Логотип сайту «Прадідівська слава»
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Лист на сайт Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять тебе виявити тайни.

Словаччина

1992 р. Розсипані перли українського намиста: з подорожі по дерев’яних церквах східної…

1992 р. Розсипані перли українського намиста: з подорожі по дерев’яних церквах східної Словаччини

Владислав Ґрешлик

Хоча дослідження українського іконопису почалося десь сто років тому, лосі не маємо ґрунтовного академічного видання, яке б охоплювало всі основні пам’ятки не тільки з території сучасної України, а й сусідніх держав, де тисячоліття проживає українське населення. Дослідники з України довгі роки чогось обминали у своїх працях ікони зі східної Словаччини. Цей факт та інші обставини немистецького характеру були причиною того, ще деякі польські й словацькі автори почали говорити про „карпатські”, а дещо пізніше вже й про „словацькі” ікони. Самозрозуміло, ні Яніна Клосінська, ні Штефан Ткач у своїх публікаціях лапок не вживали [Докладніше див.: Ґрешлик В. Декілька спостережень до публікацій про пам’ятки іконопису на східній Словаччині XVI-XVIII сторіч // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. – Пряшів, 1988. – Т. 13. – С.363 – 371].

Та ікони самі за себе красномовно свідчать про своє походження, належність до певного пласі у європейської культури, їхніми творцями були майстри зі Львова, Риботич біля Перемишля, Мушини та інших осередків іконопису Галицької України. Протягом століть до них приєдналися, безперечно, і малярі, котрі робили свої образи в Краснобрідському, Снинському монастирях чи, може, й деінде на терені вже східної Словаччини. Найліпшим доказом походження автора є його підпис. Для наочності наведемо кілька прикладів. Ікона „Христа-вчителя” з Шариського Щавника біля Свидника, яка нині зберігається в бардіївському Шариському музеї, має, крім іншого, такий текст: „Сії ікони робил Іоан Чернецький, зо Львова родом”. Велику композицію „Страшного суду” з Кожуховець, також на Свидниччині (тепер в експозиції Кошицького музею) „робил раб Божий Павел Мушинський”. У тому самому музеї є ікона „Святий Миколай” з Нижньої Писаної з виразним написом: “…сію роботу виставил раб Божий Іаков міщанин риботицький”. Усі згадані твори до того ще й датовані: перший походить з 1608, „Страшний суд” – з 1656, „Св. Миколай” – з 1703 року. І це свідчить про регулярні й довготривалі зв’язки та прямі контакти між руським населенням східної Словаччини й Галицькою Україною. До і після прийняття Ужгородської унії.

Якось так уже в історії нерідко виходить, що, як то в народі кажуть, „вища карта б’є”. І в Будапешті Мадярська національна галерея експонує словацьку готику як мадярську, братиславська Словацька національна галерея показує ікони з українських сіл Словаччини як твори „східнословацьких іконописних майстрів”. Якщо б це мала бути правда, то східна Словаччина мусила б сягати по Львів, або ще й далі. Адже більшість ікон із цієї території має аналої її з протилежного схилу Карпат, нони є авторськими чи якимись іншими, ясна річ, не буквальними повюрами. Так, „Страшний суд” XVI століття з Лукова-Венеції на Бардіївщині має за основу ікону на ту саму тему з Ванівки, датовану XV століттям. „Розп’яття” із Збоя, недалеко словацько-українського державного кордону, є спрощеним варіантом „Розп’яття” XVI століття з Вовчого. Якраз ці та інші подібні факти не дуже пасують до концепції декотрих словацьких фахівців і журналістів, які б воліли радше мати національне „чисту” територію. Хоч як це гірко, але словацька преса звертається до українських ікон (крім виставок, що бувають раз на 15-20 років) тільки тоді, коли трапиться якась біда. Так було в 1966 році, коли вкрадено ікони з сербської церкви в місті Комарні на заході Словаччини, і читачі питалися в редакціях часописів, що це таке ікона. Така сама ситуація склалася в кінці 1989 – на початку 1990 років, як обікрали руські храми в селах Шеметківцях та Ялинках на Пряшівщині. Виходить, що інтерес виникає лише тоді, коли відчувається сенсація чи щось подібне до неї.

Багато образів із православних і греко-католицьких храмів східної Словаччини є в музеях та галереях Бардієва, Свидника, Кошиць, Михайловець, Гуменного, Братислави та інших міст. Чимало їх лишилося і по сільських церквах (із них двадцять шість найцінніших дерев’яних оголошено державою національною культурною пам’яткою). В скупо освітлених, часто майже мініатюрних інтер’єрах храмів і в наші дні можна побачити справді непересічні твори українського іконопису. Найбільше таких дерев’яних церков збереглося в районі Свидника. Із згадуваного загального числа на долину річки Ладомирки та її приток припадає одинадцять. Тому якраз тут ми зупинимось у нашій подорожі й заглянемо до декотрих з них.

[… тут фрагменти подано по кремих пам’ятках…]

У цій подорожі ми побували тільки в невеликій частині церков Східної Словаччини, але й побачене дає змогу простежити певні спільні риси в розвитку західноукраїнського іконопису XVI-XVIII століть: від давньорусько-візантійських традицій, через народну течію, де домінували риботицькі майстри, до щоразу більшого проникнення західного впливу. Виходить, згадувані ікони – це невід’ємний складник того нерозривного кола, яке називається українським мистецтвом. Попри чиїсь корисливі суб’єктивні бажання. Щоб у цьому наочно переконатися, треба не так багато – лишень зробити, нарешті, першу репрезентативну виставку українських ікон усіх регіонів. І тоді, як кажуть, і невидющий прозріє.

Джерело: Пам’ятки України, 1992 р., № 1, с. 34 – 42.

Вкладені елементи

Св.Микола з житієм
Св.Микола з житієм (+)

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1975 – 2018 М.Жарких (ідея, технічна підтримка, частина наповнення)

Передрук статей із сайту заохочується за дотримання
умов використання

Сайт живе на

Число завантажень : 747

Модифіковано : 17.02.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.