2005 р. Довідка
31 січня 1610 року Валенти Олександр Каліновський, з 1614 року генерал подільських земель, віддав бернардинав збудований невеликий дерев’яний кляштор і костел, а 18 червня того ж року визначив ординарію на 6 монахів (не зовсім розумію, що тут до чого). Фундацію прийняв провінціал (на скільки розумію, він не з далекого села був, це якийсь чин релігійний) Бонавентура Кржецєк – і відразу взявся за будівництво кам’яного костелу та монастиря. Після смерті в 1620 р. фундатора роботами керував його син Марцін Калиновський, пізніше – гетьман коронний. 12 грудня 1625 року монастир був в належному стані. щоби в ньому поселилося 12 ченців.
Кляштор отримав титул конвента. Тоді ж було закінчено й будівництво костелу. Був він середнього розміру, з барочною оздобою фасаду. Двоповерхова споруда монастиря примикала до храму. У 1645 році мешкало тут 20 ченців. Бернардини заснували в місті два братства: св. Франциска та св. Анни. В костелі знаходився образ богоматері італійської школи, дар родини Калиновських, що отримали його від одного з варшавських папських нунціїв.
У 1648 р. Уршула Калиновська, побоюючись нападу козаків, сховала образ богоматері та коштовності з костелу. У 1655 р. дала докладний опис всіх предметів та під присягою зобов’язала себе та своїх спадкоємців повернути коштовності, коли прийде час. А побоювалася пані Уршула не дарма: у 1648 році кляштор було зруйновано, та пізніше відбудовано.
Постійні татарські напади не давали довгий час можливості зробити ремонт як належить, а турецька загроза і взагалі змусила бернардинів залишити місто. Довгі роки кляштор стояв пусткою та потроху занепадав.
У 1672 році Поділля потрапляє в руки турків. В 1680 р. лише голі костельні стіни виднілися на місці кляштору. Бернардини тим часом намагалися повернути в Калиновських хоча б образ богоматері та коштовності. Сини пані Уршули повертати такі гарні забавки не хотіли. Дійшло до того, що аж король Міхал та Трибунал Коронний в Любліні пробували повернути костельне майно – та без результату.
У 1683 р. поляки знову займають Гусятин. Та бернардини повернулися в свою обитель лише 22 вересня 1690 року, після особистого втручання провінціала Даніеля Фольцикевича. Костел був суцільною руїною, без фасаду та склепінь. Кляштор виглядав не краще. Непросто було пристосувати навіть кілька приміщень для використання. Бернардини знову вступають в переговори з Калиновськими, просять про допомогу в відбудові. Судові процеси у Львові в 1702 та Кам’янці в 1705 рр. не дали жодного результату. Аж коли долею кляштора зацікавився А. Х. Сенявський, великий гетьман коронний, було отримано значну суму. На зібрані гроші розпочалася відбудова, та йшов процес повільно – весь час відчувався брак матеріалів та робітників. Лише енергійний Францішек Помараньський у 1723 р. прискорив відбудову та подарував у 1724 р. костелу образ богоматері гусятинської.
Відбудову закінчили аж у 1728 р. На той час збільшилася кількість монахів, а сам кляштор знову отримав ранг конвенту. Якийсь час там проводилися вчення з моральної теології. Відновили роботу братства. Був біля костелу і гробівець, де ховали найбільш видатних мешканців міста. У 1770 р. через епідемію в кляшторі загинуло 8 монахів.
У 1772 р. Гусятин переходить до Австрії. Через те, що місто фактично поділили кордоном на дві частини, справи конвенту пішли гірше: багато з багатих прихожан жили на тій, іншій стороні Збруча. В самому ж конвенті мешкало 11 капланов, 4 клерика та 4 брата. Австрійська адміністрація стала причиною багатьох клопотів для монахів. У 1781 р. гвардіан Базилій Шепєлацький був усунутий владою і приречений на вигнання до Польщі за приховування перед комісією костельних коштовностей.
Через еміграцію монахів з Галичини до Польщі у 1785 р. в Гусятині мешкало лише 7 капланів та 2 брати. 24 червня 1788 р. цісар Йозеф ІІ видав декрет, який призначав гусятинський кляштор до касації. Не помогло енергійне втручання впливового Еукарпіуша Вейгла, тодішнього провінціала. Бернердини залишили Гусятин. Костел стає парафіяльним, кляштор переробили на плебанію та міський уряд.
В такому стані і пережив монастир буремне століття – аж до 1938 р., коли Болеслав Твардовський, прислухавшись до прохання бернардинів, повернув їм кляштор. 15 серпня 1938 р. біскуп суфраган Еугеніуш Базяк урочисто ввів монахів до храму, віддавши їм одночасно й долю всієї парафії. Поселилося с давніх стінах 3 каплани та 3 брати. Монахи проводили уроки релігії в місцевих школах.
У 1946 р. кляштор знову залишають ченці. А далі – совєцькі будні та повернення храму віруючим в 90-ті роки ХХ століття.
Джерело: з дозволу автора сайту.