[2008 р.] Михайлівський собор

Визначна пам’ятка архітектури XI-XVIII ст. Соборний храм Видубицького монастиря. Близько половини конструкцій первісної споруди збереглося у відбудові XVIII ст.

1070 р. князем Всеволодом Ярославичем у своєму фамільному монастирі було закладено мурований собор Чуда Архангела Михаїла в Хонах. Храм, споруджений з нагоди народження у Всеволода молодшого сина Ростислава, був освячений тільки у 1088 р. митрополитом Іоаном ІІІ з єпископами Лукою білгородським та Ісайєю ростовським, за ігумена Лазаря. Проте з цієї дати не можна робити висновок, що будівництво тривало 18 років. Існує багато прикладів, коли цілком закінчені побудовою давньоруські храми багато років очікували на “архієрейське” освячення.

Первісний архітектурний образ собору багато в чому залишається загадковим. Зрозуміло лише, що він відзначався своєрідністю. Дата закладин свідчить, що зводили його не печерські майстри, які прибули з Царгорода на три роки пізніше, а інші, пов’язані безпосередньо з князем Всеволодом і, можливо, з переяславською архітектурною школою.

Видубицький собор був храмом типу “вписаного хреста” з однією центральною банею на чотирьох підпорах, з нартексом, у північне членування якого майстерно вписано вежу з гвинтовими сходами на хори. Ширина храму 15 м, первісна довжина невідома. Проблематичним залишається устрій вівтаря, від якого не залишилось навіть підмурків. Проте гіпотезу Михайла Каргера, що собор мав додаткову пару стовпів перед апсидами, спростовують результати останніх археологічних досліджень. Немає підстав також припущення Наталі Логвин про завершення храму п’ятьма банями.

Архітектурні форми споруди виказують руку не дуже вправного майстра – наприклад, він помилився у висоті розташування вікон, і йому довелося домурувати підвіконня. Цікаво, що нижній ярус нартексу і башту з гвинтовими сходами зводив інший, більш досвідчений зодчий. При цьому за тотожністю використаних ним форм можна твердити, що це був хтось з майстрів Успенського собору Печерського монастиря.

Архітектурно-археологічними дослідженнями з’ясовано, що нартекс зі сходовою вежею почали будувати дещо пізніше основного ядра: будівничим довелося розібрати частину щойно спорудженої західної стіни, щоб світло потрапляло до нартексу. Але закінчено всі частини собору водночас, оскільки хори влаштовані не тільки над нартексом, але й над західними кутовими ділянками наосу (власне храму). До південно-східного кута собору в ХІ ст. було прибудовано приміщення усипальниці. Імовірно, тут ховали ігуменів монастиря, оскільки про князівські поховання у Видубицькому храмі немає жодної згадки.

Знадвору Михайлівський собор не був отинькований, про що свідчать збережені на його фасадах графіті давньоруського часу (одне з них пов’язують з особою колишнього печерського ігумена Стефана). Внутрішнє опорядження складалося з фрескового стінопису, фрагменти якого збереглися у південному членуванні нартексу, мозаїчної підлоги та шиферних різьблених плит парапету хорів.

Місце, обране для спорудження собору, було незвичайним – просто над річковою стрімниною. У ХІІ ст. побутувала навіть легенда, що ангел утримує цей храм від падіння за допомогою золотої мотузки, прив’язаної до його хреста. Проте однієї надії на небесний захист виявилося замало, і вже наприкінці ХІІ ст. споруді загрожувало руйнування від зсуву ґрунту, що підмивався Дніпром.

Цьому лиху зарадив під час свого князювання в Києві Рюрик Ростиславич. 10 липня 1199 р. коштом цього князя була урочисто закладена досі небачена споруда – підпірна стіна, що повинна була підтримувати схил пагорбу, на якому зведено храм. 24 вересня того ж року її будівництво було завершене. Видубицька стіна уславила ім’я її будівничого Милоніга-Петра і надихнула ігумена Мойсея виголосити поетичний панегірик князю-фундатору, згодом внесений до літопису.

Милонігова стіна підтримувала собор більше трьохсот років. Її залишками можна вважати фундаменти прибудов, виявлені біля північного фасаду. Але врешті решт, десь у першій половині XVI ст., коли монастир перебував у занепаді, східна частина церкви обвалилася у ріку. Зруйнований храм вперше відбудовано у 1555 р. за ігумена Климентія Старушича, але невідомо, який вигляд він тоді отримав.

Наступну реставрацію пов’язують з діяльністю митрополита Петра Могили, який у 1630-і роки відібрав монастир від уніатів. За часів Могили будівлю було переділено на два поверхи склепіннями, що збереглися до нашого часу. Вівтарну частину та баню було споруджено з дерева. У верхній церкві розташувався вівтар на честь Благовіщення, а у нижній – Михайлівський. Храм був заново розписаний.

Дерев’яні прибудови середини XVII ст. згоріли у 1760 р. разом з ризницею та монастирською бібліотекою. У 1766-69 рр. архітектор Михайло Юрасов відбудував церкву, спорудивши мурований вівтар та баню. Храм отримав виразні ознаки стилю бароко.

У 1920-30-х роках належав УАПЦ. Після арешту 1934 р. останнього настоятеля отця Павла (Височанського) храм було закрито. Його використовували як військовий склад, по війні тут містилася частина фондів Центральної наукової бібліотеки, з 1975 р. – фонди Інституту археології. 1991 р. храм передано УПЦ-КП.

Собор неодноразово досліджувався, а у 1974-81 рр. був відреставрований. На стіні храму у 1982 р. встановлено меморіальну дошку архітектору Милонігу.