2009 р. Створити рай і зруйнувати…
Алла Федорина
Дата: 06.08.2009
…Спочатку у Воздвиженському посадили липи. Дві велетенські алеї завдовжки сімсот та вісімсот метрів – навхрест. Хрест мав захищати майбутній сад од вітру. Потім навколо виростили плодові дерева. Дивовижна краса була, коли вони цвіли. А як пахли, квітнучи, липи! Бджоли з пасіки, спеціально розташованої поруч, трудилися невтомно… Справді, острівець раю на землі. Як, мабуть, і мріяв Микола Неплюєв, який заснував тут незвичайну школу для бідних дітей – такий собі «інститут нешляхетних панянок».
Зараз тих яблунь, звісно, не лишилося – вік плодових дерев, як і людей, досить обмежений. А липи стоять уже понад сто років і продовжують вражати величністю.
Спочатку була школа
1880 рік. У селі Воздвиженське нинішнього Ямпільського району 29-річний дворянин, власник родового маєтку, влаштовує притулок для десяти селянських дітей-сиріт. Він проводить із ними майже весь час і навчає їх, згідно з власним розумінням: «Виховати – значить розвинути в людині все добре і викорінити все погане».
Саме так наприкінці XIX століття розпочалася чергова спроба розв’язати вічний конфлікт між добром і злом. Дон кіхотом, який вийшов на трагічний поєдинок, став Микола Неплюєв, представник давнього знатного роду. Він вирішує ні багато ні мало – змінити засади людського існування. Основним завданням визначає виховання нової людини, здатної згодом творити нове життя.
Через п’ять років, коли перші вихованці підросли, у Воздвиженському засновують чоловічу сільськогосподарську школу, а 1891 року – жіночу. Так склався навчальний комплекс: дитячий притулок, дві початкові та дві агрошколи.
До освіти тут додають особливе релігійно-моральне виховання. Після роботи у шкільному господарстві (а воно чимале: поля, ферми, сади, майстерні, лісовий розсадник, пасіка) вихованці могли піти в бібліотеку; вправлятися у музиці, яку викладала сестра Миколи Неплюєва Ольга; малювати; брати участь у літературних вечорах чи в постановках самодіяльних вистав… Виразною характеристикою виховання здається малесенька й ніби незначуща цитата з документів неплюєвської спадщини – слова сільської дівчинки, яка пише, чим вона займалася на мистецьких вправах: «Я зображувала велич дрімаючої ночі».
Школи Неплюєва стають популярними. Селяни розуміють: віддавши туди своїх дітей, вони дають їм шанс на зовсім інше життя. До Воздвиженського із довірою посилають кращих вихованців педагоги-новатори тодішньої України – Петро Солонина з Чернігова, Ольга Максимович із Полтавщини. Розповідають, як, почувши про школу, прийшов сюди пішки за сотні кілометрів хлопчик – навчатися. Тут студіюють і діти з-за кордону – зі Швейцарії, Австрії.
Трудове братство
Але повернемося у серпень 1889 року. Троє із шести випускників агрошколи не хочуть розлучатися зі своїм вихователем і залишаються у Воздвиженському. Для них і було створено особливу сільськогосподарську общину – перше трудове братство.
Професійними «братськими сім’ями», що живуть у великих багатоквартирних гуртожитках, керують виборні старшини. Чоловіки й жінки мають однакові права. Дітей виховують у дитсадках, де обов’язковим є трудове виховання. А маленькі інструменти для цього – лопатки, граблі – виписують з-за кордону. Коли виникають конфлікти, їх вирішують на спільному зібранні братської сім’ї. Все майно, окрім особистих речей, вважається колективним, а чистий прибуток ділиться порівну…
Французький економіст Анатоль Леруа-Больє на засіданні Паризької академії наук назвав Воздвиженське братство «кооперативним товариством виробництва і споживання». Це соціальне утворення вражало сучасників. «На 1914 рік, – розповідає директор народного музею «Трудове братство Миколи Неплюєва» Валерій Авдасьов, – їх нараховувалося до семисот. Але Хресто-Воздвиженське було найбільшим, найпрогресивнішим і фактично, найтривалішим».
У Хресто-Воздвиженському ще 1898 року з’явився перший телефон. А через чотири роки було створено телефонну мережу для підрозділів. У Сумах на той час були поодинокі телефони у найбагатших. У 1915 році господарство повністю електрифікують. Про план ГОЕЛРО тоді ще, звісно, не чули. А згідно з ним Ямпільський район повноцінно електрифікували лише в 50-ті роки.
Урожайність сільгоспкультур на полях братства у 2,5 раза перевищувала середню врожайність у Чернігівській губернії, до якої тоді належало Воздвиженське. Тут впроваджували нову техніку, тут з’явилися корови породи симентал, тоді ще в Україні невідомої… «Вони були справжніми раціональними господарями, – каже Валерій Авдасьов. – Якщо є сад, – значить є винодільня і виробництво цукерок, пастили. Якщо є глина – будують цегельний завод. Є ферма – є переробка молока. Є потреба в інструментах – створюють ливарно-механічний завод…»
Братство, народившись у 1889 році, проіснувало до 1929-го. Його ферми, перетворені на руїни у наш час, багато років служили радянському господарству, як і майстерні, і сад, і гуртожитки… Валерій Авдасьов, який народився тут, дізнався про братство, вже працюючи вчителем. Прочитав журнал, де донька видатного селекціонера Семена Черненка писала, що батько отримав освіту в одній із кращих у Росії сільськогосподарських шкіл у Воздвиженському. «У нас?» – здивувався Валерій. І почав свої пошуки.
У розмовах із літніми людьми наштовхувався на прикре: про Неплюєва або нічого, або погано – так виховав час. Про братство говорили, як про щось містичне: «то ж братчики» – ніби не від світу цього. Проте визнавали: були «братчики» дуже правильними. До дітей ставилися строго, але як до рівних. А ще залишилися спогади жінки, яка, проживши у братстві, потрапила в реальний світ. Вона була шокована тим, що люди кричать одне на одного, лаються. А ще більше – що когось треба змушувати до роботи…
Між добром та злом
Звісно, ідеального у світі немає. Є успіхи – чекай негараздів. Статут православного Хресто-Воздвиженського трудового братства з труднощами зареєстрували лише через чотири роки після утворення. Ще через рік Олександр ІІІ дарує йому юридичні права. Та й після цього Неплюєва не сприймають: чиновники в усі часи не любили реформаторів та новаторів – бачили в них небезпеку. Отож, обер-прокурор Синоду пан Побєдоносцев заборонив видання творів Неплюєва в Росії.
Твори, дійсно, не завжди були зрозумілі оточенню. У знаковій праці «Історичне покликання російського поміщика» Неплюєв переконував: кожен має взяти на виховання двох-трьох сиріт. На рік утримання дитини, стверджував, піде не більше, ніж на єдиний багатий вечір у ресторані. Один із сучасників відреагував на це так: «Призначення поміщика – не виховувати сиріт, а дресирувати собак».
Батько Миколи Неплюєва, предводитель чернігівського дворянства, так і не сприйняв ідей сина. І навіть наполягав, що місце його – в «жовтому будинку». Для когось це виглядало справді так. Адже як міг випускник юридичного факультету Петербурзького університету, згодом – радник російського посольства в Мюнхені, кинути кар’єру, світ і «прийняти на себе особисто моральну провину своїх предків-дворян перед народом»?
Сам Неплюєв розповідав, що там, у Мюнхені, йому кілька разів снився сон. Він у рідному селі, серед селянських дітей. «Обличчя їх були наповнені ясним гармонійним поєднанням світла, розуму й натхненної любові». І він пішов за тим сном. Миколу підтримали мати і дві сестри, які жили з ним і опікувалися його школами.
Братство навряд чи було ідеальним. Дехто називав його не християнським, а експлуататорським. Важко зрозуміти, як у такому авторитарному, на наш погляд, формуванні, люди могли почуватися вільними й щасливими.
Братство при Неплюєві існувало 20 років. А коли він помер, воно ще стільки ж проіснувало без нього – успішно. Ймовірно, існувало б і далі. Якби не сталінський суд, виселення, цькування. Ті ж, кого виховало братство і хто уцілів, стали переважно успішними особистостями. Отже, виховання «нової людини» можливе?..
У радянський час на ґрунті братства заснували артіль імені Жовтневої революції, згодом колгосп – не могли ж дозволити більшовики якихось християнських об’єднань! І саме завдяки надбанням «братчиків» той колгосп довго був мільйонером. Тепер і від нього залишились руїни.
Успіх – не в економіці, а в духові
«Успіх Братства у тому, що в основу його було покладено не економічні завдання, а виховання моральності й духовності, – переконаний доктор економічних наук, професор Леонід Мельник, один із сьогоднішніх дослідників Братства. – А вже з цього народилися економічні успіхи».
На недавню міжнародну конференцію, присвячену ювілею Хресто-Воздвиженського трудового братства приїхали четверо нащадків братчиків: Георгій Фурсей, доктор фізико-математичних наук, академік, віце-президент Російської академії природничих наук із Санкт-Петербурга; Наталія Будаговська, кандидат біологічних наук, старший науковий співробітник Московського державного університету; сестри Куліш-Лукашевич, нині пенсіонерки, із Рівного.
Багато говорили про необхідність створення історико-меморіального музею-заповідника «Трудове братство Миколи Неплюєва». Рішення про створення музею-заповідника було прийняте Ямпільською районною радою ще 2000 року. Але реалізація не поспішає. Шкода. Бо одного дня, приїхавши до Воздвиженського, нащадки «братчиків» можуть побачити, що липові алеї вже спиляли…
Джерело: “Україна молода”