Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї!

Богдан Хмельницький

?

Частина 5. У часи військових потрясінь / Część 5. W czasach wojskowego niepokoju

«Польський уряд визнає право України до існування як незалежної держави, визнав Уряд Української народної республіки на чолі з головним отаманом Симоном Петлюрою за верховну владу Української народної республіки».

Міністерство закордонних справ Польщі, 07.05.1920 р.

Polski rząd uznaje prawo Ukrainy do istnienia, jako niepodległego państwa. Uznaje Rząd Ukraińskiej Republiki Ludowej na czele z Głównym Atamanem Symonem Petlurą za władzę najwyższą Ukraińskiej Republiki Ludowej”.

Ministerstwo Spraw Zagranicznych Polski, 07.05.1920

Неспокійне ХХ ст. принесло з собою низку випробувань. Революції, що прокотились Європою після Першої світової війни поховали старі імперії. На їх руїнах народи розпочали боротьбу за свою незалежність. Боролися за неї і поляки, і українці. Перші відбудували свою державу, другим це тоді не вдалося. Проте саме з Києвом пов’язана остання у тих визвольних змаганнях спроба створення незалежної України – Київський похід 1920 р. Зважаючи на агресивну політику більшовиків, спрямовану проти старої аристократії та інтелігенції, а також будь-яких національних спільнот, Київ залишило багато представників польської громади. Наступні польські сторінки історії міста над Дніпром будуть пов’язані з спробами решти громади зберегти свою віру та культуру, Катинським злочином та подіями Другої світової війни. Про сліди визвольних змагань та тяжку спільну долю поляків та Києва ми розкажемо у 5 частині циклу «Польські сліди Києва».

Niespokojny wiek XX przyniósł ze sobą wiele prób. Rewolucje, jakie wstrząsnęły Europą po Pierwszej Wojnie Światowej pogrzebały stare imperia. Oto na ich gruzach każdy naród rozpoczynał swoja walkę o niepodległość. Walczyli o nią za równo Polacy jak i Ukraińcy. Pierwsi obudowali swoje państwo, drudzy – nie. Wszak mianowicie z Kijowem, związana była ostatnia w tych wyzwoleńczych zmaganiach próba stworzenia niepodległej Ukrainy – Kijowska wyprawa 1920 r. Ze względu na agresywną politykę bolszewików skierowaną nie tylko przeciwko starej arystokracji i inteligencji, ale i wszystkiemu, co narodowe, Kijów opuściło wielu przedstawicieli Polskiej wspólnoty. Kolejne strony polskej historii miasta nad Dnieprem związane są z wysiłkami aby ocalić swoją wiarę i kulturę, a także ze zbrodnią katyńską oraz wydarzeniami Drugiej Wojny Światowej. Opowieść o śladach walki za niepodległość oraz o ciężkim losie Polaków Kijowa w 5 części cyklu «Polskie ślady w Kijowie».

Рік 1920. За федерацію незалежних держав / Rok 1920. Za federacją niepodległych państw

Минули драматичні три роки боротьби українців за свою державу. Боротьба на три фронти закінчилися поразкою. Зважаючи на це, уряд Української Народної Республіки, що існувала лише в еміграції, ціною відмови від західноукраїнських земель погоджується з репрезентованою Ю. Пілсудським концепцією утворення федерації незалежних держав під керівництвом Польщі. Необхідно зауважити, що дана концепція була у багато разів більш прогресивною, ніж позиція польських націоналістів-ендеків під керівництвом Р. Дмовського, які навіть і чути не хотіли про якісь держави інших народів, а лише про інкорпорацію їх, за старою традицією, до Польщі. Спираючись на С. Петлюру, Ю. Пілсудський отримав шанс реалізувати свою концепцію, скориставшись з прихильності до неї частини українців.

Саме ці обставини зробили можливою українську компанію та похід на Київ весною 1920 р. Політичним розрахунком компанії було пробудити українців до розбудови своєї держави, яка стала б надійним буфером Польщі від агресивної Росії, все одно – якої: білої чи червоної. Важливою метою було також розгромити правобережне угруповання Червоної армії. Проте, війська Червоної армії, що самі готували генеральний наступ на території Білорусі, не приймали бою з польсько-українськими частинами, намагаючись заманити їх якомога вглиб України.

Польські і союзні їм українські частини просувалися вглиб України, не зустрічаючи серйозного опору більшовиків. Наступ на Київ був рішенням, яке запізнилося у контексті загальної ситуації на фронті. Невеликі польські розвідувальні загони зайняли Київ без наказу і без контакту з супротивником. Компанія з 5-го полку піхоти легіонів, що була розвідувальним відділом 1-ї бригади піхоти легіонів, досягнула Києва, який вже залишили більшовики, 7 травня о 16:00.

Перед нею до міста увійшли розвідувальні відділи, а потім і весь 1-й полк сволежерів з 7-ї кавалерійської бригади. Відступ більшовиків з Києва означав, що головне військове завдання української компанії оточити та знищити війська ворога перед лінією Дніпра реалізувати не вдалося. Київ був опанований без бою силами біля сотні солдат. Доходило до гумористичних сцен. Так, після зайняття Пуща-Водиці один офіцер 1-го полку сволежерів з патрулем та одним кулеметом сів у трамвай, що йшов до Києва. Незадовго після цього він привіз вісім полонених – варту більшовиків при якомусь з військових об’єктів. Супротивник обмежився лише тим, що створював рубіж оборони на лівому березі Дніпра.

8 травня 1920 р. після полудня до Києва ввійшла вся 1-ша дивізія піхоти легіонів, а також бригада Підгалянської піхоти з групи полковника Ю. Рибака. Залізничний вокзал зайняла частиною своїх сил 15-та дивізія піхоти.

До вечора 8-го травня 3-тя польська армія всіма своїми силами вийшла на лінію Дніпра.

Генерал Е. Ридз-Смигли наказав, щоб окремі частини зайняли наступні частини фронту: група полковника Ю. Рибака – район Вишгорода, Пуща-Водиці та Куренівки, 7-ма бригада кавалерії з виділенням 1-го полку сволежерів, який залишався у Києві, – район Лютіжа. 1-ша дивізія піхоти легіонів займала Київ. У місті розміщувалася також 6-та українська дивізія. Таким чином, майже всі сили 3-ї армії були сконцентровані у Києві та його околицях. Зважаючи на велику концентрацію військ, генерал Е. Ридз-Смигли наказав провести урочистий парад центром Києва. Він був розрахований, головним чином, на психологічний ефект і мав показати киянам силу польської зброї.

Парад мав також підтримати отамана С. Петлюру в опануванні влади та авторитету на українських землях. Київ ставав столицею відновленої Української Народної Республіки. Поляки парадували у нових мундирах польської армії зразка 1919 р.

Необхідно зазначити, що це не було перше перебування польських військових формувань в Києві під час визвольних змагань. Проте, раніше польські частини у Києві під командою Є. Міхаеліса (командуванння знаходилося у будинку по ), під час повстання на Арcеналі в січні 1918 р. зберігали нейтралітет. Після відступу з Києва під напором більшовиків вони були роззброєні німцями. Детальніше з історією польських військових формувань в Києві та в Україні в 1918 р. та їх взаємовідношеннями з українцями можна ознайомитися в статті А. Папакіна (2007).

Наступного дня після зайняття Києва поляками до нього приїхав Уряд УНР на чолі з прем’єром І. Мазепою. Він негайно розпочав створення центрального цивільного апарату. С. Петлюра визначив Київ центром мобілізації своєї армії. Отаман старався реалізувати пункти свого звернення до українців від 26.04.1920 р. 9 травня він видав розпорядження про набір добровольців до української армії. Проведено велику роботу, щоб формування армії проходило успішно. Поляки підтримували старання С.Петлюри. Зокрема, гарнізонну службу у Києві почала нести 6-та українська дивізія. Вона також виділила кадри для вербувальних комітетів. За згодою з Ю. Пілсудським С. Петлюра планував формування шести дивізій піхоти. До цього зобов’язувала його і військова конвенція підписана 24.04.1920 р. Вирішено, що спочатку будуть доукомплектовуватися штати 1-ї української армії ген. М. Омеляновича-Павленка та 6-ї української дивізії.

С. Петлюра та польське командування розпочали активну пропагандистську компанію, щоб перетягнути звичайних українців на свій бік. Втім, українці поставились у більшості своїй байдуже до того, що відбувалося. Поляків вважали за чергових окупантів, а С. Петлюру – за їх ставленика. Не отримавши ще від більшовиків серйозного уроку, чекали на нього, втрачаючи шанс для боротьби за свою державу. Повільне формування української армії дало Ю. Пілсудському зрозуміти, що такого бажаного для нього вивільнення польських частин для перекидання їх на Білорусь не відбудеться.

Коли польські війська ввійшли до Києва, то вони одразу сконцентрували всю артилерію на крутих берегах Дніпра, зокрема, на кручах царського саду. Саме артилерія мала полегшити захоплення мостів та Задніпров’я.

Відділи, що були виділені для атаки на мости, приведені до бойової готовності 9 травня 1920 р. О 3:00 район Ланцюгового мосту зайняв 6-тий полк піхоти легіонів, тоді як 60-й полк піхоти з 15-ї дивізії піхоти зайняв позиції для штурму Дарницького залізничного та Наводницького мостів. Радянські загони, зауваживши польські приготування до штурму у ніч з 8 на 9 травня, висадили частину Ланцюгового мосту з боку лівого берега. На щастя для поляків, те завдання було виконане неякісно. Вибух на мосту призвів лише до його пошкодження, втім, не порушив його принципової цілісності.

9 травня на ділянці 6-го полка легіонів поляки о 3:15 розпочали артилерійську підготовку, що тривала 15 хв. Вона була дієвою і знизила оборонну здатність червоних. О 3.30 піхота рушила в атаку. Першими йшли спеціальні штурмові загони. За ними підтягувалися всі інші підрозділи полку. Вже після захоплення половини Ланцюгового мосту штурмова група 6-го полку була обстріляна з острова на Дніпрі, імовірно, Труханового, з кулемета. Не дивлячись на досить сильний вогонь, поляки продовжили атаку. Швидко було захоплено не тільки весь міст, але і ділянку східного берега (сучасного Венеціанського острова). Було утворено невеликий плацдарм. Все тривало 10 хвилин. Після цього поляки зайнялися розширенням плацдарму на лівому березі та очищенням від червоних острова, з якого бив кулемет. 6-тий полк легіонів продовжував наступ з метою захоплення другого мосту (Русанівського) через Русанівську протоку Дніпра. О 4:00 він був захоплений перед самим підривом більшовиками. Основні сили 6-го полку переправилися на лівий берег і після 2-годинного бою опановували район Воскресенської Слобідки. Червоні намагалися контратакувати, що свідчило про принципову зміну їх тактики. До цього вони відступали, але на лінії Дніпра перейшли до твердої оборони. Згідно з планом генерала Е. Ридз-Смигли, атака 60-го полку на два інших мости відбулася дещо пізніше. Артпідготовка почалася о 3:30. Ранній штурм Ланцюгового мосту мав відвернути увагу червоних від інших мостів. Тож, 2-й батальйон 60-го полку піхоти захопив Дарницький залізничний міст після 45-хвилинної артпідготовки і 30-хвилинного бою. Поляки створили другий плацдарм, захопивши лівобережні села Осокорки та Позняки. Наводницький міст захопив 3-батальйон 60-го полку о 4:00. Його захоплення вилилось також в опанування Дарниці (7:20). Після цього обидва польських плацдарми з’єдналися. Польський штурм Лівобережжя закінчився о 10-й ранку. У руках поляків опинилися Троєщина, Погреби, Бортничі і казарми на Млинку (?). Глибина плацдарму була такою, що місто було у повній безпеці від обстрілу червоних з лівого берега.

У складі союзних частин діяла також 7-а ескадрилья ім. Т. Костюшка, заснована американськими пілотами, які добровільно визвалися воювати за Польщу. У цей час над Корчуватим та Жуковим островом розгорталися повітряні бої. Пілоти ескадрильї не пропускали червоних пілотів, які, злітаючи у Ржищеві та Черкасах, намагалися бомбити Київ.

Однак втримати Київ польським військам не вдалося. 14 травня у Білорусі розпочався контрнаступ значно посиленого радянського Західного фронту під командуванням Михайла Тухачевського.

А 5 червня на Україні 1-ша кінна армія С. Будьонного прорвала фронт і змусила поляків відступити з Києва. 12 червня до Києва знову увійшли червоні. Цього разу – надовго.

Відступаючи, поляки з метою загальмувати переправу головних сил червоних через Дніпро у червні 1920 р. зруйнували всі київські мости. Ланцюговий міст було висаджено у повітря 11 червня, а у ніч на 12 червня було спалено Наводницький міст. Внаслідок цього не тільки Київ, але і все Правобережжя від Могильова до Катеринослава були відрізані від решти України та Росії.

Раніше зміни влади у Києві не супроводжувалися подібними акціями. Знищення мостів викликало хвилю ненависті до поляків. Ось як описував те, що сталося, М.А. Булгаков у нарисі «Киев город»:

«Самыми последними, под занавес, приехали зачем-то польские паны (явление ХIV-ое) с французскими дальнобойными пушками.

Полтора месяца они гуляли по Киеву. Искушенные опытом киевляне, посмотрев на толстые пушки и малиновые выпушки, уверенно сказали:

– Большевики опять будут скоро.

И все сбылось как по писаному. На переломе второго месяца среди совершенно безоблачного неба советская конница грубо и буденно заехала куда-то, куда не нужно, и паны в течение нескольких часов оставили заколдованный город. Но тут следует сделать маленькую оговорку. Все, кто раньше делали визит в Киев, уходили из него по-хорошему, ограничиваясь относительно безвредной шестидюймовой стрельбой по Киеву со святошинских позиций. Наши же европеизированные кузены вздумали щегольнуть своими подрывными средствами и разбили три моста через Днепр, причем Цепной – вдребезги.

И по сей час из воды вместо великолепного сооружения – гордости Киева, торчат только серые унылые быки. А, поляки, поляки… Ай, яй, яй!..

Спасибо сердечное скажет вам русский народ.

Не унывайте, милые киевские граждане! Когда-нибудь поляки перестанут на нас сердиться и отстроят нам новый мост, еще лучше прежнего. И при этом на свой счет».

Втім, класику російської літератури (такому шанованому чомусь у Києві) звичайно не було ніякого діла до спроб України відновити свою незалежність.

Коли стало зрозуміло, що Київ не втримати, у місті запалали склади. Гуркотіли гармати, поставлені на Звіринці, Печерську та у Царському саду. Тисячі киян, попри обстріл, дивилися на загибель Ланцюгового та Залізничного мостів. І було видно здаля, як обвалився у воду настил та повисли на биках ланцюги красеня – Ланцюгового мосту, гордості та краси Києва. Ланцюговий міст мав чотири великі та два малі прольоти, що перекривалися двома великими нерозривними ланцюгами. До них були підвішені балки проїзної частини. Таке конструктивне рішення стало вирішальним у тій легкості, з якою міст знищили 10 червня. Польські сапери підірвали ланцюги лише в одному місці, але внаслідок цього всі чотири пролети завалилися. Такого маневру не спромоглися зробити червоні у травні, хоча про можливість такого варіанту підриву моста говорилося ще 1908 р., коли мав місце факт підпалу його невідомими. Знищення ж мостів посилило переслідування цивільних поляків, що лишалися у Києві.

При відступі польських військ з Києва сталася ще одна прикра подія. Київський польський художник В. Котарбінський загрузив у вагон потягу, що йшов на захід, усі свої картини. Вагон безслідно пропав, внаслідок чого було втрачено значну частину його творчості.

Могила польських легіонерів / Grób Polskich Legionistów

Пам’яткою тих буремних подій, яку варто відвідати не тільки кожному полякові, але й українцеві, який цікавиться історією свого міста, є поховання польських легіонерів на Байковому цвинтарі .

Польські вояки були поховані на околиці тодішнього кладовища, внаслідок чого утворився окремий військовий цвинтар, де спочивало більше 100 чоловік. В 1934 р. дорогою на Кавказ її відвідав капітан Мечислав Лепецький (Mieczysław Lepecki) – ад’ютант маршала Ю. Пілсудського. У своїй книжці «Радянський Кавказ» („Sowiecki Kaukaz”) він розмістив фото кладовища та його короткий опис:

Відвідав також військове кладовище, те з 1920 р.

Стоять там на відкритому неогородженому полі поблизу добре обгородженого і оздобленого гарним пам’ятником військового німецького цвинтаря, рівні ряди польських могил з залізними хрестами. Рука, що знищувала традиції, пощадила їх. Стоять в порядку: рівно, солідно, якби на плацу.

За рік після візиту кап. Лепецького стараннями польського консульства (розміщувалося у вже згадуваному особняку Маркуса Зайцева ) у Києві у центральній частині ділянки поставлено пам’ятник з сірого граніту з чорним хрестом, територія була обгороджена. Опікунами цвинтаря була родина Березовських (Berezowskie), яка мешкала неподалік. Батько був сторожем, а мати працювала над доглядом поховань.

Пані Марія Бондзюк-Березовська (Maria Bondziuk-Berezowska) дожила до незалежності України та переказала свої спогади, що сягають ще часів поховання польських легіонерів. Певного дня у травні 1920 р. знервована мати привела 8-річну Марію до одного з гробовців. Те, що вона побачила, залишилось у неї у пам’яті на все життя. На підлозі від стіни до стіни лежали тіла у сірих мундирах. То були польські вояки. У страшні часи великої чистки догляд за цими могилами став претекстом, щоб звинуватити Березовських у шпигунській діяльності і вислати до степів Казахстану 18-річну сестру Марії та її мати, яка там і залишилася навіки. Родина була реабілітована лише після смерті Сталіна.

Після Другої світової війни територія цієї дільниця була потроху зайнята новими похованнями. Ще сьогодні можна побачити, як далеко тягнувся цей військовий цвинтар, адже посеред новіших могил, у багатьох метрах від сучасного монументу ще стоять солідні бетонні стовпчики первинної огорожі.

У наш час опіку над похованнями здійснює польське національно-культурне товариство „Zgoda”. Дбає воно про порядок у польській частині Байкового кладовища і організовує патріотичні урочистості. Про поховання з ініціативи світлої пам'яті Вікторії Радик (Wiktorii Radik) був виданий також інформаційний буклет польською та українською мовами. І що дуже важливо, у цьому буклеті був опублікований повний перелік похованих тут солдат разом з їх частинами та військовим званням. Це зберігає їх пам’ять від забуття:

Adasiewicz Zygmunt, szer. 6 pp. leg.

Andrzejak Franciszek, szer. 6 pp.

Banaszak Walenty, szer. 60 pp.

Bańka Stanisław, szer. 5 pp. leg.

Barczyński Stanisław, szer. 60 pp.

Borys Aleksander, szer. 6 pp. leg.

Bucaj Marcin, szer. 1 pp. leg.

Choiński Stefan, kpr. 6 pp. leg.

Chrzanowski Wacław, szer. 6 pp. leg.

Chudzia Adam, Kan. 1 pag.

Chudziński Franciszek, st. szer. 60 pp.

Ciesielski Stanisław, szer. 60 pp.

Ciuchciński Wacław, szer. 6 pp. leg.

Dąbrowski Józef, sierz. 16 esk. lot.

Domaszewski Stanisław, szer. 41 pp.

Dzięciołek Jan, szer. 6 pp. leg.

Fogel Leopold, szer. 1 pp. leg.

Frąckowiak Jan, szer. 60 pp.

Galak Józef, szer. 5 pp. leg.

Gapski Stanisław, szer. 60 pp.

Głaszcz Jan, Kan. 13 pap.

Gołaszewski Jan, szer. 5 pp. leg.

Grabarek Stanisław, szer. 6 pp. leg.

Grabowski Stanisław, szer. 6 pp. leg.

Handza Adam, – 1 pap.

Hochgelaender Abraham, strz. 1 p. strz. pdh.

Hrob Bronisław, szer. 6 pp. leg.

Jabłoński Jerzy, pchor. 6 pp. leg.

Jarzyński Tadeusz, ppor. 6 pp. leg.

Jendrych Jan, szer. 60 pp.

Jędraszyk Franciszek, szer. 60 pp.

Jóźwik Wojciech, szer. 55 pp.

Kaczmarek Franciszek, st. szer. 6 pp. leg.

Karczewski Feliks, szer. 41 pp.

Kazana Stanisław, szer. 41 pp.

Kaźmierczak Stanisław, kpr. 6 pp. leg. (Імовірно, помилка у розповсюдженому прізвищі Kazimierczak)

Kępka Jan, strz. 1 p. strz. pdh.

Kikut Stanisław, st. szer. 19 pp.

Kiśmanowski Karol, ppor. 6 pp. leg.

Kluczyński Stanisław, ul. 17 p. ul.

Kolasiński Feliks, st. ul. 17 p. ul.

Kondełowski Franciszek, – –

Kopański Walenty, szer. 60 pp.

Koszycki Józef, – 6 pp. leg.

Kowalczyk Julian, strz. 1 p. strz. pdh.

Kowalik Józef, st. szer. 6 pp. leg.

Krawiec Walenty, strz. 1 p. strz. pdh.

Krotowicz Antoni, szer. 4 pp. leg.

Król Aleksander, szer. 6 pp. leg.

Królewicz Antoni, szer. 6 pp. leg.

Kuczyński Franciszek, szer. 41 pp.

Kulig Kazimierz, st. szer. 60 pp.

Kunachowicz Feliks, plut. 2 p. szwol.

Leszczyński Franciszek, szer. 6 pp. leg.

Lewandowski Józef, sap. 15 baon sap.

Lewkowicz Mojżesz, strz. 2 p. strz. pdh.

Lis Samuel, strz. 1 p. strz. pdh.

Machciński -, plut. 19 pp.

Misiura Jan, szer. 6 pp. leg.

Nowaczyk Józef, kpr. 60 pp.

Pachocki Franciszek, pion. 6 baon (далі бракує тексту)

Pawłowski Stefan, szer. 6 pp. leg.

Perkowski Jan, szer. 5 pp. leg.

Pielarski Józef, szer. 6 pp. leg.

Pietrzak Izydor, bomb. 1 pap

Podziński Józef, strz. 2 p. strz. pdh.

Przygodny Stanisław, szer. urz. 1 D (далі бракує тексту)

Ptaszyński Władysław, szer. 6 pp. leg.

Rotsztajn Abram, szer. 6 pp. leg.

Równiak Adam, szer. –

Rudnicki Stanisław, ppor. 1 p. lot.

Rychter Ludwik, kpr. 16 pac.

Rzepka Karol, szer. 6 pp. leg.

Selinger Stefan, st. szer. 5 pp. leg.

Seweryn Józef, st. strz. 2 p. strz. pdh.

Sienizdział Antoni, szer. 18 pp.

Skała Ludwik, kpr. 1 pap.

Skrzypczak Leon, szer. 60 pp.

Smołowski Stefan, ul. 17 p. ul.

Stanek Józef, strz. 145 p. strz.

Stępień Jan, – 62 pp.

Szebonia Jan, – –

Szłapka Karol, szer. 60 pp.

Sztuc Edward, szer. szp. pol. 101

Sztyler Majer, bomb. 1 pap.

Szymański Franciszek, kan. 15 pap.

Świderski Aleksander, szer. 6 pp. leg.

Terepka Aleksander, szer. 6 pp. leg.

Turczyński Józef, ppor. 6 pp. leg.

Walasik Zygmunt, szer. kolm. tab. (далі бракує тексту)

Waszkiewicz Piotr, szer. 6 pp. leg.

Wincenciak Wacław, szer. 6 pp. leg.

Wiszniewski Józef, szer. –

Wojciechowski Jan, – –

Wojciechowski Józef, szer. 60 pp.

Wojnarowski Józef, szer. 1 pp. leg.

Wojtasik Stefan, szer. 59 pp.

Zgoliński Jan, szer. 60 pp.

Ziółkowski Antoni, szer. 1 pp. leg.

Złok Wacław, st. szer. 6 pp. leg.

Zmyślony Władysław, szer. 60 pp.

Juszczak Andrzej, – –

Skabara Stanisław, – –

Wiśniewski Jan, – –

Gardulski Zygmunt, szer. 240 pp.

Kasprzyk Jan, kpr. –

Kowalski Michał, plut. 18 pp.

Pirucki -, —

Plewit -, – 8 pp. leg.

Sadlak -, – 8 pp. leg.

Stańczyk Stanisław, – 30 pp.

Tutka Jan, – –

Wieczorek -, – –

Staniszczyński -, – 23 pp.

Необхідно також додати, що у 90-х р. ХХ ст. на цвинтарі поставлено новий хрест, стилізований під той передвоєнний. Знаходиться він на знайденому оригінальному постаменті старого пам’ятника з зображенням Хреста Virtuti Militari. На пам’ятнику знаходяться також дві плити з написом польською та українською мовами: „Тут спочивають 114 солдат Війська Польського, що полягли районі Києва навесні 1920 року в боях за співучасті українських частин проти Червоної армії. Вічна їм пам'ять”.

Окремої уваги заслуговує невеликий простий металевий хрест, що знаходиться ліворуч від головного великого хреста. Цей хрест єдиний з 114, що зберігся до нашого часу – справжня реліквія!

В 2015 р. у Вінниці відбулися урочисті заходи з нагоди річниці укладання союзу С. Петлюри з Й. Пілсудським. Особливістю заходу стала історична реконструкція маршу українських та польських вояків початку 1920 р. З цієї оказії була також підготована спеціальна виставка «За Вашу і нашу Свободу», яка в травні перевезена до Києва на Майдан Незалежності, де користувалася великим успіхом.

У радянському Києві / W sowieckim Kijowe

Київський похід та битва за Варшаву закінчилися підписанням у Ризі 17 березня 1921 р. за спиною українського союзника сепаратного мирного договору між Польщею і Радянською Росією. Одночасно 1921 р. було поновлено дипломатичні відносини, а 1932 р. між СРСР та Польщею був підписаний договір про ненапад.

Не дивлячись на переслідування та численну еміграцію, після відступу з Києва в 1920 р. польсько-українських військ в складі київського населення все ще залишалися поляки. Згідно перепису населення в 1923 р., в місті проживали представники 66 національностей. Серед них були 102 тисячі українців (27%), 145 тисяч росіян (34%), 129 тисяч євреїв (31%) та 12 тисяч поляків (3%).

Завдяки тому, що частина поляків заангажувалася на боці нової влади, життя поляків у місті тривало у міру нормально аж до кінця 1920-х рр. Про це свідчить функціонування кількох польських середніх шкіл і одного педагогічного технікуму імені Кона. У Києві у той час навчалося біля 3 тис. поляків. З початком сталінських репресій поляки, як і українці, перестали декларувати свою національну приналежність.

Загалом у культурному житті поляків Правобережної України 1920–1930-і рр. яскраво простежуються дві тенденції:

1. офіційна радянська, яка передбачала з метою залучення польського етносу до „соціалістичного будівництва” створення широкої мережі польських хат-читалень, лікнепів, бібліотек;

2. неофіційна, напівлегальна, яку представляли католицькі священики, члени релігійних братств (терціяри, гонорати, товариства „Ружі” та інші організації), які намагалися зберегти традиційну польську етнічну культуру.

Ці дві течії суперечили одна одній і боротьба між ними проходила через усю історію поляків Радянської України міжвоєнного періоду. Велику роль у культурному житті поляків Радянської України відігравали Польська центральна бібліотека у Києві та польська драматична студія під керівництвом видатного польського діяча культури В. Вандурського, яка проводила вистави у різних регіонах УРСР, у тому числі, і на Волині).

У січні 1932 р. було відкрито польський педагогічний інститут. Рішення про це було ухвалене у листопаді 1931 р. У листі директора інституту щодо відкриття зазначалось про перехід студентів другого курсу на третій у січні 1932 р. Дана обставина вказує на те, що підготовка студентів проводилася з 1929 р., тобто до відкриття інституту. Навчальний заклад постав на базі Польського інституту соціального виховання (скорочено — Польський інститут соцвиху або Польський соцвих), який розгорнув свою діяльність у січні 1931 року. Розташовувався разом з Польським педагогічним технікумом ім. Фелікса Кона та середньою (польською) школою № 11 та Державною польською біблотекою

На початку 1930-х р. керівництвом Радянської України було прийнято чимало постанов, в яких мова йшла про необхідність покращення культурно-освітнього обслуговування поляків Правобережної України, а особливо її прикордонних районів. У цей час продовжувала діяти Державна польська бібліотека, а при ній було створено науковий відділ. В 1931 р. розпочав діяльність науково-дослідний інститут польської пролетарської культури при ВУАН на чолі з Б. Скарбеком, головним завданням якого була пропаганда марксизму-ленінізму серед поляків. Цього ж року на базі драматичної студії було створено Державний польський театр на чолі з директором В. Вандурським. Театр ставив п’єси польською, українською, російською мовами, часто гастролював у різних містах УСРР. Та 1933-1934 рр. каральними органами СРСР було сфабриковано справу так званої „Польської військової організації”. Чимало працівників та організаторів польського радянського культурного процесу опинились у в’язниці. Так, було репресовано Б. Скарбека – тодішнього директора Інституту польської культури, В.Вишневського – головного редактора „Глосу млодзежи”, Й. Заславського – директора Центральної польської бібліотеки.

З середини 1930-х рр. Польський педагогічний технікум імені Ф. Кона опинився на межі виживання. Після 1935 р. було закрито Польський педагогічний інститут, Дім польської культури, Центральну державну польську бібліотеку України та Польський театр.

До 1920-х рр. відноситься згадка про ще один римо-католицький храм – каплицю св. Ігнатія Лойоли. Вона стояла у приватній садибі на Шулявці, на колишній . Перші відомості про неї сягають поч. XX ст. За дослідженням Олени Горбик, каплиця була перебудована з товарного складу і мала вигляд споруди розміром 6х7 м з сигнатуркою і хрестом над входом. У лютому 1920 р. радянські органи зареєстрували на вул. Провіантській “синдикат (громаду) римо-католицького костьолу імені Св. Ігнатія”. Костел згаданий, як діючий, і 1925 р. Його споруда не збереглася. Про переслідування церкви під радянською владою можна довідатися у .

В 1935 р. на мапі Саперної Слобідки Києва зафіксовано також вулицю Польську яка розміщувалася поруч з вулицями Литовською та Кримською. До нашого часу тут збереглася лише вул. Кримська.

Биківня – одне з місць катинського списку / Bykownia – jedno z miejsc Listy Katyńskiej

Наступною нашою зупинкою стане моторошний ліс на київському лівобережжі – Биківня. Це українська Голгофа. Українці заплатили дорогу ціну за те, що свого часу не підтримали С. Петлюру та не оборонили свій край від більшовиків. Голодомор 1932-1933 рр. та безжальні сталінські репресії 1930-х рр. збирали свої криваві жнива. Під час Великого терору по всій Україні з’явилися таємні кладовища, де ховали тіла тисяч закатованих у в’язницях НКВС.

Одним з таких кладовищ став Биківнянський ліс під Києвом.

1939 р. під натиском німців та Радянського Союзу впала Польща. Польських офіцерів, взятих у полон під час вересневої компанії, за порадою Л. Берії Сталін наказав поголовно розстріляти…

Польське військове кладовище у Биківні упорядковане 2011-2012 рр. з ініціативи польської Ради охорони місць пам’яті боротьби та мучеництва. На цвинтарі у братських могилах спочивають 3435 польських громадян з Українського Катинського списку, закатованих 1940 р. НКВС.

Це четверте упорядковане катинське кладовище після відкритих 2000 р. цвинтарів у Катинському лісі, Мідному та Харкові (П'ятихатках).

На цвинтарі знаходяться також олтар з прізвищами жертв. Археологічно-ексгумаційні дослідження у Биківні розпочато 1989 р. на хвилі горбачовської гласності. Тоді проведено детальну ексгумацію, після закінчення якої влада СРСР визнала, що у лісі поховані особи, закатовані НКВС в 1937-1938 рр. Раніше ж повідомлялося, що тут поховані особи, вбиті німцями під час Другої світової війни. Пізніше з'ясувалося, що окрім знищеної радянською спецслужбою української інтелігенції, тут поховані також розстріляні після 1939 р. польські військовики.

Під час додаткових ексгумаційних робіт у Биківнянському лісі у 2000-х рр. було знайдено польські предмети, залишені при попередніх ексгумаціях у 1980-ті рр. Тут знайдено польські військові ґудзики, медальйони, гребінки, щітки, які з повною достовірністю вироблено у Польщі або Західній Європі.

28 листопада 2011 р. президенти України та Польщі досягнули домовленості про будівництво окремого польського меморіального комплексу у Биківні. Відкриття його відбулося 21 вересня 2012 р. за участі обох президентів та урочистих делегацій обох країн.

Від себе хотілося б зазначити, що одночасно за проектом Л. Скорик було реконструйовано і прилеглий цвинтар жертв-громадян СРСР. На думку автора, всі ці роботи позбавили Биковнянський ліс того духу поваги до полеглих, яка втілювалась у неоплаченому кимось потягу людей до увічнення табличками, прикрашеними рушниками та прапорцями, своїх полеглих.

Як «Kraków» обороняв Київ / Jak “Kraków” bronił Kijów

Не будемо тут зупинятися на його характеристиках (їх див. тут ). В вересневій компанії корабель прямих зіткнень з ворогом не мав. Він був затоплений екіпажем 21.09.1939 р. у входу в Крулевський (Дніпровсько-Бузький) канал в районі Кузлічина при надходженні Червоної армії. У зв’язку з близькістю сіл монітор не було зірвано. Це дозволило підняти його, відремонтувати та включити до складу радянської Пінської військової флотилії як монітор «Смоленськ».

З початком радянсько-німецької війни корабель воював в Білорусі. 26.07.1941 р. після вогневого нальоту на с. Паричи, в районі с. Судовіца в бою з німецькою польовою артилерією «Смоленськ» отримав пошкодження корпусу і машинного відділення. Було вбито 8 і поранено 10 осіб його екіпажу. Зважаючи на це корабель з 28.07.1941 р. перебував на ремонті в Києві.

З 07.08.1941 р. включений в Київську групу кораблів Дніпровського загону річкових кораблів Пінської військової флотилії (цей загін створений 4 серпня 1941 р. Командир – капітан 3-го рангу Палечек О.Є.) для артилерійської підтримки лівого флангу Київського укріпленого району.

Кораблі загону, головним чином, захищали від німецьких літаків переправи та мости. Проте інколи виникали артилерійські дуелі кораблів і німецької артилерії. Зі звіту капітана 2-го рангу Брахтмана Г. І. докладно відомі обставини однієї деталі такої дуелі, в якій приймав участь монітор «Смоленськ».

На висотах у районі південніше с. Віти-Литовської стояла далекобійна батарея ворога, позиції якої з КіУР не проглядалися. Батарея (її називали «Чорт») безкарно обстрілювала Дарницький залізничний міст та місто. Вночі з 14 на 15 серпня 1941 р. монітор «Смоленськ» зайняв вогневу позицію у затоці Шуляговка, напроти с. Віта-Литовська, тобто зайшов у фланг батареї.

Висунутий на острів (це найімовірніше була суч. коса Козачого острова – тоді острів) пост корегування за спалахами гармат батареї визначив дані для вогню та передавав їх на монітор. «Смоленськ» подавив батарею ворога. Позиція була обрана так вдало, що корабель так і не був виявлений супротивником.

В подальшому, 28.08.1941 р. монітор увійшов до складу Чернігівського загону річкових кораблів для артилерійської підтримки радянських частин в районі Остра та Чернігова на р. Десна.

З 03-08.09.1941 року взаємодіяв з частинами 15-го стрілецького корпусу і брав участь у знищенні переправ супротивника в районі с. Бобровиця. 09-11.09.1941 р. «Kraków»-«Смоленськ» прикривав відхід частин 45-ї і 63-ї стрілецьких дивізій на лівий берег р. Десна біля с. Шестовиця, нижче Чернігова. 11-12.09.1941 р. брав участь у забезпеченні переправ частин 61-го стрілецького корпусу в районі с. Козероги – с. Количівка.

12.09.1941 р., зважаючи на неможливість прориву до Києва, за наказом командування «Kraków»-«Смоленськ» підірваний екіпажем в Ладінському затоні на 175 км р. Десна біля с. Ладинка. Виключений зі списків ВМФ 22.09.1941 р.

Корпус монітора і досі знаходиться на тому місці, хоча вже суттєво пограбований та понівечений. Його вдалося обстежити пошуковцям. Необхідно було б підняти та музеєфікувати цей корабель.

Доля пов’язала з Києвом і деякі інші колишні польські судна. 18.07.1941 р. на стоянці в Береговій Слободі в Білорусі в парі з іншим колишнім польським кораблем монітором – радянським монітором «Вітебськ» було атаковано 6 Ю-87 та пошкоджено канонерський човен «Білорус». «Білорус» – це до 1939 р. польський канонерський човен «Зарадна» (). Під назвою «Білорус» в 1941 р. його було включено до Дніпровського загону річкових кораблів (ЗРК) ПВФ і використано в боях на Десні. Тут він воював разом з монітором «Вітебськ», який теж прорвався до Києва. Останній являв собою представника серії так званих гданських моніторів (див. ). Після закінчення боїв за Київ, «Вітебськ» зірвано біля с. Хотянівка 18.09.1941 р., а «Білорус» затоплений (чи кинутий) біля с. Нижня Дубечня.

Через Київську Гавань Особливого Призначення (ГОП) – базу Дніпровського ЗРК і бої під Києвом пройшли також «екс-польські» бронекатери. Після вибиття німців з Києва в 1943 р. в ГОП було знайдено кілька таких катерів, які були відремонтовані. Частину катерів було піднято з дна. Вони служили до 1945 р. З Києвом було пов’язано і експлуатацію трьох броньованих гвинтових екс-польських тральщика. В 1941 р. у ГОП у зв’язку з відступом зірвано і штабний корабель «Прип’ять» (початково російський пароплав «Тетяна», згодом польський штабний корабель «Адмірал Серпінек»).

Затоплене поляками в Прип’яті мінно-хімічне судно «Mątwa» в 1939 р. також було піднято і доставлене на базу в Київ. Пізніше вона стала судном «Пина».

В серпні 1944 р. на короткий час екс-польські та колишні радянські річкові кораблі знову опинилися у Києві, цього разу на Київському судноремонтному суднобудівному заводі. Монітори «Warszawa» – «Вітебськ», «Horodyszcze»-«Бобруйськ», Плавбаза «Березина», були підняті та доставлені до Києва. У зв’язку з неможливістю ремонту вони були здані «Главвторчермету» для розбирання на метал. А от мінний загороджувач «Mątwa» – «Піна» був відновлений у якості баржі.

Дарницька трагедія / Darnicka tragedia

Згадуючи про події Другої світової війни, не можна не згадати, що під час окупації німцями у Києві діяла добре організована конспіраційна група, якою керував Людвік Полянський (Ludwik Polanski). У визволенні Києва приймала участь частина 1-ї армії Війська Польського / Pisząc o wydarzeniach związanych z drugą wojną światową nie można nie wspomnieć o tym, że w czasie, gdy Kijów był okupowany przez Niemców działała w nim dobrze zorganizowana grupa konspiracyjna kierowana przez Ludwika Polańskiego. W wyzwalaniu Kijowa udział brała 1 Armia Wojska Polskiego.

Наступне місце, яке ми відвідаємо, також пов’язано з пам’яттю про трагедію. Трагедію, яка відбулася під час Другої світової війни, і пов'язана з польськими солдатами 1-ї армії. Дарницький вокзал на київському лівобережжі: тут завжди велелюдно, шумить ринок. Ніщо не нагадує про події 8 квітня 1944 р., коли вже після визволення Києва тут розігралася кривава трагедія — у результаті раптового німецького авіаційного нальоту на цьому місці загинуло понад три тисячі людей / Kolejne miejsce, które odwiedzamy jest również związane z pamiecią o tragedii. Tragedii, jaka miała miejsce podczas drugiej wojny światowej i związana była z żołnierzami 1 Armii WP. Dworzec Darnicki na kijowskim lewobrzeżu: tutaj zawsze jest dużo ludzi, rynek aż szumi. Nic nie przypomina o wydarzeniu z 8 kwietnia 1944 roku, kiedy to już po wyzwoleniu Kijowa rozegrała się krwawa tragedia – w efekcie niespodziewanego niemieckiego nalotu w tym miejscu zginęło ponad 3 tysiące ludzi.

Про це тепер мало хто знає. Та й у колишні часи про трагедію замовчували… Що насправді відбулося тоді на Дарницькому вокзалі розказав один з тих, хто пережив наліт – Федір Іванович Браславець:

«В армію я пішов добровольцем в 1943 році, після звільнення рідних Кобеляк. Мені виповнилося тільки сімнадцять, але було усвідомлене бажання захищати свою країну.

Спочатку ми перебували на базі бойової підготовки у 62-му запасному полку в Донбасі. І ось, під стукіт коліс переповнених вагонів їдемо на фронт. У нашому полку були солдати різного віку – і молоді призовники, і ті, хто вже побував у боях і після госпіталів повертався на фронт. Зброї не було, ми повинні були отримати її лише після прибуття на лінію фронту. Добралися до станції «Дарниця» на лівому березі Дніпра. До Києва – рукою подати. Станція вщерть забита військовими ешелонами, які стояли без руху вже не один день. Праворуч від нас, на платформах – польські артилеристи з гарматами і зенітними установками.

Зліва – танковий полк з Росії (він встигне проскочити до бомбардування). Ззаду нас, аж до лісу, стояли два ешелони з дівчатами-добровольцями, медсестрами і зенітниці з тільки що звільненої Смоленщини. На першому шляху – ешелон-шпиталь з пораненими. Величезна кількість ешелонів з боєприпасами, пально-мастильними матеріалами та продовольством стояли правіше від поляків. Все це скупчення людей і техніки перебувало в очікуванні сигналу, щоб помчати на фронт. Сам Дарницький вокзал лежав у руїнах, і служби залізничників перебували в бліндажах

Чотири дні були спокійними і солдати жили звичайним тиловим життям, організованим згідно зі статутом – приводили себе в порядок, милися у вагонах-лазнях, отримували чисту білизну і писали листи рідним про своє ще не фронтове життя.

Сонячним ранком 4 квітня високо в небі з’явилася німецька «рама» – італійський літак-розвідник (тут неточність: мається на увазі німецький Focke-Wulf Fw 189 Uhu – авт.), що має висоту польоту понад 10000 метрів. Серед «бувалих» солдатів пішли розмови, що від «рами» нема чого доброго чекати.

Так і сталося. 8 квітня, десь близько двох годин ночі, прилетів німецький літак і скинув освітлювальну бомбу. Я в цей час не спав, стояв у дверях вагона і бачив, як за кілька хвилин до появи літака злетіли сигнальні ракети – ворожа агентура не дрімала і намагалася навести на ціль.

А ще через кілька хвилин у небі почувся страшний гул. Наближалася хмара бомбардувальників, і в ту ж мить посипалися бомби. Вперше на Дарницю німці скинули дві бомби вагою в одну тонну! А в основному застосовувалися бомби півтонів – фугасні і з кислотним детонатором. Одна з таких бомб, що не розірвалася з уповільненим кислотним детонатором була виявлена при проведенні земляних робіт на станції Дарниця десятки років по тому – навесні 1988 …

Перші бомби впали на ешелони, в яких їхали на фронт смоленські дівчата. Солдати вистрибували з вагонів, вибухові хвилі підкидали їх вгору. Загорівся ешелон з паливом, потім полум’я перекинулося на ешелон з боєприпасами. Стояв неймовірний гуркіт. У нашому ешелоні загорівся останній вагон, перші вагони нам вдалося відчепити і відкотити вперед.

Наліт тривав хвилин двадцять. На деякий час настало затишшя, а потім раптом огорнула друга хвиля бомбардувальників. Цього разу вони діяли точніше, вели прицільний вогонь і в першу чергу знищили польський ешелон з зенітками. Горіла вся станція. Я і ще кілька солдатів, рятуючись від бомб, поповзли через дорогу на Бориспіль (тепер Харківське шосе) до Дарницького кладовища.

Нарешті бомбування припинилося. Вся станція палала, вибухи тривали до ранку. А коли розвиднилося, погляду відкрилася жахлива картина: розбиті, покручені вагони, дим, вогонь, крики, стогони поранених. Навколо – мертві і смертельно поранені бійці. Їх обгорілі безрукі, безногі, понівечені безглуздою силою, залиті спеченою кров’ю тіла і частини тіл лежали – на землі, на шпалах, на дахах обгорілих вагонів…

В живих, залишилося зовсім небагато. Разом із залізничниками ми відразу ж приступили до ремонту шляхів. Перший поїзд по відновленому першому шляху пройшов ввечері на другий день після бомбардування – 9 квітня…

Ховали ми загиблих у величезній воронці глибиною п’ятнадцять метрів, що утворилася від вибуху однотонної бомби. У тій ямі поховані тисячі людей.

Як кулеметник-піхотинець я дійшов з боями до Берліна, бачив багато смертей і страждань. Однак Дарницька трагедія залишилася для мене, як страшний сон, який я ніколи не зможу забути…

Було кілька версій цієї трагедії: некомпетентність наших військових командирів, які керували відправкою ешелонів на фронт, повінь на Дніпрі і непідготовленість мостів для переправи, шпигунство і навіть зрада коменданта вокзалу. Під час і після війни я не раз звертався до партійних органів з приводу цієї трагедії, але всякий раз мені пояснювали, що це закрита тема і радили нікому про неї не розповідати…»

Після війни поховання жертв трагедії частково перенесли на Дарницьке кладовище (). З того часу тут знаходиться військове поховання, визнане пам’яткою історії, яке складається з 533 могил воїнів Червоної Армії, загиблих у боях 1941, 1943 і 1944 р., і могили 43 польських зенітників з Війська Польського, які загинули у тому нальоті на Дарницький залізничний вузол у квітні 1944 р.:

Po wojnie mogiły ofiar darnickej tragedii zostały częściowo przeniesione na Cmentarz Darnicki (Charkowska Szosa, 52). Od tego momentu znajdują się tutaj mogiły wojskowe, które zostały uznane za pomnik historii, który składa się z 533 mogił żołnierzy Armii Czerwonej, poległych w bojach w roku 1941, 1943 i 1944, i mogił 43 żołnierzy Wojska Polskiego z obrony przeciwlotniczej, którzy zginęli podczas nalotu na Darnicki Dworzec Kolejowy w kwietniu 1944 roku:

Cap Jan, ur. 1909

Ferdman Borko, ur. 1919

Geminder Izaak, ur. 1919

Góralski Konstanty, ur. 1908

Gesewicz Justyn, ur. 1919

Helu Stefan, ur. 1919

Karliński Ignacy, ur. 1923

Klimek Stanisław, ur. 1925

Kononienko Jan, ur. 1920

Krupicka Lida, ur. 1920

Kukuła Damian, ur. 1919

Kurczewski Michał, ur. 1911

Leonowicz Jan, ur. 1924

Lojek Kazimierz, ur. 1920

Kalinka Zdzisław, ur. 1926

Albin Jan, ur. 1911

Andruszczyszyn Bazyli, ur. 1919

Balcer Bolesław, ur. 1909

Bers Karol, ur., 1913

Bober Ryszard, ur. 1922

Brocki Stanisław, ur. 1922

Bukatko Józef, ur. 1919

Bednarz Stanisław, ur. ?

Probala Szczepan, ur. 1919

Przybysz Michał, ur. 1912

Rogowski Tadeusz, ur. 1919

Roszkowski Mieczysław, ur. 1918

Różycki Adolf, ur. 1917

Rutkowski Witalis, ur. 1918

Sier Bernard, ur. 1917

Socha Józef, ur. 1920

Stankiewicz Paweł, ur. 1919

Sklarzewski Stanisław, ur. 1919

Szumacher Bronisław, ur. 1920

Świderski Józef, ur. 1909

Torczewski Witold, ur. 1918

Matsow Arnold, ur. 1922

Nikoniuk Paweł, ur. 1917

Norman Władysław, ur. 1920

Nowogoński Bolesław, ur. 1921

Olszewski Michał, ur. 1919

Patczewski Tadeusz, ur. 1921

Polak Tadeusz, ur. 1924

Троє з цих солдатів мають типово українські прізвища та імена. Це не дивує, адже відомо, що намагаючись вирватися з таборів українці вступали до польських та чеських підрозділів, що формувались у Радянському Союзі.

У центрі кладовища встановлена 85-мм зенітна гармата КС-12.

***

Як би там не було, а та потворна та страшна війна закінчилася, поляки в її наслідок були позбавлені незалежності, не здобули її і українці. Та надія на поступовий розвал тоталітарної системи залишалася в обох народів / Jakby jednak nie było, ta potworna i straszna wojna zakończyła się, Polacy w jej wyniku zostali pozbawieni niepodległości, nie zdobyli jej także i Ukraińcy. Ale nadzieja na stopniowy rozpad systemu totalitarnego pozostała w obu narodach.

У статті використано матеріали з наступних джерел:

Киев на старинной открытке. Конец ХIX-начало ХХ вв.

Спичаков В. Пинская военная флотилия в документах и воспоминаниях. – Л.: Лига-Пресс, 2009. – 384 с.

Храми Києва, Енциклопедія. ІІ вид. 3 Media ltd., 2002.

Wyszczelski L. Kijów 1920. Historyczne bitwy. – Warszawa: Bellona. 1999.– S. 341.

Висловлюємо також подяку В. Радик, К. Войцеховському, Т. Пархоменко, Г. Заворотній, А. Сьлєнзак-Парнікозі.

Науковий співробітник історико-архітектурного пам’ятника-музею «Київська фортеця» Парнікоза І.Ю.

Pracownik naukowy Muzeum-Pomnika Historyczno-Kulturalnego „Kijowska Forteca” I.J. Parnikoza

Вперше опубліковано:

«Матеріали дозволено використовувати на умовах GNU FDL без незмінюваних секцій та Creative Commons із зазначенням автора / розповсюдження на тих самих умовах»