Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового тризуба

Богдан Хмельницький

?

2003 р. Скала-Подільська – місце одруження Михайла Грушевського

Роман Дзюбан

[Продовження циклу „Галицька родина Михайла Грушевського”. Початок див.: ПУ. – 2001. – ч. 1-2]

Про походження і перші роки життя в селі Підгайчиках майбутньої дружини Грушевського Марії Вояковської вже йшлося. Нагадаємо, що маленька Маринця втратила батька, коли їй не виповнилось і двох років. Як згадує Микола Вояковський, після смерті чоловіка вдова Кароліна перебралася до Тернополя, де, купивши дім, винаймала його студентам, завдяки чому утримувала себе й чотирьох дітей.

В історичних архівах Києва і Львова збереглися документи, які лише частково висвітлюють ранні роки життя Марії Вояковської. У свідоцтві, виданому виділовою школою в Тернополі 14 липня 1877 року, подається помилкова дата ії народження, а саме 1869 рік [Центральний державний історичний архів України, м. Киі’в (далі – ЦДІАУК). – Ф.1235. – Оп.1. – Спр.925. – Арк.1. Матеріали про Марію Вояковську з ЦДІА України в м. Києві надав у наше розпорядження п. Ігор Скочиляс, за що висловлюємо йому щиру подяку]. У цій школі в 1876/77 роках вона навчалася в другій класі. Вчилася „дуже добре” й поводилася „взірцево”, її вчителькою була Марія Твардовська. З 1 вересня 1878 по 15 липня 1879 року Маринця відвідувала школу містечка Підгайці, де її вчителем був якийсь Валашкевич [там само. – Арк. 2]. 1881 року вона переїхала в Станіславів [там само. – Арк. 4] (тепер – Івано-Франківськ), а згодом до Кракова, де 1884 року закінчила сьому класу Краківської виділової школи й тоді ж у Кракові вступила до вчительської семінарії.

У Станіславові й Кракові деякий час жив її брат Еміль, великий любитель собак, що завдавало йому, як військовику, багато клопоту. У Кракові він служив капітаном 100-го легіону піхоти.

Зберігся цікавий документ, який свідчить, що тоді ж таки, у 1884 році, Марія переїхала до Львова [Там само. – Арк. 11]. Маємо на увазі „Свідоцтво убожества”, де сказано:

„Уряд парохіяльний церкви св. Успенія підтверджує, що Марія Вояковська, учениця II року семінарії учительської, як сирота по бл. Сильвестрі, гр.-кат. священику в Підгайчиках, який не залишив жодного маєтку, є вкрай убога, тому що, не маючи батька і матері, удержується в школах лише з милосердя краевого.

Львів, 10 грудня 1884 р.”

У 1885/87 роках вона навчалася у вчительській семінарії м. Львова [Там само. – Арк. 21], а 1 липня 1887 року отримала свідоцтво з відзнакою і була скерована практиканткою на Поділля, в містечко Скала над Збручем, де й почала працювати з 1 серпня.

У Скалі мешкала її сестра Кароліна-Олімпія – найстарша з шести дітей о. Сильвестра Вояковського, тоді вже дружина місцевого пароха о. Олександра Левицького. Народилася вона 16 жовтня 1851 року у Львові, а охрестив її батько 28 березня 1852 року вже в Підгайчиках [Центральний державний історичний архів України, м. Львів (далі – ЦДІАУЛ). – Ф.201. – Оп. 4а. – Спр. 4424 – Арк. 61. (Усі дати з метричних книг подано згідно з оригіналом, тобто за старим стилем.)] (на той час він ще не був паро-хом, а лише адміністратором парафії) [О. Сильвестр залишався ним до 21 січня 1855 року. 23 січня в метричній книзі він підписався як парох (ЦДІАУЛ. – Ф. 201. – Оп. 4 а. – Спр. 4424. – Арк. 88)].

Що ж являла собою Скала над Збручем, коли туди прибула Марія Вояковська, що збереглося з тих часів? Скала тоді ще ділилася на дві частини: Стару Скалу з дерев’яною церквою Різдва найсвятішої діви Марії, відомою з XVII століття, і Скалу-містечко вже з новозбудованою церквою. Зусиллями о. Олександра відмінності між обома частинами поступово стиралися. Як подає „Slownik geograficzny”, на 1889 рік парафія мала ще дві каплиці – на цвинтарі в Скалі й у Коцюбиньчиках, а також приватну каплицю в палаці Голуховських у Скалі. У парафії налічувалося 2507 греко-католиків, а до місцевої етатової (себто народної однокласної) школи ходила 141 дитина. Були ще в Скалі шпиталь, позичкова каса, заклад убогих. З промислових закладів діяли бровар, гуральня, млини (паровий і водяний), дві олійні. Люди виготовляли полотно, грубе сукно, вози, сани, плуги. Крім того, мешканці займалися перегоном худоби з Росії. Скала була тоді головним пунктом скалецької ординації, закладеної колишнім намісником Галичини графом Агенором Голуховським [Stownik geograficzny Krolestwa Polskiego i innych krajow slowianskich. – Warszawa, 1889. – T. 10. – S. 642, 643].

Стару Скалу від містечка ще й тепер відділяє потічок, званий Помийником, який вливається в Збруч. Між потічком і Збручем досить висока скеля, а на ній оборонний замок, перебудований з каменю в XVI столітті. А втім, гадаємо, замок повинен був мати муровані вежі ще за Теодора Коріатовича, у другій половині XIV століття. Проте підтвердити таке припущення можуть лише археологічні дослідження. За панування турків на Поділлі замкові мури зазнали руйнувань, але це не завадило місцевому людові назвати замок турецьким. На час, коли в містечко приїхала молода вчителька, з південного боку замку порохова вежа ще мала дерев’яні перекриття й черепичну покрівлю. Дотепер ця вежа, хоч і без покрівлі, збереглася в непоганому стані. Донедавна на подвір’ї замку стояв двоповерховий палац, одначе вже без даху й перекриттів. Тепер тут руїна. Замок зацікавив М.Грушевського, він опублікував про нього цікаву розвідку [Грушевський М. Опись подільських замків // Записки НТШ. – Львів, 1895. – Т. 17. – С. 5 – 9].

Жидівська громада містечка в другій половині XVIII століття становила вже більшість серед людності, пізніше внаслідок міграції, переважно за океан, чисельність її різко зменшилась. Стара синагога Скали, збудована, очевидно, ще у XVIII столітті, згоріла під час пожежі 1911 року. Лишилася частина жидівського окописька з різьбленими надгробними плитами [Вайн А., Домбровська Д. Єврейські громади Борщівщини: 7. Скала-Подільська//Літопис Борщівщини. – Борщів, 1995. – № 7. – С. 9 – 14].

Викликав у М. Грушевського інтерес і місцевий костел Найсвятішої діви Марії, що його в 1719 році звів закрочимський каштелян Валентин Межеєвський. Будівля цікавої архітектури, з ремінісценціями готики, в доброму стані й нині. Але мури замку й палацу посилено розбирають місцеві жителі, скидають камінь униз і звозять до своїх дворів [Сохацький М. Оборонні замки на Борщівщині // Літопис Борщівщини. – Борщів, 1994. – № 6. – С.14]. Шукачі скарбів довершують руйнацію.

У Скалі привертають увагу також палац Голуховських, закладений ними чудовий парк, милують око тамтешні наддністрянські краєвиди.

Тим часом 1 жовтня 1889 року Марія Вояковська отримала патент учительки й повинна була навчати дітей у Скалі ще принаймні чотири роки [ЦДІАУК. – Ф. 1235. – Оп.1. – Спр. 925. – Арк. 21 зв.]. Як безоплатна практикантка вона працювала тут до 1890 року [Там само. – Спр. 926. – Арк. 11].

Збереглося її листування з шкільними радами Львова, Станіславова та Борщева. Так, у листі від 5 грудня 1888 року вона просить надати їй грошову допомогу [там само. – Арк. 4]. Та передусім клопочеться щодо вчительської посади. Врешті Борщівська шкільна рада повідомляє про призначення її на посаду вчительки з річною оплатою 300 золотих ринських. До праці мала стати 31 серпня 1891 року замість учителя Бенедикта Житкевича.

У листі зі Скали від 25 вересня 1891 року [там само. – Арк. 13], надісланому до Станіславівської шкільної ради, Марія Вояковська повідомляє про те, що вона, як тимчасова вчителька чотирикласної народної школи в Скалі, виконує свої обов’язки ось уже п’ятий рік і просить надати їй місце вчительки в чотирикласній жіночій школі Станіславова. Але з цього нічого не вийшло. Борщівська шкільна рада 26 жовтня 1892 року сповістила, що знайшла їй заміну в Скалі, проте на початку серпня 1893 року вона все ще перебувала в містечку [там само. – Арк. 19, 23]. Це засвідчує такий документ:

„Зі сторони заряду школи в Скалі посвідчується, що п. Вояковська Марія працює при тутейшій школі через 6 літ і через той час так під взглядом праці в школі, як і поведения дуже пильно, з дуже добрим успіхом працює і поводиться. Заряд 5-класової школи в Скалі.

10 серпня 1893 р. Юліан, упр.-вчитель”.

Минуло кілька днів і 17 серпня Борщівська шкільна рада повідомила Вояковську, що вона у зв’язку з реорганізацією школи в Скалі звільняється з посади молодшої вчительки і праця її завершується з кінцем серпня 1893 року [Там само. – Арк. 30]. 3 вересня того року Марія Вояковська виїхала зі Скали до Львова, одержавши посаду вчительки-практикантки польської Першої міської жіночої виділової школи ім. королеви Ядвіги, що була сполучена з чотирикласною народною школою [там само. – Арк. 31]. Як подає тематизм, у 1895 році вона все ще працювала на цій посаді [Szematyzm krolestwa Galicyi і Lodomerii z wielkim ksiestwem Krakowskiem na rok 1895. – Lwow. – 1895. – S. 454]. У той час інколи навідувалась до Скали, як видно з листа о. Олександра Левицького:

„Коханий товаришу!

Дня 31 січня устроюємо у себе концерт. Такі концерти в нас звичайно дуже величаво відбуваються, тож бажаю, щоб Маринця Вояківська і Люсьуня були також на тім вечерку, тим більш, що попри то буде у нас з’їзд родинний.

Гадаю, що мені ся не відкажеш і уволиш їм тую благую вість відвістити, щоб ся приладжували; щоб могли виїхати в вівторок вечором.

Скала, 25/1, 1895.

Ал. Левіцький” [ЦДІАУК. – Ф. 1235. – Оп. l. – Спр. 947. – Арк. 31].

Зі своїм майбутнім чоловіком Михайлом Грушевським Марія Вояковська могла познайомитися чи не в перші дні його приїзду до Львова. Як пише Кость Паньківський-молодший у листі до Любомира Винара,

„в перших роках 1890-их жили близько і приятелювали у Львові три жінки-учительки: найстарша Йосифа Федак, роджена 1866 року, потім пізніше замужем Паньківська, моя мама, середня Марія Вояковська, роджена около 1870 року, пізніше Грушевська, наймолодша Ольга Барвінська, донька гофрата Олександра, роджена 1874 року, пізніше Бачинська” [Винар Л. Михайло Грушевський історик і будівничий нації. – Нью-Йорк; Київ; Торонто, 1995. – С. 215].

Жила тоді у Львові ще одна панна, з якою приятелювала Марія Вояковська, – Соломія Крушельницька (згодом славетна співачка) [Горинь В. Невідомі листи С. Крушельницької до М. Грушевської // Дзвін. – 1993. – № 3. – С. 97; Він же. Невідомі листи Соломії Крушельницької // Культура і життя. – 1997. – 10 верес. – № 35. – С. 3]. Марія запізналася з нею близько 1893 року.

Як відомо, Михайло Грушевський прибув до Львова очолити новостворену університетську катедру „всесвітньої історії з спеціальним оглядом на історію Східної Європи” в суботу 29 вересня (н. ст.) 1894 року саме в день свого народження [Діло. – 1894. – ч. 209. – С.2]. Йому тоді виповнилося 28 років. Напевно, на двірці його міг зустріти хтось із родини Барвінських, оскільки вони клопоталися влаштуванням його у Львові, та й оселився Грушевський на вул. Длугоша, 5 (тепер вул. Кирила й Мефодія), неподалік від їхнього помешкання на вул. Миколая, 13 (нині вул. Грушевського). Саме в Барвінських міг познайомитися Грушевський зі своєю майбутньою дружиною. Наступного дня, в неділю, як повідомляла газета „Діло”, він „загостив на посліднє представлення руського театру”, що показував тоді комедію І. Франка „Учитель”. В антрактах вистави Соломія Крушельницька мала виконати твір Лисенка „Коби мені намисто” і „Цвітку” Матюка [Там само. – ч. 208. – С.2]. Цілком імовірно, що приятелька С. Крушельницької Марія Вояковська була на тій виставі. Міг познайомитись з нею Грушевський і під час першого свого виступу в п’ятницю 12 жовтня перед університетською аудиторією, де були присутні посол до Державної ради О. Барвінський, професор університету д-р О. Огоновський та численна українська вчительська й студентська громада, або ж на похороні у вівторок 18 жовтня О. Огоновського, над могилою якого на Личаківському цвинтарі промовляли О. Барвінський і М. Грушевський. Та найімовірніше Грушевський заприязнився зі своєю майбутньою дружиною, відвідуючи аматорські вистави Товариства “Руська бесіда”. Ось як про це писав згодом відомий актор Северин Паньківський:

„Скоро ми стали ставити аматорські вистави. Режисером у нас був М. Вороний, як самий досвідчений між нами аматор. Ще до Вороного ставили ми „Дай серцю волю” Кропивницького. […] Другою виставою, вже під режисурою Вороного, йшла „Світова річ” Олени Пчілки. Я грав Стасенка, Вороний Голуба, а Юр. Тобілевич Богуша. У цих виставах, пам’ятаю, грали ще Хандерис (урядовець „Дністра”) та дві учительки: Оля Барвінська і Марія Сильвестрівна Вояківська (пізніше дружина проф. М. Грушевського)” [ЦДІАУЛ. – Ф.514. – Оп.1. – Спр.102. – Арк.68].

У нещодавно виданому фотоальбомі „Михайло Грушевський” під світлиною львівської церкви св. Апостолів Петра й Павла зазначено, що в ній 1896 року вінчалися Михайло Грушевський і Марія Вояковська [Решодько Л.В., Панькова С.М. Михайло Грушевський: (Фотоальбом). – К., 1996. – С.26]. Проте джерела подають інше. Зокрема в одному з чисел „Діла” за 1896 рік у рубриці „Дрібні вісті” знаходимо таку замітку: „Нині, 26-го нового стилю мая відбудеться в Скалі в домі тамошнього пароха о. Левицького вінчання п. Михайла Грушевського, професора історії в університеті Львівськім, з панною Марією Вояковською, учителькою зі Львова” [Діло. – 1896. – ч.106. – С. 3]. На Скалу як місце одруження М. Грушевського вказується в передрукованій кілька років тому статті Олеся Степового [Степовий О. Там, де Збруч річку проходили… (Скала) //Літопис Борщівщини. – 1994. – № 6. – С. 46. (Передрук з вид.: Новий час. – 1930. – 22 серп. – ч. 94.)]. Цей автор на власні очі бачив метричний запис у парафіяльній книзі вінчаних у місцевій церкві. Ось як він описує тогочасне перебування Грушевського в Скалі:

„Є тут ще історичне місце історика. В саді тутешнього нашого приходства є липа, під якою, як оповідають старші люди, наш історик професор Грушевський освідчився своїй першій жінці Марії з Вояківських. Як бачив я в тутешніх церковних документах, шлюб їх відбувся в Скалі в травні 1896 р. Під цею липою вони просиджували й тут присягались в коханні. А липа горда, що вислуховувала похвальні кантати любові нашого вченого, стоїть струнка й легким шумом згадує давні нічні серенади двох закоханих сердець” [там само].

Відомо, що на шлюб Марії Вояковської з Михайлом Грушевським у Скалу було запрошено Наталю Кобринську [Кріль К. Михайло Грушевський і Наталія Кобринська // Михайло Грушевський і Західна Україна. – Львів, 1995. – С.213].

Церква святого Николая в Скалі, в якій о. Олександр Левицький здійснив обряд вінчання, на щастя заціліла до наших днів. Споруджена 1882 року ще попередником о. Олександра, отцем Келестином Костецьким (згодом парохом у Чернівцях), вона й тепер імпозантно вирізнюється серед навколишньої забудови і є оздобою містечка.

У львівському історичному архіві нам пощастило виявити документи, що підтверджують усе сказане. Маємо на увазі метричні книги одруження парафіян львівських церков святих Петра й Павла та святого Георгія [Ці матеріали ми вже частково опублікували. Див.: Дзюбан Р. Грушевський одружився в Скалі // Ратуша. -Львів, 1999. – 27 лют. – № 5 (867). – С. 8; Він же. Перший президент України одружився в Скалі-Подільській // Літопис Борщівщини. – Борщів, 2000. – ч. 9. – С. 86 – 89]. Як відомо, М. Грушевський відвідував у Львові єдину на той час православну церкву св. Георгія. Тут, згідно з метрикою вінчаних, 2/14, 5/17 і 12/24 травня 1894 року (за старим і новим стилями) відбував біблійні оповіді, готуючись до шлюбу [ЦДІАУЛ. – Ф.201. – Оп. 4 а. – Спр.6826. – Арк.17,18]. Отже, 24 травня майбутнє подружжя ще перебувало у Львові. Наступні записи – „бракосочетался в уніятской церкви” та „Вінчан в Скалі пов. Борщев в гр[еко-]ун[іятской] церкві дня 14/26 мая свящ[еником] Алек[сандром] Левицьким, пар[охом] в Скалі по гр[еко-]католич[ескому] обряду” зроблено одразу після повернення молодого подружжя зі Скали.

Приїхали Грушевські до Львова десь після 31 травня, оскільки саме цим числом позначений десятий запис у книзі одружень греко-католицької церкви св. Петра й Павла міста Львова. Одинадцятий запис – про шлюб М. Грушевського в Скалі 26 травня 1896 року, але повідомлення, що подія відбулася в Борщівському повіті, чогось лишилося недописаним [там само. – Спр.332. – Арк. 70].

Свідками при шлюбі були о. Йосиф Балько – парох села Турильча, що неподалік від Скали, та вже згадуваний рідний брат Марії Еміль (Еміліян, Омелян) Вояковський, на той час капітан 100-го легіону піхоти з Кракова. Того ж таки року в близькому до Скали селі Бурдяківці М. Грушевський познайомився з громадськими й культурними діячами Борщівщини Михайлом Дорундяком, Єронімом Калитовським та іншими. Скалецька „Просвіта” використовувала М. Грушевського як посередника у зв’язках з Головним виділом у Львові. 11 січня 1899 року М. Грушевський виступав у Скалі на урочистому вечорі з нагоди „сотих роковин відродження українського письменства” [Скочиляс І. Михайло Грушевський і Борщівщина // Літопис Борщівщини. – Борщів, 1993. – № 2. – С. 80 – 82].

Про Омеляна Вояковського знаємо небагато. Його мати Кароліна зуміла здобути для нього з особистої скарбниці цісаря Франца-Йосифа стипендію для навчання у віденській Військовій академії. Маючи нахил до військової служби, він з відзнакою закінчив академію і відтоді неодноразово отримував високі нагороди за військові заслуги. Помер полковником, комендантом полку залоги Перемиської фортеці в 1910 році [Вояковський Н., о. А те, що минуло. – Бруклин, Н.-Й., 1971.-С.92].

Йосиф Балько належав до старої священицької родини. За сімейним переказом, у Галичину Вальки перебралися з Великої України, а один з них навіть був священиком на Запорізькій Січі. За відомостями, наявними в шематизмах, о. Йосиф народився 1851 року, був рукоположений 1877 року, а інсти-туйований 1888 року. Одружився, мав двох синів, Дениса й Володимира, та доньку Марію, котра вийшла заміж за Модеста Левицького, сина скалецького пароха о. Олександра. Очевидно, о. Балька, як освічену й свідому людину, в Турильчу відвідав і М. Грушевський. Плебанія і кам’яна церква цікавої подільської архітектури дотривали до наших днів. Свого часу там було збудовано костел, а за турецького панування стояла навіть мечеть, про що свідчить топонім „За мечетов”. Отець Балько, як і отець Олександр, теж брав участь в аматорських виставах і співав у хорі в Скалі.

Будівля плебанії в Скалі не збереглася, але до нас дійшла її світлина. Тут жила Марія Вояковська, тут відбулися скромні післяшлюбні урочистості, тут згодом не раз бував Михайло Грушевський. Майже завжди, двічі на рік, переважно на великодні й різдвяні свята, сім’я Грушевських по тижню гостювала в Левицьких. Окрім Модеста Левицького, згодом заслуженого музичного діяча й диригента, в о. Олександра було п’ятеро доньок: Ганна, Марта, Стефанія, Людмила та Ольга [Дзюбан Р. Рід Левицьких // Літопис Борщівщини. – Борщів, 1996. – ч. 8. – С. 76]. На плебанії Михайло Грушевський знаходив спокій і відпочинок від повсякденної напруженої праці. Родинні перекази доносять до нас цікаві деталі зі скалецького побуту великого історика. За одним з цих переказів, щоб заспокоїти нерви, М. Грушевський, на чимале здивовання селян, любив рубати дрова. За іншим, перебуваючи в Скалі, Михайло Грушевський не міг терпіти кракання ворон і посилав дівчину-служницю розганяти їх [спогад Тетяни Калитовської-Зінько автор цих рядків записав після виставки в Музеї І.Франка, присвяченої приїздові М. Грушевського до Львова в 1894 році].

Більше можна розповісти про о. Олександра Левицького та його дітей. Діти любили М. Грушевського і він їх також. Згодом, уже очолюючи Центральну Раду, а потім, перебуваючи на еміграції, не забував про них, допомагав матеріально.

Олександр Левицький народився в сім’ї о. Йосифа, убогого пароха села Трибухівці, тодішньої Чортківської округи. Закінчивши Тернопільську гімназію, вступив до Львівської духовної семінарії, де відзначився як співак і диригент хору. У 1873 році одружився. Дванадцять років служив по різних парафіях на Поділлі, здобуваючи любов і шану вірних. Скалецьку парафію отримав, як про це дізнаємося з шематизму, у 1886 році, прибувши з села Увисла Гусятинського деканату, де був місцевим завідателем [Шематизмъ всего клира греко-католицкои Епархіи Станиславбвскои на рікъ Божій 1886. – Станиславівъ. – 1886. – С. 29]. Матеріальне становище о. Олександра тоді значно поліпшилось, бо нова парафія мала дотації 160 моргів орного поля. Це містечко на самому краю Галицького Поділля, над тодішнім російським кордоном, до приходу о. Олександра животіло в цілковитій темряві. Перші спроби виправити становище зробив ще його попередник о. Костецький, москвофіл за переконаннями, який у Скалі збудував величаву церкву, а при заснованому ним „Братстві тверезості” заклав першу самостійну читальню. Проте освятити нову церкву о. Костецький не встиг, бо з титулом митрата його перемістили в Чернівці на парафію церкви св. Косми та Дем’яна. Скалецька читальня за о. Левицького стала філією „Просвіти”. За допомогою свого сина, тоді віденського студента, він створив при читальні міщанський хор і позичкову касу, при підтримці сина й Марії Вояковської – велику бібліотеку. Заходами пароха в 1903-1904 роках розмальовано скалецьку церкву і встановлено високої артистичної вартості іконостас. Ці роботи виконали брати Шурми з Угнова, які потім замешкали в Скалі [Мартюк I. Скала – містечко мого походження // Центросоюз: Союз кооперативних союзів у Львові в роках 1924-1944: Спогади співучасника праці й змагань українського кооперативного руху. – Джерзі Сіті: Вид-во М.П.Коць, 1973.-С.118-126].

Шанованою особою був о. Левицький не тільки серед української громади, а й чужинців. Так, на останніх повітових виборах міська курія, що складалася переважно з жидів і поляків, віддала йому мандат до повітового виділу, яким уже йому не судилося скористатися. Був нагороджений за душпастирську ревність крилошанськими відзнаками, проте їх зі скромності ніколи не носив. Помер 29 вересня 1910 року. Газета „Діло” вмістила життєпис небіжчика, автор якого підписався як „Учасник” [Діло. – 1910. – Ч. 232. – С. 3]. Припускаємо, що ним був Михайло Грушевський, який брав участь у похороні свого швагра.

Поховання стало справжньою народною маніфестацією. Домовину несли члени родини, серед них і М. Грушевський, за ними йшла кількатисячна процесія, уся скалецька міська рада, депутації від різних установ, товариств „Сокіл”, „Січ” і навіть колишній намісник Галичини граф Агенор Голуховський… Могила о. Олександра збереглася. Біля нього поховано його подругу життя, яка останні роки прожила в Стрию у доньки Ольги, а коли померла 15 жовтня 1915 року, була спочатку там і похована. На перенесення її останків до Скали в 1920-х роках надіслав гроші з Києва М. Грушевський.

Подамо ще деякі відомості про дітей о. Олександра. Ганна жила недовго, померла в 1890 році. Марта Левицька народилася в Скалі 9 квітня 1890 року, була народною вчителькою. Померла 7 серпня 1973 року й похована в Стрию.

Про Модеста Левицького (нар. 1875 р.) – визначного музичного діяча і диригента відомо більше. Був засновником хорового товариства „Буковинський Боян” у 1899 році і першої на Буковині української музичної школи ім. Лисенка. Свого часу – головний організатор українського музичного й хорового життя в Чернівцях. Багато концертів провів як диригент у чернівецькому Народному домі й брав участь у шевченківських концертах. Зустрічав концертом приїзд до Чернівців у 1901 році Лесі Українки, а 1903 року – Миколи Лисенка. М. Левицький – автор багатьох статей про музичне життя Буковини. Був одружений з Марією Балько, донькою о. Иосифа.

Вдалося дізнатися цікаві подробиці про останні роки його життя, які лишалися невідомі дослідникам. Так, майже всі з них пишуть, що помер він у Чернівцях 1927 року [Медведик П. Літературно-мистецька та наукова Борщівщина // Літопис Борщівщини. – Борщів, 2000. -№ 9. – С. 66]. Рік зазначено правильно, але дата смерті потребує уточнення, бо помер він у далекій Бразилії, в Ріо-де-Жанейро, куди його намовив поїхати поет і громадський діяч Петро Карманський. 10 січня 1925 року на кораблі „Атланта” М. Левицький покинув Трієст і вирушив у далекий світ. Поїхав сам, бо зміг назбирати грошей тільки для себе, залишивши дружину й сина Бориса в Теребовлі. Мав намір заробити трохи грошей і повернутися. Карманський повернувся, а він ні. Важко занедужав і помер. Можливо, пощастить колись відшукати місце його поховання та встановити місяць і день смерті. Марія Балько померла 19 лютого 1957 року в Брюховичах, біля Львова, а син Борис у 1991 році.

Четверта дитина о. Левицького, донька Стефанія, народилася 1877 року в Нижневі й виростала в патріотичній родинній атмосфері. Закінчила у Львові виділові школи, а потім жіночий учительський семінар і склала державний бухгалтерський іспит. У Науковому товаристві ім. Шевченка працювала бухгалтером-книговодом. У домі М. Грушевського мала нагоду зустрічатися з ученими, письменниками й артистами з усієї України, що дуже вплинуло на її переконання й світогляд. У 1907 році вийшла заміж за доктора права, літератора й громадсько-культурного діяча Єроніма Калитовського (рідного брата Омеляна Калитовського, університетського товариша Івана Франка), брала активну участь у всіх важливих справах українського жіноцтва в Заліщиках (там тоді працював її чоловік). Згодом сім’я перебралася до Стрия. Померла 1 лютого 1917 року в Закопанім, де лікувалася від прогресуючого туберкульозу. Похована в Стрию. Як написано в некролозі, „противничка всякої дволичності, безідейності і безхарактерності, щиро перейнята всіма красними поступовими думками, вона завсіди виявляла одверто і щиро свої погляди і переконання, не тільки теоретично, але в практичнім житті вела себе скрізь і всюди українкою” [Ілюстрований календар Товариства „Просвіта” на рік 1917. – Львів, 1916. – С. 293].

Мала трьох дітей: Павла (Пуся), Тетяну та Марту. Слід відзначити, що Павлові, студентові Львівської політехніки, після смерті Єроніма Калитовського в 1926 році М. Грушевський надсилав з Києва гроші, допомагаючи закінчити навчання. Павло Калитовський пропав безвісти в Німеччині під час Другої світової війни. Пам’ять його сестри Тетяни (1911-1999) зберегла для нас цікаві подробиці з життя Грушевських.

Третя дитина Стефанії Левицької та Єроніма Калитовського – донька Марта (нар. 22 жовтня 1916 р. в Стрию) – відома як поетеса й перекладачка. З 1930-х років писала поезії та новели, а замешкавши у Франції, перекладала з французької на українську твори Ш. Бодлера, П. Верлена, А. Рембо, Сюллі Прюдома, Г. Аполлінера, П. Клоделя, а з української на французьку – повісті С. Яблонської тощо. Видала кілька збірок поезій, зокрема „Лірика” (1955 p.), „Рими і не-рими” (1959 p.), „Світлотіні” (1987 р.). За мистецьким рівнем її поезії, на думку знавців, належать до найкращих зразків „…негучної, але такої довірливої і самозаглибленої лірики” [Надбужанщина. – Нью-Йорк, 1986. – Т.1. – С. 127]. Померла 1990 року в Парижі.

П’ята дитина о. Олександра – Людмила народилася близько 1879 року. Як і сестра Стефанія, навчалася у Львові в Дівочому інституті. За фахом була вчителькою музики, вчила гри на фортепіано в Стрию. Була дружиною священика й громадського діяча о. Йосипа Савицького. Після Другої світової війни опинилася на еміграції в США, де й померла 30 травня 1953 року.

Ольга Левицька, остання з дітей о. Олександра, народилася 21 березня 1885 року в селі Гермаківці (тепер – Борщівський р-н Тернопільської обл.), де батько на той час був сотрудником у місцевій парафії. Одружилася з суддею Вікентієм-Францом Микласевичем. У середині 1930-х років – голова Союзу українок у Стрию. Померла й похована там-таки 27 вересня 1959 року.

Час від часу родина Левицьких навідувалася до Львова, на Софіївку, де на вул. Понінського, 6 з 1902 року у власній віллі жили Грушевські. Про один з таких приїздів згадує історик у своєму щоденнику (запис від 10 липня 1908 p.): „Приїхали з Скали Костик і Оліня…” [Гирич І. Щоденники М.С. Грушевського (1904-1910) // Київська старовина. – 1995. – 4.1. – С. 22] (Тут Костик – о.Олександр-Костянтин Левицький, а Оліня – його дружина.].

Після одруження з Грушевським Марія Вояковська покинула вчительську працю. Вона перекладає художні твори з чужих мов, організовує, разом із Наталею Кобринською, дитячі захоронки, що були, по суті, першими українськими дитячими садками на галицьких землях. 1900 року в молодої сім’ї народиться донька Катерина. Грушевські поміняють помешкання, збудують власну віллу, де проживуть неповних 12 літ [Дзюбан Р. Там, де жив Президент // Ратуша. – 1998. – 14 квіт. – № 30. – С. 4]. Але про це розповідь далі.

Джерело: Пам’ятки України, 2003 р., № 3, с. 78 – 88.