2017 р. Звід пам’яток України
Віктор Вечерський
Архітектурний комплекс Софроніївського монастиря, 1405 (архіт., іст). За кілька кілометрів на південь від с. Нова Слобода.
Від села до монастиря веде лісова дорога. Подорожнього, котрий виходить на узлісся, зараз зустрічає виразний силует надбрамної церкви, ліворуч за нею видніється трапезна церква, ще далі – лікарняний корпус. Краєвиди тут чимось невловимим нагадують київські, в районі Києво-Печерської лаври. Як і в Києві, тут монастир займав поєднані сідловиною вершини двох гір. Усе це узгір’я здавна дістало найменування Дивної (Чудної) гори. Як і в Києві, маємо розвинений комплекс печер з підземними церквами.
Так само, як і в Києві, заснування монастиря пов’язане з чудом Пресвятої Богородиці. 1405 над болотом Молче на високих горах, порослих дубовим лісом, з’явилася чудотворна ікона Богородиці. Ця місцевість, за 20 верст на схід від Путивля, входила до путивльської волості, тож путивляни одразу на місці, де знайшли чудотворну ікону, поставили невеличку дерев’яну церкву Богородиці, навколо якої згодом стали селитися ченціпустельники. Деякі з них почали копати собі печери на схилах гір. Так виник невеликий монастир, що називався Мовчанською Різдва Богородиці пустинню.
У 16 ст., коли пустинь перетворилася на більший монастир, її ченці купили в Путивлі кілька «осадних дворів», а в острозі на посаді спорудили у 1580-х рр. храм Різдва Богородиці з приділом Софії, Премудрості Божої. 1592 під час нападу татар на Посейм’я Мовчанська пустинь була спалена. 1593 всі ченці на чолі з ігуменом Пафнутієм переселилися до Путивля, створивши там новий Мовчанський монастир. Місцевість колишньої пустині при болоті Молче стала володінням путивльського монастиря.
Незважаючи на часті татарські напади, на місці пустині жевріло життя: напевно, кілька схимників жили в печерах. 1605 Мовчанська пустинь була приписана до Путивльського Мовчанського монастиря, і тут було влаштовано монастирську пасіку. На місці храмів, спалених татарами, поставили дерев’яну церковицю в ім’я Різдва Пресвятої Богородиці Печерської, а при ній три келії, у яких жив один старець з Путивльського монастиря і монастирський бортник. 1630 монастир спорудив тут першу муровану церкву Різдва Богородиці. Біля неї 1653 відновлено й колишній монастир.
З того часу, щоб уникнути плутанини, Путивльський монастир став іменуватися Великим Мовчанським, а той, що над болотом Молче, – Малим Мовчанським пустинним. 1656 будівничим, а згодом – ігуменом монастиря став ієромонах з Путивля Софроній – людина напрочуд енергійна і господарна. Він правив братією до 1692. Його клопотами Мовчанський пустинний монастир значно розрісся, отримав багаті вотчини, завів широке муроване будівництво, став одним із найвідоміших монастирів Посейм’я. З поваги до заслуг ігумена ще за його життя монастир у народі стали називати Софронієвим, а після його смерті закріпилося офіційне найменування Софронієва пустинь або Софроніївський монастир.
У 1672 ігумен Софроній дав притулок у монастирі Семену Медведєву (1640 – 91), який згодом став одним із найвизначніших московських дисидентів 17 ст. Молодий «подьячий» Приказу тайних справ, чоловік здібний і гарячий, постригся у ченці в Москві під іменем Сильвестра і став одним із улюблених учнів Симеона Полоцького – церковного діяча і просвітителя, котрий першим приніс у Московське царство плоди української і західної вченості, був першим російським драматургом і підготував інтелектуально грунт для реформ царя Петра І.
Вивчившись у Симеона, Сильвестр Медведєв показав себе людиною різнобічних талантів – як поет, педагог, історик, бібліограф, видавець. Оселившись у монастирі Софронія, Сильвестр регулярно писав листи своєму вчителю Симеону Полоцькому до Москви, розповідаючи про політичну і військову обстановку в Путивлі. Він, зокрема, відзначав широку українську колонізацію в мало залюднених Путивльських волостях. Подальша доля Сильвестра трагічна. У 1691 його стратили, звинувативши у вільнодумстві.
У 18 ст. Софроніївська пустинь була настільки відома й популярна, що російська імператриця Єлизавета Петрівна, подорожуючи 1744 до Києва, навмисно відхилилася від маршруту, аби відвідати цей монастир. Тут вона взяла участь в освяченні новозбудованих споруд.
Архітектурний устрій цього монастиря представляє значний інтерес. План монастиря був дуже своєрідним: за наявності досить великого рівного майданчика на горі головні будівлі – собор Різдва Богородиці, церква Успіння Богородиці, трапезна, ризниця (старий настоятельский корпус), братський і складський корпуси були розташовані дуже тісно, компактною групою. Це пояснюється намаганням захиститися від вітру й холоду в зимовий час.
Оскільки від монастирських будівель на Дивній горі сьогодні мало що збереглося, тож дуже важко з’ясувати, як розвивалася архітектурна композиція монастиря, які будівлі і в якій послідовності зводилися. Можемо тільки описати його архітектуру станом на кін. 19 – поч. 20 ст., а також докладніше – збережені будівлі.
Соборний мурований храм, побудований 1630 і з тих пір неодноразово перебудовувався. Яким він був споконвічно – ми не знаємо. Але наприкінці 19 ст. це був найбільший храм монастиря з величезною сферичною банею на циліндричному підбаннику над середохрестям, з чотирма баньками на рогах підбанного четверика, з напівкруглою в плані вівтарною апсидою. Судячи з цих архітектурних форм, витриманих у стилістиці російського класицизму, собор набув такого вигляду на поч. 19 ст. Зараз від собору лишилися тільки фундаменти.
Поруч із собором стояла велика двоповерхова мурована церква. Її будували в 1710 – 18, перебудовували з розширенням у 1762 і 1890 рр. У нижньому поверсі була тепла церква Благовіщення Пресвятої Богородиці з бічним вівтарем в ім’я святителів Миколи й Іони, митрополита Московського. У верхньому поверсі була церква Успіння Пресвятої Богородиці з бічним вівтарем Преображення Господня. До західного фасаду цієї двоповерхової будівлі прилягала висока п’ятиярусна монастирська дзвіниця, побудована, судячи з її архітектурних форм, у кін. 18 – на поч. 19 ст. Будівля зведена «кораблем», тобто витягнутою із заходу на схід, де закінчувалася напівкруглим вівтарем. Церкву увінчував високий восьмигранний підбанник з банею, піднятий на високому четверику.
Навпроти західного фасаду Соборної церкви, через дорогу, у 1801 – 08 була зведена мурована церква Вознесіння Господня, дуже схожа одночасно і на традиційні українські тридільні храми, і на російські церкви, характерні для південно-західних областей Росії.
Церква тридільна в плані й неначе трибанна – дуже «українське» архітектурне рішення. Однак світловою була тільки середня баня, а бані над вівтарем і західним приміщенням – глухі. До храму з двох боків упритул прилягав збудований приблизно в ті ж роки двоповерховий мурований корпус. Утворилася дуже витягнута в довжину, з півночі на південь, тричастинна споруда, середину якої займала церква. Ця будівля з заходу замикала головну монастирську площу, формуючи її архітектурну композицію і відокремлюючи майдан, як місце проведення релігійних церемоній, від господарської зони.
Південний бік цієї ж головної площі замикав мурований двоповерховий братський корпус, побудований на поч. 19 ст. На схід від цього братського корпусу, прямо навпроти головного входу в соборну церкву, стояла мурована, одноповерхова на підвалі монастирська ризниця. Від неї збереглися склепінчасті підвальні приміщення. Цей корпус побудований, судячи з архітектурних конструкцій, у 2-ій пол. 17 ст., спочатку був настоятельским. Ризниця в ньому була влаштована на поч. 19 ст., після спорудження нового настоятельского корпуса поруч зі Святою брамою. Новий настоятельский корпус був мурованим, двоповерховим, класицистичної архітектури. Стояв, майже впритул прилягаючи до надбрамної церкви Покрова Богородиці, відділений від неї тільки стіною з брамою. Цей корпус замикав з півночі центральний монастирський двір.
Ці корпуси (новий настоятельский, братський, корпус із Вознесенською церквою) утворювали три боки прямокутника внутрішнього монастирського двору, що дуже добре видно на плані. Ця регулярність була порушена в східній частині монастирського ансамблю. Причиною стала своєрідна конфігурація верхнього плато Дивної гори: це трикутник, гострим кутом звернений на південний схід. Тому розташовані тут будівлі повинні були враховувати або повторювати характер рельєфу місцевості.
Доля монастиря виявилася трагічною. Невдовзі після революції 1917 його закрили. Величезний комплекс споруд деякий час стояв пусткою, потім у ньому містилися заклади для безпритульних дітей, табір для поляків, котрі потрапили в радянський полон 1939, аж поки в повоєнні 1940-і рр. місцеві колгоспи не розібрали на цеглу більшість будівель і споруд. Так загинули собор Різдва Богородиці 1630, дві церкви 18 ст., кілька десятків мурованих корпусів і монастирський мур. Якимось дивом уціліли лише три споруди, що нині височать на горах серед столітніх дубів над заплавою р.Сейму.
Покрова Пресвятої Богородиці церква, 1757 (архіт., іст). Надбрамна (над Святою брамою) церква Покрова Пресвятої Богородиці, споруджена в 1757, збереглася до наших днів у досить зруйнованому стані. Вона двоярусна. У першому ярусі – арка проїзду в центрі й аркові дверні прорізи обабіч. Другий ярус – дуже стрункий тридільний однобанний храм у дусі «єлизаветинського бароко», з пишними лиштвами над вікнами, вигнутими карнизами і витонченим бароковим верхом. Появу в настільки віддаленій, провінційній місцевості твору архітектури, цілком столичного за своїм характером і найвищим рівнем архітектурно-пластичного вирішення, ми пов’язуємо з відвіданням монастиря імператрицею Єлизаветою Петрівною в 1744. Згодом за її велінням цю архітектурну роботу могли доручити комусь зі столичних зодчих.
Споруда має яскраво виявлену висотну композицію. Її загальна висота від основи до хреста становила 31,5 м. Будівля в цілому ніби симетрична, причому баня підкреслює вісь симетрії. Однак дзеркальної симетрії немає – її порушують прибудова з заходу, а також відмінності в розмірах східного і західного членувань фасаду. Завдяки такій дисиметрії архітектурна споруда виглядає живим витвором, а не мертвою схемою-креслеником.
На першому ярусі по осі розташовано арку брами. Її ширина 3,25 м. Це був головний вхід в обитель. Зі східного боку – ще одна арка, трохи вужча (2,9 м), призначена для проходу пішоходів (у 19 ст. її замурували). З західного боку від центрального проїзду була влаштована невелика кордегардія – келія для монастирської сторожі. Вона має вхід з головної арки і два вузеньких віконця, на кшталт старовинних бійниць, що виходять на північ і на захід. З надвірного боку за келією влаштовані сходи, що ведуть на другий ярус, у саму церкву.
Церква тридільна, дуже висока і дуже світла, завдяки великим вікнам, розташованим у три яруси. Центральний четверик за допомогою плоских трикутних пандативів (як в українських дерев’яних храмах) несе світловий восьмерик із зімкнутим восьмигранним куполом.
Будівлю всередині й зовні було потиньковано і розмальовано. Характер декору – вигнуті й розкріповані карнизи, фільончасті пілястри, тяги, ніші, віконні лиштви із сандриками і виділеними замковими каменями – усе витримано в стилістиці архітектури бароко сер. 18 ст. Трохи в іншій стилістиці – класицистичного академізму – були виконані фасадні розписи на першому ярусі.
Монастирська трапезна палата, 17-18 ст. (архіт., іст.). Міститься на південний схід від утраченого собору. Колись вона замикала з цього боку головну площу монастиря.
Стоїть вона на схилі, тому з одного боку була одноповерховою, а з іншого боку – двоповерховою. Щодо датування трапезної в літературі немає ніяких указівок. На підставі аналізу архітектурних форм і конструкцій ми датуємо її межею 17 – 18 ст.
Судячи з фотографій 2-ої пол. 19 ст., будівля мала двосхилий дах із дуже високими фронтонами на причілках. Трапезна з боку собору (із заходу) мала ганок на двох колонках. Зовнішній декор трапезної суворий і лаконічний. Чи був він таким завжди – сказати важко: надто значні руйнування на фасадах. Технічне виконання цієї будівлі є дуже добрим: ретельно муровані з чудово випаленої цегли формату 28 – 29 х 15 х 6,5 – 7 см староруською системою на міцному вапняному розчині з товщиною швів 2,5 – 3 см, масивні стіни, арки й склепіння, могутні ковані залізні затяжки.
Найдивовижніше в цій рідкісній пам’ятці – це інтер’єр головного залу. Софроніївська трапезна є чи не єдиним в Україні прикладом двостовпного залу. Два квадратові в перетині стовпи по поздовжній вісі приміщення служать опорами для склепіння досить складної форми (воно нагадує хрестове, з ледь виявленими ребрами перетину). А в напівпідвальному приміщенні був ще один зал: це класичний для російських монастирських трапезних квадратний зал, склепіння якого спираються на квадратний у перетині стовп, що стоїть у центрі. Інші приміщення першого й другого поверхів перекриті лотковими та напівлотковими склепіннями.
Той факт, що Софроніївська трапезна принципово відрізняється від інших українських монастирських трапезних, можна пояснити впливом російської монастирської архітектури.
Будинок нового лікарняного корпусу, 1911 (архіт., іст). Південний край монастирського пагорба займає дуже імпозантний будинок нового лікарняного корпусу, побудований 1911. Він непогано зберігся. Двоповерховий, на підвалі, прямокутний у плані, коридорного розпланування. По центру корпуса міститься великий зальний двосвітний об’єм лікарняної церкви. Корпус має дуже добре пророблений архітектурний декор на фасадах з пишно профільованими карнизними тягами, лиштвами, різноманітними напівколонками. Усе це – з арсеналу форм неоруського стилю. Дуже складні декоративні деталі з високою точністю набрані з фасонної цегли, що свідчить про найвищу якість будівельних робіт. Перекриття були плоскими, по дерев’яних балках.
Підвал перекрито залізно-цегляними склепіннями. В інтер’єрі стіни були потиньковані й розмальовані. З усіх уцілілих споруд монастиря ця – найменш зруйнована і найкраще надається до реставрації.
Монастирський мур (архіт., іст.). У старих книгах згадується монастирський мур висотою два сажені (4,26 м). Він частково уцілів біля нового лікарняного корпусу, де міститься південна монастирська брама, що веде до одного з печерних комплексів під горою. Південна брама має традиційний архітектурний устрій: вона тридільна, аркова, із середньою аркою, удвічі ширшою й у півтора рази вищою від бічних. Вінчає цю пірамідальну композицію типовий російський кокошник, над яким колись підносилася маківка з хрестом.
Комплекс печер, 13-14 ст. (архіт., іст.). На східних схилах Дивної гори є кілька печерних комплексів, виритих у лесових грунтах. Частина цих печер розчищена, інші ще практично не досліджені. Найстаріші печери фахівці датують 13 – 14 ст. Печерні лабіринти складаються з ходів, келій, ніш-аркасолій для поховань. Зустрічаються і приміщення дещо більших розмірів. Вірогідно, це підземні церкви чи каплиці. Відомо про те, що печери проходили під самим соборним храмом, а також під монастирською ризницею.
Ще один надзвичайно цікавий кільцевий підземний лабіринт розташований на південно-східному схилі монастирської гори, майже під поверхнею. Його стіни і склепіння муровані з цегли, яка датується 18 ст. Зовсім незвичайна тут склепінчаста підземна церква Преподобних Антонія і Феодосія Печерських, відновлена у 1766. Її склепіння стягнуті залізними затяжками, заанкереними в мурування. Це незаперечне свідчення того, що церква і весь цей лабіринт будувалися відкритим способом: спочатку вирили великий котлован, побудували з цегли склепінчасті ходи, церкву і келії, а потім усе це засипали зверху землею.
Першим дослідником печер Софроніївського монастиря був відомий київський спелеолог Олександр Авагян. У 1980-х рр. він за участю архітектора з м. Сум Вадима Трегубова і деяких інших архітекторів-реставраторів обстежив печерний лабіринт і зняв його на план.
Низенький арковий вхід у печерний комплекс влаштовано на схилі. Через вузький, шириною лише 80 – 90 см. коридор, завдовжки 5 м, можна потрапити в просторіше приміщення. Це той же коридор, але розширений за допомогою бічних аркових ніш. Тут шлях роздвоюється: можна йти прямо, а можна – ліворуч по вузькому, злегка вигнутому ходу. Однак обидва шляхи ведуть в одне місце – у підземну церкву Преподобних Антонія і Феодосія Печерських, розташовану на відстані 15 м від входу в печерний комплекс.
Церква цілком традиційна, тобто тридільна, прямокутна в плані, орієнтована вівтарем на північний схід, як і наземні монастирські храми. Її розміри – 10 х 4 м. Прямий хід виводить у головне молитовне приміщення чи наву. Бічний хід, що веде ліворуч, виводить у західне приміщення цього ж храму. Нава з’єднана із західним приміщенням широкою аркою, а від вівтаря відділена стіною з трьома дверними прорізами. У східній стіні вівтаря є три аркові ніші для потреб богослужіння. Аналогічні ніші є і в приміщенні нави.
На північній стіні нави є два аркових отвори, що ведуть далі, усередину гори. Такий же хід відкривається і з західного приміщення церкви Преподобних Антонія і Феодосія Печерських. Система цих ходів спланована таким чином, щоб під час служби в церкві можна було б, не заважаючи молільникам, обійти наву й рухатися далі всередину гори. Як видно на плані, від церкви на північ йдуть три майже рівнобіжні підземні ходи, які перетинає поперечний коридор. Ці ходи мають місцеві розширення (інакше в них двом людям не розминутися). Далі, у глибині гори, ці підземні ходи утворюють замкнуте кільце, так що вийшовши з західного притвору церкви Преподобних Антонія і Феодосія Печерських, можна, пройшовши кільцевий шлях, повернутися в наву тієї ж церкви.
Уздовж цього кільцевого ходу приблизно через рівні проміжки розташовані чернечі келії, найбільша з який має розміри 4 х 2,5 м. Із найвіддаленішого кінця цього кільцевого ходу виходить підземний коридор у напрямку собору Різдва Богородиці. Він до кінця не досліджений, оскільки частково завалений грунтом.
У цілому цей печерний комплекс, а точніше, тільки досліджена його частина, займає площу приблизно 55 х 45 м. Він, безумовно, є унікальним. Його можна порівнювати з Антонієвими печерами Іллінського монастиря в Чернігові, а також з київськими печерами.
Руїни монастиря аж до 1980-х рр. майже нікого не цікавили. Проте рішенням Сумського облвиконкому від 20 травня 1988 №112 ансамбль Софроніївського монастиря був поставлений на державний облік і прийнятий під охорону держави як пам’ятка архітектури місцевого значення (руїни надбрамної церкви, трапезної і лікарняного корпусу 1911). Він одержав охоронний номер 106-См. З 2000 монастир розпочали відроджувати – тут поселилося кілька ченців. Поступово було досліджено археологами підмурки більшості втрачених будівель, реставровано колишній новий лікарняний корпус, який тепер є головною будівлею відновленого монастиря. Протягом 2001 – 02 рр. за дієвої підтримки Сумської обласної державної адміністрації у Софроніївському монастирі проведено значний обсяг украй необхідних робіт: прокладено дорогу до монастиря від найближчого села Нова Слобода, забезпечено водо- й електропостачання. У 2003 дійшла черга й до реставрації та пристосування Покровської надбрамної церкви та колишньої трапезної.
[Вечерський В. В. Архітектурна й містобудівна спадщина доби Гетьманщини. Формування, дослідження, охорона / В. В. Вечерський. – К.: Головкиївархітектура, 2001. – 350 с.; Вечерський В. В. Втрачені об’єкти архітектурної спадщини України / В. В. Вечерський. – К., 2002. – С. 314 – 317; Вечерський В. В. Спадщина містобудування України: Теорія і практика історико-містобудівних пам’яткоохоронних досліджень населених місць / В. В. Вечерський. – К., 2003. – С. 450 – 465; Костомаров Н. И. Исторические произведения: Исторические портреты: Епифаний Славинецкий, Симеон Полоцкий и их преемники / Н. И. Костомаров. – К., 1989. – С. 342 – 346; Описание Путивльской Молчанской Рождество-Богородицкой Софрониевой пустыни. – СПб., 1846. – 58 с.; Палладий. Историко-статистическое описание Молчанской рождества Богородицы Печерской мужской общежительной Софрониевой пустуни / Палладий. – М., 1895. – 120 с.; Преображенский П. Путивльский Молчанский Печерский монастир / П. Преображенский. – М., 1884. – С. 13; Софрониевский монастырь. Из истории Молчанской Печерской Рождества Пресвятой Богородицы пустыни / А. Луговской, В. Вечерский, С. Тупик, Н. Рыбкин. – К., 2001. – 120 с.; Цапенко М. П. Архитектура Левобережной Украины XVII – XVIII веков / М. П. Цапенко. – М., 1967. – С. 110 – 111, 129.]
Джерело: Звід пам’яток історії та культури України. . – К.: 2017 р., с. 948 – 953.