Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Пімсти смерть великих лицарів

Богдан Хмельницький

?

2008 р. Розпродане місто-сад

Дата: 24.04.2008

Терпець киян готовий от-от увірватися. А як виглядають кияни, терпець яких увірвався, деякі можновладці вже ніколи не забудуть. Події 2004 року назавжди закарбувалися у їхній пам’яті. Змінилися чиновники. У київській мерії та Київраді група підтримки О. Омельченка поступилася місцем групі підтримки Л. Черновецького. Проте зневага з боку київської влади до киян, до їхніх прав, залишилася незмінною.

Тож ми, кияни, змушені будемо нагадати чиновникам, що земля Києва, його історична спадщина належить громадянам міста, а не жменьці високопосадовців із київської влади; що Київ – не феодальна вотчина пана Черновецького; що чиновники – обслуговуючий персонал, покликаний виконувати волю киян, а не перекуповувати обраних народом депутатів, перетворюючи їх на покірну клієнтелу; що Київ має жити не за законами джунглів, а за законами цивілізованого європейського міста, і ці закони обов’язкові для виконання. Їхнє порушення карається суворо.

Але вкотре спробую до багнета прирівняти перо, хоча й не вірю у дієвість слова як «єдиної зброї». Хтось рятує Володимирську гірку, хтось – Андріївський узвіз. Хтось захищає від жадібних розкрадачів київських історичних земель Пейзажну алею. Честь їм і хвала. А ми от уже дев’ять років тримаємо оборону одного із найбільш «київських» куточків міста – Обсерваторної гірки із прилеглими територіями.

Завітаєте до нас, і ви побачите оазу того старого суто київського життя, яким так славилося наше місто в минулому – Київ сквериків і квітників, таємничий і зелений «Київ-Вій» (О. Мандельштам), де у мальовничий ландшафт, творіння небесного зодчего, гармонійно вплітаються споруди людських архітекторів.

Реліктові дуби, клени, тополі, рідкісної породи осики, каштани, цвітіння яких схоже на карнавал… Павлівський сквер, що упирається в Обсерваторну гірку, завжди сповнений щасливого дитячого гомону. Тут гуляють вгодовані пси рідкісної ступені безпородності, всиновлені людьми, мова яких чистіша за тлумачний словник. Он поволі чалапає старий спаніель відомого режисера Віктора Греся. Назустріч виходить велика собача компанія, врятована колишньою викладачкою університету.

Закохані парочки милуються під віковими деревами. Охайні бабусі на лавочках обговорюють перипетії української політики. Брейгелiвські пейзажі, що у перспективі закінчуються могутніми ялинами колишньої садиби знаменитих українських художників В. Орловського і М. Пимоненка. Все це здається вічним і непорушним. Але насправді існування цієї ідилії впродовж дев’яти років багато разів ставилося під загрозу розчерками пера чиновників, землевідводами, проектами гігантського будівництва, свавіллям «Зеленбуду», силами якого кілька років тому на світанку було знищено понад 50 дерев, у тому числі і 300-літня липа, гордість природоохоронних організацій.

І от нещодавно тяжка і нерівна боротьба із чиновниками усіх рівнів скінчилася… нашою перемогою. І квартал між вулицями Гоголівською, Ю. Коцюбинського і Обсерваторною рішенням Кабінету Міністрів України (рішення Міністерства культури і туризму від 16.06.07 № 662/0/16-07) набув статусу історико-культурного заповідника. Здавалося б, happy end? Якщо ви так думаєте – мабуть, не тутешні.

Майже водночас із рішенням Кабміну Київрада, яка володіє всією повнотою інформації про історичну і культурну цінність цієї території (туди спрямовувалися не лише листи із підписами пересічних громадян, але й циркуляри із оцінками експертів), віддає частину новоствореного заповідника (вул. Гоголівська, 26-28) під забудову!

Тобто, інакше кажучи, нас, громадян України, грабують. Бо саме ми, усі до одного громадяни держави, є спадкоємцями її історико-культурних цінностей. Окрім того, нас ще й намагалися ошукати, переконуючи, що це пограбування в наших же інтересах. У газеті «Хрещатик» з’явилася крихітна замітка про те, як київська влада «любить дітей», і саме керуючись турботою про дітей, віддає дитячий санаторій «Салют» (Гоголівська, 26-28) інвестору під забудову, компенсуючи бідному інвесторові його витрати на те, щоб відремонтувати спальні корпуси санаторію «Ялинка» у Пущі-Водиці і збільшити потужність вказаного санаторію до 300 ліжок.

Тоді добрі до дітей дяді виженуть санаторій «Салют» за місто, «у паркову зону», а інвестор отримає 1,4 га землі у центрі Києва. Можливо, я чогось не розумію, але здається мені, що вартість гектара з половиною землі у центрі Києва і вартість ремон ту спальних корпусів і ліжок дитячого санаторію «Ялинка» – непорівнянні. Тобто очевидним є звичайнісінький грабіж, прикритий благими намірами.

Цинізму міської влади немає меж, оскільки йдеться не просто про землю у центрі Києва. Йдеться про історичну і культурну пам’ятку, значення якої важко переоцінити. Санаторій «Салют», розташований за адресою Гоголівська, 26-28, – колишня садиба відомого художника В. Д. Орловського, нащадка славнозвісного Пилипа Орлика. На території цієї садиби розташований будинок одного із класиків українського живопису М. К. Пимоненка, оскільки геніальний живописець був одружений із донькою В. Д. Орловського.

Та не лише славнозвісні імена роблять це місце культурно значущим. Садиба В. Д. Орловського – надзвичайно цінна пам’ятка архітектури кінця ХIХ – початку ХХ ст. Її стиль – класичне терасне планування, де на першій терасі розташований сад, на другій – головний будинок, а на третій – парковий ансамбль. Це місце є культовим для української інтелігенції, бо свого часу тут збирався інтелектуальний і культурний бомонд Києва – І. Рєпін, М. Врубель, В. Васнецов, О. Мурашко, М. Нестеров, А. Прахов, М. Лисенко, В. Городецький, М. Коцюбинський та інші.

Такі персоналії, як В. Д. Орловський і М. К. Пимоненко, являють собою гордість української культури і прославляють її у світі. Картини академіка живопису Володимира Донатовича Орловського (1842-1914) представлені у колекціях відомих світових музеїв. Граф В. Д. Орловський свого часу вступив у Петербурзьку академію мистецтв за рекомендацією Т. Г. Шевченка. Після закінчення академії навчався сучасного мистецтва у Франції. Ставши майстром світового класу, відомий художник прославляє красу рідної України та одним із перших починає розвивати тему українського національного пейзажу.

Що ж до Миколи Корниловича Пимоненка (1862-1912), тут, думаю, коментарі зайві. Його ім’я відоме кожній освіченій людині. Народився великий український художник у родині іконописця. З 11 років він допомагав розписувати церкви. Навчався у Київській художній школі. Разом із Михайлом Врубелем брав участь у розписі Кирилівської церкви. У 1899 р. приймається до гурту художників-передвижників. У 1900 р. оформляє оперу М. Лисенка «Наталка Полтавка» і стає членом театрального товариства. З 1904 р. – академік живопису. Твори Миколи Корниловича можуть вважатися енциклопедією українського життя.

М. К. Пимоненко був не лише видатним майстром, але й високоморальною людиною, займався благодійністю, входив у братство Свято-Макаріївського Юрківського храму. Якось горілчаний фабрикант Шустов пообіцяв М. К. Пимоненкові величезні гроші за право використати його картину «Додому» для етикеток на пляшках із міцним напоєм. Та художник гордо відмовився від вигідної пропозиції. Адже моральні переконання важливіші за гроші. Чому ж для очільників нашого міста гроші виявилися важливішими за моральні переконання?

Та й куди дивляться очільники нашої держави? Не може бути, щоб Президент не усвідомлював значення імен М. К. Пимоненка та В. Д. Орловського для України. Отже, мабуть, він не знає про брутальне руйнування культурного середовища держави? То ж ми подаємо сигнал SOS і чекаємо на термінову допомогу, на порятунок історичного Києва.

Серед мешканців району ходять чутки, що за привласненням дитячого санаторію «Салют» і землі навколо нього стоїть усім знайома постать секретаря Київради Олеся Довгого, оскільки буцімто ці історичні землі має одержати його татко – член фракції «Наша Україна» Станіслав Довгий. Порятунок української культури – одне із головних гасел фракції «Наша Україна».

Якщо ці чутки обґрунтовані, то постає запитання – як подібні гасла можуть поєднуватися із фактом розкрадання культурних об’єктів членами фракції? Ще більш тривожні чутки переповідають, що садиба Орловського-Пимоненка буде зруйнована новим власником, оскільки він вважає все це «застарілим». За такою логікою, скоро у власність нашвидкуруч спеченої нової української «аристократії» передадуть Маріїнський палац або будівлю Спілки письменників – колишню садибу Ф. Трепова. Останню нові українські пани неодмінно зруйнують, бо застаріла. А натомість збудують доходний хмарочос…

Можна було б фантазувати і далі, коли б не той сумний факт, що культурна спадщина киян поставлена на межу зникнення. Адже найвищим досягненням культури для багатьох українських чиновників є італійські кахлі, джакузі та басейн на третьому поверсі власної вілли.

Та може, там, нагорі, у владних коридорах, хтось почує голос волаючого в пустелі і допоможе нам зберегти для нащадків частинку старовинного і затишного Міста. А берегти є що. Обсерваторна гірка – не лише релікт історичного ландшафту Києва, але ще і пам’ятка археології, стародавній краєзнавчий орієнтир, згаданий чотирма літописами, у тому числі й «Повістю минулих літ», частина так званого Копирева Кінця.

Іноді цю місцевість називають урочище Олегова Могила, оскільки існує гіпотеза (чи може, міська легенда?), що саме тут проходила тризна по князю Олегу. На вершині гірки знаходиться знаменита астрономічна обсерваторія університету ім. Т. Шевченка, збудована у 1841 р. за проектом архітекторів батька та сина В. і А. Беретті. Раніше тут розташовувалися військові укріплення і проходили лінії валів (вали Мінха).

Павлівський сквер, закладений у 1905-1909 рр. на місці стародавнього яру, наступного року святкуватиме столітній ювілей, якщо встоїть перед апетитами хижаків від влади. Адже з 1999 року Павлівський сквер і Обсерваторна гірка – під дамокловим мечем знищення.

Існуванню заповідної території загрожували одразу ж кілька проектів забудови. Інвестор М. Толмачов розраховував побудувати багатоповерхівки на місці Астрономічної обсерваторії. Всесвітньо відомий телескоп чиновники пропонували перенести на дах однієї з висоток… Авіакомпанія «Віта», почесним президентом якої був В. Сівкович, отримала від київської влади 22 сотки у вказаній зеленій зоні під будівництво 18 поверхівки з паркінгомна 80 машин. Хто коли-небудь мав хоч невеличку присадибну ділянку, знає, що розмістити висотку і паркінг на 22-х сотках не легше, аніж верблюдові пролізти крізь вушко голки.

Тож всякими правдами, а радше неправдами інвесторові заднім числом додавали землі, порослої віковими деревами. Згадки про історичну значущість цієї території викликали у чиновників дивну реакцію – вони запропонували прикрасити фасад багатоповерхівки символікою, пов’язаною із постаттю Віщого Олега. Можливо, вони мали на увазі череп коня? У частині парку, що межує із вул. Гоголівською, планували звести будинки для співробітників МВС, що зменшило б територію Павлівського скверу на третину.

Люди, що мешкають у будинках, розташованих у сквері (Гоголівська, 32, – у минулому прибутковий будинок і флігель та Гоголівська, 34, – вишукана будівля у стилі модерн), звикли не жити, а боротися. Саме тому наведені проекти вже втратили свою актуальність. Але спокійно жити, споглядаючи красу природи за вікном, не доводиться. Боротьба продовжується.

За 10 років боротьби ми перезнайомилися з усіма міськими чиновниками. Нас знає в обличчя і побоюється головний архітектор Києва. У Шевченківську райадміністрацію ми ходимо, як додому. Звичайні люди переписуються з родичами, а ми переписуємось із прокуратурою всіх рівнів. Ми дружимо з кореспондентами газет («День», «Газета по- київськи», «Сегодня», «Дзеркало тижня» тощо), які вже багато років відслідковують проблему.

Однієї дуже поважної людини, яка кілька років життя повністю присвятила порятунку Обсерваторної гірки і Павлівського скверу, з нами вже немає. Намагаючись пробити стіну байдужості й цинізму чиновників, вчений і поет О. Ф. Венгренівський отримав інсульт і незабаром помер. Він був небайдужим громадянином і зробив дуже багато для збереження старожитностей, поруч із якими жив. То ж ціна нашої «перемоги» непомірно висока, і здаватися ми не маємо наміру.

«На високій горі стоїть він, опоясаний зеленими садами, увінчаний золотими маківками церков, неначе святою короною, під горою широко розбіглися живі хвилі Дніпра – годувальника. Боже мій, що за розкіш! Чи чуєте, добрі люди, я вам кажу про Київ», – так писав Євген Гребінка. Гору зрили, сади вирубали. Загазовані, хаотично забудовані кам’яні джунглі майже нічим не нагадують Місто-сад, оспіване письменниками і поетами.

Онуки, правнуки, праправнуки знатимуть твердо, хто несе відповідальність за руйнування історичного ландшафту Києва. Таким же чином, як сьогодні згадують вандалізм Батия чи Сталіна, згадуватимуть історичну роль головного архітектора, мерів Києва. І ніякі гроші не змиють віковічної ганьби. А як нащадки згадуватимуть президентів і прем’єрів, які не поворухнули пальцем для захисту величного і прекрасного Києва?

Колись Шарль де Голль врятував історичне обличчя Парижу, видавши указ, який забороняв забудову історичного центру. Президенте, прем’єре, лідери опозицій, схаменіться! Рятуйте наше Місто!

Борис Малишев, Аліна Артюх,

від ініціативної групи збереження

Павлівського скверу та Обсерваторної гірки

Джерело: “День”