1999 р. Звід пам’яток Києва
Лариса Толочко
Розмір зображення: 2081:723 піксел
Верхній Вал та Нижній Вал вулиці, 19 – 20 ст.
(архіт., іст., містобуд.).
Одна з основних меридіональних планувальних осей Подолу. Складають єдину магістраль, розділену по поздовжній осі бульваром. Починаються від вулиць Глибочицької і Воздвиженської на заході й закінчуються біля вул. Набережно-Хрещатицької. Вулиці перетинають Житньоторзька пл. та Костянтинівська, Межигірська, Волоська і Почайнинська вулиці. Вулиці Хорива і Ярославська, які є паралельними Верхньому та Нижньому Валу, утворюють тильні кордони кварталів. Під час археологічних досліджень на Житньоторзькій пл. виявлено залишки давньоруських споруд – понад 20 дерев’яних будівель, огорожі та вистелені дошками подвір’я. На думку дослідників, стабільна забудова Подолу склалася до 1240 р. Його основна планувальна схема, зображена на плані міста 1695 р., збереглася і в наступні часи (плани Києва 1745, 1750 – 52, 1803 рр.). На плані 1745 р. зображено два оборонні вали. Перший – на правому березі р. Глибочиця, від гори Киселівки до Дніпра; другий – ліворуч від р. Глибочиця. Нижній Вал (названий ретраншементом) накреслено детально, траса Верхнього Валу («земляний валик, на якому відруб дерев’яний») нанесена контуром. Востаннє роботи з укріплення валів проводилися в 1732 – 37 рр. під керівництвом фельдмаршала Б.-К. Мініха. Будівництво оборонних споруд на Печорську звело нанівець значення подільських укріплень, які збереглися тільки у назві вулиць Верхній та Нижній Вал. Межею між Верхнім та Нижнім Валом був водний кордон – р. Глибочиця і струмок Киянка, що з’єднувалися у районі Житньоторзької пл. й текли по т. зв. канаві до Дніпра. Вірогідно, ця канава використовувалася як стічна (до поч. 19 ст. іменувалася «помийницею»). Вона була також кордоном між Подільською (за Верхнім Валом) та Плоською (за Нижнім Валом) частинами Подолу.
До поч. 19 ст. Поділ забудовувався нерегулярно, переважно мазанками. Влітку 1811 р. тут сталася пожежа, внаслідок якої згоріло 1176 дворів (за іншими даними – 1240), постраждали деякі монастирські та церковні будівлі. Проект реконструкції Подолу міського арх. А. Меленського наслідував особливості планування, що склалися історично. Зокрема, не змінювалася траса канави, що мала злам, зберігався радіальний характер вуличної мережі у Плоській частині за Нижнім Валом. Інший проект був складений петербурзьким арх. В. Гесте. Його регулярне планування сподобалося царю, проект було затверджено у березні 1812 р. і направлено до Києва для виконання. За цим проектом подільська канава випрямлялася, обабіч неї симетрично містилися прямокутні квартали. Влітку 1812 р. А. Меленський провів розбивку вуличної мережі згідно з проектом В. Гесте. Для забудови використовувалися типові фасади будинків, огорож та брам (розроблені й затверджені у Петербурзі), альбоми яких було доставлено до Києва. Новий прямий канал для відведення до Дніпра вод Глибочиці та Киянки прорито й впорядковано 1840 р.; у місцях перетину з поперечними вулицями через канаву укладено дерев’яні містки. Обабіч неї розбито бульвар і висаджено тополі, сама канава була огороджена дерев’яним бар’єром.
До серед. 19 ст. нове планування довкілля вулиці майже завершилося, хоча старі вулиці та провулки усередині нових кварталів продовжували фіксуватися на планах 1870-х pp. як «намічені до закриття» (провулки Запланний, Введенський, Різницький). З боку вулиць Верхній та Нижній Вал квартали було поділено на п’ять – сім ділянок, нумерація яких визначилася не одразу. Вірогідно, спочатку існувала складна нумерація ділянок для всього району, що підпав під перепланування. Потім було встановлено послідовну нумерацію садиб окремо по Верхньому Валу. В 1899 р. її було остаточно упорядковано: садиби по Верхньому Валу нумерувалися парними, по Нижньому Валу – непарними числами (як два боки однієї вулиці). Ця нумерація в основному збереглася й дотепер. За правилами, затвердженими Київською думою 1861 р., всі вулиці та площі міста поділялися на чотири розряди. Вулиці Верхній та Нижній Вал від Житньоторзької пл. до вул. Волоської належали до першого розряду. Тут на червоних лініях забудови й усередині кварталів дозволялося споруджувати тільки цегляні під бляхою будівлі зі сходами з вогнетривких матеріалів. Окремо обумовлювалося, що Верхній Вал по лінії вулиці може бути забудований спорудами не нижче двох поверхів. Для зведення дерев’яних служб (через умови ґрунту) вимагався спеціальний дозвіл Думи. Далі, від вул. Волоської до вул. Набережно-Хрещатицької, Верхній та Нижній Вал належали до вулиць четвертого розряду. Тут на лініях забудови дозволялося будівництво цегляних будинків, у т. ч. одноповерхових, а також змішаних (цегляний низ, дерев’яний верх), під бляхою, зі сходами з вогнетривких матеріалів.
В 1913 р. Дума ухвалила нову постанову, за якою Верхній та Нижній Вал повністю належали до вулиць першого розряду, у зв’язку з чим дозволялося зводити тільки цегляні будинки під бляхою, міддю, зі сходами з вогнетривких матеріалів. Заборонялися ремонт і перебудова наявних дерев’яних споруд. В 1872 – 73 рр. на Житньоторзькій пл. подільську канаву замкнено у цегляну водостічну трубу (під наглядом арх. В. Ніколаєва). В 1884 р. за бажанням домовласників Верхнього Валу Київське товариство водопостачання проклало другу магістральну водостічну трубу в напрямку від вул. Межигірської до вул. Почайнинської. В 1907 р. дно канави відремонтовано, в 1909 р. влаштовано водоприймач на розі вулиць Олегівської та Нижнього Валу. У 1930-х pp. подільську канаву було переведено у закритий колектор. Квартали по Верхньому та Нижньому Валу були забудовані переважно житловими садибами, в яких містилися й різноманітні торговельні заклади. Серед громадських споруд – комплекс благодійних установ Ф. і Н. Терещенків (вул. Нижній Вал, 49) і єврейський молитовний будинок (вул. Нижній Вал, 37). В 1887 р. на подільській канаві передбачалося збудувати тимчасовий будинок для театру, але цей проект не був здійснений.
У 1930-і pp. частина вулиці (від початку до вул. Костянтинівської) мала назву вул. Кімівської (від Комуністичного Інтернаціоналу Молоді). Містобудівну цінність має відрізок вулиці від Житньоторзької пл. до вул. Межигірської. Але внаслідок прокладання лінії метрополітену, а також ветхості багатьох споруд у деяких місцях порушено фронти щільної периметральної забудови. Тепер у забудові вулиць Верхній Вал та Нижній Вал проглядається тенденція збереження старих споруд. На Нижньому Валу між вулицями Межигірською та Почайнинською зведено нові житлові будинки, що досить вдало вписуються у ритмічний ряд вулиці. Найцінніші будинки вулиці, пам’ятки архітектури: Верхній Вал, 4, 16а, 16/4, 18, 24, 28/12, 32, 40, 48/28, 68; Нижній Вал, 7, 17, 17/6, 19 – 21, 23, 33, 35, 37, 39, 49, 61.
Архів Інституту «Укрпроектреставрація». Перунова Н. Инвентаризация улиц Верхний и Нижний Вал: Ист. записка;
Там само. Толочко Л. И. История Подола. Регенерация Подола: Ист. записка;
ДАК, ф. 163, оп. 41 (Історія забудови вулиць Верхній і Нижній Вал);
Алферова Г. В., Харламов В. А. Киев во второй половине XVII века. – К., 1982;
Київ: Історичний огляд. – К., 1982;
Київ: Провідник. – К., 1930.
Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 1999 р., т. 1 (Київ), с. 231 – 232.