Повітове училище

Олександр Тищенко

Повітове училище, 1824 – 1903 (архіт). Вул. К. Маркса, 10.

Споруда, що стоїть окремо, в розриві сучасної одно-двоповерхової забудови, виходить на червону лінію вулиці північним фасадом. Автор невідомий, архітектурне рішення – в формах класицизму, прибудови – з використанням форм неоренесансну.

Засноване у 1806 повітове училище спочатку містилось у невеликому дерев’яному будинку, що належав почесному наглядачеві училищ Лебединського та Охтирського повітів А.Іваненку. У 1824 останній звернувся в Міністерство освіти з пропозицією – використати прибутки училища і на земельній ділянці, що належала училищу, побудувати спеціальне навчальне приміщення, стару ж будівлю тимчасово переобладнати під квартири учителів та чиновників. Було складено кошторис на суму 30 597 руб., частину цієї суми А.Іваненко жертвував з прибутків свого маєтку, він же добровільно брався наглядати за виконанням робіт.

21 червня 1824 Комітет Міністрів, за поданням Міністерства освіти, дав дозвіл на будівництво і затвердив запропонований кошторис. У тому ж році був височайше затверджений проект з планом та фасадом. Збережені креслення дозволяють судити про первісний вигляд цієї одноповерхової прямокутної в плані, з чотирисхилим дахом споруди. Звернений до вулиці семивісний фасад був акцентований центральним чотириколонним портиком іонічного ордера з трикутним фронтоном на повному антаблементі, подібним же портиком (з тричетвертних колон) акцентувався тильний фасад. Внутрішнє розпланування повторювало особливості рядових житлових будинків, але з більшим ступенем ізоляції приміщень: по периметру великого прямокутного в плані холу анфіладно групувались комори, навчальні класи, вестибюль-вітальня, учительські кімнати (є певна схожість цього проекту зі «зразковими» проектами навчальних закладів для Полтавської та Чернігівської губерній архітекторів H.Пятницького і М.Коринфського).

Проте, уже до сер. 19 ст. відчувається гостра необхідність у розширенні площ: у 1845 тут навчалось до 99 підлітків і працювало 5 вчителів, а у 1858 при училищі відкрилась публічна бібліотека. Зрештою, у 1903 до західного торця будівлі прибудували об’єм, що дещо нагадував «зразкові» проекти повітових училищ для міст держави, розроблені у 2-й тр. 19 ст. архітектором I.Бессоновим. До 1906 більша його частина використовувалась як житловий флігель (квартири для вчителів), а з 1906 по 1917 приміщення займала приватна друкарня М.Когана.

Після 1917 в основному об’ємі було розміщено Будинок піонерів, у прибудові – склади (до кін. 1940-х), потім середня школа № 7 міста Лебедина. У 1962 на базі середньої школи № 1 тут було відкрито Ленінську кімнату, перетворену у 1970 в музей ім. В.І.Леніна. В експозиційних цілях її суміжні кімнати об’єднані широкими проходами і утворюють анфілади. У 1987, під час ремонту, до західного фасаду прибудовано невеликий цегляний тамбур. Чотириколонні портики північного та південного фасадів втрачено, первісний головний вхід на північному фасаді замуровано. Після отримання Україною незалежності у будинку розмістився Районний Будинок дитячої та юнацької творчості.

Досить добре збереглись розпланувальна структура та фасадим. Вони обумовлюють цінність будівель як пам’ятки архітектури, що представляє типологічну групу навчальних закладів 19 – поч. 20 ст.

Являє собою прямокутний в плані /22 х 17,35 м/, одноповерховий, витягнутий у широтному напрямку основний об’єм з одноповерховою, прямокутною в плані /23 х 20 м/, орієнтованою вздовж його поперечної вісі прибудовою з заходу. Взаємноперпендикулярна орієнтація повздовжніх осей, а також взаємно-паралельні, але дещо зміщені по відношенню одна до одної поздовжна і поперечна вісі відповідно основної будівлі та прибудови – сприяють чіткій локалізації в екстер’єрі їх об’ємів. Входи – через невеликі, з кам’яними сходами, тамбури південного і східного фасадів, у прибудову – через тамбур по вісі західного фасаду. Поздовжні і поперечні стіни є несучими, матеріал – цегла, підлога і перекриття – дерев’яні, плоскі, дах вальмовий, по дерев’яних кроквах.

Для фасадів характерна композиційна і стилістична цілісність кожної з будівель. Спокійний, класицистично-лаконічний ритм членування основного об’єму виразно контрастує з насиченим ритмом прибудови. Переважно горизонтальний характер композиції головної будівлі закріплюється протяжними стрічками низького цоколя, фриза, профільованого карниза, прямокутні віконні прорізи вуличного фасаду облямовано профільованими лиштвами. У вирішенні будівлі переважають вертикальні пропорції великих півциркульних вікон та рустованих лопаток, виразні профілі деталей віконних лиштв і архівольтів з замковим каменем, підвіконних тяг, фільонок і т. п.

Внутрішнє розпланування основного об’єму характеризується анфіладним розташуванням по периметру великого холу (зала для бальних танців) – класів та кабінетів. У прибудові з обох боків орієнтованого по поздовжній осі широкого коридору – анфіладою розташовані пристосовані колись під експозиційні зали великі кімнати. Східна частина коридору виходить в одну з кімнат основного об’єму, перетворену в лекційну залу на 30 місць.

Елементи первісного декору в прибудові повністю втрачені. В основному об’ємі збереглись ліпні карнизи простої профільовки, дерев’яні двері з різьбленими профільованими фільонками.

[ЦДІА РФ, ф. 733, оп. 49, спр. 85, арк. 2; спр. 88, арк. 65; ф. 1263, оп. 1, спр. 361, арк. 323-325; Евсина Н. А. Прогрессивные традиции в архитектуре русских учебных зданий эпохи классицизма / Н. А. Евсина. – М., 1964. – 18 с; Історія міст і сіл УРСР. Сумська область. – К., 1973. – С. 357.]

Джерело: Звід пам’яток історії та культури України. . – К.: 2017 р., с. 684 – 685.