Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Пімсти смерть великих лицарів

Богдан Хмельницький

?

1996 р. Чернівецький етнографічний музей під відкритим небом

Костянтин Павельчук.

Життя диктує необхідність створення етнографічних музеїв під відкритим небом, які є ефективним засобом відтворення і пропаганди народної архітектури та побуту населення.

Чернівецький музей народної архітектури та побуту – наймолодший серед музеїв такого типу. Він займає територію 20 гектарів. Але вдалося побудувати його наполовину – першу чергу із двох етнографічних зон, а інші дві зони передбачається будувати у майбутньому. В музеї встановлено понад тридцять об’єктів народної архітектури, скомплектовано п’ять дворів з усіма господарськими будівлями, є і громадські приміщення (церква, сільська управа тощо). У фондах музею зібрано біля восьми тисяч експонатів, є багата колекція дорогоцінного одягу. За 10 років існування музей відвідало біля 600 тисяч чоловік. На його території пройшло понад тридцять масових етнографічних свят.

Створенню музею на протязі десяти років передувала велика і кропітка науково-пошукова та науково-дослідницька робота. При підготовці музею ми перейняли все краще з інших музеїв такого типу в республіці. Із 395 сільських населених пунктів області комплексно вивчено 315 сіл, або 80% поселень, знайдено і науково описано понад 1100 об’єктів громадського призначення, житла, господарських будівель. Біля п’ятидесяти з них перевезено до музею, більша частина яких встановлена в експозиції музею, інші знаходяться у запасниках фондів. Серед обстежених архітектурних об’єктів багато ори’інальних будівель залишилось на місцях в середовищі свого існування. Немало з них охороняється, інші вже зруйновані. Це призвело до того, що музей не може знайти у себе в краї хати-гражди, народних шкіл, млинів-плавунів. Таке становище спостерігається і при відборі експонатів народного побуту, де замало знайдено сільськогосподарського знаряддя, прикрас тощо.

А тепер про окремі проблеми відшукування, вивчення, перевезення, будівництва, реставрації, збереження і охорони пам’яток народної архітектури та побуту.

В області обстежено багато населених пунктів, але завершеного банку даних про народне будівництво нема, особливо це стосується придністровської зони, де багато старих будівель вже знищено або затоплено.

Найтиповіші архітектурні об’єкти, які відібрані і описані працівниками музею, нема можливості зберегти на місцях. їх важко офіційно визначити і законсервувати. Ці об’єкти просто нищать, не звертаючи уваги на застереження музею. А влада на місцях не допомагає в цьому. Це загрожує музею невідтворенням в передгірській та гірській зонах об’єктів старовини, бо зараз через економічні негаразди будівництво в музеї припинено, а треба будувати ще дві етнографічні зони.

Потребує уточнення методика по вивченню народного зодчества. Музей не володіє досконалою методикою відбору, реставрації і охорони пам’яток народної архітектури і побуту, не має спеціальної літератури, не організовано методоб’єднання музеїв під відкритим небом, в республіці відсутній методичний центр цього профілю музеїв. А про світові стандарти говорити не доводиться, бо ми їх не знаємо. Міністерство культури на наші заклики в якійсь формі методично об’єднатися не реагує. Більше того, в міністерстві культури України наш тип музеїв не знають куди віднести. Ось ми і є інші музеї. Коли ще був Союз, то інформації було більше, регулярно збирались, ділились досягненнями і бідами, а коли стали самостійними, то все засохло.

Слід відзначити, шо музеї нашого типу потребують кваліфікованих кадрів. Навчання етнографів до цього часу по-справжньому не налагоджено. Архітекторів, які б знали народну архітектуру, також немає. Випускники вузів переучуються два-три роки, а потім зникають, бо не зацікавлені залишатися в музеях.

Підвищення кваліфікації працівників нашого профілю ведеться від випадку до випадку, в основному не за спеціалізацією, яка потрібна нашим музеям. Нас завжди кудись приєднують – чи то до краєзнавчих, чи до історичних музеїв. А найголовнішого – як будувати, реставрувати і зберігати об’єкти, нам на такій перекваліфікації не дають. В міністерстві культури ніяк не можуть зрозуміти, що музеї народної архітектури та побуту – особливі музеї, які потребують великої уваги до себе.

Проектування етнографічних музеїв під відкритим небом зовсім недосконале і некваліфіковане. Ведеться воно, як правило, без глибокого наукового дослідження проблем народної архітектури краю. Ось і виходить, що проектанти намалюють на плані об’єкти, а коли приступають до будівництва, то з’ясовується, що все це не відповідає архітектурним та етнографічним традиціям минулого. Тоді доводиться відкладати в бік ці проекти і все починати з початку, самим планувати і самим будувати. Так сталось при будівництві нашого музею.

Заслуговує уваги і сама організація будівництва в музеях під відкритим небом. Добре, що у великих музеях будівництво і реставрацію ведуть реставраційні майстерні. А що робити нам, коли у нас немає таких майстерень. Ось ми, за прикладом ужгородців, почали будівництво силами колгоспних будівельних бригад. А потім колгоспи стали відмовлятись виділяти майстрів. Довелось шукати їм заміну. Часто це були випадкові люди, заробітчани, які справу народного будівництва не знали. Тому на спорудженні архітектурних об’єктів стали допускатись відступи від ори’іналів, некваліфіковане виконання реставраційних робіт, нехтування народними будівельними традиціями. І, як наслідок, нині передчасно руйнуються дахи, заводиться сирість в будівлях, дають осадку фундаменти тощо.

Як відомо, встановити об’єкт у музеї – це лише половина справи. Важче його зберегтн, бо тут втручаються стихія, атмосфера і люди. Щоб ці об’єкти зберегти і підтримати в оптимальному режимі, потрібні кошти і матеріально-технічна база. Саме цього тепер немає в музеях. Нам рекомендують гідно вижити, але під час такого “гідного” виживання ми можемо втратити найцінніше, що нам дісталося від наших батьків. У нашому музеї нема потрібних умов. Немає навіть елементарно обладнаної хімічної лабораторії, камери хімічної обробки, відсутні хімреактиви, відсутня спеціальна література, яка б узагальнювала досвід реставрації та хімізації об’єктів народної архітектури та побуту. Тому нам доводиться шляхом випробування шукати способи збереження об’єктів народної архітектури та предметів побуту. А питань тут більше, ніж відповідей: як після антисептування уникнутиь порудіння і обсипання деревини, як боротися з грибком, як створити оптимальний клімат у спорудах і багато-багато інших проблем, що постають перед нами сьогодні

Все сказане раніше ведеться не до того, що ми в нашому музеї не ремонтуємо, не реставруємо і не підтримуємо в належному стані архітектурні об’єкти та предмети побуту минулого. Як це не важко, робота все ж продовжується. Щорічно проходять хімізацію об’єкти народної архітектури, вузли і деталі перевезених об’єктів. За десять років первинну і повторні реставрації пройшло біля 5 тисяч експонатів. Якість цієї роботи висока. її забезпечують у нас реставратори найвищої категорії і кваліфікації.

У працівників етнографічних музеїв є велике бажання зробити все залежне від них, щоб знайти, вивчити, науково описати, перевезти і встановити кращі з кращих типових зразків об’єктів народної архітектури та предметів народного побуту, широко пропагувати їх серед населення. Це і є наш внесок у духовне відродження народу України.

Проте владним структурам у центрі і на місцях, особливо органам культури, треба на ділі сприяти цій подвижницькій діяльності музейних етнографів. Для того, щоб наші музеї в умовах кризи вижили, потрібно:

– відшукати необхідні кошти на утримання пам’яток народного зодчества, на зміцнення матеріальної бази музеїв під відкритим небом. Може для цього слід нашій конференції звернутись до президента, уряду, місцевих адміністрацій, щоб вони прислухались до бід цього типу музеїв, встановили їх пріоритетне фінансування;

– терміново необхідно посилити законодавчу відповідальність за охорону цінних пам’яток народної архітектури, тому що старий закон про охорону пам’яток часів Союзу вже не діє, а нового немає. Цим і користуються варвари, ганстери від безкультур’я;

– міністерству культури України нарешті треба визначити методичні центри по діяльності музеїв під відкритим небом. Хай це буде Державний Музей народної архітектури і побуту у Києві та інститут “Укрзахідпроектреставрація” у м.Львові, від яких ми могли б одержувати методичну допомогу, які б могли періодично випускати інформаційний бюлетень, що на своїх сторінках увібрав би все краще з досвіду діяльності музеїв під відкритим небом;

– нарешті, думаю, що вже пора створити методичне об’єднання музеїв під відкритим небом, яке б координувало методи вивчення і вирішення науково-практичних проблем життя і діяльності музеїв цього типу, регулярно організовувало б науково-практичні конференції, обмін передовим досвідом у міжнародній сім’ї музеїв-скансенів. Тут треба, шоб свій голос подала Асоціація етнографів України, якщо вона існує не лише на папері. Наші музеї заслуговують на більшу увагу зі сторони засобів масової інформації – газет, телебачення і радіо.

Пропозиції та рекомендації:

1. Завершити вивчення спадщини народної архітектури, мати в кожній області банк даних стосовно дослідження архітектурних об’єктів.

2. Зробити по кожній області перелік пам’яток народною зодчества і вийти на державні адміністрації з пропозиціями про порядок і спосіб їх збереження, опублікувати в пресі їх перелік і зведнення до адміністрації про необхідність їх збереження.

3. Створити методичне об’єднання музеїв-скансенів України.

4. Створити методичний центр народного зодчества на базі інституту “Укрзахідпроектреставрація”.

5. Вийти з пропозицією до уряду про включення музеїв-скансенів у заповідники.

6. Організувати спеціалізацію для випускників архітектурних факультетів з проблем народної архітектури.

7. Організувати предметне і спеціалізоване підвищення кваліфікації працівників музеїв-скансенів.

8. Зібрати, упорядкувати і опублікувати Хартію та інші документи ICOMOS’y з проблем народного зодчества дерев’яної архітектури.

9. Організувати закупівлю, переклад та розповсюдження спеціальної літератури з проблем народної архітектури.

10. Організувати випуск інформаційного бюлетеня, де висвітлювати проблеми відбору, реставрації та збереження пам’яток народної архітектури. Створити редколегію бюлетеня.

11. Звернутись до уряду з просьбою посилити увагу до вирішення проблем збереження пам’яток народного зодчества.

12. Просити Верховну Раду України невідкладно розробити нове законодавство про охорону пам’яток архітектури.

Джерело: Вісник інституту Укрзахідпроектреставрація. 1996 р., т. 4, с. 33 – 36.