Логотип сайту «Прадідівська слава»
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Лист на сайт Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового тризуба.

^Словаччина

1992 р. Розсипані перли українського намиста: з подорожі по дерев’яних церквах східної…

1992 р. Розсипані перли українського намиста: з подорожі по дерев’яних церквах східної Словаччини

Владислав Ґрешлик

Хоча дослідження українського іконопису почалося десь сто років тому, лосі не маємо ґрунтовного академічного видання, яке б охоплювало всі основні пам’ятки не тільки з території сучасної України, а й сусідніх держав, де тисячоліття проживає українське населення. Дослідники з України довгі роки чогось обминали у своїх працях ікони зі східної Словаччини. Цей факт та інші обставини немистецького характеру були причиною того, ще деякі польські й словацькі автори почали говорити про „карпатські”, а дещо пізніше вже й про „словацькі” ікони. Самозрозуміло, ні Яніна Клосінська, ні Штефан Ткач у своїх публікаціях лапок не вживали [Докладніше див.: Ґрешлик В. Декілька спостережень до публікацій про пам’ятки іконопису на східній Словаччині XVI-XVIII сторіч // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. – Пряшів, 1988. – Т. 13. – С.363 – 371].

Та ікони самі за себе красномовно свідчать про своє походження, належність до певного пласі у європейської культури, їхніми творцями були майстри зі Львова, Риботич біля Перемишля, Мушини та інших осередків іконопису Галицької України. Протягом століть до них приєдналися, безперечно, і малярі, котрі робили свої образи в Краснобрідському, Снинському монастирях чи, може, й деінде на терені вже східної Словаччини. Найліпшим доказом походження автора є його підпис. Для наочності наведемо кілька прикладів. Ікона „Христа-вчителя” з Шариського Щавника біля Свидника, яка нині зберігається в бардіївському Шариському музеї, має, крім іншого, такий текст: „Сії ікони робил Іоан Чернецький, зо Львова родом”. Велику композицію „Страшного суду” з Кожуховець, також на Свидниччині (тепер в експозиції Кошицького музею) „робил раб Божий Павел Мушинський”. У тому самому музеї є ікона „Святий Миколай” з Нижньої Писаної з виразним написом: “…сію роботу виставил раб Божий Іаков міщанин риботицький”. Усі згадані твори до того ще й датовані: перший походить з 1608, „Страшний суд” – з 1656, „Св. Миколай” – з 1703 року. І це свідчить про регулярні й довготривалі зв’язки та прямі контакти між руським населенням східної Словаччини й Галицькою Україною. До і після прийняття Ужгородської унії.

Якось так уже в історії нерідко виходить, що, як то в народі кажуть, „вища карта б’є”. І в Будапешті Мадярська національна галерея експонує словацьку готику як мадярську, братиславська Словацька національна галерея показує ікони з українських сіл Словаччини як твори „східнословацьких іконописних майстрів”. Якщо б це мала бути правда, то східна Словаччина мусила б сягати по Львів, або ще й далі. Адже більшість ікон із цієї території має аналої її з протилежного схилу Карпат, нони є авторськими чи якимись іншими, ясна річ, не буквальними повюрами. Так, „Страшний суд” XVI століття з Лукова-Венеції на Бардіївщині має за основу ікону на ту саму тему з Ванівки, датовану XV століттям. „Розп’яття” із Збоя, недалеко словацько-українського державного кордону, є спрощеним варіантом „Розп’яття” XVI століття з Вовчого. Якраз ці та інші подібні факти не дуже пасують до концепції декотрих словацьких фахівців і журналістів, які б воліли радше мати національне „чисту” територію. Хоч як це гірко, але словацька преса звертається до українських ікон (крім виставок, що бувають раз на 15-20 років) тільки тоді, коли трапиться якась біда. Так було в 1966 році, коли вкрадено ікони з сербської церкви в місті Комарні на заході Словаччини, і читачі питалися в редакціях часописів, що це таке ікона. Така сама ситуація склалася в кінці 1989 – на початку 1990 років, як обікрали руські храми в селах Шеметківцях та Ялинках на Пряшівщині. Виходить, що інтерес виникає лише тоді, коли відчувається сенсація чи щось подібне до неї.

Багато образів із православних і греко-католицьких храмів східної Словаччини є в музеях та галереях Бардієва, Свидника, Кошиць, Михайловець, Гуменного, Братислави та інших міст. Чимало їх лишилося і по сільських церквах (із них двадцять шість найцінніших дерев’яних оголошено державою національною культурною пам’яткою). В скупо освітлених, часто майже мініатюрних інтер’єрах храмів і в наші дні можна побачити справді непересічні твори українського іконопису. Найбільше таких дерев’яних церков збереглося в районі Свидника. Із згадуваного загального числа на долину річки Ладомирки та її приток припадає одинадцять. Тому якраз тут ми зупинимось у нашій подорожі й заглянемо до декотрих з них.

[… тут фрагменти подано по кремих пам’ятках…]

У цій подорожі ми побували тільки в невеликій частині церков Східної Словаччини, але й побачене дає змогу простежити певні спільні риси в розвитку західноукраїнського іконопису XVI-XVIII століть: від давньорусько-візантійських традицій, через народну течію, де домінували риботицькі майстри, до щоразу більшого проникнення західного впливу. Виходить, згадувані ікони – це невід’ємний складник того нерозривного кола, яке називається українським мистецтвом. Попри чиїсь корисливі суб’єктивні бажання. Щоб у цьому наочно переконатися, треба не так багато – лишень зробити, нарешті, першу репрезентативну виставку українських ікон усіх регіонів. І тоді, як кажуть, і невидющий прозріє.

Джерело: Пам’ятки України, 1992 р., № 1, с. 34 – 42.

Вкладені елементи

Св.Микола з житієм
Св.Микола з житієм (+)

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1975 – 2017 М.Жарких (ідея, технічна підтримка, частина наповнення)

Передрук статей із сайту заохочується за дотримання
умов використання

Сайт живе на

Число завантажень : 646

Модифіковано : 17.02.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.