Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Пам’ятай про великі дні наших Визвольних змагань

Богдан Хмельницький

?

2011 р. Звід пам’яток Києва

Ольга Зливкова, Микола Кіпоренко, Тетяна Осташко, Людмила Проценко, Інна Шулешко

534.12. Садиба 1914 – 17, в якій проживали відомі діячі науки і культури та громадсько-політичного життя (архiт., iст.).

Вул. І. Франка, 17-а, 17-б, 17-в. Складається з головного будинку (№ 17-а) на червоній лінії забудови вулиці і розташованих паралельно йому двох флігелів (17-б, 17-в).

Історія садиби простежується з 1880-х рр., коли нею володів дворянин П. Єзерський. Більшу частину ділянки займав сад. Дерев’яну забудову складали одноповерховий будинок з двоповерховою прибудовою і галереями, двоповерхова кухня, сараї та дрібні господарські будівлі. Власники, які не проводили значних будівельних робіт, неодноразово змінювались. У листопаді 1913 садибу придбало Друге Київське товариство для влаштування постійних квартир, засноване 1912 з метою спорудження житла для своїх членів. Пл. ділянки становила 573 кв. сажнів (більше 2 608 кв. м). На подвір’ї розташовувався крутий пагорб – залишок колишнього земляного укріплення, яке зрито навесні 1914 під час підготування майданчика для нової забудови.

Спорудження головного та двох флігельних будинків розпочато одночасно. Автор проекту та керівник будівельних робіт – арх. В. Риков. 1915 закінчено основні роботи зі зведення головного (№ 17-а) та флігельного (№ 17-б) будинків, опорядження яких тривало майже до кінця 1916. З метою отримання додаткових коштів на завершення будівництва флігеля у третьому ряді забудови ділянки (№ 17-в) рішенням зборів товариства садибу було віддано в заставу Київському земельному банку. В усіх корпусах влаштовано водогін, каналізацію, електричне освітлення, систему водяного обігріву, ліфт.

1916 у підвалі головного будинку (№ 17-а) містилися кімнати для швейцара і двірника, дров’яники і комори для всіх квартир. На кожному поверсі – по дві квартири: на першому – чотири- та п’ятикімнатна; на третьому – четвертому – п’яти- та шестикімнатна; на п’ятому – семи- та шестикімнатна; на шостому – дві шестикімнатні. До складу всіх квартир входили кухні, ванні кімнати, санвузли, кімнати для прислуги. Стелі квартир прикрашали розетки та карнизи з поліхромним пофарбуванням. У напівпідвалі флігеля № 17-б – одна трикімнатна квартира з усіма вигодами; на першому – п’ятому поверхах – по три квартири, на шостому – дві. Квартири чотири- й п’ятикімнатні з усіма вигодами, кімнатами для прислуги. На стелях квартир – розетки та карнизи з поліхромним пофарбуванням. Використані елементи ліпленого декору, обігрівальні пристрої (радіатори водяного обігріву), фурнітура – серійного виробництва. У підвальному поверсі флігеля № 17-в містилися комори та дров’яники; на першому поверсі – дві п’ятикімнатні квартири з усіма вигодами, на другому – шостому поверхах – по дві шестикімнатні квартири.

Приміщення будинку не декоровано.

Впродовж 1917 товариство закінчило опорядження флігеля № 17-в. 1920 садибу націоналізовано.

1994 для проведення капітального ремонту відселено мешканців з будинків № 17-а і 17-б, проведено їх інвентаризацію.

Головний будинок, 1914 – 16, (№ 17-а).

На червоній лінії забудови вулиці.

Шестиповерховий з підвалом, мурований, тинькований, у плані прямокутний з невеликим ризалітом чорної сходової клітки з тильного боку та проїздом у двір біля лівого торця. Односекцiйний. Пласкі перекриття підвалів, службових приміщень – залізобетонні, житлових приміщень – дерев’яні.

Марші парадних сходів виконано в техніці тераццо, чорні – залізобетонні, огородження металеве. Дах двосхилий по дерев’яних кроквах, покрівля бляшана. Оформлений у стилі раціональний модерн з класицистичними елементами в декорі.

Композиція чолового фасаду центрально-осьова, триярусна. Виразні пластичні елементи – тригранні еркери другого – шостого поверхів – на другій та шостій осях доповнено вертикальними рядами заокруглених бічних балконів з ажурним металевим огородженням. Середню триосьову частину фасаду завершено великим трикутним фронтоном. Відокремлені міжповерховим гуртом і оформлені рустикою стіни двох нижніх поверхів трактовано як високий цоколь. Розчленований профільованим підвіконним карнизом шостий поверх вирішено як аттиковий.

У своєрідному фризі під вікнами шостого поверху вміщено рельєфи зі стилізованим рослинним орнаментом.

Аналогічними рельєфами прикрашено надвіконня третього поверху. Портал центрального входу оздоблено жіночим маскароном на замковому камені. Над входом – невеликий балкон з цементним огородженням.

В оформленні інтер’єрів використано серійні декоративні набори для стель у стилі модерн з елементами класицизму.

Ліплений декор представлено кількома типами розеток у вигляді багатопелюсткових квіток або картушів в оточенні лаврових гірлянд, вінків, пальмет, кошиків з квітами; профільованими бордюрами, кесонами, що вкривають всю площину плафона. Оздоблення повторюється у кімнатах аналогічного призначення на всіх поверхах.

Будинок – важливий елемент забудови вулиці, інтер’єри якого становлять мистецьку цiннiсть.

Флігель, 1914 – 16 (№ 17-б).

У другому ряді забудови ділянки, на одній поперечній осі з головним будинком.

Шестиповерховий з підвалом, мурований, у плані Т-подiбний, односекцiйний. Перекриття підвалу, службових приміщень, сходових майданчиків – цегляні склепінця по металевих балках; житлових кімнат – дерев’яні, балкові. Парадні сходи – тераццо, чорні – цементні. Дах двосхилий по дерев’яних кроквах, покрівля бляшана. Оформлений у стилі раціональний модерн.

Композиція чолового фасаду центрально-осьова з незначним порушенням симетрії за рахунок слабо винесеного лівого ризаліту з отвором проїзду в двір. Декор виконано в цеглі. Центральне вікно другого поверху оформлено лопатками та декоративним фронтоном барокової форми. Вікна центральної частини п’ятого поверху (через одне) прикрашено півциркульними сандриками. Балкони мали ажурні огородження простого рисунку (втрачені).

Будинок – цінний елемент забудови садиби періоду модерну.

Флігель, 1914 – 17 (№ 17-в). У третьому ряді забудови ділянки, на одній поперечній осі з головним будинком.

Шестиповерховий з підвалом, цегляний, у плані прямокутний. Односекційний, з двома сходовими клітками.

Перекриття підвалу, службових приміщень, сходових майданчиків – залізобетонні, житлових приміщень – дерев’яні, балкові. Дах двосхилий по дерев’яних кроквах, покрівля бляшана.

Оформлений у стилі раціональний модерн.

Композиція чолового фасаду центрально-осьова. Фасад вирізняє стриманість декоративного оформлення, виконаного в цеглі (рустування, фільонки) й цементі (карнизи). Центральну частину фасаду акцентовано ризалітом на три віконні осі, завершеним низькою прямокутною аттиковою стінкою. Горизонтальне членування виявлене рустуванням першого – другого поверхів, відокремлених від верхньої частини фасаду широкою карнизною розкріповкою. Прорізи вікон прямокутні. До вхідних дверей ведуть широкі двомаршові сходи.

Будинок – історична складова забудови садиби.

Садиба – цікавий зразок цілісного житлового комплексу поч. 20 ст.

У садибі проживали відомі діячі науки й культури та громадсько-політичного життя.

З поч. 1920-х рр. до 1941 у квартирі № 24 будинку № 17-б – Ревуцький Дмитро Миколайович (1881 – 1941) – музикознавець, фольклорист, історик культури, перекладач, музичний діяч. У період проживання в цьому будинку викладав у трудовій школі № 49 (1918 – 41, з перервами). Один із засновників Музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка (1918), в якому викладав курс історії пісні. Разом із К. Квіткою 1922 був засновником етнографічної комісії і кабінету музичної етнографії ВУАН, постійним позаштатним співробітником комісії. Один із фундаторів і член Всеукраїнського музичного товариства ім. М. Леонтовича (існувало 1921 – 28). У 1932 звільнений з інституту за обвинуваченням у націоналізмі.

Заробляв на життя випадковими заробітками, читав лекції у філармонії, Будинку вчених, робітничих клубах, колгоспах, студентам університету та політехнічного інституту, писав статті, виступав як виконавець народних пісень і дум, зокрема на радіо. З 1936 – старший науковий співробітник Інституту українського фольклору АН УСРР, створеного на основі етнографічної комісії (тепер Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАНУ). Навесні 1941 переїхав до свого друга – художника В. Кричевського, який жив на вул. Л. Толстого, 15. 29 грудня 1941 вбитий там разом із дружиною невідомими особами. Похований на Байковому цвинтарі.

Збирав і досліджував українську народну пісенність, видав 1926 і 1929 три фольклорні випуски «Золоті ключі», в кожному з яких вмістив по 125 пісень.

Започаткував лисенкознавство, опублікувавши численні праці про життя та діяльність основоположника української класичної музики, в якого навчався в студентські роки й зав’язав дружні стосунки. Видав два випуски «Дуетів» (1927), був ініціатором повного академічного видання творів М. Лисенка, яке сам готував до друку: 1931 вийшов т. 1 «Хори» зі статтею вченого та примітками. Вивчав також творчість С. Гулака-Артемовського, редагував нотні видання. Зробив понад 300 перекладів європейських та російських вокальних творів (оперні лібрето, романси, пісні), створюючи україномовний вокальний репертуар. Після смерті вченого його ім’я й наукові здобутки тривалий час були під негласною забороною, праці вилучалися з бібліотек. У 1910 – 18 жив на пров. Михайлівському, 30 (будинок не зберігся).

1981 – 84 у п’ятикімнатній квартирі № 4 на другому поверсі будинку № 17-а – Соболєв Фелікс Михайлович (1931 – 84) – кінорежисер, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1970), лауреат Державної премії СРСР (1972). Випускник акторського (1953) і режисерського (1959) факультетів Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. З 1959 його доля пов’язана з Київською кiностудiєю науковопопулярних фільмів, де зняв усі свої фільми, чимало з яких отримали нагороди на міжнародних i всесоюзних фестивалях. У роки проживання в цьому будинку зняв фільм «Київська симфонія» (1982). З 1973 викладав у Київському інституті театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого.

1918 – 19 у квартирі № 24 будинку № 17-б – Усатий Семен Миколайович (1875 – 1944) – вчений у галузі електротехніки, перший у Російській імперії професор електротехніки. Випускник Санкт-Петербурзького електротехнічного інституту (1899). З 1902 працював у Санкт-Петербурзькому політехнічному інституті, завідував електричною станцією, з 1914 – професор. Одночасно секретно керував здійсненням управління артилерійським вогнем на суднах флоту й прибережних батареях, полковник російської армії. 1913 – 18 – консультант Морського генерального штабу з електротехнічного устаткування приморських фортець, мав тривалі закордонні відрядження у країни Європи. Під час проживання за цією адресою – професор Київського політехнічного інституту, де в нього навчалися майбутні академіки-ядерники І. Курчатов і К. Синельников. Вони переїхали 1923 слідом за ним у Баку, де навчалися в аспірантурі під керівництвом С. Усатого. 1919 – 23 – професор Таврійського (Кримського) університету, з 1934 працював у Ленінграді.

1918 – 29 у квартирі № 18 будинку № 17-б – Чехiвський Володимир Мойсейович (1874 – 1937) – громадськополітичний, державний i церковний діяч. Син священика з Київщини. По закінченні Київської духовної академії (1900) працював помічником інспектора Кам’янець-Подільської духовної семiнарiї (1901 – 05). 1906 був обраний депутатом 1-ї Державної думи, після розгону якої відбув однорічне заслання у Вологді. 1907 – 17 мешкав в Одесі, де активно співробітничав в Українській громаді та «Просвіті», редагував тижневик «Українське слово» (1917). Член ЦК УСДРП. 1917 обраний до складу Української Центральної Ради від Одеси, з того часу жив у Києві.

За Української Держави (1918) працював у Мiнiстерстві ісповідань i церковної політики, входив до Національного союзу – опозиційної гетьманському урядові органiзацiї. Зі створенням Директорії УНР у жовтні 1918 увійшов до складу Українського військового революційного комітету, який готував повстання проти гетьмана. У грудні 1918 – лютому 1919 очолював Раду Міністрів i Мiнiстерство закордонних справ УНР. Був одним із засновників Комітету охорони республіки в м. Кам’янець-Подiльський. 1920 брав участь у створенні Української комуністичної партії [на основі УСДРП (незалежних)]. Під його проводом уряд УНР 1 січня 1919 оголосив закон про автокефалію Української православної церкви. В. Чехiвський був дорадником митрополита В. Липкiвського, а також «благовісником» (проповідником) Всеукраїнської православної церковної ради й організатором пастирських курсів у Києві, очолював iдеологiчну комiсiю УАПЦ.

Був співробітником Історико-фiлологiчного вiддiлу ВУАН. 29 липня 1929 заарештований у справі Спілки визволення України як член бюро цієї органiзацiї, засуджений на десять років ув’язнення, яке відбував на Соловках.

3 листопада 1937 розстріляний.

1990 на фасаді будинку № 17-а встановлено бронзову меморіальну дошку з барельєфним портретом Ф. Соболєва (ск. Є. Куликов, арх. О. Штейнберг).

Тепер будинки № 17-а й 17-б перебувають на реконструкції.

Література:

ДАК, ф. 18, оп. 2, спр. 259; ф. 100, оп. 1, спр. 911, 1886; ДАКО, ф. 1636, оп. 6, спр. 802; Балабольченко А. «СВУ»: Суд над переконаннями // Вітчизна. – 1989. – № 11; Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917 – 1941 рр.): Джерелознавче дослідження. – К., 1999; Його ж. Розстрільний список Соловків // Літ. Україна. – 1992. – 30 лип.; Іваненко В. Дмитро Ревуцький (До 90-річчя від дня народження) // Нар. творчість та етнографія. – 1971. – № 2; Кузик В. Дмитро Ревуцький. 1881 – 1941: Біографічно-культурологічний нарис // Вісник Львівського університету. – Львів, 2002. – Вип. 2. – (Мистецтвознавство); Її ж. Доробок Д. М. Ревуцького та його роль в українських культурологічних процесах 1-ої половини ХХ ст. // Матеріали до українського мистец2135 твознавства: Зб. наук. праць. – К., 2002. – Вип. 1; Її ж. Знімаємо тавро мовчання // Музика. – 1991. – № 2; Макушенко П. І. Архітектор Валеріан Микитович Риков. – К., 1967.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2011 р., т. 3 (Київ), с. 1707 – 1709.