1996 р. Історія та реставраційні роботи монастиря-фортеці у Бердичеві Житомирської області
В.Корнєєва
Перші фортифікаційні споруди Бердичева зводились на замовлення його власників – представників багатого польського дворянського роду Тишкевичів у 1593 р. Наприкінці 20-х років XVII ст. споруджену фортецю Тишкевичі передають ченцям-католикам ордену босих кармелітів, котрі розгорнули активну діяльність з подальшого укріплення фортифікаційних споруд та зведення на території фортеці монастирських будівель. 2 березня 1634 р. вони закладають мурований храм на честь „Непорочного зачаття св.Марії діви, св.Михайла архангела, св.Івана Хрестителя та євангелістів”.
Під час церемонії закладки храму фундатор монастиря Ян Тишкевич з родиною подарували монастирю старовинну ікону божої матері, яка з давніх-давен вважалася чудотворною. Ікону було встановлено у збудованому, заглибленому у землю храмі, який набув назви „дольного” (нижнього). На поклоніння цій іконі зі всіх кінців Речі Посполитої, на теренах якої у той час знаходився Бердичів, сходилася велика кількість паломників. Росте добробут монастиря, інтенсивно розгортається його будівництво, швидко зростає торговельно-ремісницьке населення міста. Уряд заохочує укріплення монастиря-фортеці, що служить захистом населенню під час військових навал татар та селянських повстань.
За рахунок урядової казни зміцнюються фортечні вали, поглиблюються рови, заводиться гарнізон, озброєний артилерією. 1648 р. козацький загін Максима Кривоноса штурмом бере фортецю, значно зруйнувавши її та вигнавши володарів-ченців.
Остаточно повернутися до Бердичева кармелітам вдалося лише 1717 р. Вони досить швидко відновлюють більшість фортечних та монастирських споруд, а на початку 40-х років XVIII ст. приступають до зведення над .дольним” храмом величавого кам’яного Верхнього храму та будівництва нових келій, які примкнули до його об’єму. Проектували та керували цим будівництвом відомий військовий інженер-архітектор Ян де-Вітте (1716-1785 рр.) та архітектор Григорій Тарнавський, котрий на цьому об’єкті, найвірогідніше, був розпорядником робіт, підрядником [Brykowśka M. Architektura karmelitów Bosych XVII-XVIII st. – Warszawa, 1991. – S.269].
Настінні розписи виконано запрошеним з Італії живописцем Веніаміном Фрідеріче [Словник художників України. – К., 1973. – С.241]. Освячено Верхній храм 1754 р. З цього часу .дольний” храм, чудотворну ікону з якого перенесено у Верхній, стали використовувати для „отправления панихиди богослужения за умерших” [РДІА. – Ф. 822. – Оп. 12. – Cnp. 2356. – Арк. 3].
На цей час у загальних рисах вже склалася розпланувальна структура комплексу монастиря-фортеці у тому вигляді, в якому вона збереглася донині. Територія його, розташована на високому урвистому мисі річки Гнилоп’ять, утворювала замкнутий неправильний чотирикутник, оточений масивними оборонними стінами, які з північного та південного заходу відігравали також роль підпірних стін мису. З південно-східного та південно-західного боків фортецю прикривали земляні бастіони та рів. Композиційним центром комплексу стала монументальна споруда монастирського храму з прибудованим до нього з південного й північного заходу двоповерховим корпусом келій, який у плані створював великий квадрат з квадратним внутрішнім подвір’ям.
Монастирські будівлі житлового та господарського призначення розташувалися вздовж внутрішніх північно-східного та частини південно-східного фортечних мурів, а також уздовж тильного боку південно-східного муру, звернутого до міста та захищеного бастіонами. З цього самого боку розташувався і головний вхід до монастиря, над яким було споруджено двох’ярусну в’їзну вежу-браму.
Основні будівлі монастиря – костел, в’їзна брама та два прибрамні корпуси, розв’язані з архітектурних формах бароко, житлові, службові та господарські споруди практично позбавлені декору, лише увінчані карнизами простої форми. І тільки будинок настоятеля монастиря пізніше було прикрашено невеликим чотириколонним портиком у формах класицизму.
1793 р. Бердичів підпадає під владу Росії і його фортецю було скасовано. Але, формально підкорюючись новій владі. Бердичів ще багато років залишався власним містом графів Радзивіллів і його кармелітський монастир, втративши функції фортеці, залишався діючим, ченці його ремонтували й вели будівництво. Так, у 1810 – 1812 рр. будується друга вежа зі східного боку костелу, симетрична раніше збудованій з його західного боку годинниковій вежі келій, виконується ряд ремонтних робіт на стінах і вежах, зі зміною, здебільшого спрощенням, первісних зруйнованих форм.
На початку 30-х років XIX ст. незадоволення пануванням Росії серед польського дворянства набрало форми відкритих збройних виступів, названих „Панськими бунтами”. 1863 р. черговий такий бунт було жорстоко придушено. За причетність до цього бунту володарів Бердичівського монастиря-фортеці – ченців ордену босих кармелітів – царський уряд зліквідував монастир, і у розпорядженні духівництва залишився лише Верхній храм костелу та східна вежа. Інші споруди та будівлі монастиря було конфісковано „для нужд государственных учреждений”. I з цього часу монастирські будівлі та його фортечні споруди, на підтримку котрих нові володарі майже не виділяли коштів, все більше занепадали й почали руйнуватися. І лише діючий костел, що став парафіяльним І підтримувався коштами парафіян, мав відносно добрий вигляд.
Зі встановленням радянської влади у Бердичеві діяльність ордену у монастирі припиняється. Під час громадянської війни, 1919 р., монастир на якийсь час стає опорним пунктом загону червоноармійців на чолі з Миколою Щорсом. Під час боїв оборонні стіни та вежі його ще більше ушкоджуються. Після закінчення громадянської війни, на основі збережених монастирських раритетів, у фортеці засновується історичний музей. 1928 р. територія монастиря оголошується історико-архітектурним заповідником, а 1930 р. у ньому додатково засновується „краєзнавчий музей революції” та антирелігійний „музей історії католицизму”.
Наприкінці 1920-х років кілька разів створювалися державні комісії для огляду технічного стану споруд монастиря. В одному з актів такої комісії констатувалося, що „система крепостных стен и башен настолько повреждена, что изо дня в день угрожает обвалом… не контролируется разрушительное действие подземных вод”. Тому на початку 1930-х років виконуються ремонтні робота у спорудах, які знаходилися у аварійному стані: розбираються та перекладаються частини фортечних стін та веж, ремонтуються контрфорси та будівлі. При цьому, як правило, первісні форми та матеріали не брали до уваги, хоча вжиті заходи зупинили подальші руйнування.
Під час Другої світової війни 1941 – 1945 рр. монастирський комплекс, вже значно пошкоджений часом, зазнав неодноразових бомбардувань та артилерійських обстрілів, що значно зруйнувало пам’ятку. Від її будівель збереглися в основному обпалені цегляні стіни. І до 1960-х років весь фортечний комплекс залишався занедбаним. А розташоване у цей час у вцілілому будинку настоятеля будівельне профтехучилище ще більше сприяло руйнації пам’ятки. Самовільно, без погодження з органами охорони пам’яток, адміністрація училища виконувала розборки, добудови в експлуатованих нею приміщеннях будинку настоятеля, південного прибрамного корпусу та нижнього костелу. Для цього використовували цеглу стін, які розбирали. Постійний спуск стічних вод у пролом у південній фортечній стіні, без організації водовідводного лотка, просто по муруванню оборонної стіни, спровокував руйнацію прясла цієї стіни разом з дозорною вежею.
З середини 1960-х рр. державні та громадські організації виявляють все більшу цікавість до долі комплексу. І в 1968 р. Житомирський обласний відділ у справах будівництва і архітектури замовив проектному відділу Республіканських спеціальних науково-дослідних реставраційних майстерень розробку документації на ремонтно-реставраційні роботи по найбільш зруйнованій будівлі комплексу – келіях монастиря. Роботу було доручено архітектору І.Макушенко та інженеру-конструктору Б.Левандовській.
Величезний обсяг необхідних робіт з відбудови пам’ятки (фортеця займає 3,7 га площі), багато споруд та будівель, більшість з яких лежала в руїнах, та недостатня кількість коштів, що виділялися на реставрацію, призвели до того, що щорічний обсяг розробленої документації та виконуваних робіт могли забезпечити лише найнеоб-хідніші, переважно протиаварійні, роботи. І лише для тих споруд, котрі у найближчій перспективі підлягали експлуатації. Це була частина корпусу келій, а пізніше, після відселення ПТУ – будинок настоятеля. Ці будівлі були передані в аренду Бердичівській музичній, а згодом і художній школам. 1974 р. роботи з дослідження та розробки проектної документації, у зв’язку з передчасною смертю архітектора І.Макушенко, доручаються архітектору В.Корнєєвій.
Директори В.Васильчук і В.Редчиць взяли на себе весь тягар організації, підйому з руїн та пристосуванню будівлі келій для потреб музичної школи. До них пізніше приєднався директор художньої школи Н.Яцюк. Виробничі роботи здійснювались під керівництвом виконавця робіт Київської спеціальної реставраційної виробничої майстерні Г.Копита. Після відбудови та пристосування корпусу келій, з ініціативи директора В.Редчиця, музична школа взяла під свою опіку відбудову будинку настоятеля та південного прибрамного корпусу з надбрамною вежею, для чого було виділено відповідні кошти.
1992 р. будівлю костелу, спочатку Верхнього, а згодом і нижнього, передано в оренду католицькій релігійній громаді, котра на свої кошти взялася за реставрацію. Усі інші будівлі та споруди монастиря-фортеці, які залишилися без господаря, продовжували руйнуватися. Уже у 1990-х роках остаточно розвалився північний прибрамний корпус та південна вежа стін, завалилася частина кутової південно-східної вежі та різко збільшилися деформації самої великої, заввишки до 15 м, північно-західної фортечної стіни монастиря. Уламки її падали, а біля зруйнованої кутової вежі сповзали на проїжджу частину шосе Київ – Вінниця. Це змусило звернути увагу на стан безгосподарних споруд монастиря і 1995 р. було виділено кошти на розробку документації та ремонтні роботи для тих нічийних споруд, руйнація яких загрожувала життю перехожих.
Кошти, які виділялися на ремонтно-реставраційні роботи для монастиря, були такі мізерні, що їх не вистачало на комплексні дослідження та розробку документації для жодного з об’єктів ні, тим більше, для нічийних споруд або для фортечного комплексу в цілому. Не передбачено було навіть коштів для розробки програми досліджень та реставрації пам’ятки. Науково-дослідницькі і виробничі роботи виконувались ділянками і тільки там, де вони були нині необхідні (латали дірки). Особливо ускладнювало та продовжує ускладнювати роботи наявність звалищ грунту та будівельного сміття від зруйнованих частин споруд. Так, при виконанні досліджень для розробки проектної документації для східної вежі та прилеглого до неї південно-східного прясла стін не вдалося визначити форму та відмітку обрізу внутрішньої поверхні стіни, скритої звалищами грунту та уламками руїн північного прибрамного корпусу заввишки понад 3 м. Не можна також визначити габарити та технічний стан залишків західної кутової та південної дозорної веж фортеці й внутрішніх оборонних галерей мурів. Досі не розчищено приміщення двоповерхових льохів під східною частиною келій (південну та північну частину їх було вручну розчищено викладачами музичної школи у зв’язку з необхідністю прокладання внутрішніх Інженерних мереж). Досі не досліджено дренажну систему фортеці, що провокує неконтрольований стік атмосферних опадів, які зволожують і без того зруйновані мури. Не передбачаються кошти на реставрацію північного прибрамного корпусу, який за відсутності орендатора та коштів на ремонтні роботи завалився у 1988 – 1992 рр.
Нині повністю відреставровано та експлуатується Бердичівськими музичною та художньою школами тільки корпус келій і їх вежа з засипаними під ними двоповерховими льохами та нижній храм костелу, що використовується релігійною громадою. Закінчуються реставраційно-ремонтні роботи у будинку настоятеля. Реставруються коштом парафіян фасади Верхнього костелу та його східної вежі. Виконуються проти-аварійні роботи частини фасадів північно-західного оборонного муру фортеці.
Розроблено у повному обсязі проектну документацію на ремонтно-реставраційні роботи надбрамної вежі. Для східної кутової вежі та південно-східного прясла стін розроблено документацію на реставраційно-консерваційні роботи, однак не у повному обсязі: звалища грунту та уламків руїн північного прибрамного корпусу і досі вкривають низ внутрішніх стін вежі та частини оборонних мурів.
Досі не вишукано коштів ані на розробку документації, ані на реставраційні роботи для збережених споруд фортеці, зокрема північного прибрамного корпусу, північно-східного прясла мурів, їх пристінного корпусу, північної та південної кутових веж мурів та південно-західної вежі. Для одного з перелічених об’єктів – північного прибрамного корпусу – 1994 р. виконано дослідження та розроблено ескізний проект реставрації, затверджений науковою радою інституту „Укрпроектреставрація”. Роботу виконано за рахунок релігійної громади костелу фортеці. Але коштів на продовження робіт не передбачається у зв’язку з тим, що у громади нема надії на оренду цього корпусу.
Зазначимо, що основною перешкодою для виконання досліджень, розробки документації та подальших реставраційних робіт, поряд з нестачею коштів, є наявність значних об’ємів звалищ ґрунту та будівельного сміття, розібрати і вивезти які багато років ніхто не спроможеться.
Отже, ставлення до пам’ятки державного значення, яка в багатьох місцях інтенсивно руйнується, з боку місцевої влади та органів охорони пам’яток досить прохолодне. За 30 років намагань якось зарадити цій справі з 17 об’єктів комплексу лише один – келії – відреставровано та експлуатується, та на шести черепашими темпами ведуться проектні й реставраційні роботи, а дев’ять продовжують руйнуватись. Не віднайдено навіть коштів, щоб виконати комплексно для всієї фортеці дослідження існуючої дренажної системи та виконання, за розробленим уже проектом, вертикального планування, що призводить до зволоження будівель та мурів та сприяє їх інтенсивнішому руйнуванню.
Уже понад півстоліття німим докором дивляться на місто обдерті стіни та темні провали руїн переважної більшості споруд унікальної пам’ятки.
Джерело: З історії української реставрації. – К.: Українознавство, 1996 р., с. 237 – 242.