2003 р. Історик мистецтва Єгор Рєдін

Сергій Побожій

Вперше ім’я Єгора Рєдіна я почув від українського мистецтвознавця, професора Київського художнього інституту Платона Білецького ще в студентські роки. Розповідаючи про свого батька, академіка Олександра Білецького, він згадав цікаві сторінки з його життя у Харкові. Ще на студентській лаві молодому тоді філологові пощастило прослухати курс лекцій Є. Рєдіна про візантійське мистецтво. Лекторський талант і захоплення мистецтвом викладача були такими сильними, що О.Білецький мав серйозний намір стати фахівцем у галузі історії мистецтва, хоч зрештою обрав історію літератури. Саме в приватній бібліотеці П.Білецького випало мені вперше побачити й тримати в руках рідкісне видання – XIX том збірника Харківського історико-філологічного товариства, присвячений пам’яті Є. Рєдіна.

Після знайомства з життям і творчістю цієї вельми помітної в мистецькому житті Харкова кінця XIX – початку XX століття особистості в мене виникло почуття глибокої симпатії до Є. Рєдіна і як до вченого зі світовим ім’ям, і як до людини. Це невдовзі вирішальне вплинуло на вибір теми кандидатської дисертації – становлення й розвиток мистецтвознавства в Харківському університеті протягом 1805-1917 років. Чільне місце в цій праці присвячене творчому доробкові Є. Рєдіна. Як нагороду долі сприйняв я знайомство наприкінці 1980-х років з харківським краєзнавцем Оленою Радковою. Були довгі цікаві бесіди з нею, а одного осіннього дня ми разом оглянули будинок, де мешкав професор Микола Сумцов – університетський колега й приятель Є. Рєдіна. На щастя, в Харкові залишилося чимало будівель, з якими пов’язаний харківський період життя і творчості цього видатного історика мистецтва. Наприкінці аспірантської відпустки я знову зустрівся з Оленою Дмитрівною, вона збиралася передати історичному факультетові університету кілька книжок Є. Рєдіна. Одну з них, з історії університетського Музею красних мистецтв, подарувала мені на згадку. Книжка унікальна, адже на ній був інскрипт (дарчий напис) Є. Рєдіна своїй племінниці Н. Гольдінгер: „Дорогой Миле на добрую память от любящего автора”. Виявилося, що ці книжки Н. Гольдінгер залишила О. Радковій перед своїм виїздом назавжди за кордон.

Єгор Кузьмич Рєдін народився 2 листопада (ст. ст.) 1863 року в селі Старшому Дмитріївського повіту Курської губернії в селянській сім’ї. Учень і послідовник відомого вченого-візантиніста Никодима Кондакова, він разом з іншими вченими сприяв становленню й розвитку візантиністики в Росії і Україні. Водночас багато зусиль доклав до вивчення української старовини, збереження рідкісних пам’яток. Брав участь в археологічних з’їздах і створенні етнографічного музею при Харківському університеті. Вчений написав понад сто праць, деякі з них не втратили своєї наукової цінності дотепер. Володіння кількома іноземними мовами, наполегливе поглиблення знань з історії та літератури, Грунтовна обізнаність з історією і теорією мистецтва – усе це допомогло йому опанувати і вміло застосовувати порівняльно-історичний метод дослідження мистецьких пам’яток. Є. Рєдін не був з тих учених, що тяжіють до широких узагальнень. У його працях факт завжди стояв на першому місці.

До нашого часу не збереглися ні власний архів, ані бібліотека вченого. Ось чому неоціненним джерелом для вивчення його життя є передусім праці М. Сумцова. Тільки в невеличкій книжечці М. Сумцова „Людина золотого серця. (Професор Єгор Кузьмич Рєдін)”, виданій 1909 року в Харкові, є відомості про батьків майбутнього вченого:

„Рєдін – син неписьменного селянина з Курської губ[ернії]. Батько його, що пережив сина на півроку, був людиною розумною. Мати Є[гора] К[узьмича] рано померла, вона була жінкою простою, доброю, від природи розумною. Покійний вдячно згадував про неї. У різдвяному номері „Бирж[евых] Вед[омостей]” 1889 [року] він у формі „уривку з щоденника” писав: „Мамо, люба мамо! Я не можу тебе забути. Твій дорогий образ постає переді мною… Ти любила нас більше ніж себе”, – і далі вкладає в материнські вуста таку пораду: „Вчися; ось я не вчена і дуже шкодую; де б могла допомогти, пояснити щось, та не можу, сама не знаю, бачу нещастя, горе інших – рада б допомогти, та безсила… Вчися, знання дасть тобі силу й засоби потрудитися для тих нещасних людей, які живуть у темряві, бруді, убозтві. А таких убогих багато… багато в нас тут у місті, а особливо там, у селі, звідки я прийшла” [Сумцов Н.Ф. Человек золотого сердца: (Профессор Егор Кузьмич Редин). – X., 1909. – С.1, 2].

Така настанова батьків пояснює надзвичайну активність Є. Рєдіна впродовж усього його життя. Ось чому він прагнув стати першорядним фахівцем і допомагати іншим, ось чому викладацьку діяльність в університеті, міській художній школі, жіночих гімназіях поєднував з різнобічною діяльністю в інших інституціях, наукових товариствах, бібліотеці. Виявом його політичної активності стала участь у виборах до Державної думи, куди він пройшов за списками конституційно-демократичної партії. Але на початку були довгі роки навчання й стажування за кордоном.

Студіюючи в Одесі, на історико-філологічному факультеті Новоросійського університету, Є. Рєдін почав спеціалізуватися в історії мистецтва. Цьому великою мірою сприяло те, що курс історії мистецтва викладав видатний учений професор Н. Кондаков. Слухаючи лекції з літератури в професора Олександра Кирпичникова, Є. Рєдін навчився бачити зв’язок не тільки між іконописом і фольклором, а й ширше – нерозривну пов’язаність літератури й мистецтва. У цей час він знайомиться з Дмитром Айналовим, згодом також визначним ученим. Це знайомство переросло в довготривалу дружбу. Разом вони почали працювати над дипломною роботою, узявши за тему дослідження мозаїк і фресок Софійського собору в Києві. Саме тоді Є. Рєдін уперше побував у Києві і його на ціле життя полонила краса київських пам’яток. Щодня, з ранку до вечора, друзі обстежували собор, збираючи матеріал для спільної праці. Невдовзі вона побачила світ [Айналов Д.В., Редин Е.К. Исследование древней мозаической и фресковой живописи. – Санкт-Петербург, 1889] і дістала схвальний відгук Російського археологічного товариства [История Императорского Русского археологического общества за первое пятидесятилетие его существования (1846-1896) / Сост. д. ч. Н. И. Веселовский. – Санкт-Петербург, 1900. – С. 201]. Найбільшу увагу дослідники приділили розглядові іконографічних сюжетів та впорядкуванню їх, що було загалом позитивно оцінено. Проте, як зауважували рецензенти, автори припустилися методологічних помилок: деякі істотні факти вони брали з „других рук”, не перевіряючи їх, що призвело до хибних висновків; часто в праці трапляються недомовки, неточності [Отзыв почетного члена И. В. Помяловского о сочинении членов-сотрудников Е. К. Редина и Д. В. Айналова „Киевский Софийский собор, исследование древней живописи, мозаик и фресок собора” (Зап. Имп. Русск. археол. об-ва, т. 4) // Записки Императорского Русского археологического общества. – 1893. – Т. 6. – Ч. 4. – С. 93]. Пізніше наступник Є. Рєдіна на катедрі історії мистецтв Харківського університету Федір Шміт, вивчаючи Софійський собор у Києві, показав поряд з позитивними і негативні сторони цього раннього дослідження Д. Айналова і Є. Рєдіна. На його думку, щоб уповні розкрити таку тему, треба мати великий досвід і широчінь світогляду; до того ж, підкреслював Ф. Шміт, „займаючись головно питаннями іконографічними, молоді дослідники мало уваги звертали на техніку й стиль” [Шмит Ф. И. Киевский Софийский собор. – Москва, 1914. – С. 23].

З часом було об’єктивно з’ясовано місце праці Д. Айналова і Є. Рєдіна в історії вітчизняного мистецтвознавства. У виданій 1960 року книзі В. Лазарев, відзначаючи заслуги дослідників як першо-прохідців, слушно зауважував, що хиби їхньої праці, як і майже всіх, хто опрацьовував цю тему, зумовлювалися значною мірою тим, що вони вивчали закоптілі мозаїки й фрески, чи не всуціль замальовані в XIX столітті. Разом з тим учений вказав і на деякі наявні в праці неточності у визначенні іконографічних сюжетів [Лазарев В. Мозаики Софии Киевской. – Москва, 1960].

Та найголовніше – у роботі Д. Айналова і Є. Рєдіна, попри всі її вади, простежуються початки застосування порівняльно-історичного методу, що надавало дослідженню серйозного наукового характеру. У Росії зачинателем використання цього методу виступив Федір Буслаев. Наприкінці XIX століття відомими стали його праці з історії літератури, археології та історії мистецтв, які являли собою новий тип досліджень, виконаних на основі великого культурно-історичного матеріалу. У де яких питаннях, наприклад, пов’язаних з вивченням археологічного матеріалу, Ф. Буслаев уважав цей метод єдино науково правильним. На довгі рокв термін „порівняльно-історичний метод” міцно усталився в науці. А проте останнім часом з’явилося нове, глибше, на нашу думку, визначення застосовуваного ним методу:

„Дослідник (Ф. Буслаєв. – С. П.) називав свій метод порівняльно-історичним, Очевидно, що це був своєрідний комплексний метод, який поєднував у собі два великі компоненти: порівняльно-історичні та культурно-історичні принципи вивчення матеріалу” [Кызласова И. Л. История изучения византийского и древнерусского искусства в России: (Ф. И. Буслаев, Н. П. Кондаков: методы, идеи, теории). – Москва, 1985. – С. 45].

І Д. Айналов, і Є. Рєдін високо цінували досягнення вченого в галузі історії мистецтва, присвятивши йому свої розвідки [Айналов Д.В. Значение Ф.И. Буслаева в науке истории искусств. – Казань, 1898; Редин Е. К. Ф. И. Буслаев: обзор трудов его по истории и археологии искусства. – X., 1898. Праця Є. Рєдіна – це промова, яку він зачитав 31 жовтня 1897 року на засіданні Харківського історико-філологічного товариства, присвяченому пам’яті Ф. Буслаєва]. Послідовник і учень Ф. Буслаева – Н. Кондаков, приймаючи в основному положення свого вчителя, пішов, однак, далі. Він розробив іконографічний метод вивчення пам’яток мистецтва й використав його для вивчення візантійської традиції в середньовічному російському мистецтві. Завдяки працям цього вченого російська наука „відкрила” візантійське мистецтво. Поступово сформувалася „школа Кондакова”, У Росії почалося строго наукове вивчення візантійського мистецтва, і незабаром російська візантологія вийшла на передові позиції.

Є. Рєдін продовжував заняття в Н. Кондакова, але вже в Петербурзькому університеті, куди його відряджено 1888 року для підготування до професорського звання. Успішно склавши магістерський іспит, він дістає відрядження за кордон, де переважно студіює давньохристиянське й візантійське мистецтво. Науково-пізнавальний характер мала його подорож по Італії. Не просто побачити, а порівняти, з’ясувати наукову цінність пам’яток -таке завдання він поставив перед собою. Скажімо, перебуваючи у Венеції, в Баптистерії, він намагався виявити аналогії між мозаїками XIII-XIV століть і новгородськими іконами такого самого змісту. Маршрут подорожі Є. Рєдіна пролягав з півночі на південь: Венеція, Падуя, Верона, Феррара, Равенна. Те, що колись існувало тільки в уяві, на лекціях, тепер постало перед його очима: „Як зачаровано й радо закоханий іде на побачення зі своєю милою, так я ішов у церкву С. Мадонна делл’Арена оглядати фрески славетного флорентійського художника XIV ст. Джотто” [Редин Е. К. Италия: Из писем к друзьям. – X., 1903. – С. 45]. А найбільшої цінності для вченого набув матеріал, зібраний у Равенні.

Перше враження від Равенни було не дуже приємним: звичайне провінційне, непривабливе містечко. Проте в ньому прекрасні архітектурні пам’ятки – храми, оздоблені всередині мозаїками. Як політичний центр Равенну розбудовував не один імператор. Саме в Равенні у V-VII століттях сформувався унікальний ансамбль пам’яток мозаїчного мистецтва. Значення цього комплексу підсилюється тим, що майже всі подібні пам’ятки в Царгороді, Палестині та Сирії загинули. Тож виявляється, що тільки в Равенні можна скласти більш-менш повне уявлення про мозаїки ранньохристиянських часів як специфічний вид мистецтва. Якщо від початку Равенна надихалася творчими імпульсами з інших мистецьких осередків, то пізніше виникла місцева школа мозаїстів [Сучасний огляд пам’яток Равенни див.: Степовик Д. Равенна… візантійська // Пам’ятки України. – 2003. – Ч.1-2. – С.3 – 21].

На багатьох, хто мандрував Італією, саме равеннські мистецькі пам’ятки справляли сильне враження. Є. Рєдін намагається провести інтелектуальну реставрацію не так духу Равенни, як її історії [Редин Е.К. Италия: Из писем к друзьям. – С. 73]. А через кілька років з’являється праця вченого „Мозаїки равеннських церков” [Редин Е.К. Мозаики равеннских церквей. – Санкт-Петербург, 1896], яку він з успіхом захистив як магістерську дисертацію [Є. Рєдін захистив дисертацію 19 січня 1897 року в Петербурзькому університеті й здобув звання магістра історії і теорії мистецтв. Докладніше див.: Исторический вестник. – 1897. – Т. 67. – С. 1155 – 1156]. На перших сторінках книги, після бібліографічного огляду, автор зазначає, що походження равеннських мозаїк майже не досліджене. Наявну літературу з цього питання він поділяє на дві групи: публікації представників „римської школи” і праці тих дослідників, які вважали мозаїки творами візантійського мистецтва. Ретельне вивчення мозаїк у православній хрещальні, мавзолеї Гали Плаксидії, церкві Св. Віталія та інших пам’ятках приводять ученого до висновку про зв’язок Равенни зі Сходом, Візантією. Равеннські мозаїки належать до візантійського мистецтва, твореного на грунті Італії, але з певним впливом західних взірців „римської” школи – такий висновок дослідника.

Майже в цей самий час вийшла книжка Д. Айналова „Мозаїки IV й V ст.” [Айналов Д.В. Мозаики IV и V веков: Исследование в области иконографии и стиля древнехристианского искусства. – Санкт-Петербург, 1895]. І хоч об’єктом його студій були мозаїки Рима, Неаполя й Мілана, – головні висновки обох авторів збігаються. Джерела нового декоративного стилю, який поширився в Італії у V столітті, Д. Айналов бачить на Сході [Показова щодо цього і праця Є. Рєдіна „Сирийская рукопись Евангелия с миниатюрами XIII века библиотеки Британского музея” (Одеса, 1898), де автор зазначає: „Зі Сходом і Сирією треба пов’язувати, мабуть, початок і утворення християнського мистецтва […] Тут започатковано розвиток візантійського мистецтва, звідки його форми стали переходити на Захід. Найбільше значення Сходу, зокрема Сирії, для початкової історії візантійського мистецтва особливо виявляється в рукописах, оздоблених мініатюрами” (С. 1)].

Високо оцінив працю Є. Рєдіна про равеннські мозаїки історик мистецтва, професор Віденського університету Йозеф Стржиговський. Він назвав її „чудовою” [Strzygowski J. Равенна как отрасль арамейского искусства // София. – 1914. – № 6. – С. 6].

Доповідь на аналогічну тему („Мозаїки равеннських церков”) учений виголосив на одному із засідань X археологічного з’їзду в Ризі у серпні 1896 року. На тому з’їзді Є. Рєдін зробив огляд результатів наукової екскурсії по території північної Болгарії і визначив доцільність дослідження пам’яток болгарського мистецтва. Адже в майбутньому, вважав він, ці пам’ятки можна буде порівняти з російськими пам’ятками і таким чином виявити їхній „національний характер” і „встановити також генетичні зв’язки між болгарськими й російськими пам’ятками”. Як бачимо, не бувши культурологом у сучасному, широкому значенні цього слова, Є. Рєдін належав до таких дослідників, які вбачали в кожній культурі саме її діалогічність, те, що пізніше англійський історик А. Тойнбі називатиме „радіацією культур”.

Після Італії Є. Рєдін працює в бібліотеках і музеях Парижа, Лондона, Берліна, а потім повертається на батьківщину, переїздить до Харкова, де 1893 року починає роботу в місцевому університеті. Тут ще 1863 року в складі історико-філологічного факультету створено катедру історії і теорії мистецтва, але тридцять років вона не була заміщена через брак кандидатів. Окремі лекції з історії мистецтва читав дехто з професорів університету, проте систематичних занять не було. Є. Рєдін став на цій катедрі першим викладачем-спеціалістом. Свої глибокі змістом лекції про візантійські мозаїки й мініатюри, давньоєгипетське й грецьке мистецтво він читав захоплено, з великою любов’ю до предмету. Більшість занять зі студентами проводив в університетському Музеї красних мистецтв та старожитностей. Інколи сюди заходили учні харківських гімназій. М. Сумцов згадував:

„Нагодиться, бувало, юрба молоденьких гімназисток, і Є[гор] К[узьмич] тлумачить їм про кам’яний, і про бронзовий вік, і про церковні старожитності, і про пам’ятки мистецтва, а насамкінець у його руках несподівано з’являлися коробки цукерок, які він, веселий і втішений, зазвичай дарував найменшим своїм гостям” [Сумцов Н.Ф. Человек золотого сердца. – С.15]

Одночасно з викладанням Є. Рєдін веде наукову роботу, готує докторську дисертацію. Тему, як і магістерської, йому запропонував Н. Кондаков -„«Християнська топографія» Козьми Індикоплова”.

Займаючись замолоду торгівлею, Козьма побував у багатьох країнах Аравії, Східної Африки. „Християнська топографія” цього візантійського автора VI століття містила як реальні, вірогідні географічні й етнографічні описи, так і тогочасні космогонічні й філософські уявлення. Дана в ній картина всесвіту та його насельників лягла в основу космографії середньовічної доби. Цікаві авторові розповіді про різні країни були дуже популярні. Успіх книги багато в чому залежав і від художньо довершених ілюстрацій – мініатюр та малюнків. Це була улюблена книга наших співвітчизників.

Є. Рєдін виконав величезну роботу: розшукав у громадських і приватних збірках малюнки іконописних композицій, сфотографував їх, виявив інші редакції тексту, а також установив їхню тотожність і стосунок до грецьких протооригіналів. А відхилення руських списків від грецьких були досить значними. Один з таких списків мала бібліотека графині П. Уварової (вона була головою Московського археологічного товариства). До неї – в село Поріччя Можайського повіту взимку 1898 року і їде працювати Є. Рєдін. У листі до М. Сумцова від 25 грудня того ж року він так описує свої заняття:

„І дні йдуть за днями – з ранку до вечора сиджу над рукописами, розбираю ретельне писання благочестивого книгописця, мудре живописання давньоруського артиста; переді мною проходить уся «історія» в образах” [Лист Є. Рєдіна М. Сумцову від 25 грудня 1898 року // Сборник Харьковского историко-филологического общества. – X., 1913. – Т. 19. – С. 45].

Водночас учений цікавиться й іншими питаннями. Так, перебуваючи в травні 1899 року в Рум’янцевському музеї у Москві, він побачив малюнки А. Пушкіна й захопився ними. Є. Рєдін один з перших обгрунтовував потребу вивчення художньої спадщини поета поряд з його літературними творами. За дорученням ради Харківського університету й історико-філологічного товариства професор Є. Рєдін поклав срібний вінок на могилу поета в Святогорському монастирі, а також виголосив промову з нагоди святкування 100-річного ювілею А. Пушкіна.

Багато зусиль довелося докласти йому до підготовки й проведення 1902 року в Харкові XII археологічного з’їзду. Він був обраний секретарем підготовчого комітету й провадив численні засідання. Крім того, учений поставив перед собою нелегке завдання: оглянути всі церкви Харкова й описати їхні старожитності (ця праця побачила світ 1905 року) [Редин Е.К. Материалы к изучению церковных древностей Украины: Церкви города Харькова // Сборник Харьковского историко-филологического общества. – 1905. -Т.16: Труды Харьковской комиссии по устройству XIII археологического съезда в Екатерино-славе. – С. 673 – 736]. Щоб зібрати експонати на виставку, яку передбачалося відкрити до з’їзду, цілий місяць мандрував селами Харківської губернії – під палючим сонцем, на возі, із села в село. Знегоди важкої подорожі одразу ж забувалися, коли вченому вдавалося натрапити на рідкісний рукопис або давній іконостас. Зібрані матеріали він ретельно опрацьовував. Про надзвичайну зайнятість Є. Рєдіна в той час свідчить не тільки суха статистика кількості засідань підготовчого комітету, а й лист до М. Сумцова від 24 січня 1902 року:

„Своєю подорожжю в Путивль я дуже задоволений і з великою радістю поділився б з Вами, але набралася така сила-силенна справ, що немає змоги присвятити на це хоч трохи часу” [Лист Є. Рєдіна М. Сумцову від 24 січня 1902 року // Центральний державний історичний архів України, м.Київ. – Ф. 2052. – Оп. 1. – Спр. 986. – Арк. 1].

Успіх XII археологічного з’їзду цілком завдячує сумлінній праці вченого. Ще за рік до відкриття його він писав, що з’їзд буде першим у краї і стане справжнім науковим святом, наголошував при цьому значення історії:

„Історія народу є одним із джерел самосвідомості. Чи знаємо ми історію свого народу, культурне минуле своєї батьківщини? Дуже і дуже мало… А ця історія, це минуле – вельми важливі: вони відкривають перед нами широкі обрії, вводять у таємниці народного життя” [Редин Е. К. Значение деятельности археологических съездов для науки русской археологии: К XII археологическому сьезду в Харькове. – X., 1901. – С. 3].

На з’їзді Є. Рєдін виголосив доповідь „Релігійні пам’ятки мистецтв Харківської губернії”, у якій розповів про свої наукові екскурсії 1900 – 1901 років і докладно схарактеризував архітектуру дерев’яних церков XVII – XVIII століть. Порівнюючи деякі зразки сакрального будівництва різних повітів Лівобережної України, доповідач підкреслив, що між ними існує чималий зв’язок „як між творами однієї школи” [Известия XII археологического съезда в Харькове 15-27 августа 1902. – X., 1902. – С. 137]. Водночас, порівнюючи твори іконопису з окремих іконостасів, Є. Рєдін відзначав в одних місцеве походження, а в інших – сильний західний вплив. Це він пояснює тим, що край значною мірою заселяли вихідці з польських земель.

З’їзд працював з 15 по 27 серпня 1902 року. За цей час проведено 32 засідання, прочитано 92 реферати з різних питань. Виставку, влаштовану в десяти великих кімнатах, відвідало близько 55 тисяч осіб. На ній експоновано церковні старожитності, нумізматичні, етнографічні, картографічні матеріали, давні рукописи тощо. До з’їзду Є. Рєдін уклав сім великих каталогів експонатів виставки, а після закриття її перефотографував найцінніші речі й видав спеціальний альбом [Альбом выставки XII археологического съезда в Харькове / Под ред. проф. Е.К. Редина. – Москва, 1903].

Одним з найголовніших досягнень з’їзду можна вважати привернення серйозної уваги до мистецтва Слобожанщини. Крім теоретичних занять, учасники з’їзду здійснили дві екскурсії: на Донецьке городище й до маєтку Харитоненка, в Ох-тирському повіті. За оцінкою одного з тогочасних учених, „XII археологічний з’їзд започаткував дослідження Половецького степу, який з археологічного погляду являв собою, сказати б, майже terram incognitam” [Нарбеков В. Южнорусское религиозное искусство XVII-XVIІІ вв. По памятникам церковной старины, бывшим на выставке XII археологического съезда в Харькове. – Казань, 1903. – С. 4].

Зусиллями Є. Рєдіна збагачено й розширено Музей красних мистецтв та старожитностей Харківського університету, де він з 1893 року був завідувачем, – зокрема утворено нові відділи: археологічний, церковний, а також відділ творів місцевих художників. На базі матеріалів, зібраних до з’їзду, при університеті відкрито етнографічний музей історико-філологічного товариства. Є. Рєдіна прийнято в члени товариства 17 березня 1893 року, а 28 лютого 1897-го обрано секретарем [Список членов Общества за первые двадцать пять лет его существования (1877-1902) // Сборник Харьковского историко-филологического общества. – X., 1905. – Т. 14. – С. 73]. Тривалий час він редагував збірник товариства, який виходив з 1886 року.

У липні 1904 року Є. Рєдін вдруге побував у Києві. З благоговінням дивився на зелені схили Дніпра з розсипом золотих церковних бань. Несподівано зустрівся зі своїм товаришем Д. Айналовим. З ним оглянув Десятинну церкву, Михайлівський Золотоверхий монастир, Софію Київську. І це була не проста мандрівка. Вони копіювали мозаїки, креслили плани, робили замальовки. Є. Рєдін писав тоді М. Сумцову:

„Чотирнадцять років тому студентами ми були в цьому храмі, дивилися на живопис і не бачили багато з того, що тепер побачили. Як змінюється розуміння ока з розвитком його в спостереженні над відомими предметами!” [Лист Є. Рєдіна М. Сумцову від 7 липня 1904 року // Там само. -1913.-Т. 19.-С. 60]

Київ сприяв творчому піднесенню вчених, вони їздили у Вишгород, милувалися святинями Києво-Печерської лаври, іншими пам’ятками. Повноту своїх вражень М. Рєдін передав у розлогому листі до М. Сумцова:

„Якої вишуканої краси Андріївська церква! Висока, струнка, з високими колонами. Я милувався нею, проїжджаючи узвозом на Поділ. Увесь ранок ми були в музеї Духовної академії. Чого тільки немає в цьому музеї! Які тут зібрано багатства по різних відділах старожитностей, мистецьких пам’яток. Найбагатший церковний відділ… Ось ідеал, якого мав би в моїх мріях досягти такий музей у нас у Харкові.

Тільки о третій годині ми потрапили до Софійського собору – найкращої, найчудовнішої київської церкви, що дійшла до нашого часу з XI століття й непогано збереглася зі своїми мозаїками, фресками.

Відвідини цієї церкви викликали в мене приємні спогади про той час, коли ми з Айналовим, студентами, на останньому курсі працювали в ній, бували тут щодня протягом більше двох тижнів і уважно описували її мальовання…

Милуючись і насолоджуючись чимось гарним, завжди згадуєш про рідне – як пункт порівняння. Згадувався мені й наш бідний, але все-таки милий Харків… Він дуже, дуже бідний порівняно з цією південною красунею, що пережила вже стільки віків і не старіє, а все більше й пишніше розцвітає, – Києвом. Якби наш Харків мав таку саму річку, якби він мав стільки ж зелені, такі самі вулиці, майдани, такі будівлі” [Лист Є. Рєдіна М. Сумцову від 8 липня 1904 року // Там само. -С. 61, 62].

У Харкові, що став для нього рідним, Є. Рєдін прожив багато щасливих, насичених творчою працею років. Відомо кілька харківських адрес замешкання родини Рєдіних [У Єгора Рєдіна і його дружини Тетяни Миколаївни був син Микола (1902 – після 1938), хрещеник М. Сумцова. Микола Рєдін обрав фах історика. Докладніше про його долю див.: Рибальченко Л.Л. „Дело сдать в архив” // Четверті Сумцовські читання: Матеріали наукової конференці, присвяченої 135-річчю з дня народження Є.К. Рєдіна. – Х„ 1999. – С.32 – 38] – Старо-Московська, 3; Дворянська, 10 і 12. Останньою була Мало-Гончарівська, 30. Єгор Рєдін помер 27 квітня (ст. ст.) 1908 року. Цвинтаря, на якому він був похований, уже немає, проте пам’ятника з його могили перенесено на сучасне 13 міське кладовище.

О. Білецький, оцінюючи науковий доробок Є. Рєдіна, підкреслював, що він до кінця своїх днів залишався візантиністом, піонером цієї науки в нас [Белецкий А. И. Е. К. Редин как историк византийского искусства // Сборник Харьковского историко-филологического общества. – Т. 19. – С. 168]. А проте багато зробив учений і в царині вивчення та популяризації українського мистецтва. Україна була йому дорогою „не тільки, як особі, що живе в ній, а і як інтелігентній людині, що цінує національне сьогодення та минуле, яке виявляється в історії, поезії, мистецьких пам’ятках” [Лист Є. Рєдіна М. Сумцову від 8 липня 1902 року // Там само. -С. 54, 55].

Впродовж останнього десятиріччя почалося повернення призабутої спадщини Є. Рєдіна українській культурі. Належно має бути оцінено й факт, до якого ми привертаємо увагу в низці публікацій, що саме цей учений є засновником харківської університетської школи мистецтвознавства – феномену в історії українського мистецтвознавства [З останніх наших публікацій див., наприклад: Побожій C.I. Є.Рєдін як засновник харківської університетської школи мистецтвознавства // Четверті Сумцовські читання. – С. 6-8].

Джерело: Пам’ятки України, 2003 р., № 3, с. 70 – 77.