Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби
за славу Володимирового тризуба

Богдан Хмельницький

?

1992 р . Українське народне будівництво у східній Словаччині

Мирослав Сополига

Як відомо, північно-східна Словаччина, заселена українцями, належала в минулому до найвідсталіших країв. Це, як і малоприступність Карпатських гір, дуже обмежені зв’язки жителів із сусідніми, розвинутішими краями, зумовили те, що тут збереглося значно більше давніх будівель, ніж в інших областях ЧСФР. Водночас треба підкреслити, що цих зразків народного будівництва дедалі меншає. До цього великою мірою спричинилися дві останні війни з їхніми катастрофічними наслідками, особливо для дерев’яної архітектури. Спричинився до цього й сам характер споруд (слабка вогнестійкість і т.ін.), тому вік більшості пам’яток, крім сакральних, не перевищує 100-150 років.

У минулому в наших селах переважали дерев’яні будівлі, лише зрідка траплялися кам’яні або глиняні (валькові) хати. То були житла заможніших селян, або так званих „американів”, тобто людей, які повернулися із заробітків у Америці. Що ж до типології тутешнього народного будівництва, то дослідники залічують його до області карпатської рубленої архітектури.

Подібні природні умови, гірський ландшафт, заняття населення переважно сільським господарством, економічні й культурні зв’язки, а також безпосереднє сусідство різних етнічних груп – усе це сприяло тому, що сформувалися спільні риси народного будівництва слов’ян у Карпатах. Однак, незважаючи на ідентичність основних архітектонічних форм та конструктивних елементів, народне дерев’яне будівництво українців східної Словаччини все ж таки вирізняється своєю репональністю, варіантами, а також різними відмітними конструктивними й технічними деталями.

Українські села східної Словаччини здебільшого тягнуться долинами вздовж гірських струмків та річок і разом творять своєрідний краєвид. У вузьких долинах, коли гірський потічок тече попри схил, будували село в одну лінію по той бік потічка, де лишався ширший простір. Між потічком і рядом будинків пролягала дорога. А якщо простір між гірським струмком і схилом був ширший, будували село в дві лінії, і дорога йшла між ними. Тоді потічок зоставався поза селом.

Традиційним типом господарських дворів є тип однотрактного господарства. Він переважає в східній і центральній частинах краю. Багатобудинкове господарство поширеніше в західній частині. На більшості території (Снинщина, Лабірщина, Свидниччина, Бардіївщина) через недостачу деревини господарські споруди побудовано під однією покрівлею з житлом. Лише там, де терен (ширина долини) не давав змоги розміщувати їх на одній осі з житловою частиною, ці будівлі ставили під прямим кутом або паралельно до неї.

З давніх-давен слов’яни будували різні споруди з дерева в зрубі, тобто робили стіни, укладаючи горизонтально одну на одну дерев’яні колоди, які на рогах зв’язували „замками” різних систем. Цей спосіб будівництва типовий і для нашого краю. Тут відомі в основному два види зрубу, які розрізняються способом зв’язування колод. Старший спосіб – „на вугла”, „на угла”, „на замок” – полягає в тому, що кінці колод зрубу („струбу”, „срубу”) рублені з невеличкими залишками, часто неоднакової величини. Пізніше ці залишки зрівнювали, обмазували глиною та білили. Новішим способом – „на каню”, „на модлы” – колоди на кінцях рублено у вигляді риб’ячих хвостів.

Каркасну конструкцію („паланчена”) вживали тільки як допоміжну, особливо, коли будували різні притули та робили інші менші прибудови господарського призначення.

Еволюція житла в північно-східній Словаччині йшла подібно до того, як і в інших слов’ян. Уже в період слов’янської експансії 5 – 6 століть слов’яни жили в однокамерних житлах прямокутної форми. У східних слов’ян ця форма була основним типом у VIII-IX століттях. Оселі великоморавських слов’ян також мали переважно однокамерне розпланування квадратної або прямокутної форми. Квадратні напівземлянки виявлено в багатьох поселеннях селянського типу в південно-західній і південній Моравії. Подібні дані й археологічних розкопок на східній Словаччині. Про існування тут однокамерного житла свідчать і деякі сучасні етнографічні факти. Однокамерні житла трапляються вже дуже рідко, і то вони мають сезонний характер (наприклад, різні колиби тощо). З довгочасних житлових будівель за однокамерне житло вважали хату (“дымнянку”) в с.Новоселиці Гуменського округу. Вона стояла пусткою, поки в 1974 році була повністю зруйнована. Час побудови її не пам’ятав ніхто в селі. У плані житла було лише одне курне житлове приміщення („хыжа”) площею 430: 400 см. У кутку його стояла гранчаста глиняна піч. Дим з печі вільно розходився по приміщенню та частково йшов до „боїска” (стодоли), а звідти на горище. До житла був прибудований хлівчик. Вхід в житлове приміщення вів із стодоли. У часи першої світової війни такі житла в найсхідніших районах досліджуваного регіону були ще звичайним явищем.

Дальшим етапом у розвитку селянського житлобудівництва була дводільна хата. Вона виникає тим способом, що перед входом до однокамерного житла ставили ще й друге приміщення, яке мало хоронити житло від впливу несприятливих кліматичних умов. Давні слов’яни на означення цього приміщення вживали слів „сіни”, “пітвор”. Обидві наведені старослов’янські назви дотепер збереглися на східній Словаччині, щоправда, в різних мовних варіантах („сіни”, „сіні”, „шіні”, „сєнь”, „шень”, „пітвор”, „прітвор” тощо). Термін „сіни” уживаніший в області, заселеній русинами-українцями. Назва „притвор” характерна для словацького етносу.

Цікаво, що в деяких південних місцевостях, де живуть русини-українці (наприклад, у селах Дзитрих, Ряшів, Др’єниця, Баране, Лютина, Мільпош, Ганігівці, Олеників, Яков’яни, Шариське Ястраб’є, Київ, Руська Воля, Обручне, Чирч), згадане приміщення називають „приклеть” („піклеть”). Відомий такий термін і в частині колишньої Ужгородської жупи та в Абовській жупі. Безперечно, можна твердити, що це пов’язане зі слов’янською кліттю.

Час, коли почали виникати двокамерні житла в досліджуваному регіоні, поки що не можна точно встановити. Найстарші археологічні знахідки їх на території Чехо-Словаччини датуються IX століттям. Щоправда, вони характеризують культуру вищих суспільних верств, а типовим селянським житлом тоді лишалося однокамерне житло. Воно не було рідкісним і в XIV-XV століттях, хоч у цій добі, очевидно, виникають уже й трикамерні житла.

Тридільна хата – наступний, у XIX – на початку XX століття – домінантний тип розпланування житла, що відзначається великою різноманітністю варіантів. Типове житлове приміщення мало форму квадрата або дуже близьку до нього. Розміри будівель з листяних порід дерева становили від 4 – 5 метрів завширшки до 4,5 – 5,5 метра завдовжки та 2,2 – 2,3 заввишки, тож площа житлового приміщення, враховуючи й площу, яку займала піч, дорівнювала 18-27 метрам. Ці величини визначалися довжиною брусів зрубу. В будівлях із хвойних порід дерева, для яких характерні високі й рівні стовбури, житлові приміщення мали більші розміри (іноді площею понад 30 квадратних метрів).

Невід’ємною частиною житла була, безумовно, піч („пец”). Вона займала майже одну четвертину площі завжди в одному з кутків – „кухонній” частині приміщення. Основу печі робили переважно з глини та каміння, про що свідчать назви „битый пец”, „мурований пец”.

Старші інформатори пам’ятають ще печі без пристосування для відведення диму. Житло такого типу називають „дымнянка”. Дим тут вільно розходився по кімнаті або частково відводився крізь отвір у стелі (над дверима) в сіни чи на горище. Димнянки почали масово зникати на початку XX століття.

Печі, які ще збереглися в нашому краї, мають уже спеціальне пристосування, щоб відводити дим у сіни або прямо на горище. Збивали його з дощок або виплітали з ліски та вимазували глиною. У східних районах подекуди для затримування іскор приладнували над сіньми „сліпі комини”, змайстровані рубленою конструкцією у формі зрізаних пірамід і вимазані глиною. Пізніші будівлі вже мали плетені, вимазані глиною комини, крізь які дим відводили над покрівлю.

Цікаві типи печей трапляються в західній частині краю (на Спиші), де піч у житловому приміщенні обернута челюстями до сіней, звідки й топили її (Якуб’яни, Великий Липник, Нижні Репаші і т.д.). Таке приміщення не задимлювалося.

Перехідним типом між обома вищезгаданими типами печей є піч з відкритими вогнищами в житловому приміщенні та в сінях (Шариське Ястраб’є. Старина, Леї пава). На так званому „припецку” в сінях варили страви влітку, а „під комином” у житловому приміщенні – взимку.

Після першої світової війни функція відкритого вогнища біля печі поступово переходить до залізних плит, які прибудовували до печі. Завдяки цьому частково зменшувалась задимленість кімнати. Масово поширилися залізні плити після другої світової війни.

Місце столу було завжди в діагональне протилежному від печі кутку, між фронтальною і фасадною стінами. Це, так би мовити, найобрядовіша, репрезентативна частина селянського житла. У ньому по обох стінах були з декоративною метою порозвішувані глиняні миски, мальовані тарілки та горнята тощо. Крім того, висіли ікони.

З меблів для сидіння найпоширенішим у далекому минулому, та ще й на початку нашого століття, були товсті, грубо оброблені лавки на дерев’яних „ковбицях” або мурованих підставках уздовж фронтальної і фасадної стін. Водночас виготовляли різні стільчики більших і менших розмірів (часто із саморост ів).

У житловому приміщенні стояли переважно дві постелі: одна – у кутку між фронтальною і тиловою стіною, друга – між фасадною і тією стіною, яка відділяла кімнату од сіней. Спали, особливо, коли була велика сім’я, також на лавках, припічку, печі тощо.

З постіллю пов’язана й колиска, її приміщували найчастіше над постіллю, де спала мати. Крім колисок, які підвішували до стелі („розганячок”), використовували й колиски на підставках, що стояли долі („гомбачка”, „дуркачка”).

З меблів, що служили для збери апня різних речей, найхарактерніша скриня на одяг (називають її ще „лада”).

Важливий елемент народного будівництва русинів-українців східної Словаччини становлять, звичайно, будівлі господарського призначення. Це передусім хлів („стайня”, „станя”) для великої рогатої худоби. У давніших однотрактних господарствах хлів будували під однією покрівлею з житловою частиною хати – зразу ж за коморою по поздовжній осі будівлі. У процесі вдосконалення життєвого середовища його згодом пересувають аж за стодолу. Якщо місцевість не давала змоги будувати господарські приміщення в одному тракті з житловою частиною, їх розміщували окремо. У такій господарській споруді був, крім інших приміщень, також хлів. У західній частині регіону (на Спиші) будувати їх окремо від житла стало правилом.

До найважливіших споруд господарсько-технічного призначення належить передусім млин. Ще в минулому столітті водяні млини були майже в кожному другому селі. Тепер знаходимо лише їхні руїни, іноді згадкою про них лишилися тільки назви того чи іншого поля, місцевості.

Млин майже завжди будували на відстані десь сотні метрів від села. Часто його розміщували поміж двома населеними пунктами. Деякі млини (у селах Колбасів, Красний Брід, Стропків, Курима, Лівов) служили цілій околиці.

Коло млина в складі млинарської садиби було житло, а також зосереджувалися інші господарсько-технічні споруди. Вони цікаві своїми простими, але практичними механізмами, які урухом-лювала вода. Були це різні сукновальні – „ступы” на биття „поставу”, тобто тканини з вовни (називають їх ще „фолюші”); „ступы” на биття конопель; „валила”, на біління поставу; олійні „на збивання олії”; водяні пили тощо.

Вершиною архітектонічної творчості нашого народу, без сумніву, є дерев’яні церкви, багато з яких збереглося донині. На території східної Словаччини, заселеній русинами-українцями, вони характеризуються особливостями, що скристалізувалися протягом сторіч, – специфічними конструктивними елементами, розплануванням, художнім оздобленням тощо. Між ними є різноманітні варіанти та перехідні типи, які постали на цих теренах унаслідок взаємовпливів двох великих світових культурних сфер – візантійської і західноримської.

Дерев’яну церкву здебільшого ставили на узвишші в селі або край нього. Іноді – в центрі, де вона творить ядро села. Більшість з церков порівняно добре ізольовані від решти будівель для убезпечення їх у разі пожежі. Біля храму звичайно був і цвинтар із простими залізними або дерев’яними хрестами на могилах. Ділянка довкола церкви часто була обгороджена дерев’яним рубленим плотом із ґонтовою стрішкою. Подекуди цей архітектонічний ансамбль доповнювала дерев’яна дзвіниця.

Основним конструктивним прийомом, застосовуваним при будівництві культових споруд, був зруб, а в деяких випадках (особливо, коли будували дзвіниці, підвежжя, вхідні брами, піддашшя) вдавалися до стовпових конструкцій. Зруби переважно прямокутні, але трапляються й багатокутні. Зрубові замки дуже різноманітні й оригінальні, завдяки чому будівлі спроможні були віками протистояти різним несприятливим впливам без якогось відчутного пошкодження.

Як покрівельний матеріал для дерев’яних церков використовували виключно гонг, часто декоративно оздоблений. Залізо вживали тільки для виготовлення декоративних та функціональних деталей (хрестів, дверних завіс, віконних ґрат, оббиття дверей і вікон тощо).

Дерев’яні церкви досліджуваного регіону – східного обряду (греко-католицькі або православні). Більшість із них споруджені наприкінці XVII або у XVIII столітті. У нашому краї можна завважити наявність східного типу церкви, відомого по цілій Україні, але з певними впливами західної архітектури. Це – тридільні рублені споруди, в основі яких є гри прямокутні приміщення (вівтар, нава та бабинець), розміщені в один ряд по поздовжній осі в напрямку із сходу на захід. У плані кожний зруб мав форму, близьку до квадрата. Середній зруб (нава) здебільшого ширший за бабинець та вівтарну частину, тож горизонтальна проекція будівлі нагадує форму грецькою хреста. Потрійність розпланування в багатьоx випадках зовні підкреслена трьома вежами, які збільшуються в напрямку на захід.

У дерев’яних церквах найяскравіше відображені естетичні чуття нашого народу, його архітектонічне мистецтво та технічна майстерність.

Народна архітектура – така оригінальна, як її творець – народ. Усі архітектонічні витвори, які, відповідно до конкретних умов і власного досвіду народу, були створені для житлових, господарських, культових або інших потреб, вражають своєю простотою і красою, втіленням технічних здібностей наших предків.

Джерело: Пам’ятки України, 1992 р., № 1, с. 27 – 33.