1918 в. Загальний вигляд після обстрілу москалів
Антон Короб
Розмір зображення: 1010:768 піксел
Навпроти комплексу іподрому по тодішній Суворовській вулиці (так у 1901 році перейменували Еспланадну на честь російського полководця Олександра Суворова), садибою під номером 14/12 володів старший член «Юго-Западного общества поощрения рысистого коннозаводства» Микола Васильович Писарєв. Нерухомість він записав на дружину — Віру Миколаївну. До цього, з 1889 року, садиба була у власності родини купців Паталєєвих, представник якої, Олександр, став цікавим мемуаристом, чиї спогади публікувалися у київський щоденній пресі під псевдонімом «Старий Грішник».
Чотириповерховий будинок на розі з Хрестовим провулком (назва від поселення XVII– XVIII століття Хрести, яке влилося до Печерського форштадта) споруджено у 1912–1913 роках за проєктом архітектора Євгена Єрмакова. Цей зодчий двадцять років обіймав посаду єпархіального архітектора, протягом яких здійснював та погоджував церковні проєкти здебільшого у єдино дозволених формах псевдоросійського, або неовізантійського, стилів. Однак, варто зазначити, що Єрмаков розумів значення архітектурного контексту історично сформованого ансамблю. Щоб не порушувати стильової єдності забудови Києво-Печерської Лаври, він прибудував до Митрополичих покоїв Благовіщенську церкву саме у необарокових формах. Також Єрмаков одним з перших київських архітекторів почав вводити елементи стилю модерн в оформлення фасадів православних храмів, щоправда, загалом псевдоросійських за архітектурою. В проєктуванні світських споруд, зокрема житлових — прибуткових будинків та особняків — Єрмаков вже сміливіше почав застосовувати форми модерну. Проте, це вже настала доба пізнього модерну, коли архітектори частково поверталися до ретроспективізму. Інтерпретовані, виходячи з формотворчих засад модерну, історичні прототипи зазнали значної трансформації й вже не мали ознак механічної цитатності як однієї з рис історизму.
Близькість Печерської лаври, Мазепиного собору Великого Миколи та інших барокових храмів зумовила появу необарокового фігурного фронтону на зрізаному куті будинку — третій грані довгого вуличного фасаду, що складається з фасаду по вулиці Омеляновича-Павленка та Хрестовому провулку (своєрідна його «трифасадність»). Цей хвилястої форми фронтон, насичений пластичною орнаментикою з круглим горищним вікном — «люкарною» — викликає асоціації з українським бароко. Його доповнюють ще чотири фронтони, котрі увінчують фасад по вулиці Омеляновича-Павленка та три — по Хрестовому провулку. Ці фронтони вже більш характерної для модерну форми — півциркульні та «рогаті» — з двома пілонами обабіч. Важливими акцентами на фасаді є величезні півциркульні віконні прорізи четвертого поверху в обрамленні оригінально стилізованого гігантського клинчастого русту. Інші, вузькі, фронтони мають півциркульні вікна, розділені на три сегменти. Поєднання всіх фронтонів утворює вінчання будинку у формі своєрідної корони. Фасад пожвавлено еркерами на рівні другого-третього поверхів, увінчаними балконами квартир четвертого поверху.
Зараз всі вже звикли до рожевого пофарбування, який спотворює первісний образ будинку. Початкову фактуру фасадів визначало поєднання фрагментів цегляного мурування фасаду з тинькованими поверхнями архітектурних деталей, збагаченими ліпленими вставками.
Будинок значно постраждав від масованого артобстрілу Києва 23–26 січня 1918 року за ст. стилем (5–8 лютого — за новим стилем) під час облоги міста більшовицькими загонами під орудою Михайла Муравйова, як і багато сусідніх споруд. Одурманений червоний кат так доповідав своєму московському ватажкові: «Я приказал артиллерии бить по высотным и богатым дворцам, по церквям и попам».
[Короб Антон 17.02.2024 р.]