Софроніївський монастир

В.В.Вечерський

Монастирі Чернігово-Сіверщини – найдавніші осередки української культури. Монастирі Путивля і Путивльщини

8. Софроніївський монастир

1405 року за правління великого князя московського Василія Дмитровича на високих горах, порослих дубовим лісом, над болотом Молче з’явилася чудотворна ікона Пресвятої Богородиці. Ця місцевість, за 20 верст на схід від Путивля, входила до путивльської волості, тож путивляни одразу на місці, де знайшли чудотворну ікону, поставили невеличку дерев’яну церкву Богородиці, коло якої згодом стали селитися ченці-пустельники. Деякі з них розпочали копати собі печери на схилах гір. Так виник невеликий монастир, що називався Мовчанською Різдва Богородиці пустинню.

У XVI столітті, коли пустинь перетворилася на більший монастир, її ченці купили в Путивлі кілька “осадних дворів”, а в острозі на посаді спорудили десь у 1580-х роках храм Різдва Богородиці з приділом Софії, Премудрості Божої.

1592 року під час нападу татар на Посейм’я Мовчанська пустинь була спалена, і всі ченці 1593 року на чолі з ігуменом Пафнутієм переселилися до Путивля, перетворивши монастирське подвірўя на новий Мовчанський монастир. А місцевість колишньої пустині при болоті Молче стала володінням путивльського монастиря. (1) Незважаючи на часті татарські напади, на місці пустині жевріло життя: напевно, кілька схимників жили в печерах. 1605 року Мовчанська пустинь була приписана до Путивльського Мовчанського монастиря, тут влаштовано монастирську пасіку. На місці храмів, спалених татарами, поставили дерев’яну церковицю в ім’я Різдва Пресвятої Богородиці Печерської, а при ній три келії, у яких жив один старець з Путивльського монастиря і монастирський бортник. 1630 року монастир спорудив тут першу муровану церкву Різдва Богородиці. Біля неї 1653 року відновлено й колишній монастир. З того часу, щоб уникнути плутанини, Путивльський монастир став іменуватися Великим Мовчанським, а той, що над болотом Молче, – Малим Мовчанським пустинним. 1656 року строїтелем, а згодом – ігуменом монастиря став ієромонах з Путивля Софроній – людина напрочуд енергійна і господарна. Він правив братією до 1692 року, його клопотами Мовчанський пустинний монастир значно розрісся, отримав багаті вотчини, завів широке муроване будівництво, став одним з найвідоміших монастирів Посейм’я. З поваги до заслуг ігумена ще за його життя монастир у народі стали називати Софронієвим, а після його смерті закріпилося офіційне найменування Софронієва пустинь, або ж Софроніївський монастир. (2)

1672 року ігумен Софроній дав притулок у монастирі Семену Медведєву (1640-1691), який згодом став одним з найвизначніших московських дисидентів XVII століття. Молодий “подьячий” Приказу тайних справ, чоловік здібний і гарячий, постригся в Москві під іменем Сильвестра і став одним з улюблених учнів Симеона Полоцького – церковного діяча і просвітителя, який першим приніс у Московщину плоди української і західної вченості, був першим російським драматургом і підготував інтелектуально ґрунт для петрівських реформ. Вивчившись у Симеона, Сильвестр Медведєв показав себе людиною різнобічних талантів – як поет, педагог, історик, бібліограф, видавець. Та й служба в Приказі тайних справ вимагала певного державного хисту.

Оселившись у монастирі Софронія, Сильвестр регулярно писав листи своєму вчителю Симеону Полоцькому до Москви, розповідаючи про політичну і військову обстановку в Путивлі. Він, зокрема, відзначав широку українську колонізацію в мало залюднених Путивльських волостях.

Подальша доля Сильвестра трагічна, але типова для російського дисидента. У 1680-х роках він мав стати ректором Академії, яка організовувалася в московському Заіконоспаському монастирі, написав богословську працю, що називалася “Манна”. У ній він з позицій, близьких до Петра Могили і київського вченого гуртка, спробував полемізувати з московською ортодоксією. Йому одразу ж відповів цілий хор “захисників принципів”. Про рівень полеміки свідчать назви творів, спрямованих проти Сильвестра Медведєва: “Врачевание, противополагаемое ядовитым угрызениям змиевым”, “Остен, или кол прободающий”, “Неистовое брехание”… Не витримавши таких “аргументів”, Медведєв спробував утекти з Москви в Україну, та дорогою його арештували, привезли до столиці, примусили зректися своїх переконань і в січні 1690 року заслали в Троїцький монастир. Але й там вільнодумця не лишили в спокої. За стійкою багатовіковою московською традицією – завершувати ідеологічні дискусії в “пьггочном застенке”, 11 лютого 1691 року Сильвестра Медведєва після страшних катувань вогнем стратили. (3)

У XVIII столітті Софроніївська пустинь була настільки відома й популярна, що Російська імператриця Єлизавета Петрівна, подорожуючи 1744 року до Києва, навмисно відхилилася від маршруту, аби відвідати цей монастир. Тут вона взяла участь в освяченні новозбудованих споруд. 1758 року Софроніївська пустинь прибрала до рук Путивльський Борисоглібський монастир і його маєтності.

У XIX столітті кількість ченців у монастирі досягла кількох сотень, та, на жаль, при такому розширенні й захопленні нових земель братія, схоже, забула про Христа й перетворилася на справжню зграю хижаків. Це визначення не слід сприймати як затертий штамп брехливої червоної пропаганди – ми маємо свідчення людини безсторонньої, чесної і політично незаангажованої – вже згадуваного історика і краєзнавця Івана Рябініна. Він пише, що мешканців сіл, які належали Софроніївському монастиреві, навколишні люди називали “горюнами”. Особливо діставалося селянам Нової Слободи, розташованої за 2 км. від монастиря. Ченці не лише безбожно експлуатували їх, а й збиткувалися, особливо над жінками, орали землю кріпаками, а ігумен, як у давнину обри, запрягав селян у свою карету, і вони мусили везти його за 20 верст до Путивля. Невипадково в навколишніх селах лишилася недобра пам’ять про монастир. Тож невдовзі після революції його закрили, ченців частково вибили, частково розігнали, книгозбірню та монастирський архів, у якому були документи з XVI століття, розгромили. Слід відзначити, що софроніївські ченці не чекали пасивно своєї долі, а зі зброєю в руках боронили монастир, та сили були нерівні…

Величезний комплекс споруд стояв пусткою кілька десятиріч, аж поки в повоєнні роки місцевим колгоспам не забаглося дешевої цегли. З блискавичною швидкістю, буквально за пару років розібрали, висадили в повітря собор 1630 року, дві церкви XVII століття, кілька десятків мурованих корпусів і монастирський мур. Якимось дивом уціліли лише три споруди, що нині, обдерті й занехаяні, але все ще красиві, височать на горах серед столітніх дубів над широчезною заплавою Сейму, який протікає десь удалині. Від села Нова Слобода туди веде лісова дорога. Подорожнього, що виходить на узлісся, зустрічає виразний силует надбрамної церкви, зліва за нею видніється трапезна церква, зараз більше схожа на бункер, ще далі – настоятельський корпус. Краєвиди тут чимось невловимим дуже нагадують київські, в районі Києво-Печерської лаври. Як і в Києві, тут монастир займав вершини двох гір, поєднані сідловиною, як і в Києві, маємо розвинений комплекс печер з підземними церквами. На цьому паралелі з Києвом не закінчуються: надбрамна Покровська церква – це майже точна копія надбрамної дзвіниці Кирилівського монастиря. Мабуть, є якесь раціональне зерно і в місцевих переказах про те, що за монголо-татарського погрому група ченців Києво-Печерського монастиря врятувалася з Києва й оселилася тут у печерах.

Надбрамна Покровська церква збудована 1757 року. Вона двоповерхова, тридільна, однобанна, архітектура витримана у стильових формах “єлизаветинського бароко”. (4) У першому ярусі – арка проїзду в центрі і аркові проходи обабіч, на другому ярусі – типовий український храм струнких пропорцій, з висотним розкриттям внутрішнього простору. Дуже характерний для того часу декор споруди – пишні наличники вікон, вибагливо вигнуті карнизи, тонкі пілястри. Дещо незвичайна баня церкви. За українською традицією на восьмерику влаштована висока покрівля вишуканих обрисів з заломом.

Порівняння старих фотографій цієї пам’ятки з її теперішнім станом показує, наскільки може змінитися архітектурний образ будівлі внаслідок часткових руйнувань. Якщо первісно головною рисою художнього образу споруди була майже придворна граційність, певна жіночність форм, то тепер, коли церква не має дахів, завершень, декору, вона вражає мужньою монументальністю. Та це – не заслуга нашого часу, скоріше провина…

Зліва від надбрамної церкви на окремому пагорбі бачимо корпус колишньої трапезної, збудованої в кінці XVII столітя. Вона стоїть на косогорі, тому з боку монастирського двору – одноповерхова, з напільної сторони – двоповерхова. Прямокутна в плані, первісно мала двосхилий дах з високими фронтонами. Нині даху немає зовсім, зовнішній декор також втрачено, лишився ніби “скелет” архітектурної споруди, що і нині вражає вигадливістю системи перекриття. Головний трапезний зал – двостовпний: два квадратних у перетині стовпи по осі приміщення несуть склепіння складної форми, яке нагадує хрестове. Це – єдиний приклад такого типу склепіння в усій українській архітектурі.

З суворістю образу трапезної контрастує багатством декору лікарняний корпус, споруджений 1911 року у формах неоруського стилю з вибагливо профільованими карнизами, наличниками, півколонками. Дуже складні декоративні деталі з високою точністю набрані з лекальної цегли, що є свідченням найвищого рівня майстерності будівельників – такого рівня, який на сьогодні безповоротно втрачено. І ця чудова споруда світить пусткою: все заросло кропивою, склепіння провалено, внутрішні розписи понищено…

Але найцікавіша частина Софроніївського монастиря – підземна. І справа не лише в тім, що навіть побіжний огляд дозволяє помітити в землі фундаменти й підвали численних мурованих споруд. На східних схилах монастирських гір є декілька (не менше двох) печерних комплексів. Вони викопані у лесових суглинках і дуже нагадують печери Києво-Печерської лаври. Їх ніхто не досліджував. Попередньо найдавніші з них можна датувати ХІП-ХIV століттями. Докладніші археологічні та спелеологічні дослідження дозволять уточнити датування. Печерні лабіринти складаються з ходів, келій, ніш-аркасолій для поховань. Трапляються й приміщення більшого розміру – підземні каплиці і церкви. Ще один надзвичайно цікавий кільцевий підземний лабіринт розташовано на південно-східному схилі монастирської гори, до нього можна вийти через садову браму за лікарняним корпусом. Комплекс розташований неглибоко від поверхні землі, його стіни і склепіння муровано з цегли, що датується XVIII століттям. Дуже незвичайна тут велика підземна церква, її склепіння стягнуто залізними затяжками, заанкереними в муруванні. Це – безперечний доказ того, що печерний комплекс будувався відкритим способом: спершу було викопано великий котлован, змуровано келії, ходи, церкву, а тоді все це засипано землею. Печери Софроніївського монастиря бережуть ще немало таємниць. Та от біда – ці таємниці прииваблюють не вчених, а різних авантюристів, шукачів скарбів.

Щороку, приїжджаючи до монастиря, бачиш руйнівні наслідки їхньої роботи: провалені склепіння підземних ходів, розбиті стіни споруд, ями тощо. Ця публіка, озброєна сучасною технікою, що дозволяє фіксувати пустоти, наявність металів тощо, може призвести збережені архітектурні пам’ятки до остаточної загибелі. Людська зажерливість безмежна, і хоча досі нікому на руїнах монастиря скарбу знайти не вдалося, нові “ентузіасти” пробираються через монастирський ліс з надією чимось поживитися.

Монастирські руїни донедавна не використовувалися і ніким не охоронялися. Влітку тут базувалася колгоспна пасіка. Лише 1989 року Сумський облвиконком поставив під охорону держави надбрамну церкву, трапезну і настоятельський корпус, але охоронних таблиць на цих спорудах нема, та й навряд чи вони будуть. Щодо перспектив загосподарювання, то вони дуже туманні. Чудові краєвиди цього поки що екологічно чистого куточка Сумщини начеб-то сприяють організації тут якогось закладу системи туризму та відпочинку, але все це потребує колосальних капіталовкладень – до монастиря нема дороги, енергопостачання, нема навіть води.

На наш погляд, найцивілізованішим і найсправедливішим було б відновити давню історичну традицію: відродити тут монастир. Початок відродженню вже покладено: у монастирі зўявилася невелика братія на чолі з настоятелем. Хто знає, може ця святиня Сіверщини ще колись і справді відродиться?

1 Описание Путивльской Молчанской Рождество-Богородицкой Софрониевой пустыни. – СПб., 1846. – С. 11-52.

2 Преображенский П. Путивльский Молчанский Печерский монастырь. – М., 1884. – С. 13.

3 Костомаров Н.И. Исторические произведения: Исторические портреты: Епифаний Славинецкий, Симеон Полоцкий и их преемники. – К., 1989. – С. 342-346.

4 Цапенко М. Архитектура Левобережной Украины ХVІІ-ХVІІІ вв. – М.: Стройиздат, 1967. – С. 129.

Джерело: веб-сайт “Українська спадщина”