Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть
не приневолять тебе виявити тайни

Богдан Хмельницький

?

1999 р. Звід пам’яток Києва

Сергій Білокінь, Лариса Гаврилюк, Михайло Кальницький, Лариса Федорова, Володимир Хромченков

Будинок Київського відділення Російського технічного товариства 1911 – 14 рр., де містилися навчальні заклади, інститути Академії наук УРСР, в яких працювали відомі діячі науки і культури

(архіт., іст.).

Вул. О. Гончара, 55-б.

На наріжній ділянці. Чоловий фасад, вигнутий під тупим кутом, виходить правим крилом на вул. О. Гончара, лівим – у бік скверу (вул. М. Коцюбинського). Побудований запроектом арх. О. Кобелєва на місці засипаного Святославського яру в стилістичній ув’язці з будівлею Вищих жіночих курсів (вул. О. Гончара, 55-а).

Чотириповерховий, цегляний, з підвалом, у плані складної форми, пристосованої до рельєфу будівельної ділянки. Планувальна структура збереглася без змін. До великого наріжного вестибюля з парадними сходами сходяться три крила. Планування крил коридорне, з двобічним розташуванням приміщень. Композиція чолового фасаду, вирішеного у стилі неоампір, симетрична, триярусна. Головним архітектурним акцентом споруди є напівкруглий у плані наріжний об’єм, фланкований розкріповками, вирішений незалежно від бічних крил фасаду, у середньому ярусі (на рівні третього – четвертого поверхів) акцентований колонами доричного ордера та увінчаний фігурним аттиком з картушем. Первісно був завершений куполом (не зберігся).

Архітектурний декор складається з русту (перший поверх), колон, сандриків, балюстрад, фриза з тригліфами та карнизів. Ліпний декор застосовано скупо, що поруч з великими гладенькими площинами стін надає будівлі строгої монументальності. Розміщення в розкріповках зображень вінків з жезлами-кадуцеями, що символізують торгівлю, багатство, мир та успіх, відображає первісну функцію будівлі.

Перший поверх призначався для службових та торговельних приміщень, друкарні, навчальних майстерень. На другому – містилися технічні школи. Горішні поверхи займало технічне товариство; тут розташовувалися: вітальня (у наріжній частині), кабінети та дві зали – на 760 та 120 місць. У фризі портика сцени головної зали містився девіз товариства «Міра, вага, число».

Приклад досить рідкісної для Києва споруди, збудованої спеціально для наукового та культурно-просвітницького товариства.

Тут до 1919 р. містилося Київське відділення Російського технічного товариства, засноване 1870 р. з ініціативи проф. Київського університету П. Алексєєва та інж. М. Толпигіна (до цього розташовувалося на вул. Хрещатик, 10). В 1913 р. у ньому налічувалось бл. 300 членів.

Велику роль у діяльності товариства відіграли професори університету М. Бунге (голова відділення у 1873 – 1906 рр.), Г. Де-Метц (голова відділення до 1918 р.), І. Рахманінов; ректор Київського політехнічного інституту проф. В. Кирпичов, завідувач кафедри того ж інституту проф. Є. Патон, арх. О. Кобелєв та ін. Товариство проводило значну науково-дослідну та популяризаторську роботу, відігравало роль головного організаційного центру розвитку професійно-технічної освіти в Росії, у тому числі підвищення освітнього рівня робітників. Одним з його найважливіших завдань було удосконалення промислового виробництва. Завдяки діяльності Київського відділення у 1898 р. відкрито політехнічний інститут у Києві – перший у Росії багатопрофільний вищий технічний навчальний заклад, організовано технічну школу з підготовки техніків-десятників дорожньої та будівельної справи, курси кочегарів у Києві. У його віданні перебували Смілянські технічні класи з цукроваріння – єдиний в країні навчальний заклад, що готував технічний персонал такого профілю. Організовувались виставки, лекції, екскурсії на підприємства тощо. Видавалися «Записки», з 1907 р. – журнал «Инженер». В частині цього будинку діяло 7 відділів: архітектурний, механіко-будівельний, цукровий, фотографічний, електротехнічний, теплотехнічний, борошномельний.

У цьому ж будинку з жовтня 1913 р. також містилася Художньо-реміснича навчальна майстерня друкарської справи, в якій викладали відомий київський видавець В. Кульженко (історію і техніку друкарської справи), художники Ф. Красицький (малювання), Г. Золотов (граверну справу) та ін.

У 1914 – 18 рр. частину приміщень будинку займав польовий запасний шпиталь. У серпні – грудні 1918 р. перший – другий поверхи було реквізовано для Міністерства торгівлі і промисловості Української Держави. Посаду міністра обіймав підприємець, член партії кадетів С. Гутник, з жовтня 1918 р. – підприємець, представник «Протофісу» («Союз промисловості, торгівлі, фінансів та сільського господарства») С. Мерінг.

В 1922 – 24 рр. тут розміщувався Інститут пластичного мистецтва, створений на базі Української державної Академії мистецтва (містилася до серед. 1922 р. на вул. Ярославів Вал, 40). В інституті викладали М. Бойчук, М. Бурачек, Ф. Ернст, М. Жук, Л. Крамаренко (ректор), В. і Ф. Кричевські, М. Макаренко, Д. Щербаківський та інші відомі митці та вчені.

У вузі навчалося бл. 400 студентів. В 1924 р. Інститут пластичного мистецтва об’єднано з Київським архітектурним інститутом і на їхній основі організовано Київський художній інститут, переведений у тому самому році на вул. Воровського, 2; у 1925 р. – на вул. Смирнова-Ласточкіна, 20.

Наприкінці 1920-х pp. тут діяв Київський державний електротехнікум («КЕТ») ім. В. Леніна.

В 1930 р. у будинку розмістився щойно створений Київський будівельний інститут (нині Державний технічний університет будівництва та архітектури) – вищий навчальний заклад, створений на базі будівельного відділення КПІ та архітектурного факультету Київського художнього інституту. Первісне готував фахівців трьох кваліфікацій: архітекторів, інженерів-будівельників, інженерів-сантехніків. На початку діяльності у вузі працювало 79 викладачів, навчалося 842 студенти. В інституті викладали відомі вчені й архітектори: Ф. Бєлянкін, О. Вербицький, Б. Горбунов, В. Заболотний, Й. Каракіс, М. Корноухов, П. Костирко, В. Кричевський, І. Моргілевський, К. Симінський. Серед вихованців (випуск 1934 р.) були Добровольський Анатолій Володимирович (1910 – 88) – архітектор, дійсний член Академії мистецтв СРСР (з 1979); Мельников Микола Прокопович (1908 – 82) – вчений у галузі будівельної механіки, акад. АН СРСР (з 1979).

В 1934 інститут переміщено на вул. Пирогова, 9.

Пізніше будинок займали інститути АН УРСР. В 1947 – 61 рр. тут містився Інститут електротехніки АН УРСР, заснований 1947 р. на базі електротехнічного відділу Інституту енергетики АН УРСР. З 1963 р. – Інститут електродинаміки АН УРСР (тепер розташовується на просп. Перемоги, 56).

В 1946 – 51 рр. директором цього інституту працював Лебедєв Сергій Олексійович (1902 – 74) – учений в галузі електро- і обчислювальної техніки, акад. АН УРСР (з 1945) і АН СРСР (з 1953), Герой Соціалістичної Праці (1956). У цей період відзначений Державною премією СРСР (1950). Під його керівництвом у Києві було створено першу в СРСР і в Європі електронну цифрову обчислювальну машину «МЭСМ» (1950), серію машин «БЭСМ» та ін. Автор ряду праць з проблем обчислювальної техніки. Засновник наукових шкіл у галузі аналізу та моделювання режимів енергосистем і в галузі дискретної обчислювальної техніки. Пізніше працював у Москві – директор Інституту точної механіки й обчислювальної техніки АН СРСР (1953 – 73). В 1977 р. Президією АН УРСР засновано премію ім.С.Лебедєва.

Робочий кабінет вченого містився на третьому поверсі.

В 1951 – 59 рр. директором інституту працював Нестеренко Анатолій Дмитрович (1899 – 1975) – учений в галузі електротехніки, чл.-кор. АН УРСР (з 1951). В інституті – з його заснування, з 1959 р. – завідувач відділу, науковий консультант. Одночасно – завідувач кафедри Київського політехнічного інституту (з 1945). Наукові дослідження присвячено теоретичним основам електротехніки, електровимірювальній техніці та приладобудуванню. В період роботи у цьому будинку відзначений Державною премією СРСР (1951).

Робочий кабінет А. Нестеренка містився на третьому поверсі.

У повоєнний час до 1961 р. в будинку розміщувався Інститут будівельної механіки АН УРСР, заснований 1918 р. До 1929 р. – Інститут технічної механіки УАН. В 1959 р. перейменований на Інститут механіки АН УРСР, з 1993 р. – ім. С. Тимошенка. До війни містився на бульв. Т. Шевченка, 14, вул. Леніна (нині – вул. Б. Хмельницького), 15, тепер – на вул. П. Нестерова, 3. Тут працювали відомі вчені: Бєлянкін Федір Павлович (1892 – 1972) – вчений у галузі механіки, акад. АН УРСР (з 1948), заслужений діяч науки і техніки УРСР (з 1964), в 1944 – 58 рр. – директор інституту, з 1958 р. – завідувач відділу міцності. Одночасно в 1948 – 52 рр. – член Президії АН УРСР. Одним із перших у країні почав вивчати роботу елементів дерев’яних конструкцій з урахуванням пластичних деформацій та розробляти методи їхнього розрахунку. Розробив теорію граничної несучої можливості й витривалості дерев’яних стрижнів при скручуванні, запропонував нову теорію міцності деревини при сколюванні. Брав участь у розробці теорії міцності та деформативності пружно-водно-пластичних матеріалів з урахуванням фактора часу.

Грозін Борис Дмитрович (1898 – 1962) – металознавець чл.-кор. АН УРСР (з 1939). В інституті – з 1935 р. З 1944 р. – завідувач відділу наукові праці з проблем міцності й пластичності металів, довговічності і надійності машин. Розробив нові технологічні процеси у машинобудуванні. Одним із перших застосував радіоактивні ізотопи для дослідження спрацьовуваності й припрацьовуваності різних покриттів.

Динник Олександр Миколайович (1876 – 1950) – вчений у галузі механіки, акад ВУАН (з 1929) і АН СРСР (з 1946), заслужений діяч науки УРСР (з 1944). У 1948 – 50 рр. – завідувач відділу теорії пружності, що раніше входив до складу Інституту гірничої механіки АН УРСР. Одночасно з 1944 р. – професор Київського університету, член Президії АН УРСР (1946 – 48). Засновник наукової школи з теорії пружності. Основні напрями досліджень – теорія пружності, опір матеріалів, теорія стійкості, прикладна математика. В 1972 р. Президією АН УРСР засновано премію ім. О. Динника.

Савін Гурій Миколайович (1907 – 75) – учений в галузі механіки, акад. АН УРСР (з 1948), заслужений діяч науки і техніки УРСР (з 1966), віце-президент АН УРСР і голова Ради з вивчення продуктивних сил УРСР АН УРСР (1952 – 57). З 1957 р. – завідувач відділу інституту, одночасно в 1958 – 59 рр. – його директор. У цей же період – професор Київського університету. Наукові праці присвячено механіці суцільного середовища. Важливе значення мають його дослідження в галузі гірського тиску та динамічної теорії розрахунку шахтних канатів.

В 1966 – 70 рр. в будинку розміщувався Інститут теоретичної фізики АН УРСР. Створений 1966 р., з 1993 р. – ім. М. Боголюбова. Тепер розташований на вул. Метрологічній, 14-б.

Організатором і першим директором (1966 – 73) інституту був Боголюбов Микола Миколайович (1909 – 92) – фізик-теоретик і математик, акад АН УРСР (з 1948) і АН СРСР (з 1953), заслужений діяч науки УРСР (з 1970), двічі Герой Соціалістичної Праці (1969, 1979). Одночасно у 1965 – 89 рр. директор Об’єднаного інституту ядерних досліджень у Дубні. Основні наукові праці з проблем статистичної фізики, квантоврі теорії поля, теорії елементарних частинок, математичної фізики, нелінійної механіки, наближених методів математичного аналізу. Засновник наукових шкіл у Києві, Москві, Дубні. Почесний член багатьох академій наук. В 1988 р. Президією АН УРСР засновано премію ім. М. Боголюбова.

В 1966 – 70 в цьому будинку також працював завідувачем відділу інституту акад АН УРСР Давидов Олександр Сергійович (1912 – 93) – директор інституту з 1973 р. (в будинку на вул Метрологічній, 14-б).

В 1939 – 41, 1944 – 47 рр. тут розташовувався філіал Харківського інституту енергетики АН УРСР, на базі якого в 1947 р. створено інститути електротехніки і теплоенергетики. Останній реорганізовано в 1964 р. в Інститут технічної теплофізики АН УРСР, що містився на четвертому поверсі. Того ж року переїхав на вул Желябова, 2-а.

В 1941 та 1944 – 55 рр. тут працював Швець Іван Трохимович (1901 – 83) – вчений у галузі теплоенергетики, акад. АН УРСР (з 1950), заслужений діяч науки і техніки УРСР (з 1959), ректор Київського університету (1955 – 69), акад.-секретар Відділення фізико-технічних проблем енергетики АН УРСР (1970 – 78). Під час роботи в цьому будинку – директор філіалу (1941 – 47), потім Інституту теплоенергетики (1947 – 52 і 1954 – 55), одночасно – головний учений секретар Президії АН УРСР (1950 – 53). Наукові праці присвячено питанням загальної теплотехніки, аеро-газодинаміки, вивченню енергоресурсів України.

У цьому будинку також працювали:

в 1951 – 64 рр. – чл.-кор. АН УРСР Геращенко Олег Аркадійович (1925 – 92) – директор інституту у 1973 – 82 рр.;

у 1950 – 64 рр. – акад. АН УРСР Дибан Євген Павлович (1925 – 96) – з 1964 р. завідувач відділу;

в 1949 – 64 рр. – акад. АН УРСР Кремньов Олег Олександрович (1919 – 87) – з 1956 р. завідувач відділу, з 1969 р. – керівник відділення і заступник директора інституту;

у 1939 – 64 рр. – акад. АН УРСР Толубинський Всеволод Іванович (1904 – 88) – у 1939 – 41 та 1944 – 47 рр. – завідувач відділу філіалу, у 1947 – 53 рр. – Інституту теплоенергетики, у 1953 – 54 і 1963 – 72 рр.- директор цього закладу;

у 1958 – 64 рр. – акад. АН УРСР Щербань Олександр Назарович (1906 – 92) – завідувач відділу (до 1987). З 1964 р. ці вчені працювали у новому будинку інституту на вул Желябова, 2-а.

З 1969 р. в будівлі розміщується Інститут геологічних наук НАН України (створений 1926 р.). Спочатку містився на бульв. Т. Шевченка, 14, з 1927 р. – на вул. Володимирській, 44, з 1938 р. – на вул. Б. Хмельницького, 15. Тут працювали:

– в 1969 – 82 рр. – Бабинець Андрій Євтихійович (1911 – 82) – гідрогеолог, чл.-кор. АН УРСР (з 1964), заслужений діяч науки УРСР (з 1981). В Інституті з 1935 р. З 1961 р. очолював сектор гідрогеології та інженерної геології. Відзначений премією ім. В. Вернадського (1985, посмертно). Наукові праці присвячено теоретичній і регіональній гідрогеології та морській геології. Досліджував умови формування підземних вод, вивчав донні відкладення, мінеральні й термальні води республіки. Кабінет ученого містився на другому поверсі двоповерхового цегляного флігеля, розташованого на подвір’ї будинку.

– в 1969 – 86 рр. – Бондарчук Володимир Гаврилович (1905 – 93) – геолог, акад. АН УРСР (з 1951), заслужений діяч науки УРСР (з 1970). В інституті з 1953 р., у 1953 – 63 рр. – директор, у 1963 – 86 рр. – завідувач відділу. Лауреат Державної премії УРСР (1976). Наукові праці в галузі регіональної геології, тектоніки, геоморфології, прикладної і теоретичної геології. Розробив концепцію тектоорогенн, гіпотезу тектоно-вулканічного, острівного походження й акреції земної кори. Відділ, в якому працював учений, містився на другому поверсі.

– у 1969 – 71 рр. – Лазаренко Євген Костянтинович (1912 – 79) – геолог-мінералог, акад. АН УРСР (з 1969), заслужений діяч науки УРСР (з 1961). В 1969 – 71 рр. – директор інституту. Одночасно керував створеним ним відділом регіональної та генетичної мінералогії. З 1970 р. – президент Українського мінералогічного товариства, з 1971 р. – віце-президент Всесоюзного мінералогічного товариства. З 1971 р. – завідувач відділу Інституту геохімії і фізики мінералів АН УРСР (тепер – Інститут геохімії, мінералогії та рудоутворення НАН України). Основні праці вченого присвячено питанням загальної і регіональної мінералоги та генезису родовищ корисних копалин України й Уралу. Розробив нову класифікацію і номенклатуру мінералів глин. Під його керівництвом відкрито нові мінералогічні види – донбасит і терасовит. Кабінет ученого розташовувався на третьому поверсі будівлі в її центральній частині.

– у 1969 – 82 рр. – Порфир’єв Володимир Борисович (1899 – 1982) – геолог, акад. АН УРСР (з 1957). В інституті з 1938 р.; в 1963 – 68 рр. – його директор. З 1968 р. – завідувач відділу геології та генезису нафтових і газових родовищ. Лауреат Державної премії УРСР (1971), премії ім. В. Вернадського АН УРСР (1980). Займався питаннями геології та геохімії паливних корисних копалин. Вивчав нафтоносність України (Дніпровсько-Донецька западина, Карпати й Прикарпаття). Автор теорії про неорганічне походження нафти та походження озокериту, розробляв узагальнену теорію формування різних видів викопного вугілля, дав обґрунтування практичному використанню менілітових сланців. Займав кабінет № 406 у лівому крилі будівлі на четвертому поверсі. Тепер у ньому – меморіальний кабінет ученого.

В 1977 р. на фасаді будинку встановлено гранітну меморіальну дошку з барельєфним портретом С. Лебедєва (ск. М. Вронський, арх. І. Мезенцев), в 1992 р. – бронзову меморіальну дошку з скульптурним портретом В. Порфир’єва (ск. О. Скобликов, арх. К. Сидоров).

Бабулевич С. П. Видатний зодчий Києва // Архітектура Рад. України. – 1940. – № 6;

Заремба С., Молостов В., Панибудьласка В. Киевский ордена Трудового Красного Знамени инженерно-строительный институт: Ист. очерк. – К., 1991;

Інститут електродинаміки. 1947 – 1997. – К., 1997;

Історія Академії наук Української РСР. – К., 1982;

История Киева. – К., 1984. – Т. 2;

Календарь: справочная и адресная книга г. Киева на 1910 год. – К., 1910;

Мистецтво України: біогр. довідник. – К., 1997;

Молявко Г. И., Франчук И. Ф., Куличенко В. Г. Геологи. Географы. – К., 1985;

Развитие строительной науки и техники в Украинской ССР. Т. 2. Строительная наука и техника в Украинской ССР в 1917 – 1941 гг. – К., 1990.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 1999 р., т. 1 (Київ), с. 306 – 309.