Логотип сайту «Прадідівська слава»
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Лист на сайт Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять тебе виявити тайни.

Глухів м

1994 р. Глухівська старовина

Віктор Вечерський

З нашою гетьманською столицею пов’язано чимало непевних гадок і легенд, а то й просто нісенітниць. Ось одна з них:

“Колишнє місто Васильків, яке до монгольської навали налічувало десятки церков, і всі дерев’яні були спалені, а камінні осквернені й розвалені, й те руйновиння давно запалося в землю, тільки кропива й реп’яхи на замшілих грудах свідчили, що тут колись стояли будівлі – колишнє місто Васильків заникло у глушині й перемінилося у село, яке називалось Глуховом. Воно й на нинішній день великим не стало: мало не більше п’ятисот дворів, посередині двоповерхову з мезоніном полкову канцелярію, Петропавлівський монастир на околиці та п’ятибанну Троїцьку церкву із золотими хрестами – ось і все містечко, що нині стало пристановищем похідної канцелярії Петра І, який раніше, ніж проголосити Глухів останньою столицею Гетьманщини, вирішив освятити забуту землю козацькою кров’ю”, – так пише Роман Іваничук у недавньому своєму творі “Орда” [Іваничук Р. Орда // Дзвін. – 1992. – № 1-2. – С. 33].

[Мушу сказати, що талановитий роман Іваничука “Орда” є наскрізь метафоричним, і там що не слово, то метафора. Метафорами є і “Васильків”, і “Глухів”, їх не можна сприймати як щоденник подорожі чи паспорт пам’ятки архітектури. На це В.Вечерський не зважає. – прим.М.Жарких]

Що не слово, то велика дивина для історика. Почнемо з того, що Глухів ніколи не називався Васильковом (згадується як “Глухов” у “Літопису Руському” під 1152 роком). У домонгольський період тут не було “десятків” храмів, добре, як півдесятка, та й взагалі не маємо відомостей про тутешні муровані споруди тих часів. У Глухові ніколи не було полкової канцелярії, та ще й “з мезоніном”, бо ж Глухів – не полкове місто, а “село”, як пише сам пан Іваничук, а якщо точніше – сотенне місто Ніжинського козацького полку. На околиці Глухова ніколи не було Петропавлівського монастиря: натомість посеред міста стояв дівочий Успенський, а Глухівсько-Петропавлівський, здавна відомий на російському кордоні, – на півдорозі між Глуховом і Путивлем.

Істориків давно цікавить питання: чого 1708 року гетьманську столицю було перенесено саме до Глухова, а не до якогось іншого міста на російсько-українському суміжжі – Новгорода-Сіверського, Кролевця, Коропа, Конотопа, Ромна? В “Орді” це пояснюється так: Петро І переніс сюди столицю Гетьманщини, аби зайвий раз принизити українців, потоптати нашу національну й державну гідність.

У мене завжди виникає внутрішній протест, коли наших історичних ворогів намагаються змалювати такими собі тупоголовими недоумками, позбавленими всіх людських рис, окрім брутальності й жорстокості. В цьому разі постає питання: чого варті наші великі гетьмани, які не раз зазнавали політичних і воєнних поразок від північних володарів-“недоумків”? І справді, “скажений Петро” був чоловік надто емоційний, але ж не дурний – почитайте бодай його укази.

Отже, йдеться зовсім не про чергову примху російського царя. Питання, як і чому Глухів став столицею, заслуговує на серйозне дослідження.

Обмаль історичних свідчень і погана збереженість матеріальних решток не дали змоги досі простежити ранні етапи розвитку майбутньої столиці. А не з’ясувавши цього, не знайдемо відповіді на поставлене питання.

Після монголо-татарського погрому Глухів занепав не одразу – тут деякий час навіть жив чернігівський єпископ.

Спустошила місто чума 1352 року. Відтоді впродовж 250 наступних років у джерелах не трапляється жодних згадок про Глухів.

Відродження міста на “старосвітському городищі” під назвою “містечко Новий Острог або Глухів” після Деулінського перемир’я 1618 року пов’язане з будівництвом нових укріплень. 36 років по тому московська влада, прибираючи до рук Україну після Переяславського акту, взялася за ревізію українських фортець, що мали б стати опорними пунктами нового режиму. Міста та їхні укріплення описувалися точно й докладно, без жодних відсебеньок – тут московська бюрократія була на висоті. Про Глухів сказано так: “а город Глухов стоит меж речки Усмани на острову…” [Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. – СПб., 1878. – Т. 10. – С. 829] Все, що ми досі знали про Глухів XVIII століття і теперішній, суперечить буквальному трактуванню оцього “на острову”. Адже міська фортеця, точніше – її рештки, розташована на високому березі річки Есмані. Берег піднімається над Есманню на 15-20 метрів. У заболоченій заплаві є старики, озера, протоки й острови. Але усі вони затоплюються весняними повенями, тому марно було б шукати тут якесь городище чи замчище. Але ж і запис московських писарів, з уваги на їхню педантичність, слід розуміти теж буквально!

Розгадку вдалося знайти там, куди посилалися плоди їхнього “усєрдія” – в матушці-Москві, в Центральному державному військово-історичному архіві [ЦДВІА Росії. – Ф. ВУА. – Спр. 21865; Ф. 418. – Оп. 1. – Спр. 590]. На великоформатних, ілюмінованих, дуже точно виконаних військовими топографами планах Глухова другої половини XVIII століття в північному куті загальноміської фортеці чітко зображені овальне в плані давнє замчище (або городище) і широкий напівзасипаний рів, що відділяв колись замок від решти плато. Із заходу від замчища тече річка Есмань, а з півночі – струмок Нетеча або Починок. Він впадав в Есмань біля замчища. Нині пересох. Отже, в Глухові маємо класичний тип мисового городища, розташованого при впадінні струмка в більшу річку.

В джерелах XVII сторіччя не раз подибуємо вказівки на те, що Глухів стоїть на “стародревньому городищі”. Отож замчище в гирлі Нетечі – дитинець княжого Глухова. Підтвердити або спростувати нашу гіпотезу мають археологічні дослідження.

Уважно вивчаючи плани 70-х років XVIII століття, я звернув увагу на незвичайну ширину напівзасипаного рову – близько 20 сажнів, тобто понад 40 метрів! За такої ширини рів повинен би мати глибину метрів із 15. А це означає, що сюди можливий був доплив води з Нетечі і скидання її в Есмань. Ось і розгадка дивної фрази про “город” на острові!

Замок московські урядовці називали “земляним городом” і зазначали, що він оточений був земляним валом і відокремлювався од решти плато не одним, а двома ровами. “Да подле того же земляного города поставлен был Песочинского пана двор на горе над рекою Усмани” [Акты… – С. 829]. Цей двір містився далі на південь, десь поблизу сучасної Київської брами. Мав оборонну огорожу, значно потужнішу, ніж замок: тут зафіксовано земляний вал з дубовим острогом, сухий рів, огороджений частоколом і частиком. Обидва укріплення – замок і двір Пісочинського – мали тільки в’їзні дерев’яні брами. Веж не було. На схід від них на плато лежала слобода, захищена від поля ровом. Така складна тридільна система укріплень робила Глухів неприступним, що й засвідчила безуспішна облога міста польською армією під проводом короля Яна-Казимира взимку 1663 року.

Комплексний аналіз джерел дає підстави твердити, що в XVII столітті містобудівний розвиток Глухова полягав в об’єднанні кількох укріплених осередків у єдину загальноміську фортецю з подальшою містобудівною експансією на передмістя Білополівку, Красну Гірку, Нову Греблю та у створенні ансамблю центральних домінант. Дбаючи про речі суто утилітарні, приміром про оборону, наші предки ніколи не нехтували ідеологічних, духовних засад, які лучили аморфну людську масу в певну національну й державну спільноту. Свідченням цього є одночасний з уфортифікуванням розвиток унікального ансамблю ідеологічно домінуючих споруд у Глухові. Михайлівська дерев’яна церква в замку відома з 1654 року. 1670 року вдова Марка Кимбари Агафія заснувала в колишньому дворі Пісочинського дівочий Спасо-Преображенський монастир, що згодом став Успенським. Наприкінці XVII століття він мав ще дерево-земляні укріплення – земляний вал і дерев’яні стіни з вежами. На початку XVIII століття монастир обвели цегляним муром з наріжними вежами й надбрамною оборонною дзвіницею. Це був перший в архітектурі козацького відродження ансамбль оборонно-культового призначення, споруджений за єдиним задумом. Гетьманським коштом, спершу – Івана Самойловича, а згодом – Івана Мазепи, тут з 1686 року зводиться величезний мурований Успенський собор, поряд – трапезна. Така увага ясновельможних до глухівського монастиря пояснюється просто: він був філією київського Вознесенського дівочого монастиря, яким опікувалася Марія-Магдалена Мазепина, мати великого гетьмана […Не могла старшина підрахувати побожних пожертв ясновельможного…// Пам’ятки України. – 1991. – № 6. – С. 20].

Довгий час історики архітектури не могли збагнути, коли і яким чином тридільна система фортифікації Глухова з двома цитаделями перетворилася на описану в джерелах XVIII сторіччя: величезну (периметром близько 2,5 км) загальноміську фортецю, що охопила більшу частину плато над Есманню. Розгадку дають козацькі літописи.

Під 1685 роком „Чернігівський літопис» подає: „Того ж року в Глухові старий замок згоріл августа 13…” [Черниговская летопись по новому списку.-К., 1980] Після того й спорудили єдину загальноміську лінію укріплень. Воднораз вали й рови давніших фортифікацій, які опинились усередині великої фортеці, були знівельовані. Це означає, що вали розкопували, і тією землею засипали рови. Звісно, не легко було засипати замковий рів завширшки 40 і завглибшки 15 метрів. Тож і не дивно, що впродовж 100 років по тому земля на місці рову раз у раз просідала, і військові топографи мусили сумлінно фіксувати той рів на планах міста. Згодом південно-західна його ділянка навіть перетворилася на невеличкий яр. Його й тепер добре видно між вулицею Валовою і провулком Спартака.

Саме замчище лежить у центрі сучасного Глухова між вулицями Леніна, Валовою і Спартака. Тут нині панує одноповерхова садибна забудова, мешканці мають сади й городи. Містобудівна ситуація сприяє переведенню ґрунтовних археологічних досліджень для виявлення матеріальних решток дитинця княжого Глухова. Однак, можливо, що у висліді розкопок археологи не знайдуть потужного культурного шару 10 – 13 століть. Та це зовсім не означатиме, що його там не було. Просто в такому разі давньоруський культурний шар слід шукати трохи далі на південний схід. Річ у тому, що городище в XVII сторіччі було на кілька метрів вищим від інших теренів на плато. Тому не виключено, що після 1685 року давні містобудівники, рівняючи площину великої фортеці й засипаючи замковий рів, могли трохи „зчесати» городище, понизивши його метрів на 2-3. Де тоді мав би опинитися давньоруський культурний шар? У засипці замкового рову. Там його і треба шукати.

Споруджена після 1685 року нова лінія укріплень мала вигляд нерегулярного полігона з 12 виступами невеличких бастіонів. Оборонна огорожа складалася із земляного валу, що йшов по рельєфу, повторюючи всі його вигини. З боку річки й струмка рову не було, він огинав фортецю лише з напільного східного боку. Фортеця мала п’ять брам: Київську, Московську, Путивльську, Білополівську і Михайлівську.

Наприкінці XVII століття визначилися основні складники містобудівної структури майбутньої столиці: головний майдан на перехресті вулиць Путивльської і Мостової, головна домінанта -мурована Миколаївська церква 1693 року посеред тієї площі. Вона правила за соборну у XVIII столітті, хоч формально соборною вважалася дерев’яна Троїцька церква, що стояла поряд (відома з 1657 року). 1692 року зведено муровану Михайлівську церкву. Вона постала далі на південь від того місця, де була її дерев’яна попередниця. В середмісті відома ще одна дерев’яна тогочасна церква – Воскресенська. На її місці нині височить Трьоханастасіївська. На передмістях Глухова було ще п’ять дерев’яних храмів.

Така насиченість міста, зокрема його центру, архітектурними домінантами, а також значна, як на ті часи, кількість мурованих споруд, великі розміри й досконала фортифікація міських укріплень свідчать про інтенсивний розвиток Глухова в другій половині XVII століття. Тому на початок XVIII століття він серед усіх міст українсько-російського суміжжя мав містобудівну структуру, найкраще підготовлену для виконання столичних функцій. Саме цим, а не емоційними колізіями, варто й пояснити вибір Петра І.

Скептичний читач може висловити сумнів: усе сказане – результат аналізу вцілілих джерел, прямих і побічних свідчень, та це не більше, ніж наша сьогочасна інтерпретація, одна з багатьох можливих. А як сприймали Глухів початку XVIII століття сучасники? Маємо авторитетне свідчення одного з них. Воно для нас має тим більшу вагу, що належить перу людини небезсторонньої, з гостро ворожим наставлениям щодо України і українців.

1703 року московський священик Йоан Лук’янов мандрував до Святої Землі. Йдучи з Москви на Путивль, Глухів, Київ і далі на південний захід, він спостерігав українське життя, порівнював його з московським і робив висновки не на користь України. До речі, це властиво московським патріотам нині. Та ось цей злий і гострий на язик піп, побувавши в Єрусалимі й повернувшись додому, вирішив записати побачене. Він згадує міста, якими подорожував:

“Город Глухов земляной, обруб дубовый, вельми крепок; а в нем жителей богатых много, панов; и строения в нем преузорочные, светлицы хорошие, палаты в нем полковника Миклашевского зело хороши; ратуша зело хороша и рядов (торгових. – В.В.) много; церквей каменных много; девичий монастырь предивен зело; соборная церковь хороша очень; зело лихоманы хохлы затейливы к хоромному строению; в малороссийских городах другова вряд такова города сыскать; лучше Киева строением и житием…” [Цит. за кн.: Цапенко М. По равнинам Десны и Сейма. – М., 1967. – С. 56]

На мою думку, цей текст коментарів не потребує.

Від того Глухова, гарнішого за Київ, мало що лишилося. Після ліквідації Гетьманщини й останніх решток українського самоврядування місто, що зосталося для української еліти символом втраченої державності, не раз нищили. Це чинили цілком свідомо й відверто як за білих, так і за червоних російських царів. Дівочий монастир і Михайлівську церкву знесли за велінням Катерини II, восьме диво світу – Малоросійську колегію – з наказу Миколи І, Троїцький собор з дзвіницею і більшість парафіяльних церков – за розпорядженнями безликих і безіменних “червоних дияволят, ім’я ж їм – легіон”.

1992 року, провадячи дослідження для розробки проекту Глухівського історико-культурного заповідника, я завдяки щасливому випадкові зміг неначе заглянути до Глухова сторічної давності. Тоді в місті було три знаменитих фотографи: єврей Любомирський та дворяни Олександр Шапорін (батько відомого композитора) і Павло Лютий. Цей, останній, любив знімати міські краєвиди й визначні споруди. Його унікальні шкляні негативи (розміром 18: 24 см) дивом збереглися в родині глухівчанина Дмитра Савицького, якому при цій нагоді висловлюємо щиру подяку за надану можливість використати їх. Добірка світлин із тих негативів дає найкраще уявлення про відроджений наприкінці минулого століття Глухів, такий, яким він став стараннями великих українських меценатів родини Терещенків і місцевого шляхетства – Неплюєвих, Кочубеїв, Миклашевських, Дорошенків, Лютих, Александровичів…

Більшість світлин публікується вперше. Підготувала їх до друку художник Алла Поліщук.

Джерело: Пам’ятки України, 1994 р., № 3-6, с. 57 – 62.

Вкладені елементи

Панорама середмістя з-за греблі на Есмані. Зліва направо: Троїцький собор із дзвіницею, синагога, Миколаївська церква, Київська фортечна брама,…
Панорама середмістя з-за греблі на Есмані
Ансамбль головних міських домінант. Знімок зроблено з даху Трьоханастасіївської церкви. Зліва направо: Миколаївська церква, Троїцький собор із…
Ансамбль головних міських домінант
Загальний вигляд Базарного майдану з дзвіниці Троїцького собору. На передньому плані – соборні бані. Далі зліва направо: Спасо-Преображенська…
Загальний вигляд Базарного майдану з дзвіниці Троїцького собору
Головна вулиця Глухова – Киево-Московська. У XVII-XVIII століттях називалася Мостовою. У перспективі – Київська фортечна брама, зліва від неї –…
Головна вулиця Глухова - Киево-Московська
Лікарня св.Євфросинії на вулиці Киево-Московській, фундована Миколою Терещенком. 	Джерело: Пам’ятки України, 1994 р., № 3-6.
Лікарня св.Євфросинії
Ремісниче училище імені Миколи Терещенка, збудоване 1902 р. коштом мецената. 	Джерело: Пам’ятки України, 1994 р., № 3-6.
Ремісниче училище імені Миколи Терещенка
Власний будинок глухівського дворянина Павла Лютого. 	Джерело: Пам’ятки України, 1994 р., № 3-6.
Власний будинок Павла Лютого
Іконостас Троїцького собору другої половини XVIII століття. (не зберігся). 	Джерело: Пам’ятки України, 1994 р., № 3-6.
Іконостас Троїцького собору
Загальний вигляд Троїцького собору з дзвіницею і Торговими рядами. Дзвіницю знищено в 1929-1930 рр., собор – у 1962 р. 	Джерело: Пам’ятки України,…
Загальний вигляд Троїцького собору з дзвіницею і Торговими рядами
Київська фортечна брама. Вигляд з боку міста. Вдалині – гребля через Есмань і церква Різдва Богородиці на Веригині/ 	Джерело: Пам’ятки України, 1994…
Київська фортечна брама

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1975 – 2019 М.Жарких (ідея, технічна підтримка, частина наповнення)

Передрук статей із сайту заохочується за дотримання
умов використання

Сайт живе на

Число завантажень : 1062

Модифіковано : 31.03.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.