в’язали снопи, перевозили, готували їх таким чином, щоб ними можна було перекрити пам’ятки народної архітектури.

– І на скільки дахів вистачало того жита?

– З п’яти-шести гектарів заготовляли соломи для двох пам’яток. Тепер і того немає. Змушені перейти на очерет. Теж своїми силами заготовляємо. Очерет дуже ламкий, з ним важче. Та ще більше проблем із спеціалістами. Сьогодні ціна такої роботи – 40 доларів за квадратний метр даху. А майстер у нас заробляє аж… 600 гривень за місяць.

Раніше хоч раз на квартал була премія, невелика, в межах окладу. А цього року все урізали до мінімуму. Що ми можемо вдіяти? Переважно звертаємося до совісті майстрів, б’ємо на жалість, заохочувати можемо тільки добрим словом.

– Хто ж це на тлі щедрих обіцянок уряду такий скупий?

– Державна служба національних заповідників – структура Міністерства культури України.

– А вони якось пояснюють такі рішення? Чи їм просто шкода премій (навіть таких скромних) для людей, які, власне, зберігають історію?

– Певно, у Міністерстві фінансів вирішили, що музейники надто розкошують, просто-таки жирують на бюджетній зарплатні. Але, повірте, сьогодні навіть не це нам найбільше допікає, а процедура проведення тендерів. Скільки часу і нервів було витрачено, доки ми придбали самоскид, конче потрібний для обслуговування території!

Другий рік намагаємося збудувати невеликий одноповерховий будиночок – прохідну, де б розмістилася каса, кабінети екскурсоводів та науковців, а також охорона. Плануємо обшити його деревом, прикрасити, щоб милував око. Торік на це принаймні 100 тисяч гривень одержали, а нині всього 70 тисяч. Що за це сьогодні зробиш? Замовили вікна та двері, залишилися копійки. Хмарочоси виростають набагато швидше, ніж наша хатка.

– Усі знають, з чого починається театр. А музей? У Європі будь-який музей, а тим паче заповідник просто неба починається з пристойного входу, каси і, перепрошую, нормального туалету. Хіба можна запрошувати до Переяслава-Хмельницького іноземців, коли і в місті, і в заповіднику ці заклади мають точнісінько такий вигляд, як сто чи двісті років у якомусь глухому селі?

– Плануємо збудувати сучасний, але… Поки що екскурсанти змушені користуватися раритетом 20 століття. У нас іноземці хоч і нечасто, але бувають. Уявіть собі, як почуваються співробітники музею, коли іноземні гості просять показати «дамську кімнату».

– Відомо, що до Канева наші політики їздять мало не наввипередки. А до вас?

– Бувають. Віктор Андрійович недавно приїжджав, але як приватна особа. Він не раз у нас був. Та щоразу, починаючи з тих часів, коли ще був головою Нацбанку, чомусь неофіційно.

– Може, не хоче, щоб турбували його різними скаргами? Адже так виходить – хоч би де з’явився високопосадовець, йому всі скаржаться на злидні та просять грошей – і в лікарнях, і в школах, і в музеях.

– Я, на жаль, на зустрічі не була. Але, кажуть, до президента справді зверталися з проханням. Одначе йшлося не про гроші, а про те, щоб спростити проведення тендерів – дуже вже допекло.

– Тоді треба перед Кабміном рушники розстеляти. Чи знають дорогу до заповідника ті високопосадовці, хто керує гуманітарною сферою і культурою, хто фінансує все це, урізаючи і без того мізерні преміальні?

– Керувати є кому. Але скажіть, кому нині потрібна українська культура та історія?

– Може, їм і не потрібні, але ж вони обіймають такі посади, що зобов’язані бодай вигляд робити, що цікавляться й опікуються.

– По-моєму, робиться все для того, аби все українське згинуло, розвіялося, забулося. Чи не про це свідчать слова гуманітарного віце-прем’єра, що інтелігенція в нашій країні – це якийсь прошарок, її, мовляв, узагалі немає. А українство – то якісь незрозумілі чи нікчемні потуги. І хто ж тоді ми, ті, хто десятиліттями створював і оберігав музеї? Це теж якісь потуги?

Справу, яку українська інтелігенція започаткувала ще у ХІХ та на початку ХХ століття, ми продовжуємо і будемо продовжувати. І хто б там що говорив, але фахівці, які віддають життя музейній справі, вивченню народних традицій, збереженню історичних пам’яток, вони – справжня інтелігенція. І за своїми переконаннями, і за вмінням нехтувати власними інтересами заради справи, й одвічним прагненням дізнатися щось нове з історії народу та донести його до людей.

Спосіб життя у співробітників заповідника, звісно, не такий як у книжкових інтелігентів, бо за нелегку працю тут одержують мізерну зарплатню, яку соромно нести додому. Іноді нам навіть дорікають – коли ж ви за науку візьметесь, якщо весь вільний час на городах порпаєтесь! Доводиться порпатися. Поза межами столиці мало не всі так живуть, бо без власного городу просто не виживеш. Але це не заважає роботі.

Ми і в заповіднику проводимо наукові конференції, і до колег їздимо, беремо участь у семінарах, обмінюємося досвідом, постійно готуємо матеріали для наукових збірників. Що досліджуємо? Різні ремесла та промисли, зокрема ткацтво, кілька науковців вивчають символіку наших узорів, інші аналізують та описують народні обряди.

– Багато наукових співробітників у музеї?

– Майже 60. Незабаром захищатимуть свої кандидатські дисертації археолог і етнограф, сподіваємося, що колись і докторські дисертації будуть підготовлені – унікальних матеріалів для цього можна знайти чимало.

Так уже повелося, що переяславський музей під відкритим небом завжди порівнюють із київським, у селі Пирогово. Звісна річ, столичний перебуває у вигіднішому становищі – тут і свята різні влаштовують, і ярмарки ремесел, і делегації привозять, та й відвідувачів тут набагато більше, ніж у Переяславі-Хмельницькому.

Та, власне, хто про нього знає, крім науковців та ентузіастів? Може, хтось бачив його у рекламному блоці на телебаченні? Чи на білбордах столичних вулиць? Шукаючи сім чудес України, недовго проминути те, що знаходиться зовсім поруч зі столицею. У музеї вже й не пам’ятають, коли тут востаннє бачили міністра культури та туризму (як нинішнього, так і колишніх). За словами співробітників, ні Б.Ступку, ні О.Білозір вони тут не бачили, Ю.Богуцький начебто був (але важко сказати, чи це було за першого його «пришестя», чи за теперішнього), однак інтересу до унікального музею-заповідника не виявив. Звідки ж тоді візьмуться у держбюджеті потрібні суми для збереження пам’яток народного мистецтва і архітектури?

Ніхто в музеї не може пригадати, чи бачили тут Макаровича і Даниловича, коли кожен із них був при булаві. Та навіть поетично налаштований голова Верховної Ради V скликання, кажуть, у саме місто приїжджав, але до заповідника не завітав. До речі, його попередник – В.Литвин – завоював щиру симпатію у переяславчан. Разом з ними він святкував 20-річчя музею хліба, а коли йому до рук дали ціпа, то молотив зерно так легко і вправно, наче все життя тільки це і робив…

Туристичні маршрути в Європі складають таким чином, аби не оминути жодного містечка, коли там є щось цікаве для відвідувачів. А великі музейні комплекси на рік або й два наперед розписують графік відвідувань. Може б, якась зарубіжна туристична фірма і зацікавилася музеєм-заповідником, і проклала б до нього доріжку з Європи, якби могла про нього щось дізнатися і надіслати звичайнісінького електронного листа із запитом. Але ж у музеї немає Інтернету!

Жменька співробітників доглядає чималу територію, дбає про пам’ятки народної архітектури і навіть знаходить сили і час для наукових досліджень. Проте без підтримки держави заповідник не вистоїть. Не витримає він нещадності часу і байдужості людей при владі. Навіть незаперечний авторитет генерального директора музею Героя України М.Сікорського ніяк не може вплинути на ситуацію, так само як не може зрушити з місця ту гору проблем, яка погрожує поховати під собою заповідник..

Дерев’яне зодчество недовговічне – без реставрації воно швидко перетвориться на порох, як і національна ідея без збереження історії, культури та народних традицій. Втратив свої крила вітряк Павла Ніжинського, світять ребрами старі дахи. Схоже, така державна політика невдовзі призведе до того, що дахи зовсім позносить. І не тільки з музейних хат.

Ольга Скрипник

Джерело: «Дзеркало тижня»

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1975 – 2018 М.Жарких (ідея, технічна підтримка, частина наповнення)

Передрук статей із сайту заохочується за дотримання
умов використання

Сайт живе на

Число завантажень : 430

Модифіковано : 28.05.2013

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.