2010 р. Пушкінський народний дім – удар проти пияцтва

Сергій Єсюнін

Дата: 28.12.2010

У боротьбі з “зеленим змієм” виникають… заклади культури

Справжнім осередком культури Кам’янця-Подільського є міський будинок культури, велична споруда якого прикрашає одну із центральних вулиць міста – Шевченка. Багато мешканців та гостей міста навіть й не здогадуються, що ця старовинна та ошатна будівля з’явилась 110 років тому під назвою – Пушкінський Народний дім, а основним призначенням його була боротьба проти… пияцтва.

Насправді історія будівництва у тодішньому губернському місті такого закладу культури була пов’язана із розгорнутою наприкінці ХІХ століття по всій Російській імперії кампанією боротьби за “народную трезвость”. Причини, чому царська влада взялася за боротьбу із “зеленим змієм”, спочатку були суто економічні – коли в країні у 1860-х роках розпочалося впровадження буржуазних реформ, урядовці зрозуміли велику проблему: держава фактично не могла контролювати виробництво та продаж спиртних напоїв.

Як наслідок отримувала мінімальні прибутки, а народ величезної імперії спивався. На той час діяла система так званих “питейных откупов” на виробництво і продаж алкоголю. Як правило, поміщики, що мали декілька гуралень, брали у держави на кілька років “питейный откуп”, за яким на певній території виробляли та продавали алкогольні напої, сплачуючи до казни суму, що залежала від обсягу проданого.

Зазвичай, поміщики явно занижували фактичні цифри, а проконтролювати, скільки той “відкупщик” виробляв та продавав напоїв – було дуже важко. У 1863 році в Російській імперії ввели замість “відкупів” акцизну систему. Проте, й вона мала вади. У 1895 році вільну акцизну систему продажу алкогольних напоїв замінили казенною винною монополією, яка поступово була введена у всіх регіонах неосяжної імперії.

Однією рукою “наливали”, іншою “забороняли”

Схема монополії на спиртні напої була простою – горілчані та винні заводи (приватні, акціонерні та ін.) “продавали” свою продукцію державі за встановленими цінами та звозили її на спеціальні підприємства – акцизні спиртоочисні склади (були побудовані у повітових центрах, наприклад, у Проскурові, Летичеві та ін.), де горілку та вино доводили до певних стандартів та фасували у “державну” тару.

З цих складів алкогольна продукція доправлялась для продажу у мережу теж державних закладів торгівлі – “водочные”, “рюмочные”, “погребки”. Народ подібні заклади став одразу називати “монополіями”, а горілку чи вино, що там продавали – “монополькою” або “казенкою”. Фактично, держава прибрала до своїх рук майже 90% алкогольного ринку країни.

Виняток складали лише крупні поважні виробники, котрі мали титул “Поставщиков для Императорского дома” – фірми на зразок “Шустов”, “Смирнов” та ін., яким дозволено було без державного втручання виробляти та реалізовувати свою продукцію. Імперська казна від цього майже нічого не втрачала – продукція таких брендів коштувало дорого, продавалась у дорогих ресторанах та магазинах, отож головний споживач алкоголю – народ, її фактично не купував, а йшов за казенною горілкою.

Держава лише за один рік продавала до 40 млн. відер алкогольних напоїв 40° міцності, що на душу населення становило 0,7 відра (відро – 12,3 літри)! Цифри продажів, отож й прибутків вражають.

Але слід віддати належне імперській владі, що, отримуючи від горілчаної монополії надприбутки, вона не забула про те, що слід подбати про народ, який продовжував спиватися. Уряд змушений був шукати “золоту середину” між бажанням одержати великі прибутки та необхідністю зберегти працездатність і здоров‘я населення.

У зв’язку з цим одночасно із введенням казенної продажі алкогольних напоїв було створене “Попечительство о народной трезвости”, перед яким поставили три основних завдання: здійснювати нагляд за тим, щоб торгівля алкогольними напоями проводилась згідно встановлених правил; відкривати і утримувати заклади для лікування алкоголіків; розповсюджувати серед населення знання про шкоду алкоголю, а також створювати умови для того, щоб народ мав можливість проводити вільний час поза “питейными заведениями”.

Для цього влаштовувати народні читання і співбесіди, концерти та вистави, друкувати і поширювати в народі видання, які роз’яснюють шкоду зловживання міцними напоями, відкривати чайні, народні читальні, народні дома тощо.

Фінансувалось “Попечительство”, переважно, з казни. А складалось з губернських комітетів, які очолювали губернатори, а до складу входило все духовне і світське начальство: єпархіальний архієрей, віце-губернатор, прокурор окружного суду, губернський предводитель дворянства, управитель казенної палати, начальник губернського жандармського управління, директори народних училищ та ін.

Крім того, в кожному повіті створювались повітові комітети, до складу яких входила майже вся повітова адміністрація. Таким чином, мережею “Попечительства” була накрита вся територія велетенської Російської імперії. Не становила винятку і Подільська губернія, у якій в 1898 році було створене “Подольское губернское попечительство о народной трезвости”. Як вже зазначалось, одним з основних завдань було розповсюдження серед народу знань про шкоду зловживання алкоголем та організація його вільного часу.

Осередками “Попечительства” у селах та містечках стали чайні та хати-читальні, у містах – Народні дома. Як й належить державній установі – найбільший Народний дім відкрили у губернському центрі – Кам’янці-Подільському.

Народний дім – Театр – Будинок культури

Спорудження Народного дому було почато навесні 1899 року, коли вся країна готувалася широко відзначити 100-річчя з дня народження геніального російського поета О. С. Пушкіна. Отож, не дивно, що вирішили цьому закладу присвоїти ім’я великого поета.

Будівництво було задумане ще в 1897 році, за два роки до ювілею, але до 1899 року між подільським губернатором, представниками “Попечительства” і Кам’янецькою міською думою велося листування про виділення земельної ділянки і коштів на будівництво народної аудиторії. Після тривалих суперечок 15 грудня 1898 року на зборах Кам’янець-Подільської міської думи нарешті прийняли – рішення відвести Подільському “Попечительству о народной трезвости” для будівництва народної аудиторії 300 кв. сажнів землі на розі вулиць Богодельничеської і Бульварної (тепер вулиці Пушкінська та Шевченка).

Будівництво велось підрядним способом з місцевих будівельних матеріалів, просувалось доволі швидко, але до ювілею Пушкіна (26 травня 1899 року) Народний дім завершити не встигли. Його урочисте відкриття відбулося – 3 січня 1901 року. Символічно, що новий заклад культури вперше відчинив свої двері для дітей – на святкування новорічної ялинки зібралося триста хлопчиків і дівчаток, що весело кружляли в танку у величезному залі.

Архітектурне вирішення Дому стало доволі оригінальним – будівля була розташована під кутом до вулиці, через що вона сприймається не фронтально, а об’ємно, а перед нею утворюється невеличка площа. Головний вхід спочатку розміщувався з північно-східного боку. В 1910-11 роках з південно-східного боку було добудовано великий зал з дзеркальною стелею, відкрито новий вхід зі східної сторони. Будинок мав парове опалення та електричне освітлення, що для того часу було рідкістю.

Протягом багатьох років в Пушкінському домі читалися лекції, організовувались бесіди, театральні виступи, працювала бібліотека. Із встановленням радянської влади назва Пушкінський Народний дім стала забуватись. Особливо після того, як у 1921 році у його приміщенні почав діяти український драматичний театр імені Шевченка, а вулицю Бульварну перейменовано на вулицю Шевченка. Народний Дім стали називати, найчастіше, театром. У повоєнні роки тут розмістився міський Будинок культури, який активно діє й до нашого часу.

Джерело: “Є”