Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять тебе виявити тайни

Богдан Хмельницький

?

2008 р. Хто пам’ятатиме нашу історію?

Віталій Стецкевич, доктор історичних наук,

Дата: 26.04.2008

Матеріал, який я пропоную, був підготовлений для читача Кривого Рогу. Проте усі мої намагання надрукувати його в міських газетах (мова йде про більш-менш відомі й тиражні видання) наткнулися з одного боку на компліменти, а з іншого – на небажання друкувати: «Краще не треба, бо кари не минути» – ось теза всіх, з яким я вів перемовини.

Я мав бути в Києві на конгресі української інтелігенції. Принаймні мені так казали високопосадовці з Києва. Але на якомусь етапі прізвище зникло…

Підготувавши цей лист на конгрес, я хотів звернутися до своїх земляків та привернути їх увагу до бодай деяких наших місцевих (регіональних) проблем.

Наше місто потребує цілеспрямованої і копіткої роботи в напрямку покращання його культурного середовища й гуманітаризації того ареалу, в якому проживають наші краяни. Промислове навантаження на місто, його екологічний стан, забруднення культурного середовища низькопробною й вульгарною продукцією, невиразне, а почасти й спотворене історичне тло тощо – все це реалії, які важко не помітити.

Тож будь-які зрушення в цій царині в позитивний бік радують і привертають до себе увагу. Серед останніх – звістка (доброго штибу!) про спорудження дзвіниці біля величного монументу воїну-визволителю. Ініціатива з числа тих, які не можна не привітати! Адже її спорудження вписується в традиції нашої культури: щемним дзвоном поминати пам’ять всіх тих, хто поліг за визволення рідного краю і дав нам, сущим на цій землі, можливість жити.

Та чи лише за ними буде той подзвін? Треба думати, що ні. Переконаний: він буде звернутий до всіх нас і до нашого сумління; він збудить його і нагадає нам всім про святе і праведне: треба зробити все, аби гасло «Ніхто – не забутий, ніщо – не забуте» було дійсно реалізоване.

На Криворіжжі задля цього робиться багато. І це – правда. Проте ставити крапку тут ще рано. Принаймні, мені як одному із співавторів фундаментального видання «Безсмертя. Книга пам’яті України», болить, що ми ще й досі не можемо аргументовано дати відповідь на болюче питання: де, як і за яких обставин пропали безвісти тисячі наших земляків в пеклі війни 1941- 1945 рр.?

Хочу привести яскравий приклад в нашому місті неуважності, чи то пак непошани нашої влади до історичної спадщини держави. Ми маємо десятки топонімів, що носять імена одіозних постатей – постатей, які до міста й історії України не мають ніякого відношення або… були її ворогами.

Засадничими принципами культури пам’яті є вимога: увічнювати імена тих, хто уславив історію народу, хто спричинив появу національного пантеону слави і змістовно його наповнив. Чи відтворює нашу історію – історію українського народу! – топоніміка міста?

Відповідь буде невтішна. На жаль, і сама історія нашого рідного краю описана і відтворена, скажімо, в назвах вулиць, площ і скверів міста, м’яко кажучи, неадекватно. Більше того, вона не осмислена на солідному науковому рівні ще й досі й не виписана з позиції людності України. Констатувати таке на 17 році існування суверенної держави України сумно.

У цьому контексті дозволимо собі поставити декілька, але – плекаю надію – не риторичних запитань: а чому у нас в місті й досі немає вулиці чи площі Соборної України? Хіба споконвічна мрія українців про соборність нації і його української незалежної держави не варте того, щоб ця подія – вже відзначена і на державному рівні як свято 22 січня! – не знайшла свого місця в топономіці міста?

У 2008 році українська спільнота буде відзначати 360 річницю найславнішої сторінки нашої історії – визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, перші переможні спалахи якої сталися буквально поряд з Криворіжжям: у травні 1648 року під Жовтими Водами козацьке військо розгромило професійну армію поляків! Саме на нашій землі відбулася та подія, яка увійшла в нашу українську історію найяскравішою сторінкою.

Може, нарешті в місті з’являться вулиці (і не десь на периферії!) Героїв битви під Жовтими Водами, Козацької слави, Запоріжців, Січова, Калнишевського, Нечая, Богуна, а ще музей (діорама) битви під Жовтими Водами… Вже тільки це сприяло б відродженню історичної пам’яті, перетворенню Кривого Рогу бодай вже за назвою вулиць на українське місто та поступовому поверненню до власної української історії.

Поки що наші ініціативи натикаються на суцільну байдужість, а то й ворожість. Звісно, наш колектив (йдеться про кафедру України та українознавства) робить, що може: виключно власними силами ми провели всеукраїнську наукову конференцію «Соборність українських земель у контексті подій Другої світової війни» та видали збірку матеріалів за результатами її роботи, збирали разом зi студентами кошти на Тарасову церкву, проводили акції «Свічка пам’яті», зібрали й записали сотні споминів про Голодомор 1932- 1933 рр., заклали в 2005 р. біля корпусу університету калинову алею на пошану пам’яті жертв Голодомору, та провели ще десятки інших заходів такого штибу, а зараз готуємо велике дійство-свято «Державні і національні символи України». Але хотілося б, щоб і на загальноміському рівні були проведені масштабні, масові й резонансні заходи, скажімо, з приводу ювілею битви під Жовтими Водами чи 75-ї річниці Голодомору.

Місія громадськості й очильників міста, його інтелігенції (особливо української!) – дбати й піклуватися не лише про хліб насущний, але й про духовний. Тим паче що людина – єдина істота на землі, яка не лише задекларувала цю формулу, але й сповідує її. Вона не може жити без повноцінного культурного середовища, в атмосфері безпам’ятства, бездуховності. Без усього цього вона деградує…

Завдання ж інтелігенції – дбати про наповнення цього середовища виразно духовним і гуманітарним змістом, про творення гуманітарного середовища, в якому живе людина, в якому формується сутність людини, його культурно- духовний багаж і йде її окультурення й олюднення. Ось це останнє тільки й робить зрештою людину Людиною на Землі.

професор, м. Кривий Ріг

Джерело: “День”