Завод «Інтернаціонал»

Степан Пеняк, Юрій Туряниця

Металургійний і металообробний Кобилецько-Полянський завод «Інтернаціонал», друга пол. 18-20 ст. (іст.). Вул. Перемоги, 2.

Заснуванню заводу сприяло видобування залізної руди в околицях Квасової Поляни, Мензула, Бедевлі, Барлибаша і Прислопа. Створений у 1770 державною казначейською канцелярією (головний власник – Віденська придворна казна) як металообробне підприємство з виготовлення інструментів (сокир, пил тощо, сільськогосподарського реманенту, ланцюгів, якорів). В цьому ж році було розпочато видобуток залізної руди в околиці Кобилецької Поляни, а 1776 уведено в дію плавильну доменну піч продуктивністю 1540 кг сталі високої якості. 1779 випуск чавуну становив 135 т щороку. Згідно джерел завод у 1791 уже працював на повну потужність. В 1820 єдина наявна тут доменна піч давала продукції 2-3 тис. ценнт в рік.

У пер. пол. 19 ст. завод переробляв руду майже всіх рудників Мараморощини і виготовляв в основному знаряддя праці для солотвинських солекопалень і лісових підприємств. У другій половині 19 ст. на заводі відбулося удосконалення процесу плавки металу та розширення самого виробництва, на що тільки у 1856 було затрачено 4037 форинтів. Поряд зі старою доменною піччю тут працювали 2 гаморні і 4 плавильні печі, купольна піч, вальцьовий стан, верстати по виробництву дрібних металевих виробів, кузні та ін. 1848 рік, революційні події в Австрійській імперії зумовили виготовлення на заводі зброї.

Після вдосконалення процесу виробництва в 1856 було витоплено 4173 центнерів чавуну в доменній печі, а в 1875 – 8 тис. центнерів чавуну. У 1875 вартість продукції заводу становила велику суму – 175060 форинтів. Що свідчило, що за 50 років виплавка чавуну збільшилась майже в три рази. Вироби заводу в 1873 експонувалися на світовій промисловій виставці у Відні, за що завод був нагороджений медаллю. В цей час на підприємстві працювало 115 постійних робітників та 30 сезонників, а в 1900 – 200 робітників.

Виготовлена продукція збувалася на місцеві ринки та у центральні області Угорщини, вивозилася до Галичини, Буковини. З 1903 завод належав Емануїлу, Йосипу та Берті Братманам та чоловікові останньої – Степану Керлін. Металургійний і металообробний завод був спеціально оснащений станками по виробництву корабельних гвинтів (лопастей – 30 м довжини і 150 тис. кг вагою), які випробовувались на тривкість і якість.

У 1908-12 рр. підприємство було повністю модернізоване на основі досягнень тогочасного металургійного і металообробного виробництва (доменна піч з механізованим нагнітанням гарячого повітря, заміна водяної на механічну силу, встановлення гідравлічних молотів, оснащення майстерень новими залізообробними станками тощо). Тоді воно випускало більше 20 найменувань продукції, в тому числі залізні знаряддя праці, домашнє начиння, різноманітне лиття, корабельні гвинти тощо.

Після входження Підкарпатської Русі до складу Чехословацької республіки завод перестав виготовляти корабельні гвинти і обмежився випуском сокир, лопат, цапин та іншого сільськогосподарського реманенту, які йшли на внутрішні потреби та вивозилися в Румунію.

У 20-ті рр. 20 ст. на нижньому і верхньому заводі було встановлено нове устаткування, яке змінило колишню його спеціалізацію – з металургійного і металообробного на деревообробне. Крім того, була побудована вузькоколійна залізниця, яка з’єднала завод з державною лісовою дорогою Кобилецька Поляна – Тересва. Обсяг річного виробництва металургійного, залізоробного і деревообробного цехів заводу в 19–на початку 20 ст. становив: 30 вагонів дрібних залізних знарядь праці, побутових предметів; 25 вагонів чавунних злитків, 250 вагонів букових дошок, близько 400 вагонів корабельних гвинтів.

За радянської влади (червень 1945) Кобилецько-Полянський завод був націоналізований, і вже під назвою Ливарний завод «Інтернаціонал» одержав від держави значну допомогу устаткуванням і фінансами. У 1959-1960-ті рр. здійснена велика реконструкція ливарного цеху та його розширення. У 1955-1965 рр. випуск литва зріс майже в 10 разів. У 1970 кількість устаткування в порівнянні з 1946 збільшилась у 7 разів. Нове ливарне устаткування завод одержав від Московського заводу «Красная Пресня», металорізальні верстати – з Білорусії і Хабаровська.

Продукцію заводу експортували у 30 країн світу, в тому числі Монголію, Болгарію, Кубу, Чехословаччину, Угорщину, В’єтнам, Сирію, Туреччину, Афганістан, Індію, КНДР. На завод прийшли інженери, техніки, кваліфіковані робітники і вже на новій технічній і новітній основі він почав випускати свою традиційну продукцію. Завод виготовляв винні пресі на замовлення Угорщини.

З 1964 підприємство перейменоване і перепрофільоване в Закарпатський арматурний завод (ЗАЗ), який розпочав виготовляти технічне приладдя для газової та нафтової промисловості, а також трубопрокатну продукцію. Загальна кількість працівників збільшилася до 600, а в 1980-90-ті рр. вже становила понад 1100 осіб. Від 1994 підприємство стало Відкритим акціонерним товариством з ливарно-механізованими та деревообробно-ремонтними цехами, транспортною та ковальсько-пресовою дільницями. Воно виготовляло трубопровідну арматуру з сірого чавуну та кольорових сплавів для промисловості та сільськогосподарський реманент. Підприємство очолювали Ю. Лукачук (1944-53), Ю. Отроба (1953-60), О. Тимченко (1961-81), П. Павлюк (1986-95), І. Микитенко (2004-10).

2010 підприємство збанкрутіло і було ліквідоване.

Джерела і література

ДАЗО. – Ф. 1555. – Оп. 1. – Од. зб. 2678. – Арк. 1-2; Karkan Alois. Nerostné hodnoty, historie tĕzby a podnikáni. – Technická práce v zemi Podkarpatoruské. – 1919-1933. – Užhorod, 1933. – Ѕ. 210-211; Мешко І. Мануфактура на Закарпатті та її особливості (друга половина ХУІІ століття і перша половина ХІХ ст.) – Наукові записки Ужгородського державного університету. – 1960. – Т.11-13 – С. 29; Закарпатський арматурний завод. – Ужгород, 1974; Пальок В.В. Розвиток промисловості на Мараморощині в другій половині ХІХ ст. – Тези доповідей та повідомлення до ХІХ наукової конференції (серія історична(загальна історія та історія СРСР, травень, 1965). – Ужгород, 1965. – С. 27-28.

Джерело: Звід пам’яток історії та культури України. . – К.: 2017 р., с. 342 – 343.