Частина 3. Під царським берлом / Część 3. Pod carskim berłem

150-й річниці Січневого повстання 1863 р. присвячується

Z okazji 150-lecia powstania 1863 r.

«Гэта не тое што купіць стрэльбу на дыван над ложкам, — сурова сказаў Алесь. — Нам усё ж трэба дзве тысячы стрэльбаў, столькі ж халоднай зброі, ды жалеза для паробак, ды паперы, бо ў Кастуся зрываецца справа».

В. Короткевич, «Зброя»

„Rzecz nie w tym by kupić strzelbę i powiesić ją na dywanie nad łóżkiem – surowo powiedział Oleś – Potrzebujemy dwa tysiące strzelb, tyleż samo broni siecznej, i żelaza dla wyrobu broni, i pieniędzy, bo z Kostusiem w bój idziemy”

U. Karatkiewicz, „Broń”

«Україна для Миколи І була виключно поняттям географічним. Він боявся тут тільки «польської інтриги». І в голову йому тоді не приходило, що колись зіткнеться тут з інтригою українською».

Є.Єнджиєвич, «Українські ночі або родовід генія»

«Ukraina dla Mikołaja І była wyłącznie pojęcien geograficznym. On bal sie tu tyłko «intrygi polskej». I do głowy mu wtedy nie przyhodiło, że kiedyś zetknie się z intryga ukraińską».

J. Jędrzejewicz, «Noce Ukraińske albo Rodowód Geniusza»

Польсько-українське протистояння XVII ст. закінчилося входженням обох народів XVIII ст. до Російської імперії. З часів Андрусівського перемир'я тривала поступова русифікація Києва: з нього витіснялися не те, що польські, але й українські культурні впливи. Російська монархія активно утверджувалася на своїх «споконвічних» землях. Ці землі вже простирались аж до Варшави, а Київ став «тиловою» базою так званого Південно-Західного краю. Ще й сьогодні це служить основою для так званого західного русизму – тобто уявлення про те, що ані українців, ані білорусів не існує. Натомість існують лише окремі частини великого руського народу. Пам’ять про Південно-Західний край, як це не дивно, досі жива. Наприклад, у назві однієї з українських залізниць. З точки зору України така назва повна нісенітниця і функціонує не за звичкою, а з нашої безпринципності та вигоди для сусіда. Київські пам’ятки, пов’язані з нашими польськими сусідами, нагадують нам як Росія поступово підминала під себе сусідні народи. Так, мало кому з киян відомо, що у підвалах перлини київської архітектури – Андріївської церкви, певний час утримували ватажка польського визвольного повстання 1794 р. Тадеуша Костюшка, перш ніж ув’язнити його у Петропавлівський фортеці у Петербурзі, а у Маріїнінському палаці перебував останній король Польщі – Станіслав Август Понятовський…В цей час поляки в розумінні українців вперше перестали бути зненавидженими панами, адже вперше опинилися в становищі в якому тривалий час перебували самі українці. Тож обидва народи польський і український завдяки своїй тяжкій долі зблизилися на відстань протягнутої руки. Таку руку подали один одному найкращі представники обох народів. Втім, до кінця порозумітися не вдалося. Поляки ще не зреклися своїх імперських амбіцій. Українці ж ще не доросли до незалежницької ідеї Тараса Шевченка.

Wojny polsko-ukraińskie prowadzone w XVII wieku zakończyły się tym, ze w wieku XVIII oba narody zostały wchłonięte przez Imperium Rosyjskie. Od czasu rozejmu andruszowskiego trwała stopniowa rusyfikacja Kijowa: wypierano z niego nie tylko polskie, ale i ukraińskie kulturalne wpływy. Monarchia rosyjska aktywnie umacniała się na swoich „odwiecznych” ziemiach, jakie wówczas rozciągały się aż do Warszawy, a Kijów stał się zapleczem tzw. Kraju Południowo-Zachodniego. Jeszcze dziś służy to za podstawę tzw. zachodniego rusizmu, tj. poglądu wg którego ani Ukraińcy, ani Białorusini nie istnieją. Istnieje tylko zachodnia cześć wielkiego rosyjskiego narodu. Pamięć o Kraju Południowo-Zachodnim, co nie dziwi, jest żywa do dziś, np. w nazwie jednego z ukraińskich przedsiębiorstw kolejowych. Z punktu widzenia Ukrainy jest to nazwa zupełnie nonsensowna i funkcjonuje ona nie z przyzwyczajenia a z powodu naszego braku zasad i dla wygody sąsiadów. Kijowskie zabytki powiązane z naszymi polskimi sąsiadami przypominają nam jak Rosja stopniowo podporządkowywała sobie sąsiadujące z nią narody. Mało który z Kijowian wie, że w podziemiach perły architektury kijowskiej – cerkwi św. Andrzeja przetrzymywany był dowódca polskiego powstania 1794 r. Tadeusz Kościuszko nim został uwięziony w Twierdzy Pietropawłowskiej w Petersburgu. Zaś w Pałacu Maryjskim przebywał ostatni król Polski – Stanisław August Poniatowski…W tym czasie, pod uciskiem cara, oba narody – polski i ukraiński pojednane ciężkim losem zbliżyły się na odległość podania ręki. Taka rękę podali sobie wzajemnie najlepsi przedstawiciele obojga narodów, ale niestety porozumieć tym razem się nie udało. Polacy sami jeszcze nie pożegnali się z imperialistycznymi ambicjami, natomiast Ukraińcy nie dorośli jeszcze do niepodległościowych idei Tarasa Szewczenki.

Тож, у цій частині нашого циклу познайомимося з життям польської громади у «малоросійському» Києві у ХVIII-поч. ХІХ ст. та київським відлунням повстання 1863 р., яке справило величезний вплив не тільки на поляків, але й українців.

***

Кількість поляків у Києві почала знову зростати після 1796 р. за панування царя Павла І. Він проводив більш ліберальну політику, випустив ув’язнених учасників повстання Т. Костюшка, а також дозволив відродження польської освіти.

Полякам також повернули право обіймати державні посади, в державних органах Києва зменшувалася кількість чиновників російського та українського походження, збільшувалася – польського. У Києві почали постійно проживати родини Ржевуських, Грохольських, Дульських та Олізарів (представнику останнього роду, як нащадку старовинного графського польського роду і власнику 2,5 тис. душ, дворяни Київської губернії довірили очолювати совісний суд).

Під час панування Павла І польській громаді Києва дозволено також побудувати перший, починаючи з XVII ст. (1660-1799), костел. Він знаходився на Печерську і був посвячений на честь св. Миколая.

За даними А. Реутова, він знаходився на сучасній Печерській пл., на місці ринку біля Печерського універсаму. Фасад костелу виходив на продовження червоної лінії непарного боку нинішньої

Споруджений на Печерську за особистим дозволом Павла I (1799) з огляду на те, що після запровадження нових меж Київської губернії та перенесення до Києва Контрактового ярмарку тут у різних справах перебувало чимало поляків-католиків.

Це була невелика дерев’яна прямокутна у плані будівля простої архітектури. Для служіння при костьолі призначили 20 домініканських та уніатських ченців, але польська громада не дозволяла уніатам служити. На утримання храму виділили частину прибутків Чорнобильського домініканського монастиря.

Костьол згорів 1817 р., після цього був заснований сучасний Олександрівський костьол. В 1837 р. на місці колишнього печерського костелу було зведено невелику православну церкву св. Ольги.

Разом з костелом слід згадати і про виникнення на Печерську нового міського некрополя. Його можна побачити вже на мапі 1781-1787 рр. поблизу від укріплень Нової Печерської фортеці. Згодом, як свідчать мапи, там з’явилася навіть каплиця.

Хронологічно наступним цвинтарем, де ховали представників різних конфесій, стало Байкове кладовище. Воно – одне з найстаріших у місті. Ховати тут почали ще в 1830-х рр. Сучасна площа 72,47 га. Кладовище виникло як лютеранське а потім католицьке, а згодом у зв'язку з будівництвом Новопечерської фортеці було об’єднано з перенесеним з Печерська православним кладовищем. Поховання людей православного, лютеранського і католицького віросповідань розташовувалися початково на окремих його частинах. Кожна з цих частин мала свою каплицю.

З кінця ХVIII ст. у зв’язку з ростом популярності київського Контрактового ярмарку до Києва приїжджали і все частіше оселялися поміж іншими і поляки: поміщики, купці, ремісники та урядники.

З Контрактовим ярмарком пов’язано і перебування у Києві класика польської поезії білоруського походження А. Міцкевича. Він відвідав Київ у лютому 1825 р.

На жаль, у нашому місті досі немає ні пам’ятника, ні пам’ятної дошки А. Міцкевича, яку варто було б розмістити на стіні Контрактового будинку, разом з такими ж для багатьох інших українських та іноземних визначних постатей, які пов’язані з київськими контрактами. З поляків окрім А. Міцкевича, тут гостив Й.І. Крашевський. Тут давали концерти польські музиканти Г. Венявський, К. Ліпінський та ін.

Як свідчать мемуари T. Бобровського, Київські Контракти, які відкрилися 1863 р. у лютому, використали організатори польського січневого повстання для перемовин між собою та делегатами з-за кордону.

30 січня 1812 р. з ініціативи поляка Тадеуша Чацького у Києві було відкрито першу чоловічу гімназію з польською мовою навчання. Саме його портрет довго висів потім в приміщенні Першої київської гімназії. В колі київських студентів поляків звучало також його слово:

«Від кількох років публічні і приватні пригоди весь час йдуть разом. Вища сила може покладе край нашим нещастям, а може їх збільшить. Шануємо вирок неба, і працюємо, аби сумління наше засвідчило, що ми гідні мати успіх в діяльності. Сама честь є усім. Вона має супроводжувати нас від перших днів до гробу. Вона одна спричинює, що людина не може бути не повністю нещаслива. Пам’ятай! Маєш служити своєму народові».

Співорганізатором закладання гімназії виступив Адам Ржевуський – непересічна особистість свого часу.

У 27 років Адам відправлений послом до Данії і з успіхом виконав свою місію. Через два роки за видатну політичну діяльність став сенатором Речі Посполитої, будучи обраним вітебським каштеляном. Виступаючи на Сеймі у віці 32 років, звернув на себе увагу своїм красномовством і глибоким розумінням справ.

Після поділу Речі Посполитої, коли значна частина її перейшла до Росії, Ржевуський був прийнятий на російську службу з чином дійсного статського радника і призначений головою цивільної палати у новоствореній Брацлавської губернії. В 1808 р. київське дворянство обрало його своїм губернським маршалом. Адам Ржевуський відомий тим, що він був братом Евеліни Ганської – дружини О. Бальзака, та Кароліни Собанської – авантюристки і таємного агента царського уряду, в яку були закохані і якій присвячували вірші Олександр Пушкін, Адам Міцкевич і низка декабристів.

Господиня одеського салону – Кароліна Собанська уславилася на початку 1820-х своєю пекучою демонічною красою.

Ще одним киянином свого часу був відомий авантюрист свого часу Михайло Чайковський (пізніше відомий як Садик-Паша). Після еміграції до Парижу та участі у Кримській війні на боці Туреччини він 1873 р. отримав амністію та поселився на короткий час у Києві , а потім на Хрещатику (будинок не зберігся). У Києві він публікував свої твори. Кінець свого життя він провів в . Тут ще нещодавно був його дерев’яний будинок – на мурованому льоху. Втім наразі він згорів. Похований у , де встановлено пам'ятну стелу.

З Києвом пов’язані і сторінки польського листопадового повстання 1830-1831 рр. Повстання охопило поміж іншими регіонами і Правобережну Україну. У цьому повстанні брали участь підрозділи регулярної польської армії, що викликало занепокоєння росіян. Адже в цей час російські частини в Україні були у важкому стані після виснажливої компанії проти Туреччини 1828-29 рр. Поспіхом приводиться до ладу Київська фортеця. – її комендант, мав що три дня повідомляти на гору, що зроблено для укріплення Києва. У Києві розмістилися штаб 1-ї армії та губернська комісія до розбору справ повстанців. Згодом, трактами з Житомира та Радомишля почали приганяти перших полонених повстанців. Їх необхідно було десь розміщувати. Для цього пристосували . Тут раніше вже утримували полонених турків. На облаштування цього «магазея» було виділено 904 рубля. В ньому утримували 421 полоненого. Також для утримання повстанців були пристосовані Васильківські ворота, Московська брама, лаврський готель розрахований на 100 людей (насправді туди запхали 300 людей), палацова гауптвахта, Дальні та Ближні печери, . Полонені знаходилися на мінімальному утриманні, тож мали на себе доробляти. Зокрема, полонені працювали в Палацовому саду (суч. Маріїнський парк) по 50-100 чоловік в дві зміни.

Ще більше поляків з’явилось у Києві після придушення листопадового повстання і створення тут в 1834 р. університету. Йшли роки панування Миколи І. Незважаючи на нечувану жорстокість, не дивлячись на авторитарні форми правління, багато росіян навіть досить світлих та ліберальних, цінувало в Миколі І людину обдаровану сильною волею і володарським прямолінійним характером. Вбачали проблему тільки в тому, що майже весь верх адміністрації був обсаджений німцями. Вони з великою радістю приймали усі його успіхи на міжнародній арені. Ніколи зловісна міць царату так не засліплювала як в часах Миколи. Схиляли перед ним чоло, корилися йому найвідоміші письменники і вчені, політичні діячі та митці (як це нагадує сучасну ситуацію в Росії). І то не тільки росіяни, не брак було таких почитателів сили також і серед ув’язнених народів, навіть серед поляків. Проте загалом останні в більшості змогли зберегти позицію непримиренну і не зігнуту. Згідно до волі царя, Київський університет мав стати розсадником російського духу і культури на Україні. Натомість він став місцем становлення польської, а дякуючи їй і української культури.

Важливу роль у становленні Київського університету відіграло перевезення сюди усієї матеріально-технічної бази Кременецького ліцею та, імовірно, Віленської духовної академії, які були зачинені після листопадового повстання 1831 р. Перші свої приміщення університет орендував на суч. . Основу книгозбору нового університету становили книжки з Віленської духовної академії. Потрапила сюди і бібліотека останнього короля Польщі Станіслава-Августа Понятовського. До Кременецького ліцею вона була перевезена 1805 р. В 1992 р. підписано договір про співпрацю між Національною бібліотекою України у Києві та національною бібліотекою у Варшаві щодо обробки усіх документів з польських бібліотек, які знаходяться в Україні. Польська група дослідників розпочала інвентаризацію київської книжкової колекції, яка носить назву “Regia”, у Києві. У результаті цієї праці має повстати електронний і друкований каталог бібліотеки Понятовського. Крім “Regia” у знаходяться й інші зібрання, які хоч і були у складі університетської бібліотеки, проте завжди зберігались окремим комплексом. Це, зокрема, родове зібрання Яблоновських, бібліотеки Мікошевських та Мнішків, бібліотеки Кременецького єзуїтського колегіуму, Бердичівського монастиря босих кармелітів, Почаївського повітового училища та Віленської медико-хірургічної академії.

Близько 20 % викладачів двох початково існуючих факультетів новоствореного університету: правничого та філософського становили поляки (часто представники спольщених руських родів). Серед них були математики Стефан Вижевський (Stefan Wyżewski), Гжегож Хречин (Grzegorz Hreczyn), фізик Ігнатій Абламович (Ignacy Ablamowicz), хімік Стефан Зенович (Stefan Zienowicz), філолог Максиміліан Якубович (Maksymilian Jakubowicz), викладач римського права Олександр Міцкевич (Aleksander Mickiewicz) – брат Адама Міцкевича, а також архітектор Франтишек Мехович (Franciszek Miechowicz).

Тут також викладали такі професори, як Юзеф Коженьовський (Józef Korzeniowski), Юзеф Мікульський (Józef Mikulski), Вільбальд Бессер (Wilibald Besser), Антоній Анджийовський (Antoni Andrzejowski) та Йосиф Осешковський (Józef Osieczkowski).

Посаду лектора польської мови пробував здобути Юзеф Ігнатій Крашевський (Józef Ignacy Kraszewski) Він навіть успішно пройшов конкурс, але стало відомо про його «надмірно» активну участь в політичному житті Вільна, тож посаду він не отримав.

Хоча точне встановлення національності студентів складає певні проблеми, адже їх тоді записували згідно до релігійного визнання, проте серед католиків домінуючою групою, напевне, були студенти польського походження. У першому академічному році 30 з 62 студентів були католиками. У наступні роки, аж до 1858-1859 рр. поляки складали близько половини слухачів цього закладу.

На зразок берлінської організації «Polonia» та варшавської «Panta Koina», польські студенти київського університету утворили коло приятельської допомоги. Згодом, вони ж створювали також різні підпільні патріотичні організації. Перша з них – Союз Польського народу (Związek Ludu Polskiego), в яку входили також українці, була утворена 1836 р. Цю організацію очолював . Студенти-конспіратори (Władysław Gordon та Franciszek Duchnicki) спочатку організували при університеті підпільну бібліотеку, а потім організували своє коло змовників, яке приєдналося до змови Ш. Конарського. У травні 1836 р. ця організація була викрита, 115 осіб було заарештовано. Керівникам студентського підпілля вдалося втекти, втім низку учасників вислали в солдати на Кавказ. Розправою над змовниками займався свіже призначений київський губернатор Д. Г. Бібіков. Університет в Києві було зачинено на рік. Марія Вежбицька згадувала, що в Києві їй показували «вікно фортеці від камери де помер по справі Конарського».

Зважаючи на наявність серед студентів значного відсотку католиків-поляків, Микола І дав дозвіл на влаштування для київських навчальних закладів окремого католицького храму. Загалом на релігійне життя католицької громади Києва суттєво вплинуло підписання конкордату 1847 р. між Російською імперією та Ватиканом. Тож, станом на 1850 р. у Києві діяло дві римо-католицькі парафії: Св. Олександра при однойменному костелі та Св. Володимира у каплиці при університеті.

Настоятелем цієї каплиці був керівник кафедри теології. Спочатку цей храм містився у приватному будинку, імовірно, на Липках. Потреби окремих релігійних груп студентів київського університету було враховано при плануванні його головної будівлі. Зокрема, з тильного боку чотирикутного головного корпусі в апсидах було спроектовано та збудовано каплиці: з правого боку православну, а з лівого – католицьку. Цю каплицю було освячено на честь св. Миколая 1843 р. За описом сучасників, храм мав дуже великі розміри – близько 30 м. довжиною та близько 15 м. шириною. У храмі було три олтарі: головний з образом Христа та дарохранительницею з Кременецького ліцею, та бічні з образами євангеліста Іоанна та Божої матері. Всі три олтарі належали пензлю Карла Брюлова (їх подальша доля не відома). Каплиця знаходилася в апсиді з південно-західного боку університетської будівлі (з боку ) на другому поверсі. У ній навіть було встановлено орган.

Ця каплиця проіснувала до 1864 р., коли після січневого повстання її було зачинено. Інші джерела вказують на 1862 р., коли було розформовано кафедру теології. Університетська каплиця була добре пристосованою для потреб богослужіння, вона мала досить велику залу та ризницю.

Цікаво, що католицькі каплиці пізніше виникли і при інших навчальних закладах Києва. Хоча бракує їх якогось опису, проте відомо, що існували вони у Першій імператорській Олександрівській гімназії на Бібіковському бульварі , Київському кадетському корпусі на Кадетському шосе та Інституті шляхетних дівчат .

Також згадуються приватні каплиці: на Подолі , на Лук’янівці при лікарні Подгорських та Сірочинських (), у Пуща-Водиці, на Шулявці та .

***

Окрім студентів та бунтівної інтелегенції значний відсоток київських поляків становили дворяни. Їх відношення до Російської імперії часто було вірнопідданим. Саме з їх ініціативи було побудовано новий київський костел св. Олександра. Храм був збудований на честь візиту царя Олександра І до Києва. Новий костел міг вмістити 2 тис. віруючих. Ця пам’ятка архітектури XIX ст. у стилі ампір збереглася до нашого часу та розташована у Верхньому місті ().

Історія зведення костелу була така. В 1814 р. римо-католицька громада Києва вирішила спорудити мурований костьол в ім’я св. Олександра Папи Римського — на честь імператора Олександра I, якого вважали переможцем Наполеона. Кошти збиралися серед польських дворян залежно від кількості кріпаків – 25 копійок на “ревізьку душу”. Після того, як 1817 р. згорів дерев’яний костьол на Печерську, місце для розміщення нового костелу безкоштовно надав магістрат. Того ж року за проектом петербурзького архітектора Давида Івановича Вісконті (1772-1838) закладено підмурки нині існуючої будівлі, але закінчено її було тільки 1838 р. професором Київського університету Францем Мєховичем, який значно здешевів первісний задум. Освячено храм 1842 р. могилевським єпископом Головинським.

Новий костел не вдовольнив київську польську громаду, яка, вочевидь, розраховувала на щось більше. Тому одразу ж після закінчення будівлі “шляхетне товариство” почало здіймати її на кпини. Казали, що київський костел є “карикатурою на храм св. Петра у Римі”, а влаштовані на фасаді дві невеликі вежі-дзвінички називали “ослячими вухами Берніні” (італійський архітектор Лоренцо Берніні завершив будівництво римського храму св. Петра і охоче застосовував таку ж композицію в інших церковних будівлях, створивши загальноєвропейську “моду” на неї). Нарешті, переказували анекдот про те, що проект костелу для Києва помилково направили до Білої Церкви (тут дійсно, існує дещо схожий класистичний костел св. Іоанна Хрестителя), а білоцерківського – до Києва.

Костел мав шість бічних олтарів: св. Анни, апостолів Петра і Павла, св. Антонія Великого, св. Анни, Пресв. Богородиці і св. Іоанна Хрестителя. Серед ікон вирізнялися привезене з Італії “Розп’яття” та гарні копії “Мадонни” Рафаеля і “Святого Антонія” Мурільйо.

Ще до завершення будівництва костелу домініканці спорудили поруч двоповерховий корпус свого монастиря, у головній залі якого відправлялася служба Божа. Після польського листопадового повстання монастир було закрито (1832). Цей корпус, надбудований після війни ще на два поверхи, зберігся.

Костел було закрито 1937 р. і пристосовано під різні адміністративні установи та гуртожитки. Інтер’єр було повністю змінено: влаштовано кілька поверхів, поділених на невеликі приміщення. З 1952 р. у костьолі розміщено планетарій та Історичну бібліотеку, з 1982 р. – Республіканський будинок наукового атеїзму.

25 листопада 1990 р. було прийнято рішення про передачу костьолу Римо-католицькій Церкві. Перша меса відбулася 13 січня 1991 р. Незабаром розпочалася реконструкція (архітектор Сергій Юрченко, будівельна фірма “Energopol”) за фінансової підтримки німецьких та польських фірм та участю парафіян. В 1993 р. біля входу встановлено хрест, який водночас править за дзвіницю, з написом “Пам’ять жертвам за віру і батьківщину, 1917-1991”. 7 жовтня 1995 р. відновлений костел було освячено.

В 1857 р. до Києва перебрався відомий київський письменник та критик польсько-української школи Міхал Грабовський. Свої твори він публікував під літературним псевдонімом Едвард Тарш. Він народився на Волині, Навчався спочатку в єзуїтському колегіумі в Романові, пізніше — в повітовій школі василіян в Умані і в французькому ліцеї ім. Рішельє в Одесі. М. Зеров у роботі «Українське письменництво ХІХ ст. писав:

«Був М. Грабовський автором історичних романів в дусі Вальтера Скотта: «Коліївщина і степи» (1838), «Станиця Гуляйпільська» (1840-1841), «Тайкури» (1845), «Пан староста Канівський» (1856), «Степова буря» (1862), які мали у свій час успіх. В історії українського літературного життя Грабовський посідає певне місце, як приятель та порадник молодого Куліша…».

Їх об’єднала з П. Кулішем ідея створення енциклопедії під назвою «Мальовнича Україна», яку підтримав і Т. Шевченко.

У 1850 р. М. Грабовський видав у Києві перший і єдиний том присвячений археології «Україна давня і сучасна» (в оригіналі “Ukraina dawna i teraźniejsza”). В Києві М. Грабовський оселився в садибі № 34 на Андріївському узвозі, де зараз знаходиться зведений пізніше так званий .

Грабовський приймав участь в багатьох благодійних акціях: зокрема укріпленні Андріївської гори і благоустрої скверу нижче Андріївської церкви. У Грабовського в різний час бували Олексій Толстой, Лєв Жемчужников та багато художників – господар був відомий не лише як літератор, але й збирач творів образотворчого мистецтва.

Цікавими були погляди М. Грабовського на провідну роль Києва у всеслов’янському русі; не випадково він переймається українськими ідеями і активно листується з Костомаровим, П. Кулішем і Т. Шевченком.

Втім, М. Грабовський не зміг вийти за рамки схиляння перед самодержавством і фактично зрадив польську національну ідею, проголосивши польську націю не здатною в майбутньому до державності та залежною в своїй долі від Росії. Ознайомитися з спадщиною М. Грабовського і побачити його портрет можна в на Андріївському узвозі.

Цікаво, що поляки займали високі посади і в російському війську розквартированому в Києві. Зокрема певен час – в 1830-тих рр. начальником Київської інженерної команди був поляк – Дзичканець Йосиф Гедеонович (Альбертович), генерал-лейтенант, народився 1803 р., помер 27 вересня 1868 р. Він був будівничим Кронштадських укріплень 1850-60 рр. Дослідник О. Кузяк зафіксував його підписи на планах київських фортифікаційних об’єктів. Зокрема, за проектом Й. Дзичканця в Лаврі було зведено .

***

Розглядаючи польський Київ ХІХ ст., не можна не зупинитися на перших спробах польсько-українського діалогу. В умовах поразки змови Шимона Конарського та жорсткої політики київського губернатора Бібікова, представники обох народів вперше зблизилися достатньо близько, щоб спробувати зрозуміти один одного. Ідея компенсації кривди завданої поляками українському народу заволоділа польськими студентами. Більша їх частина, яка називалася пуристами, сповідувала сурові моральні принципи, як в приватному так публічному житті, відчуваючи себе нащадками Конарського.

У Києві прогресивну громадськість збирав у себе граф Костянтин Свідницький. Бували тут блискуча представниця вищевказаного українофільского напрямку Діонісія Понятовська, вищезгадуваний Йозеф Крашевський, члени Кирило-Мефодіївського товариства, студенти як українці, так і поляки. З'являвся тут і Т. Шевченко, який спілкувався з поляками впродовж усього його життя, зустрів багато цікавих людей, які прихильно дивилися навіть на його «Гайдамаків». Зустрічі в К. Свідницького, взаємне спілкування, було корисним як для польського, так і українського боку. Адже прогресивні люди того часу розуміючи сумні реалі обох народів, впевнено подолали вантаж історичних подій розбрату. Під впливом аргументів своїх польських друзів Т. Шевченко навіть намагався переписати поему «Гайдамаки». Вони ж на відміну від сучасних консервативно-налаштованих «патріотів», не цуралися покаятися за давні кривди, які вчинила українському народу польська шляхта. Завдяки своїм зв’язкам з поляками, Т. Шевченко намагався втягнути їх у діяльність Кирило-Мефодіївського товариства, користуючись посередництвом свого сусіда по будинку на Козячому болоті – студента і майбутнього учасника Січневого повстання . На засланні Т. Шевченко також познайомився з майбутнім ватажком січневого повстання в Литві З. Сераковським . Польський ватажок дуже розраховував на ту силу впливу, яку мав Т. Шевченко на українців. Адже національна свідомість українців пребувала ще на дуже низькому рівні. Т. Шевченко знайшов те слово, яке промовляло до простих українських селян. Адже поляки добре пам’ятали невдачу листопадового повстання, в якому їх не підтримали українські селяни. Тож, якби не передчасна смерть, Кобзар міг би стати українським Кастусем Калиновським.

Хата на т.з. Козячому Болоті, де Т. Шевченко жив перед арештом в Києві. Тут він познайомився зі своїм сусідом Ю. Беліной-Кедрицьким – майбутнім учасником Січневого повстання / Chata na tzw. Kozim Błocie w Kijowie, gdzie przed aresztem mieszkał T. Szewczenko. Tutaj poznał on Juliana Belina Kędrzyckiego, przyszłego uczestnika Powstania Styczniowego

Після ліквідації Кирило-Мефодіївського товариства, молодь не довго сиділа склавши руки. Гроно студентів поляків та українців організувало нову таємну організацію на чолі з Мілковським. Складалася вона з двох рівних спілок – української та польської. Метою організації була пропаганда демократичних засад а також збройної боротьби за незалежність Польщі та України (в федерації). І хоча Мілковський під загрозою арешту змушений був втікати до Галичини, організація так і не була розкрита поліцією.

***

Польський Рух у Києві особливо пожвавився після поразки Росії у Кримській війні та підписання Паризького мирного договору 1856 р. Після удушливої атмосфери миколаївського часу початок правління Олександра ІІ ознаменувався ентузіазмом і активною діяльністю серед Київських студентів поляків. Подальший розвиток ідеї спокути за кривди, які в минулому спричинили поляки українцям, призвела до розвитку таких течій як українофільство та хлополюбство. Ініціатори цих рухів Володимир Антонович, Тадей Рильський, Леон Сирочинський, Микола Загорський, Владислав Козловський та Владислав Каменський, переодіті по селянський одяг мандрували Україною, вивчали життя селян та поширювали демократичні ідеї. Трохи пізніше приєднався і активно діяв разом з ними гарячий любитель селян Антон Юревич. На одному з зібрань він сказав:

«Якщо віддамо життя селянам, то зробимо так, якби віддали його Польщі. Селяни українські працювали на нас довгі століття, зараз ми маємо попрацювати на них».

Всі ці ентузіасти не розставалися з поезіями Т. Шевченка.

В цей час З. Сераковський намагався скерувати Т. Шевченка на Україну, для здійснення впливу на українських селян напередодні нового повстання. Втім, Шевченко на Україні потрапив під пильний нагляд поліції та по доносу був вимушений залишити батьківщину, на яку повернувся вже лише по смерті.

1859 р польські студенти заклали організацію Тройницький союз (Zwiazek Trójnicki). Назва організації походила від трьох провінцій, які були на думку поляків забрані в них Росією: Волині, Поділля та України. Організація була спрямована на відновлення Польщі в кордонах 1772 р. Її засновниками були Володимир Антонович, , i . Ця організація разом з колом польських офіцерів в Петербургу З. Сераковського готувала повстання. Володимир Мілович фігурує також у спогадах М. Вежбицької (M. Wierzbicka), якій показували «сходи, які з’єднували Печерськ з Бессарабкою (), якими Володимир Мілович, попереджений схопленим колегою по справі з Брінкеном (Brinkenem), втікаючи від переслідування, з’їхав на коню, який належав медичному факультету Університету..».

Польську боротьбу за волю підтримали деякі українці в російській армії. Так, 1 грудня 1862 р. у журналі «Колокол» було опубліковано листівку «Офіцерам російських військ від комітету руських офіцерів у Польщі». Автором цієї листівки був Андрій Потебня. Це він стріляв в в 15 червня 1862 р. Пізніше він одним з перших перейшов на бік повстанців, воював разом з ними та загинув у бою під

У ніч 4/5 березня 1863 р. польські повстанці під керівництвом Маріана Лангевича напали на значно чисельніший загін російського війська, який знаходився . В бою приймав участь Андрій Потебня. Куля наздогнала його біля кам'яної огорожи цвинтаря. Товариші віднесли смертельно пораненого у груди Потебню до будиночка сторожа цвинтаря, і там він на світанку помер на їхніх руках – спокійно і мужньо. Останніми його словами були:

«Дай вам Бог перемогти в боротьбі супроти тиранії…».

Загиблих повстанців та Андрія Потебню поховали в братьскій могилі на цьому цвинтарі. В 1953 р., на 90-ту річницю повстання, прах Андрія Потебні і загиблих разом з ним повстанців у двох урнах з великими військовими почестями було перенесено до розташованого неподалік місця бою замку Пескової Скелі. Цей замок перетворений на історико-краєзнавчий музей, тут завжди людно. Тут повстанців поховали у могилі-мавзолеї на південь від замку над ставом. Координати поховання: . Мавзолей розташований в цьому людному місці мав служити пропаганді польсько-російської дружби, адже до 2000 р., коли за участі консула України було здійснено заміну дошки, стара радянська дошка повідомляла про Потебню як росіянина.

Наразі на плиті мавзолею написано:

«Тут спочиває шістдесят п’ять невідомих повстанців 1863 року і серед них академік Стефан Залевський й українець Андрій Потебня колишній офіцер російських військ та соратник Олександра Герцена. Вічна слава бійцям за нашу і вашу свободу!».

Натомість на історичному цвинтарі – місці бою, відновлено оригінальну могилу, її координати: (). На ній також вказано про поховання Андрія Потебні.

Пам’ять славного сина українського народу увічнює також краківська вулиця неподалік від монументального костелу св. Йосифа. Є та у містечку Скала – .

Слід згадати і деяких інших офіцерів-українців. Костянтин Крупський (1838-1883) – батько жінки Леніна – Н.К. Крупської. Костянтин Гнатович у той час був молодшим офіцером Смоленського полку, розквартированого у Польщі. Агітував у своїй частині, завдяки чому на бік повстанців перейшло кілька сотень солдат і офіцерів.

Значення польського студентського руху для українських студентів на початковому етапі зародження української національної самосвідомості важко переоцінити. З нього почався свідомий перехід нащадків давно сполонізованих родів до свідомого окреслення себе українцями. В цьому ключі надзвичайно цікавим є приклад Володимира Антоновича – спочатку співзасновника польського студентського Тройницького союзу, а потім одного з організаторів Української громади (старої). Вона діяла з 1859 до 1876 р., коли була заборонена Емським указом.

Після оприлюднення засад Тройницького союзу, які не передбачали вирішення земельного питання та прокламували відновлення Польщі в кордонах перед розборами українська громада по відношенню до співпраці з поляками розділилися на два табори. Праве її крило на чолі з В.В. Антоновичем виступило проти участі українців у підготовці польського повстання. В. Антонович не бачив користі для українців в боротьбі за відновлення Речі-Посполитої в її кордонах перед розділами, адже тільки частина революційного крила польських змовників – “червоних” визнавала права литовців, білорусів та українців на самовизначення. В таких умовах головною метою Антонович вважав органічну працю на користь національного відродження українців. Вчений пропонував зорієнтуватися при цьому на селянство. Цікаво, що революційний шлях перетворень не підтримувала також польська шляхта з так званого табору «білих». Її представники теж виступали за еволюційний шлях реформ та розвитку, уникаючи революцій чи повстань. Проте, одночасно білі не визнавали за українцями жодних прав рівноправної нації поруч з поляками. Це було причиною їх антагонізму з подібно налаштованими щодо реформ правими членами громади.

Ліве крило громади, найактивнішими діячами якого були Андрій Красовський, брати Володимир та Миколай Синьогуби, а також Євген Мосаковський прихильно ставилося до польського визвольного руху і прагнуло організувати на його підтримку виступи українського селянства. Ліві громадівці вивчали і поширювали революційні ідеї Герцена, Чернишевського, Шевченка та Некрасова. Вони виховували у молоді любов до народу й ненависть до царизму. За своєю програмою вони солідаризувалися з польськими «червоними» – революційною фракцію організаторів повстання 1863 р. Ця фракція ставила на революційно-повстанський виступ усіх народів Речі-Посполитої пригнічених Москвою за відновлення Речі-Посполитої як федерації вільних і рівних.

Значну роботу у цьому напрямі, зокрема, проводив вищезгадуваний підполковник А. Красовський – малознана та непересічна особистість. Про цю людину в сучасній Україні мало говорять і згадують, хоча саме Красовський зробив найбільше щоб залучити широкі прошарки українства до повстання проти Москви. А.Красовський народився в м. Київ у сім’ї генерала О.Красовського. 1840 р. закінчив петербурзький Пажеський корпус. Брав участь у боях з турками та на Кавказі. Воюючи на Кавказі, отримав нові поранення й протягом року лікувався в Києві. Потім служив в Олександрійському гусарському полку в Санкт-Петербурзі, вступив до таємної революційної організації. 1859 р. виїхав за кордон і налагодив там зв’язки з російською та польською еміграцією. Познайомився з Дж.Гарібальді. Встановив контакти з О.Герценом, який невдовзі став регулярно доставляти йому видання Вільної російської друкарні, що діяла в Лондоні (Велика Британія), а той розповсюджував їх серед опозиційно налаштованих до влади Російської імперії людей. Разом із забороненою літературою (“Колокол“, “Полярная звезда”) він поширював також рукописні списки антисамодержавних поетичних творів Т.Шевченка. Сам Красовський свідчив, що особисто знав Т.Шевченка.

Через деякий час після повернення з-за кордону, будучи підполковником, домігся 1861 р. переведення на посаду викладача Київського кадетського корпусу (). Саме тоді в Києві розгорнуло свою роботу таємне революційне товариство “Земля і воля”. Разом з іншими його членами Красовський вів революційну пропаганду. Він сподівався, як свідчать його записи, що невдовзі почнеться селянська революція, і тому часто виїжджав у села, щоб набути серед селян популярності. Водночас вивчав особливості мови, звичаї та побут селян. Навесні 1862 р. деякий час під виглядом селянина жив у м. Корсунь, мешкав на квартирі родича Т.Шевченка – Варфоломія Григоровича Шевченка, з яким листувався і з допомогою якого організував панахиду в пам’ять поета і одержав на збереження деякі його особисті речі та рукописи. Під впливом Шевченкових поетичних творів сам почав писати вірші політичного змісту.

Коли після введення в країні т. зв. сел. уставних грамот (див. ) навесні 1862 розпочалися селянські заворушення, склав відозву до солдатів Житомир. полку із закликом не йти на придушення селянських виступів. Під час однієї з акцій серед мешканців військового містечка під Києвом влітку 1862 р. був розпізнаний і заарештований. На його квартирі влаштували обшук, під час якого знайшли нелегальну літературу, переписані ним поезії Т.Шевченка, його власні вірші.

Військово-польовий суд виніс йому вирок: визнати його винним і засудити до «позбавлення чинів, дворянської гідності, бронзової медалі в пам’ять війни 1853–1856 рр., усіх прав власності і до смертної кари – розстрілом». Імператор Олександр ІІ написав на вироку резолюцію:

«Підполковнику Красовському замінити смертну кару політичною смертю з виконанням над ним обряду, для цього випадку в законах встановленого, і потім заслати на каторжну роботу в рудники строком на 12 років».

У жовтні цього ж року під конвоєм Красовський був доставлений на еспланаду Києво-Печерської цитаделі. Після оголошення йому вироку суду із засудженням до страти на нього одягли довгу білу сорочку, зав’язали очі й прив’язали до стовпа, потім по команді в нього “стріляли”, а після цього зачитали резолюцію Олександра II про заслання й знову відвели до каземату . Тим часом він тяжко захворів. 25 листопада його, закутим у кайдани, таємно (оскільки київські студенти планували на шляху з міста, яким його мали везти на заслання, висловити йому свою підтримку) відправили на заслання. Тут він загинув під час проби втечі.

Агітаційну роботу серед учнівської молоді проводив гурток Євгена Мосаковського (Eugeniusza Mossakowskiego), створений 1861 р. при Київському військовому училищі, що знаходилось у казармах військових кантоністів – сучасний Військовий інститут телекомунікацій та інформатизації на . Дослідник В. Шаркань (2013) пише:

“Відомо, що Є. Мосаковський, активний учасник у роботі недільних шкіл Києва, працював над розвідкою «Недільні школи (листи в село)», у якій планував описати навчальну й виховну роботу в недільних школах з метою їх популяризації серед населення України. Проте авторові не вдалося закінчити рукопис через арешт у листопаді 1861 р. за революційну пропаганду серед учнів Київського військового училища”.

Активною була і група української молоді на чолі з членом громади В. Синьогубом. Будучи послідовником А. Красовського і глибоко співчуваючи польському визвольному рухові, він у квітні 1863 р. за допомоги дрібно-маєткових поміщиків братів Потоцьких і Пилипенка створив у таємне товариство «Громада», яке мало з прибуттям польських повстанців до села виступити разом з ними «на панів і …убивати тих, хто утискував і кривдив селян». Брати Синьогуби проводили також агітацію в гімназіях.

Не дивлячись на суттєві відміни поглядів серед членів української громади, загалом вона проводила велику політичну, організаційну та агітаційну роботу. Її члени створили в містах та селах створено більше 40 таємних шкіл, а також проводила агітацію серед селян та солдатів, поширювали звернення, революційні вірші та організовували політичні демонстрації. Саме в такій школі на околиці Києва в 1861 – на початку 1862 р. вчителював А. Красовський.

***

В поляків усе йшло до повстання. В Києві з громадських та академічних організацій скристалізувалася політична організація одним з керівників якої став вище згадуваний підпоручик , який 1860 р. повернувся з Петербурга до Києва. Тут він видавав себе за студента, а насправді проводив конспіраційну діяльність. З ним співпрацювали Едмунд Рожицький, Ізідор Коперницький, Олександр Яблоновський та Антоній Хамець. У Київській губернії Бобровському було доручено готувати офіцерів для повстанських загонів. Як вказувалося раніше, він також виступив співорганізатором Тройницького Союзу.

Стефан Бобровський / Stefan Bobrowski

С. Бобровському також вдалося розмістити у Києво-Печерський лаврі підпільну друкарню. В 1858 р. до був прийнятий (як майстер) поляк — Юліан Залеський (Julian Zaleski). Пропрацювавши тут три роки Залеський здобув довіру керівника друкарні ієромонаха Тимофія. Користуючись цим, Ю. Залеський отримав згоду до прийняття в друкарю Густава Гофмана (Gustawa Hoffmana). Той непомітно перевіз до Лаври свою власну друкарню. Так старовинна лаврська друкарня стала місцем таємної літографічної польської друкарні. В 1861 р. вийшли перші друковані прокламації київського університету. Серед них «Варшава в лютому 1861 р.» та «Панове». Великою увагою користувався також вірш невідомого автора про Кармелюка.

Тривала підготовка до виступу. Зустрічі змовників відбувалися в манежі Ромуальда Ольшанського – вчителя верхової їзди у Київському університеті, – не зберігся, в будинку Кобиліни (Kobyliny), де мешкали студенти Сирочинські (Syroczyńscy), в помешканні офіцера Володислава Боровського (Władysława Borowskiego) та ін.

Зусиллями Р. Ольшанського в Києві було створено школу з підготовки кавалеристів. Для цього він використовував манеж та будинок свого батька. У нього на квартирі відбувалися таємні зібрання, було влаштовано друкарню, де було надруковано «Золоту Грамоту». Тут же зберігався порох. За успішну підготовку кінного загону, повстанський центр нагородив його званням полковника.

Зібрання (під прикриттям літературних вечорів) відбувалися також в будинку Ізідора Коперницького. був лікарем за фахом. Майже 8 років він знаходився на військовій службі, надавав допомогу пораненим під час Кримської війни у Севастополі, був нагороджений медаллю. З 1857 р. він виконував обов’язки прозектора анатомії Київського університету.

Ізідор Коперницький / Izydor Kopernicki

На цій посаді працював до 1863 р., проводячи лекції та практичні заняття з анатомії та хірургії для медиків, а також анатомії людини і тварин для натуралістів на математично-фізичному факультеті. З приводу браку коштів не зміг захиститися на доктора. Маючи великий авторитет у студентів обережно проводив серед них патріотичну пропаганду. Належав до таємної організації Товариства наукової допомоги, яка підтримувала закладання польських шкіл в Україні. Мав контакти з З. Сераковським з Петербургу, З. Мілковським з Молдавії, приймав в своєму будинку Т. Шевченка, сам був українофілом, проте не підтримував поглядів В. Антоновича. Бував тут і Іван Сошенко – викладач малювання 2-ї київської гімназії та друг Т. Шевченка, запроваджений своїм колегою викладачем Шумовським. Бували тут також і українські діячі: А. Красовський, В. Синьогуб та ін.

Серед польських революціонерів Коперницький відігравав важливу роль, в чому йому помагали студент-медик Франтишек Лабудзинський (Franciszek Łabudziński) — керівник польської „гміни“, Михал Шембель (Michał Szembel), Атоній Юревич (Antoni Jurеwicz) та Антоній Хамець (Antoni Chamiec).

В 1862 р. І. Коперницький був втягнутий Є. Ружицьким до участі в керівному органі повстання – Провінційному комітеті. Однак в квітні 1863 р. під загрозою арешту втік з Києва та дорогою через Петербург досягнув Варшави. Тут він прийняв участь у повстанні.

В будинку Коперницького в різний час в 1860 та 1861 рр. мешкали студенти університету двоє братів Сирочинських (bracia Syroczyńscy), Симеон Домянський (Symeon Domiański), Стефан Бобровський (Stefan Bobrowski) (таємно) та Володимир Антонович.

Польський студентський рух вийшов на свою кульмінацію після того, як 1861 р. було розігнано демонстрацію у Варшаві. У цей час в Олександрівському костелі в Києві відбулася патріотична літургія. 16 вересня 1861 р. в цьому ж костелі відбулася панахида за душу Іоахіма Лелевеля (Joachima Lelewela). Усім присутнім роздали його коротку біографію видрукувану в лаврський друкарні, портрет Лелевеля та польський патріотичний гімн. В костелі окрім С. Бобровського був і українець Андрій Красовський. 9 жовтня в Києві відбулася заупокійна служба за померлого архієпископа Фіалковського. Після служби студенти київського університету заспівали патріотичний гімн. Представники поліції присутні в костелі наказали перервати спів, студенти однак не підкорилися. В цей час представник поліції Матковський почав записувати прізвища студентів. Проте студенти змусили Матковського встати на коліна та заспівати гімн. Коли студенти (близько 200 осіб) вийшли з костелу і почали про щось радитися, показалися солдати. Тоді перед костелом роздалися оплески та приязні крики: «Браво! Московські війська!» У відповідь на це наступила розправа з демонстрантами, солдати і жандарми розігнали бунт при цьому поранено і арештовано частину присутніх.

2 лютого 1862 р. поліція несподівано провела трус в помешканні Гофмана та друкарні. Гофман та Залеський були заарештовані. У першого поліція знайшла революційну літературу та „підозрілі“ листи, а в друкарні — п’ять літографічних наборів, приготованих до друку, і інші докази. С. Бобровському вдалося врятуватися втечею.

Керівний орган повстання на території України – «Провінційний комітет на Русі» розробив план своєї діяльності, який передбачав повстання у всіх повітах Київської, Волинської та Подільської губерній. Важливу роль у підготовці повстання в Україні зіграв вище згадуваний активний діяч Київського таємного товариства – студент Київського університету Антон Юревич. У грудні 1862 р., коли Є. Ружицький виїхав до Житомира, його було затверджено головою «Провінційного комітету на Русі». У всіх губерніях Правобережної України велася активна підготовка до повстання. Збирали зброю, фураж, підводи для обозу та коней.

***

Січневе Повстання розпочалося 23 січня 1863 р. у Варшаві. Загалом співвідношення сил було не на користь повстанців, які на додаток мали дуже мало зброї. Окрім того, у той час у Польщі знаходилася половина всієї російської армії. Помалу виступ поширювався і на інші регіони колишньої Речі Посполитої.

Звернення Центрального комітету з приводу вибуху повстання 1863 р. / Odezwa Komitetu Centralnego o wybuchu powstania

Повстання під гаслом «За Вашу і нашу волю!» на Правобережній Україні розпочалося лише вночі 26/27 квітня (8/9 травня за новим стилем) 1863 р. Під зброю стало близько 6 тис. чоловік. Згідно плану повстання необхідно було організувати пункти для збору повстанських загонів. Головним таким пунктом мав стати Овруч тоді Волинської губернії. Та всі відомості про місця зібрання загонів були відомі поліції за два місяці до початку повстання. На повстанців чекали…

7 травня 1863 р. з Києва вирушив з агітаційною метою загін з 21 молодих людей (як католиків, так і православних) під командою вищезгаданого голови «Провінційного комітету на Русі» Антона Юревича. Напередодні повстання його було оголошено диктатором і він організовував цей агітаційний рейд повстанського загону селами Київщини. У селах читали селянам «Золоту Грамоту» – програмний твір повстанців. Члени рейду намагалися уникнути поліції та неприхильних селян.

Вночі з 26 на 27 квітня (8/9 травня за новим стилем) 1863 р. з Києва виступив загін (за деякими даними у 500 повстанців) під командою Володислава Зелінського та бувшого офіцера московських саперів Боровського. Попереду вирушила кавалерія Р. Ольшанського. За цими двома партіями вирушило ще близько 150 людей майже без озброєння. Згідно повстанськими джерелам, ці останні повстанці не мали добрих провідників через ліси і зброї. Тому після зникнення їх керівника більшою частиною повернулися до Києва і були заарештовані.

Повстанці не встигли переправитися через Ірпінь у довгою та багнистою Романівською греблею, де на світанку їх наздогнав загін донських козаків. Відбулася збройна сутичка, в якій загинув один козак та було поранено кілька (чи кілька десятків) повстанців. Останні намагалися сховатися в лісі. Їх ловили пізніше у с. Шулявка, лісі Пронівщина, Святошинському бору, Берестейському шосе, с. Біличі та на білицьких ланах. Частина повстанців пробиралася не через с. Романівка, а через (Вакулішин, 2008).

За відомостями повстанців в цій сутичці озброєний авангард, атакований донськими козаками, зустрів їх дружним вогнем та відігнавши, рушив в подальший похід за кавалерією Р. Ольшанського.

Збірний пункт для всіх повстанців був визначений на Бердичівському шосе за милю від Києва. Спаливши міст біля с. Романівки, повстанці затримали погоню та пішли в , де зупинилися на відпочинок. Тут дійшло до нерівного але жорстокого бою з переслідувачами на чолі з полковником Тузенхаузеном, яка складалася з двох рот полтавського полку піхоти, двох ескадронів драгунів та сотні козаків. На цей час російські війська переважали повстанців в два рази, так як невеликий підрозділ повстанської піхоти і вся кавалерія перед цим вже залишила Бородянку. Росіяни оточили містечко. Повстанці запекло боронилися, спочатку на позиціях потім в будинках. Росіяни почали палити хати. Тільки 30-ть повстанців втекло. Решта полягли чи потрапили в полон.

За даними Вікіпедії, неподалік Бородянки поблизу будинку-інтернату є могила, де поховано 18 юнаків поляків, які загинули у сутичці 1863 р.

У каральним загоном була влаштована засідка на групу Антона Юревича. Повстанці намагалися не вступати в бій з селянами, проте царські агенти влаштували провокацію та руками селян розправилися з агітаторами. Частину з них було вбито на місці, інших, в тому числі А. Юревича, було взято в полон та ув’язнено у Київській фортеці.

Цікаво, що роз’яснюванням селянам змісту «Золотої Грамоти» займався і Тадей Розеславович Рильський (1841-1902) – батько М.Т. Рильського.

Ромуальд Ольшанський зі своїм загоном попрямував до Радомишля а потім до Овруча. В дорозі до нього приєдналися повстанські недобитки з-під Бородянки. 15 травня 1863 р. в зіткненні біля у рота Кременецького полку розбила повстанський загін. Керівники В. Рудницький, Р. Ольшанський та Боровський, а також Юліан Беліна-Кедрицький потрапили у полон. В. Рудницькому вдалося пізніше втекти та перебратися до зони австрійської окупації. Натомість Р. Ольшанського було відправлено до Київської фортеці. Суд виніс йому вирок – каторжні роботи, який потім замінили на розстріл. Цей вирок було виконано у фортеці.

На півдні Київської губернії повстання розпочалось 10 травня одночасно у Васильківському, Уманському та Ліповецькому повітах. Усі тутешні загони мали збиратися разом біля Таращі і далі йти до Овруча. В під Васильковом загін утворили працівники цукрового заводу в . А в районі Таращі сконцентрувався загін бувшого поручника саперів Адама Зелінського (Лук’яна Волі). В зіткненні з регулярними військами під 10 травня 1863 р. він був розбитий, повстанці частково були вибиті, частково розбіглися. Значна їх частина потрапила в полон разом з А. Зелінським. Недобитків переслідували російські війська та остаточно розбили в лісах біля . А. Зелінський також був ув’язнений у Косому капонірі.

Один з повстанських відділів був знищений 10 травня в с. Гребінки місцевими селянами під керівництвом старійшини. Під в Бердичівському повіті зібралося 72 повстанці, на чолі з Леоном Чеконським, Володиславом Падлевським та Платоном Кржанівським – офіцером 1831 р. 12 травня відділ зіткнувся з російським патрулем під , потім відбулася сутичка під та напад загону під керівництвом В. Т. Раковського на поштову станцію в , де як шпигуна повішено її начальника. Після цього цей відділ подався під , де 15 травня відбулася сутичка. Повстанці були розбиті, але й московські війська понесли значні втрати. Розбитки зібралися під містечком Погребище. Кржанівський здався в полон, а Падлевського виловили селяни.

Не набагато успішнішім був перебіг повстання на Волині. На Поділлі ж царським службам вдалося взагалі запобігти повстанню. Тут в липні 1863 р. був арештований дворянин Мауріцій Дружбацький. Вже в березні 1864 р. царський уряд майже повністю придушив повстання в Україні. Загальному провалу повстання на Україні сприяв брак порозуміння з місцевим селянством і простими солдатами, а також непристосованість його програми до поглядів українців. Ще в лютому 1863 р. Центральний національний комітет звернувся до українських селян із закликом приєднатися до повстання. Однак селяни не підтримали виступ, не схвалюючи включення українських земель до відродженої Польської держави. Трагедії сприяв і передчасний арешт українського координатора повстання Андрія Красовського. Незважаючи на це, закладений ним Малоросійський комітет намагався зробити все що міг. Українські учасники брати Володимир та Миколай Синьогуби а також Віктор та Леонід Потоцькі намагалися підняти повстання селян на Переяславщині. Усі вони були виловлені поліцією. Поляки однак високо оцінили вчинок своїх українських колег. Проте після смерті Т. Шевченка та арешту А. Красовського ватажка для українців виразно бракувало. Наскільки це було важливо годі й казати. Не дарма найбільше занепокоєння викликало в царських жандармів вилучення в повстанців печатки з зображенням трьох гербів – Польщі Литви та Русі. Царські посіпаки найбільше боялися того що довго ворогуючи поміж собою народи нарешті побратаються проти спільного ворога.

В Києві в ув'язнені зустрілися товариші зброї поляки та українці, представники трьох поколінь. Були тут і Юліан Беліна-Кедрицький – вище згадуваний друг Траса Шевченка (взятий в полон в сутичці під Верхоліссям), Володимир Синьогуб та шістнадцятирічний Франтишек Гавронський. Останні два були учнями Івана Сошенка – друга Т. Шевченка.

З учасниками повстання жорстоко розправлялися. Всі полонені польські повстанці згідно з затвердженими указом царя «Правилами накладання покарання на учасників польського повстання 1863 року» були розділені на 5 категорій, залежно від ступеню їх «провини».

До 1 групи потрапили керівники повстанських загонів та центральних комітетів, українські і російські офіцери та солдати, що перейшли на бік повстанців, а також люди, які взяли зброю до рук. Усі вони підлягали військово-польовому суду. Відомо, що ватажків повстання покарано стратою, яка за свідченням повстанчих джерел відбувалася у рові цитаделі (тобто десь поблизу Лаври). В цьому ключі надзвичайно інформативним є вищенаведений опис показового «розстрілу» А. Красовського.

Натомість пізніше увічнення страчених здійснено біля входу до Косого капоніру. В списку страчених: Адам Лукаш Зелінський (Adam Łukasz Zieliński) розстріляний першим – 30 травня 1863 р. (немає в списках сортованих по тяжкості); Платон Кржанівський (Platon Krzyżanowski звільнений від служби штабс-ротмістр, у віці 70-ти років) розстріляний 13 вересня 1863 р.; Володислав Падлевський (Władysław Padlewski) – розстріляний 13 вересня 1863 р. разом з Кржанівським; Тадеуш Раковський (Tadeusz Rakowski) – розстріляний 21 листопада 1863 р.; Мауріцій Дружбацький (Maurycy Drużbacki, був з важливими документами і відмовив надати свідчення) – розстріляний 29 листопада 1863 р.; Ромуальд Ольшанський (Romuald Olszański – відставний колезький секретар) – розстріляний 9 листопада 1863 р.; та Кароль Рудзкий (Karol Rudzki – був мировим посередником в Радомишльському повіті Київської губернії. Він був спійманий під час повстання та визнаний одним з найбільш небезпечних агітаторів. Він також ховав у себе людину засуджену на заслання до Сибіру) – розстріляний 6 жовтня 1864 р.

У спогадах сина В. Падлевського збереглася інформація, що В. Падлевського разом з П. Кржанівським доставляли на страту задлеку пішки під конвоєм солдат. Вздовж дороги на цитадель стояли люди. Тут він попрощався з рідними та благославив сина та дружину. Зберігся також спогад М. Вежбицької про «малий пагорб при брамі порослий кропивою, який ховав могилу Падлевського (Padlewskiego)».

Для всіх інших учасників повстання Правила передбачали попередне розслідування військово-слідчої комісії. Для цього їх утримували в ув'язненні, а потім карали залежно від встановлених обставин. Кілька тисяч осіб було відправлено до Сибіру на довічне заслання, близько 3 тисяч повстанців ув’язнили у Київській фортеці (від кількох місяців до кількох років з формулюванням “у казематі”). Де утримували повстанців?

Спочатку, у північній напівбашті Госпітального украплення, гарнізонній гауптвахті, вежі №2 та №3 (вежа Прозоровського) Васильківського укріплення.

Ці споруди адаптувалися до утримання учасників повстання безпосередньо в процесі його придушення в 1863-64 рр. (рапорти та розпорядження Київського військового округу від 30.03.1863 р., 24.03.1864 р. №993 та від 09.04.1864 р. №547). Зокрема, на першому поверсі вежі №2 знаходилися гармати. Проте їх прибрали і розмістили на першому поверсі 25-30 осіб. Приміщення ж першого поверху адаптували під одиночки.

4 березня 1864 р. Антоном Юревичем та Михайлом Годлевським (прапорщиком Терпіловським) звідси була здійснена втеча через підземний хід, який вирила група з 12 полонених повстанців начолі з Густавом Шрамовичем та А. Юревичем. В камері №7 башти було зроблено підкоп довжиною близько 37 м до яру з фортечним смітником. Втекти вдалося тільки двом. Зранку 5 березня в підкоп провалилася жінка, яка побиралася на смітнику. В рапорті Київської Інженерної команди вказується, що вийнята з колодця земля не вмістилася б у камері. Це значило, що втікачам хтось допомагав з в'язничної охорони.

Після втечі А. Юревич був таємно переправлений за кордон і закінчив своє життя у Франції (де помер під час операції). М. Годлевський, натомість, без перешкод дістався Константинополя.

Фредерік Равіта-Гавронський, автор цілої низки книг з історії подій 1863 р. у книзі спогадів «Рік 1863 на Україні» згадує про своє перебування у башті Прозоровського, де відбував покарання у камері №8 на другому поверсі.

Роботи по пристосуванню капонірів Госпітального укріплення до утримання польських повстанців були розпочаті, як записано в “Деле киевской инженерной команды” 30.03.1863 р. (згадаємо що тут, в Косому Капонірі ще 1862 р. утримували А. Красовського). 10 травня 1863 р. командир Київської інженерної команди писав:

«…в капонірах Госпітального укріплення, призначених для польських повстанців, на рухомих нарах може розміститися: в капонірах 1-го полігону -110, 2-го полігону -2220, а в Косому капонірі – 220 чоловік».

Але в цьому ж році комісія за результатами огляду визнала капоніри непридатними для утримання ув’язнених. До Косого капоніру (названий так через те, що єдиний з капонірів даного укріплення розташований під кутом до валу, що було викликано індивідуальними особливостями схилу Черепанової гори) та капонірів 1, 2 полігонів Госпітального укріплення їх, імовірно, перевели лише влітку 1864 р. Зберігся архівний документ – «Отчет в виде сметы о работах произведенных в 1864 году по приспособлению капониров 1 и 2 полигонов и капонира /косого/ за гласисом Госпитального Укрепления к помещению в нем польских мятежников и караулов при них». 25 апреля 1864 г. (ЦГВИА СССР, фонд 802. описи 5, ед. хр. 5343, лл 244-259). Згідно цьому документу, було зведено караульні приміщення та дворики для прогулянок ув’язнених оточені частоколами, а також відхожі місця. Закладено цеглою бійниці ескарпової стіни Госпітального укріплення. Окрім того, в іншому архівному документі О. Кузяк відшукав згадку про те що рішенням генерал-губернатора польським в’язням було дозволено знаходиться у дворі цілий день, а для побачень з родичами звелено було побудувати дерев’яний будинок біля 2-го капоніра. Згадку про місця ув’язнення: Косий капонір та інші зберегли також щоденники ув'язнених, а також їх малюнки (див. ). Зокрема відомі такі малюнки:

1. малюнок зроблений, імовірно, в Косому капонірі (наявні проходи всередину порохової камери), за яким відтворено хрест на його стіні.

2. малюнок з видом на вежу №3 Прозоровського (з каплицею) з бійниці капоніру 1-го полігону Госпітального укріплення.

3. вигляд з капоніру до дворику перед ескарповою стіною.

4. малюнок скупчення в’язнів у центральному дворі башти №2.

Режим утримання в’язнів був надзвичайно тяжким і визначений за принципом фортеці в . За це Косий копонір називали “Київським Шліссельбургом”.

Що ж до ватажків повстання, виходячи з хронології в Косому чи іншому капонірі Госпітального укріплення міг опинитися лише – розстріляний 6 жовтня 1864 р.

В північній напівбашті утримували 1200 повстанців, у Косому капонірі -200 чоловік.

Про ті події наразі нагадує хрест та меморіальна дошка з іменами страчених ватажків повстання встановлені біля . Однак тут значаться прізвища Адама Зелінського (Adam Zieliński), Владислава Тадеуша Раковського (Władysław Tadeusz Rakowski), Платона Кржанівського (Platon Krzyżanowski) – православного українця, Ромуальда Ольшанського (Romuald Olszański) та Адама Дружбацького (Adam Drużbacki, саме так Адама а не Мауріція). Як ми бачимо, інформація про розстріляних та інформація на меморіальних дошках не співпадають. Отже обидві дошки потребують заміни на більш актуальні.

Меморіальну дошку українською мовою на честь учасників повстання 1863 р., розстріляних в Київській Фортеці, на вході в Косий капонір розміщено в 1971 р. Біля неї 25 травня 1993 р. під час візиту президента Польщі Л. Валенси відкрито дошку з написом польською мовою. В 1997 р. з ініціативи дирекції музею «Київська Фортеця» між обома дошками був вмурований хрест з чорного каменю. В січні 2015 р. в потерні Косого капоніру з ініціативи директора музею О.С. Новікової-Вигран за сприяння польського фонду “Свобода та Демократія”, розміщені також дошки з 815 прізвищами ув`язнених в справі повстання, а 2017 р. до 152 річниці повстання в Косому капонірі відкрито оновлену експозицію.

Варто згадати також поляка інженера Едуарда Хабіха (Eduardo Habich), який брав участь в обороні Севастополя та був комендантом військового арсеналу у Києві. Пізніше він прийняв участь у повстанні 1863 р., емігрував до Парижа та займався кінематикою.

Незважаючи на жорстку розправу, польське прагнення до незалежності не було зламано. А для українців воно послужило ще більше ніж для поляків. Це був зразок на який почали орієнтуватися світлі голови тривалий час позбавленого ватажків народу. Втім, нажаль, у подальшому посилився процес національного і політичного розмежування. Українці почали виходити з польських патріотичних організацій, а поляки – з українських громад. Це розмежування зумовлювалося, по-перше, висуненням польськими повстанцями великодержавного гасла про відновлення Польщі у кордонах 1772 р., яке передбачало приєднання значної частини українських земель до Польської держави. По-друге, ставленням частини українців до виступів польських повстанців було негативним. Після справи Кирило-Мифодіївського товариства та гідної оцінки дяльності Т. Шевченка, царській владі стало зрозуміло, що поруч з польською в імперії виросла і українська загроза. До того ж, прогресивні поляки активно допомагали в поширенні української освіти. Урядові газети «Киевский телеграф», а також «Вестник Юго-Западной и Западной России» – били на сполох. «Хто старається – писав «Вестник» – про впровадження малоросійської мови до народних шкіл? Поляки». «В минулому році – писав «Телеграф» – подано до цензури 39 рукописів та книжок українською мовою. Більшість з них була написана поляками».

В 1862 р. в Києві діяло 9 недільних шкіл. Одна з них містилася в флігелі по . Саме тут при допомозі О.Ф. Сенчила-Стефановського впроваджував свій “Буквар” Т. Шевченко. Після поразки січневого повстання царат зачинив усі київські школи та ще 70 таких шкіл по всій Україні. А далі був Валуєвський Циркуляр. Підозрюючи в усьому «польський слід», царські посіпаки розправилися і з українською культурою.

В цьому ключі особливо трагічно, що започаткована Т. Шевченком і його польськими друзями перша спроба подолати польсько-українську ворожнечу та переосмислити уроки Коліївщини та невдалих польських повстань ХІХ ст. не закінчилася результатом. Царському урядові та польським консерваторам, які сіючи розбрат, традиційно виступали союзниками ворогів обох народів, вдалося використати фатальну суперечку українців з поляками за кордони, та порізнити два національні рухи. Порізнити тоді коли вони були так близькі щоб нарешті порозумітися. Наслідком буде братовбивча боротьба в часи перших визвольних змагань, А другою спробою порозумітися – проект федерації Ю. Пілсудського. Але про то пізніше. Наближалося ХХ ст.

Бурхливі переживання народів, які прагнули незалежності у кінці ХІХ на початку ХХ ст. у Києві тимчасово приглушив поступ невблаганного капіталізму. Про це у наступній частині нашого циклу.

Burzliwe doświadczenia narodów, które pragnęły niepodległości w końcu XIX i na początku XX wieku w Kijowie zostały na pewien czas zagłuszone przez rozwój nieubłagalnie nadchodzącego kapitalizmu. Ale o tym w następnej części naszego cyklu.

Використано власні фото автора, а також наступні публікації:

Браславець О. Київ католицький. Київ православний. Путівник. Іоанн Павло ІІ в Україні. 23-27 червня 2001 р. Кайорос. Київ. 2001. – 203С.

Вакулишин С. Фрагменти польського повстання. В кн.: Про землю та людей святошинських: Колективне дослідження./ Автор ідеї та керівник проекту – В. Мазепа. – К., 2008. – С. 120-121.

Від інсурекції Костюшка до 1830 р. Поляки на Правобережній Україні: від міфів до фактів. Колективна монографія за редакцією І. Кривошеї та Н. Моравця. Київ. 2018 р.- 217 с.

В'ялець А.В. Озброєння повстанців 1863 р. в експозиції НІАМ «Київська фортеця» // Матеріали Міжнародної наукової конференції «Польське визвольне повстання 1863 р.» присвяченої 154 річниці січневого повстання 1863 р. м. Київ, 25 квітня 2017 р. – C. 16-23.

Єнджиєвич Є. Українські ночі або родовід генія / Jędrzejewicz J. Noce Ukraińske albo Rodowód Geniusza. Opowieść o Szewczence. – Ludowa spółdzielnia wydawnicza – 1966. – Toruń. – 618 s.

Зайцев П. Життя Тараса Шевченка/ Передм. М. Глобенка; Післямова О. Мишанича. — 2-е вид. — К.:Обереги, 2004. — 480 с.

Киев на старинной открытке. Конец ХIX-начало ХХ вв.

Киев. Фотоальбом 1943-1970. Скайхорс, 2008.

Мельник В.В. Хроніка втечі з башти №2 // Матеріали Міжнародної наукової конференції «Польське визвольне повстання 1863 р.» присвяченої 154 річниці січневого повстання 1863 р. м. Київ, 25 квітня 2017 р. – C. 43-49.

Отчет в виде сметы о работах произведенных в 1864 году по приспособлению капониров 1 и 2 полигонов и капонира /косого/ за гласисом Госпитального Укрепления к помещению в нем польских мятежников и караулов при них. 25 апреля 1864 г. ЦГВИА СССР, фонд 802. описи 5, ед. хр. 5343, лл 244-259.

Парнікоза І., Войцехівський К. Місця пам’яті пов’язані з визвольним повстанням 1863 р. у Києві // Матеріали Міжнародної наукової конференції «Польське визвольне повстання 1863 р.» присвяченої 154 річниці січневого повстання 1863 р. м. Київ, 25 квітня 2017 р. – C. 67-82.

Повідомлення начальника штабу Київського військового округу генерал-майора Гана 2 про страту 13.09.1863 р. П. Кржановського та Ф. Падлевського (Архів НІАМ «Київська фортеця»).

Повідомлення про страту Р. Ольшанського 9.11.1863 р. – Київські губернські відомості 16.11.(346) 1863 р. сторінка 231. (Архів НІАМ «Київська фортеця»).

Польське національне повстання 1830-1831 рр. на Правобережній Україні: від міфів до фактів. Колективна монографія за редакцією І. Кривошеї та Н. Моравця. Київ. 2018 р. – 263 с.

Польське національне повстання 1963-1864 рр. на Правобережній Україні: від міфів до фактів. Колективна монографія за редакцією І. Кривошеї та Н. Моравця. Київ. 2018 р. – 184 с.

Рапорт Київської інженерної команди №763 – відповідь на запит щодо втечі з башти №2 Васильківського укріплення) 9 квітня 1864 р. через підкоп (Архів НІАМ «Київська фортеця»).

Тимошенко В.К. Польське повстання на сторінках дореволюційної київської періодики // Матеріали Міжнародної наукової конференції «Польське визвольне повстання 1863 р.» присвяченої 154 річниці січневого повстання 1863 р. м. Київ, 25 квітня 2017 р. – C. 96-100.

Храми Києва, Енциклопедія. ІІ вид. 3 Media ltd., 2002.

Шльонський Д., Браславець О. Андріївський узвіз. Його історія та путівник по музею Однієї вулиці. Видавництво «Центр Європи». – Львів-Київ – 2008. – С. 49.

Pyzik E. Los Polacos en la republica Argentina y America del Sur. Desde 1912. Buenos-Aires-1966 – 315 p.

Zieliński S. Bitwy i potyczki 1863-1864 W Rapperswilu. – 1913.

Висловлюємо також подяку Д. Вортману, К. Войцеховському, А. Сьлєнзак-Парнікозі, Т. Пархоменко, В. Мельник, О. Новіковій-Вигран, Г. Заворотній, О. Кузяку.

Науковий співробітник історико-архітектурного пам’ятника-музею «Київська фортеця»

Парнікоза І.Ю.

Pracownik naukowy Muzeum-Pomnika Historyczno-Kulturalnego „Kijowska Forteca”

I.J. Parnikoza

Вперше опубліковано: 13.06.2013 р.

«Матеріали дозволено використовувати на умовах GNU FDL без незмінюваних секцій та Creative Commons із зазначенням автора / розповсюдження на тих самих умовах»