2003 р. Звід пам’яток Києва

Михайло Кальницький, Лариса Федорова

486.61. Садиба 1890, в якій проживав Миклухо-Маклай М. М, містилася редакція «Киевской старины» (іст.).

Вул. Саксаганського, 60, 60-б, 60-в. Складається з головного триповерхового будинку на червоній лінії забудови вулиці (№ 60), до якого з тилу прилягають одноповерхові з підвалом цегляні служби (№ 60-в), і флігеля (№ 60-б) в другому ряді забудови.

Первісну забудову ділянки складав невеликий двоповерховий цегляний житловий будинок на узвишші. Значна розбудова садиби відбулася 1890 на замовлення тогочасного власника – відставного полковника В. Маслова. За проектом арх. М. Казанського до старого будинку (№ 60-б) з правого боку було долучено двоповерховий об’єм, завершений невеликою надбудовою з однокімнатним приміщенням, яку вінчала шатрова баня (втрачена). Одночасно за його ж проектом на червоній лінії вулиці зведено двоповерховий цегляний будинок з мезоніном, який за радянських часів був перетворений на триповерховий (№ 60). Фасади будинку лаконічно декоровано із застосуванням цегляного мурування й розчленовано лопатками.

Внаслідок спорудження у повоєнні роки житлового п’ятиповерхового будинку № 60-а, який частково зайняв територію садиби, рельєф ділянки змінено, історичну забудову відокремлено підпірною стіною.

Після смерті В. Маслова садибу успадкувала його дочка Марія – дружина Миклухи-Маклая Михайла Миколайовича (1856–1927) – гірничого інженера, дослідника надр України, укладача карт корисних копалин, члена Київського відділення Російського технічного товариства. Молодший брат видатного мандрівника-етнографа М. Миклухи-Маклая. Після смерті дружини у 1915 став власником садиби. Мешкав на другому поверсі будинку № 60-б. До 1923 жив у Києві або в родинному маєтку в Малині (тепер Житомирської обл.), де був земським діячем. З 1923 – у Петрограді (Ленінграді).

В 2-й пол. 1901 – на поч. 1903 в садибі містилася редакція часопису «Киевская старина» – єдиного на той час легального українознавчого видання в країні, неофіційного органу київської Старої Громади, члени якої фінансували витрати на нього й співпрацювали в журналі майже безоплатно. Члени Громади збиралися в редакції для обговорення проблем видання, матеріалів до наступних номерів тощо. З побудовою старогромадівцями Троїцького народного будинку (на сучасній вул. Червоноармійській, 53) до нього було перенесено й редакцію журналу.

У зазначені роки в журналі було опубліковано дослідження, розвідки, нотатки, повідомлення, твори Д. Багалія, М. Біляшівського, М. Василенка, В. Винниченка, Б. Грінченка, В. Доманицького, О. Кобилянської, О. Лазаревського, О. Левицького, В. Липківського, Ф. Матушевського, Панаса Мирного, Н. Мовчанівського, І. Павловського, М. Петрова, Олени Пчілки, О. Сластіона, В. Хвойки, Л. Яновської та ін.

З 1893 редактором, з 1902 і видавцем журналу був Науменко Володимир Павлович (1852–1919) – філолог, історик, педагог, громадський діяч. У цей час викладав російську словесність у Володимирському кадетському корпусі, Фундуклеївській жіночій гімназії, Другій чоловічій гімназії. Член Старої Громади (з 1875), на поч. 20 ст. її фактичний голова, пожертвував значні кошти на утримання «Киевской старины». Голова Київського товариства грамотності (1897–1907). Мешкав на вул. Тарасівській, 5, з 1903 – на вул. Саксаганського, 59-б.

Тепер у будинку № 60 салон краси, № 60-б займає державна установа.

Література:

ДАК, оп. 41, спр. 3788; ДАКО, ф. 1636, оп. 6, спр. 196; Антонович М. «Киевская старина» (з приводу ювілеїв) // Укр. історик. – 1998. – № 2–4; Василенко М. Володимир Павлович Науменко як редактор «Киевской старины» // Вісник НАН України. – 1994. – № 5; Киевская старина. – 1901–1902; Костриця М., Тимошенко В. України не соромився, Україною – гордився: М. М. Миклухо-Маклай і Україна. – Житомир; Малин, 1996.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2003 р., т. 2 (Київ), с. 1140.