Познань та Великопольща для українця. Частина 2. Боротьба за волю

Українським воякам полеглим під Іловайськом присвячується…

Готель «Базар»

І знову ми на затишних вулицях компактного познанського старого міста. А ось перед нами і славнозвісний готель «Базар». Чим він прославився? Меморіальна дошка розповідає, що саме тут 27 грудня 1918 р. розпочалося Великопольське повстання . В той день біля «Базару» щоб привітати Ігнація Падеревського зібралися поляки. Неподалік від готелю німці відкрили вогонь по натовпу. Як виявилося собі на погибель. Поляки тільки чекали на привід для добре приготованого повстання.

На історії цієї події, яка має символічне значення для всього міста над Вартою і Великопольщі не можна не зупинитися. При тому що в ньому, як і в історії Сілезьких повстань, ми побачимо пряму аналогію з Листопадовим чином проти самих поляків у Львові та спробами Центральної Ради перебрати владу з російських рук в Києві і Наддніпрянській Україні. Проте поляки по праву пишаючись героями цих повстань, аж ніяк не помічають паралелі з подібною боротьбою українців. Як свідчать останні політичні події, витягати з цього висновки ніхто не поспішає.

Войцех Корфанти – борець проти німецької окупації польських земель

Однією з ключових постатей руху проти прусського панування на Великопольських та Сілезьких землях був уродженець околиць Катовиць Войцех Корфанти. Цей активний польський політик, діяльність якого призвела до входження до Польщі Великопольщі та Сілезії, зовсім не відомий в Україні. Хоча його рішучість радикалізм і детермінація аналогічні подібним починанням галицьких українців.

Сумнозвісна в’язниця Вронкі неподалік Познані

У зв’язку з його постаттю відвідаємо містечко Вронки біля Познані, щоб оглянути розташовану тут в’язницю. Ця похмура прусська в’язниця є свідком політичних репресій багатьох часів. Зокрема тут під час німецької окупації Західної Польщі в 1901 р. за патріотичні публікації було ув’язнено Войцеха Корфанти. Суд над ним відбувся в Познані. Долі судилося також щоб в тій же самій в’язниці, але вже за польської окупації Галичини опинився в 1936 р. після Варшавського процесу та відсидки в Святому Хресті провідник ОУН Степан Бандера. Як встановив Микола Посівнич, С. Бандера утримувався у східній твердині в'язниці.

С. Бандера – борець проти польської, німецької та радянської окупації українських земель – «проклята особа» в Польщі і Росії

Між обома політиками існує, звичайно, велика різниця. Корфанти – вихованець прусської парламентарної школи, головний натиск клав на допомогу іноземних держав в розв’язанні питань незалежності польських земель від Німеччини. С. Бандера натомість був діячем революційної організації – ОУН, що було не дивно в умовах повного ігнорування західними союзниками питання незалежності України. Проте в найбільш рішучий момент обидва політики покладалися на зброю повстанців та метод доконаних фактів.

В самій Познані оглянемо будинок по вул. Фредри, 8-а, де оселилася родина В. Корфанти.

Будинок, в якому мешкав В. Корфанти в Познані по вул. Фредри, 8-а

Великопольське повстання є предметом справедливої гордості поляків. Воно відбулося в ідеальний момент, коли Німеччину почала розкладати революційна зараза. Дії поляків були рішучими та призвели до повної перемоги. Однак українцеві протистояння в Познані та Великопольщі до болі нагадують події у Львові 1918 р. Втім, тут українці вибороти волю не змогли. Символічно, що проти українців в Галичині воювали і військові формування з Великопольщі.

Меморіальна дошка В. Корафанти на будинку по вул. Фредри 8-а де він мешкав в Познані

Цікаво також відзначити, що сам В. Корфанти, спочатку не розумів претензій русинів на якусь самостійність, активно підтримуючи боротьбу на східному фронті проти українців. Проте долі судилося щоб Польща, за яку він боровся і яку тоді очолював Ю. Пілсудський, не оцінила його зусиль, а навіть розпочала його травлю. В 1930 р. по сфабрикованому звинуваченню В. Корфанти ув’язнили у польській політичній в’язниці в Бересті.

В. Корфанти приймає парад повстанських відділів, Познань, суч. Плаці Вольносці, 1919 р.

Лише тут, розділивши з українськими співв’язнями усі жахи табору, він зрозумів за що борються українці і почав їм співчувати. В. Корфанти закінчив своє життя кинутий польським санаційним режимом т.зв. пілсудичків до в’язниці в Варшаві в 1939 р. Смертельно хворого політика випустили з в`язниці лише для того щоб він в ній не помер.

Але повернемося до С. Бандери. Довідавшись, що його перевезли з Святого Хреста до Вронок, група членів організації на чолі з Р. Шухевичем запланувала приватну операцію з його звільнення. Гроші для підкупу охоронця мали привезти за Америки до Гданська. Нещодавно перед цим з Вронок вийшов інший ОУН-івець Зиновій Книш, де відсидів 5 років. Втечу вдалося підготувати. Охоронець отримав завдаток і обіцяв вивести Бандеру з камери. Проте гроші з Америки не надійшли. Тоді Р. Шухевич звернувся до Л. Ребета з проханням профінансувати втечу С. Бандери. Проте Ребет та керівництво ОУН з Берліну не дали дозволу на акцію. Про її планування довідалася поліція та арештувала охоронця, його дружину, яка вже встигла розтратити завдаток та З. Книша. Бандеру після цього перевезли до в’язниці в Бересті, тої самої де сидів В. Корфанти. Він і інші ОУН-івці мали закінчити тут своє життя. Проте втрутилася війна… 13 вересня 1939 р. ОУН-іці опинилися на волі.

Історії судилося щоб 29.01.1956 р. в тій самій в’язниці, але вже за комуністичної Польщі опинився подвижник греко-католицької церкви о. митрат Василь Гриник (Гданськ для українця. Частина 2. Хмари над Балтикою).

Так часто буває, що в історії не буває абсолютно білих чи абсолютно чорних постатей. Той самий Ю. Пілсудський, який ненавидів В. Корфанти, підписав військовий договір з УНР С. Петлюри, що зокрема втілилося в участі великополян (59 та 60 полки великопольської піхоти) в поході на Київ, а потім обороні Польщі (з окупованою Західною Україною включно) перед більшовиками. Епізодом битви за Варшаву в 1920 р. є також героїчна оборона Замостя польсько-українськими військами на чолі з генералом Марком Безручком (Див. Замойські прикордонні зустрічі).

Можливо, серед прізвищ похованих в Києві на Байковому цвинтарі знайдуться і великополяки. Це запитання до польських істориків. Інформацію про це поховання та список полеглих можна знайти в матеріалі: В часи військових потрясінь.

Група інвалідів-вояків УНР в таборі в Щипйорно, 1921 р.

З Великопольщею пов’язана також сумна історія українських таборів інтернованих вояків УНР. Не бажаючи продовжувати війну з Совітами, польська влада за спиною своїх союзників підписала ганебний мир. Усі українські військові за умовами цього миру були роззброєні і вміщені в табори інтернування. Один з таких таборів розташовувався на околиці старовинного (відомого ще з римських часів) міста Каліша – у Щипйорно (вул. Українська). Цвинтар був започаткований німцями 1914 р. 1922 р. під час заселення табору для інтернованих воїнами УНР на цвинтарі в с. Щипйорно було поховано 197 воїнів армії Української Народної Республіки. У 1922–1923 рр. було здійснено захоронення ще близько 500 воїнів Армії УНР.

Українські вояки ховають побратима на цвинтарі в Щипойорно

Саме остання масове поховання українських вояків стало відправною точкою у справі заснування Українського Військового Цвинтаря. Так у 1923 р. інтерновані вояки, не маючи жодних субсидій, зайнялися цвинтарем та могилами своїх товаришів по боротьбі. У 1923 р. на цвинтарі було встановлено Меморіал «Полеглим За Україну». Влада ПНР знищувала цілі кладовища чи окремі могили, особливо ті, на яких була національна символіка. Відбудова цвинтаря розпочалась лише 1992 р. зусиллями українців Польщі.

Початковий вигляд цвинтаря в Щипйорно, 1923 р.

Монумент на українському цвинтарі в Щипйорно

Сотник УНР Іван Карбовський (помер в Познані в 1929 р.)

Цікаво також, що в виданні музею Совєтської окупації в Києві наявне фото, яке зображає Н. Махна та його вояків в таборі для інтернованих українців в Познані. Цей познанський слід ще вимагає пошукової роботи.

На схилі Познанської цитаделі на так званому Старому гранізонному цвинтарі (закладеному ще при прусаках) в міжвоєнні роки винила ділянка – православний цвинтар для емігрантів, що проживали в місті. У 1924 р. в Познані було створено православну парафію св. Миколая (яка і досі існує у оригнальній церкві по вул. Марселінська (Marcelinska) 20). В цей же час при ній було офіційно оформлено православне кладовище. На цьому цвинтарі за даними БФ «Героїка» поховані наступні військовики: Білошицький Порфирій (1884 – 1926) – сотник 5-ї Херсонської дивізії Армії УНР; Кульжинський Сергій (1869 – 1936) – генерал-хорунжий Армії УНР; Ольшевський Володимир (1873 – 1933) – генерал-хорунжий Армії УНР; Якубовський Єремія (1863 – 1925) – полковник Армії УНР. Розшукуються старі фото цієї могили. Натомість похований сотник УНР Никифор Авраменко. Могила збереглася.

А от Чайковський Володимир (1895 – 1966) – сотник 6-ї Січової дивізії Армії УНРпохований у м. Ґнєзно (Де і на якому цвинтарі, чи збереглася могила?).

***

Познань – метрополія Пястів повернулася до складу відновленої польської держави, яка розляглася від Варти до Збруча. В той час відроджена Польща активно збирала своїх синів, в тому числі з території окупованої більшовиками України. Зокрема, в Познані після 1925 р. опинився відомий українсько-польський ботанік Ю. Пачоський. Щоб познайомитися з цією особистістю ми відвідаємо біологічний факультет Познанського університету (Ul. Umultowska 89) та Цвинтар заслужених великополян (sw. Wojciech, ul. Ks. Jozefa).

Ю. Пачоський – польський та український вчений-ботанік зі світовим ім’ям

Вчений народився 8 грудня 1864 р. в Білогородці на Волині. Він працював довгий час в Херсоні, вивчаючи степи, зокрема славнозвісну «Асканію-Нова». Ю. Пчаоський також заснував херсонський краєзнавчий музей.Після приходу до влади більшовиків вчений більше не зміг залишатися в «Асканії-Нова». В листопаді 1923 р. Пачоський переїхав до відродженої Польщі де став науковим керівником резервату в Біловезькій пущі (з 1932 р. другий в Польщі національний парк). Дослідження виклав у книзі «Ліси Біловежжя», опублікованій 1930 р. Є автором першого гербарію судинних рослин і співтворцем біловезького музею. Від 1925 р. Ю. Пачоський став професором систематики і соціології рослин Познанського університету, з 1928 р. завідувачем кафедри. Крім флори Польщі вчений вивчав флору Болгарії і Боснії. З 1931 р. з політичних причин втратив керівництво університетською кафедрою. У 1932 р. його обрано член-кореспондентом Польської академії наук. У 1938 р. обрано почесним професором Познанського університету.

Помер від розриву серця, після отриманої вістки про звіряче побиття онука співробітниками Гестапо. Похований на Цвинтарі заслужених великополян у Познані. Координати могили: N 52.41438, E 016.92910 На могилі зроблено напис: «Творцю фітосоціології доктору honoris causa Познанського університету Йосипу Пачоському, досліднику флори великих польських, руських, балканських територій». Він написав понад 300 наукових праць, описав більше двох десятків нових для науки таксонів рослин.

Могила Й. Пачоського Цвинтар заслужених великополян

В цій статті варто також згадати сумлінного дослідника та популяризатора наукового доробку Й. Пачоського – проф. Познанського університету Кароля Латовського (Karol Latowski 1939-2017). Саме він ввів в переклав на доступну в Україні та інших країнах Східної Європи російську мову деякі фундаментальні флористичні праці Пачоського. Він же добився увічнення пам’яті вченого в назві аудиторії біологічного факультету Познанського університету та розміщеній тут меморіальній дошці. Він також завжди був дружнім і прихильним для перебуваючи в Познані українців.

Популяризатор творчості Й. Пачоського проф. Кароль Латовський

Біологічний факультет Познанського університету ім. Адама Міцкевича

Зала професора Й.Пачоського та меморіальна дошка на біологічному факультеті Познанського університету

Надзвичайно приємно також, що меморіальну кімнату Й. Пачоського відкрито і у рідному йому Херсоні.

Наступне місце, яке ми відвідаємо в Познані пов’язане з наступною сторінкою важких стосунків українців та поляків на окупованих Польщею західноукраїнських землях. Свідком того часу є комплекс кляштору та шпиталю Спаса сестер милосердя (шариток) на вул. Довгій, 1/2, де зараз знаходиться парафія Спаса.

Шпиталь при костелі Спаса поблизу Бернардинської площі – місце ув’язнення митрополита А. Шептицького

Саме тут 3 місяці впрожовж 1923 р. перебував під арештом голова греко-католицької церкви митрополит Андрій Шептицький. Владика походив з давнього руського, проте сполонізованого роду. Він єдиний з родини повернувся до свого коріння і підтримував українців в справедливих та добрих учинках все своє життя. За це наражався на переслідування усіх окупаційних влад, які посідали Західну Україну в ХХ ст. В листопаді 1918 р. митрополит урочисто привітав українців Галичини з відновленням державності. Після втрати Львова відмовився покинути паству і місто — за це отримав 2 роки домашнього арешту від нової «влади». Після втручання Ватикану наприкінці 1920-го р. А. Шептицький зміг виїхати за межі Галичини, відвідав Рим (де мав перемовини з Бенедиктом XV та урядовцями Італії), Францію (де зустрічався з Олександром Мільєраном, Арістідом Бріаном та Фердинандом Фошем), Бельгію (де розмовляв з кардиналом Мерсьє), Канаду та США (див. Українці в Пенсильванії та Новому Світі), а також Бразилію та Аргентину (див. Прогулянка Буенос Айресом для українця). На всіх перемовинах наполягав підтримати українців та протестував проти польскої окупації Галичини. Зокрема, на прийомі у Вашингтоні він заявив: “Як довго служать мені сили, я уважаю своїм обов’язком помагати нашому народові і церкві. Коли б сталося таке, що Рада Амбасадорів віддала б Галичину Польщі, я почував би за собою вину, що будучи в європейських столицях і в Вашингтоні, не робив усього можливого, щоб заступитись і оборонити нашу справу”. Активність владики розлютила офіційну Варшаву і владика по поверненню в 1923 р. був на 3 місяці заарештований у Познані. Проте протести українців в краю та на еміграції, а також вручання міжнародної впливової громадськості змусили поляків випустити А. Шептицького.

Митрополит А. Шептицький на прийомі в Чикаго, 1922 р.

***

Польське національне відродження в Великопольщі брутально перервала друга світова війна та німецька окупація. Для заповнення проміжку між арміями «Лодзь» (на півдні) та «Помор’я» (на півночі), і прикриття Великопольщі було сформовано спеціальну армію «Познань». В її складі було багато українців мобілізованих на Західній Україні. Маючи сумніви в їх лояльності, польське командування направляло їх головним чином на захід чи північ. Зокрема в склад армії «Познань» входила Подільська бригада кавалерії, передвоєнним центром штабу якої був Станіславів (суч. Івано-Франківськ). Проте українці воювали геройські пліч-о-пліч з поляками.

Пам’ятник армії «Познань» неподалік Познанської цитаделі

Безпосередньо 1 вересня 1939 р. Познань атакована не була. Впродовж першого тижня вересневої компанії армія «Познань» під командуванням генерала Тадеуша Кутшеби відступала з міста на схід, щоб 9 вересня нанести удар в фланг німецькому угрупованню, яке з півдня наступало на Варшаву. Так розпочалася найбільша у Вересневій компанії битва на Бзурі.

В боях, що тривали до 20-х чисел вересня армія «Познань» завдала відчутних втрат німецькій групі армії «Південь» проте і сама була розбита. Рештки армій «Познань» та «Помор’я», яка теж приймала участь в битві на Бузрі (також мала великий відсоток українців в своєму складі) пробивалися до вже обложеної німцями Варшави.

76,2-мм полкова гармата зразка 1927 р. на вході до музею армії «Познань», познанський форт Виняри

Окупована Познань і Великопольща, яку німці вважали німецьким містом, увійшла до Третього Рейху як Край Варти. При цьому німці вважали що це німецька земля, не рахуючись з її історією. Це нас звичайно обурює. Проте такий самий підхід сповідували самі поляки, окупувавши Західну Україну та проголосивши Галичину Малопольщею Східною. Обурює те, що даний окупаційний термін «Малопольща Східна» польські «патріоти» використовують на телебаченні і в пресі і в наш час, не відчуваючи жодної проблеми.

З часами німецької окупації Познані пов’язано ще одну цікаву історію, зокрема появу на вулицях цього міста київських тролейбусів. Як вони тут опинилися? Як пише О. Анісімов, на момент окупації Києва тролейбусний парк налічував 47 машин. При цьому більша їх частина була у відмінному технічному стані, адже з 1936 по 1940 рр. кияни получили 42 машини марки ЯТБ. 18 з них повністю скомплектованих тролейбуси німці відправили до Кенігсберга, Гдині та Познані. Туди ж відправили і весь мідний контактний дріт. Інші машини розібрали на запчастини. В Познані знайомі машини вперше побачив Сергій Ребров, впізнавши їх за бортовими номерами та написами. Він визнав, що плакав тоді як дитина. Цікаво, що в сучасній Познані немає тролейбусних ліній, а в прибалтійському троймісті досі існують вони лише в Гдині.

Київський тролейбус на вулиці Познані

Дані Люблінського відділу Управління Безпеки від 30.07.1953 р. (люб’язно надані П. Подобєдом, БФ «Героїка») дозволяють ствердити проживання в Познані під час німецької окупації офіцера УНР – полковника Якова Бальмо (народ. 22.03.1873 р. в Ромнах), вул. Nollendorf (Jackowskiego), 31/2. Будинок зберігся.

З Познанню періоду кінця окупації пов’язана доля ще одного відомого вченого –українського зоолога з Києва М. В. Шарлеманя. Під час окупації Києва у роки ІІ Світової війни М. В. Шарлемань залишився працювати в Інституті захисту рослин (нині — Національний науково-природничий музей), в якому знаходився і зоологічний музей, та разом з іншими колегами (Сергій Парамонов, Євдокія Решетник та ін.) опікувався збереженням колекцій, а при їх вивозі до Німеччини у вересні 1943 р. (через Познань) супроводжував вантаж до весни 1945 р., поки його не перехопили радянські війська. Таку «зраду Батьківщини» М. Шарлеманю не пробачили до кінця життя…

М. В. Шарлемань – виданий український натураліст, який в 1945 р. опинився з загарбаними німцями колекціями в Познані

В січні 1945 р. радянські війська розпочали нову Вісло-Одерську наступальну операцію. Спільним діями війська 4-х фронтів мали вийти в райони Лодзі та Познані. Познань опинилася на одній з німецьких оборонних ліній, в якості фортеці – т.з. Festung Posen. Втім радянські війська з’явилися тут набагато раніше ніж того вимагали оборонні приготування. Основою оборони Познані були старі прусські форти з центральним фортом Виняри, званим також цитаделлю. Ці старі укріплення посилили ДОТ-ами та ДЗО-тами, а також лініями колючого дроту. Важливі пункти оборони становили форти Rauch, Radziwi та Prittwitz. Стратегічне значення Познані полягало в тому що це був вузол комунікацій, необхідний для постачання радянського угруповання, яке наступало на Берлін. Тривогу для фортеці Познань оголошено 20 січня. В цей час розпочалася масова евакуація німців. Організовано евакуювалося гестапо, яке винищило більшість в’язнів в підземеллях своєї садиби по вул. Незломних, (ul. Niezomnych) 1, а також не здатних до маршу в таборі в Жабікові (obozu w Zabikowie). Спроба захопити Познань з ходу радянським військам не вдалася, місто-фортецю було оточено, а фронт посунувся далі на захід.

Міст св. Роха, 1945 р.

Бої за Познань в районі замку Вільгельма, 1945 р.

Бої за Познанські укріплення були кривавими. В цих умовах німці вперше масово застосували фаустпатрони. Бої просувалися від центру міста до форту Виняри. За свідченням німецьких ветеранів оборони, вони з самого початку не вірили в можливість тут утриматися, а організовані і приготовані вузли оборони падали дуже швидко.

Вежа замку Вільгельма втратила верх під час боїв 1945 р. Мешканці Познані її принципово не відбудовували

Радянським солдатам допомагали місцеві поляки, які слугували за провідників. Необхідно зауважити, що ті звірства якими відзначився німецький окупаційний режим, призвели до того, що в Познані бажання вбивати німців буле ніяк не менше, ніж скажімо в Варшаві. Зважаючи на це було сформовано загони так званих цитадельовців, які прийняли активну участь в боях.

В результаті боїв укріплення форту Виняри було зруйновано. В подальшому їх також розбирали на відбудову Варшави та Познані

Серед бійців, які штурмували укріплення Познані в лавах радянської армії, також було чимало українців. Варто згадати командира 1081-го стрілецького полка полковника М. Шевченко, або учасника взяття найбільш важливого форту Раух, який блокував відновлення залізничного мосту на Варті, старшого сержанта Г. Глушка.

23 лютого останній пункт опору – форт Виняри капітулював. Бої за Познань коштували життя 12 тис. солдат з обох сторін та сотням мирних мешканців. Пам’ять загиблих в боях за Познанську цитадель радянських солдат, як і польських добровольців – цитадельовців, увічнено в пам’ятнику на її схилах.

Пам’ятник радянським солдатам, які загинули в боях за звільнення Познані. Скільки серед них синів України?

Як радянські солдати, так і поляки, палали ненавистю навіть до вже поконаного ворога. За розповідями німців після капітуляції з форту Виняри вийшли тільки ті з них, хто міг ходити. Всі ж поранені були або добиті, або кинуті напризволяще. Польські очевидці також згадують спалений німецький шпиталь. Полонених гітлерівців прогнали по вулицям Познані, де місцеві поляки і червоноармійці кидали в них камінням та били. Що ж такі дії не можна виправдовувати, але не можна і не зрозуміти. Чого не можуть зробити деякі наші сучасники, яким спочатку варто краще ознайомитися з тим скільки сіл німці спалили разом з мешканцями хоча б в Північній Україні, або з тим що таке різанина тисяч цивільних поляків на Варшавській Волі. А вже потім ліберальними голосами просити про пам’ятні таблиці для німецьких захисників Познані.

Вціліли лише окремі фрагменти укріплення

Нажаль, визволення від німців не принесло полякам бажаної свободи, а радянський режим утвердив тут своїх ставлеників. В цей час постала Польська народна республіка – сателіт СРСР в майбутньому Варшавському договорі. А вже в червні 1956 р. Т-34 давили на познанських вулицях чергове польське повстання.

Пам’ятник Познанському червню, 1956 р.

Цікаво, що форт Виняри (біля 100 га) єдиний порівнювальний за своєю площею до київського Лисогірського форту (також біля 100 га). Проте якщо представлений майже виключно земляними насипами Лисогірський форт зберігся, то від форту Виняри залишилися лише фрагменти. Подекуди тут можна оглянути непорушені профілі валів та залишки цегляних казематів, пізніше посилені залізобетоном.

Фрагмент експозиції військової техніки у форті Виняри

Якщо Лисогірський форт наразі є цінним природоохоронним об’єктом (див. Лиса гора – урочище в плині часу), то головну цінність форту Виняри наразі становлять популяції рідкісних кажанів. Зважаючи на це його та зовнішні познанські форти оголошено природоохоронною територією системи Природа 2000.

Танк Т-34 -76,

Важкий танк ІС-2, експозиція в форті Виняри

На території форту з 1960-х рр. на базі старого сховища боєприпасів діє також музей військової техніки серед якої колекція радянських танків – Т-34-76 та 85, ІС-2, гармати, тощо. А в центральній частині розбито чудовий розарій.

Роздумами на руїнах драматичного місця познанської історії – форту Виняри, ми закінчуємо цю частину прогулянок по Познані для українця. Лункими вулицями старого міста уносимо з собою думки про таку драматичну історію ХХ ст. До зустрічі в наступній частині познанських прогулянок для українця.

Автор висловлює подяку своєму другу і гіду по Познані др. Збігневу Цельці

Вперше опубліковано:

Використані та рекомендовані джерела:

Круцик Р. Народна війна. Путівник до експозиції (Музею совєтської окупації). – Київ: «Меморіал» ім. В. Стуса, Громадський Інститут історичної пам’яті. – 2011. – С. 248.

Romanowski W. Bandera terrorista z Galicji. Warszawa: Demart. – 2012. – 222 s.

с.н.с. Національного історико-архітектурного музею «Київська фортеця», І. Парнікоза

Київ, 2016