Логотип сайту «Прадідівська слава»
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Лист на сайт Пам’ятай про великі дні наших Визвольних змагань.

Русалівка с

2002 р. Маєтності В’ячеслава Липинського й Адама Рокицького в Русалівці

Віталій Масненко

Черкащина, зокрема Уманщина, посідає в житті Вячеслава Липинського помітне місце. Сучасний дослідник Я. Дашкевич взагалі вважає, що саме тут він сформувався як історик і політичний публіцист [1]. В Уманському повіті, у селі Русалівка (тепер це Маньківський район Черкаської області) був маєток його дядька по матері Адама Аполлінарійовича Рокицького. Там ще в дитячі та юнацькі роки не раз бував В’ячеслав. На думку Л. Біласа, саме Адам Рокицький неабияк вплинув на формування української національної орієнтації небожа. З його розповідей молодий Липинський дізнався, що правобережна полонізована шляхта з походження є українською і свого часу відігравала ролю провідної української державотворчої верстви [2]. Ідея повернення своєї верстви до українського державного життя стає життєвою настановою майбутнього історика й політичного діяча.

Пізніше, 1908 року, уже розпочавши літературну й громадсько-політичну діяльність, В. Липинський виступив перед рільничим з’їздом польських поміщиків в Умані з рефератом „Шляхта на Україні”, в якому, виходячи з аналізу історичного досвіду, доводив конечну потребу підтримки українського національно-визвольного руху. Цей реферат ліг в основу програмної праці мислителя „Szlachta na Ukrainie. Udział jej w życiu narodu ukraińskiego na tle jego dziejów”, виданої 1909 року в Кракові. У діяльності, що мала на меті згуртування полонізованих поміщиків Уманщини навколо української справи. В.Липинський повсякчас спирався на авторитет та впливи свого дядька. Очевидно, тоді він часто бував у його маєтку.

У зв’язку з цим цікаво з’ясувати, як виглядав маєток А.Рокицького. Адам Аполлінарійович успадкував його від свого бездітного дядька Карла. А той у свою чергу придбав село Русалівку, з 1520 селянами й 3238 десятинами землі, 1849 року в шляхтича Фелікса Пршигоцького [3].

Після скасування кріпацтва й наступних реформ ці маєтності значно зменшилися. Проте А. Рокицькому все ж таки належала найбільша частина русалівських земель, його володіння досягали межі з антонівськнми полями [4]. У тогочасній довідковій літературі зазначається, що він мав у власності 803 десятини землі [5]. Слід зауважити, що 1905 року з 104 дворян Уманського повіту 15 осіб мали менш як 10 десятин землі, 6 – від 10 до 100 десятин, 32 особи – від 100 до 500 десятин, ще 32 особи – від 500 до 1000 десятин, 24 – від 1000 до 5000 десятин і лише четверо власників володіли понад п’ятьма тисячами десятин землі6. Зважаючії на ці місцеві особливості структури землеволодіння, А.Рокицького можна зарахувати до землевласників „середньої руки”.

Свої землі, мабуть, щоб зменшити податковий тиск, він поділив на дві частини. Опис приватних власників Уманського повіту за 1915 рік фіксує, що більша частина їх була записана безпосередньо за А.Рокицьким – 592 десятини й 59 сажнів, які оцінювалися в 128 518 крб., при 3856 крб. прибутковості, що оподатковувалася (понад 124 крб. державного земельного податку, майже 50 крб. земського податку й понад 241 крб. повітового податку). 211 десятин і 378 сажнів землі були записані за дружиною А.Рокицького Генріхою Генріхівною. Ця ділянка оцінювалась у 45 841 крб., при 1376 крб. прибутковості, що оподатковувалася (майже 50 крб. державного земельного податку, понад 17 крб. губернського й 86 крб. повітового податку) [7].

Маєток Адама Рокицького був на місці теперішнього села Розкошівки (його заснували 1924 року вихідці з Русалівки, нині це Лисянський район Черкаської області). Серед сучасних місцевих топонімів лишилися „Рокицьке озеро” (невелика водойма природного походження на колишніх землях А.Рокицького, на південь від Розкошівки) й „Рокицьке” (попе над ставком у північно-східній частині Розкошівки). За свідченням найстарших жителів села – Мар’яни Павлівни Горкун (1914 р.н.) й Петра Степановича Дягтяренка (1925 р.н.), саме на цьому місці ще в 20-30-ті роки XX століття зберігалися руїни колишньої панської садиби, яка належала А. Рокицькому. У квітні 2002 року під час розвідки на „Рокицькому” знайдено численні рештки будівельної цегли, черепиці, грубних кахель. Отже, можна вважати точно локалізованим місцерозташування колишньої садиби А.Рокицького. Маєток Рокицького в опису графа Адама Монтрезора мав такий вигляд:

„Далеко від села, над степовим ставом-лугом, виросли, черепицею і залізом криті, господарські будинки; забілів великий двоповерховий двір, оточений чудовим молодим парком, що – без тинів і без заздрісної огорожі – зливався в одну мальовничу цілість з поділеними на рівнесенькі плодозмінні гони, орними урожайними ланами” [8].

У власності А.Рокицького були також два вітряки й два водяні млини.

Процвітання маєтку завдячується активній господарській діяльності його власника – освоєнню нових земель, впровадженню нових культур і племінному тваринництву. Варто також відзначити, що коли у всіх власницьких господарствах Русалівської волості, як і в багатьох сусідніх, господарювали управителі або орендарі, то в господарстві А.Рокицького порядкував сам господар. Причому він використовував десятипільну систему обробітку землі, а селяни Русалівки – трипільну [9]. Гордістю А.Рокицького була його ферма племінної худоби – Курники. Стаднину цього пана знали далеко за межами Уманського повіту – її цінували на державних конезаводах, сільськогосподарських виставках, у військових кінних частинах. Навіть у березні 1917 року, дарма що на той час господарство значно скоротилося, А.Рокицький мав власний кінний завод з 118 племінними конями різного віку, а також 40 робочих і 8 об’їзних коней, 50 племінних корів. 25 робочих бичків, 30 молодих телят, 35 племінних свиней [10].

Така система господарювання майбутнім провідникам гетьманського руху видавалася певною ідеальною моделлю народження на диких степах нової трудової культурної України. А. Монтрезор згодом змальовував таку піднесену картину праці А.Рокицького:

„Коли ж наставали жнива, коли американські жатки тяжкими снопами золотої пшениці об землю кидали, коли весело гуділа парова молотилка, доспівав під гарячим українським сонцем сахарини буряк, а оддалік воли сиві круторогі, повагом шестериками йдучи, розорювали чорну землю під повий урожай – раділо серце господаря і його могутня мужська постать на коні зливалася в одну гармонійну цілість з цим буйним ритмом творчої української праці…” [11]

У господарському й соціальному розумінні постать А.Рокицького цілком відповідала найважливішому принципові консервативного світогляду В. Липииського – персонально бути власником засобів продукції (передусім землі) і продуцентом матеріальних благ.

У побуті Адам Рокицький був послідовним утіленням шляхетської традиції, з її надзвичайною прив’язаністю до окремішніх форм місцевого життя. Йшлося передусім про ретельне збереження й плекання давньої шляхетсько-української культури, яка ще в першій половині XIX століття виявлялася в т.зв. балагульщині та козакофільстві. Такі представники старого побуту, як А.Рокицький не хотіли піддаватися уніфікаційним впливам, що поширювалися з імперських столиць. На всі традиційні шляхетські зібрання – перегони, рільничі вистави тощо – він приїздив на старосвітських українських шарабанах і бричках, з типовою для України т.зв. балагульською упряжжю, зі службою, вбраною по-козацьки. А сам Адам Аполлінарійович звичайно вдягав „славутську” українську бурку або шляхетську чамару, підбиту овчиною. Часом носив панську свитку, гарного давнього крою. Як зауважував А. Монтрезор:

„В цих зовнішніх формах був глибший зміст: був в них цей окремий своєрідний тип щоденного житгя, без якого не може бути ані окремої культури національної, ані сполучення в одну культурно-національну цілість верхів і низів громадянства” [12].

Особливою прикметою шляхетського гонору були коні. За свідченням сучасників, А. Рокицький їздив найчастіше кіньми, нехтуючи залізницю. А коні мав чи не найкращі у повіті. Навколо його коней навіть витворився місцевий фольклор, що набув почасти виразно фантастичних рис [13].

У липні 1913 року в Русалівці оселяється В’ячеслав Липинський. Мотиви такого рішення дослідники житгя і творчості історика досі спеціально не розглядали. На той час В.Липинський уже був досить відомий як науковий і суспільно-політичний діяч, і його від’їзд на власний хутір для багатьох був несподіваним. На перший погляд, це виглядало як своєрідна втеча від активної громадської діяльності. І.Гирич припускає, що до цього його спонукали, очевидно, ускладнення в особистому житті, хвороба, а також потяг до хліборобської праці [14]. На нашому розумінні мотивів переїзду В.Липинського до Русалівки зупинимося нижче.

Від свого дядька Адама Аполлінарійовича отримує маєток Русалівські Чагарі. „Чагарі” в цій назві означають поле на розкорчованих залишках колишнього лісу [15]. У майновому вимірі це було 160 десятин землі із загалом 803, що їх мав А. Рокицький [16]. Земля була віддалік од села. Там, за п’ять верстов од Русалівки, В.Липинський влаштував власну садибу.

На території, яка на початку минулого століття називалася Чагарі, тепер три яри, пагорби між ними активно розорюють селяни. Як видно, найпридатнішим для садиби були схили південного яру – у народі його називають Дурний яр (за переказами, там досить часто траплялися лиховини – люди блукали, гинули від блискавки тощо). На північно-східному схилі цього яру, над ставком, археолог Михайло Сиволап у квітні 2002 року виявив рештки цегли початку XX століття. Ймовірно там містилася садиба В’ячеслава Липинського. Проте для остаточного висновку погрібно дальше обстеження території.

Оселившись у Русалівці, В.Липинський звергає увагу на славне історичне минуле цієї місцини. Повідомляючи М. Грушевському свою нову адресу, він спеціально наголошує в листі, що ця територія входила до складу колишньої Буцької [тобто Буківської] сотні Уманського полку. Звичайно, хутір був важливий як засіб матеріального забезпечення, але передусім, гадаємо, В.Липинський пов’язував з ним надію на практиці реалізували свої теоретичні ідеї щодо провідної ролі української хліборобської верстви та її соціальної консолідації. Для В.Липинського і землевласник-поміщик. і землевласник-селянин належали до одного продукуючого класу, який мав скласти основу нової української аристократії. Пізніше в „Листах до братів-хліборобів” він так підсумовує її значення:

„Тільки український клас хліборобський в слані власною силою і власним авторитетом політично зорганізували і національно об’єднати нашу етнографічну масу, тобто сотворити українську державу і українську націю” [17].

Цей клас, безперечно, був соціальним ідеалом для В.Липинського. Тому господарювання на землі становило для нього неодмінну складову загальної суспільної функції хліборобського класу. Свою власну господарську діяльність він підпорядкував загальному життєвому кредо:

„…кожний властитель землі мусить перш за все свою власну індивідуальну силу та здатність хліборобську (а не силу свого гроша, свого капіталу) доказати, і наколи він хоче землю за собою задержали, то він сам особисто мусить на ній хазяювати, сам особисто своє хазяйство організувати” [18].

А втім, в епістолярії В.Липинського часом трапляються визнання певної штучності, вимушеності своїх хліборобських занять. Так, у листі до І.Кревецького він пише про себе: „хлібороб з примусу” [19].

І все ж таки більшу частину свого часу В.Липинський витрачає на господарські турботи. У листуванні другої половини 1913 – початку 1914 року він раз у раз згадує, що умови його теперішнього побуту унеможливлюють літературну працю, бо йому доводиться заводити господарство в степу, займатися оранкою, сівбою, будуванням хати тощо. Так, у листі до М.Грушевського жалкує, що через ці несприятливі обставини не може написати статті про померлого тоді польського історика О. Яблоновського [20]. А в листі до А.Ніковського, редактора „Ради”, перепрошує, що не написав замовленого для цієї газети матеріалу, хоч і сподівається виконати свою обіцянку, коли вдасться впоратися з нагальними господарськими клопотами [21].

Водночас висловлював упевненість, що Русалівські Чагарі стануть його постійним замешканням, де він, облаштувавшись, зможе продовжити наукову роботу. Про серйозність таких намірів свідчило те, що В.Липинський перевіз із Кракова до Русалівки свою бібліотеку, збірку архівних матеріалів і рукописів. Як зауважують сучасники, це була найбільша приватна бібліотека в Україні з питань історії та соціології. Перебуваючії в русалівському маєтку, В.Липинський у березні 1914 року дістав повідомлення про обрання його дійсним членом Наукового товариства ім. Шевченка у Львові. В листі до І. Кревецького від 17 квітня 1914 року він, щиро захоплюючись цією звісткою, зауважує, що Товариство дороге для нього як інституція громадська й наукова. Разом з тим непокоїться щодо власної спроможності, з огляду на його „хліборобські” обставини, „сповнити, – як він пише, – ці обов’язки наукові та громадські, які морально накладає на мене супроти нашого Товариства обрання дійсним членом” [22].

В іншому листі до І.Кревецького В.Липинський щиро зізнається:

„Я оселився тепер на селі. Обставини примусили мене до цього, та душа і всі мої бажання тягнуть мене до улюбленої історичної наукової праці. Може, доля ласкаво дасть мені змогу сеї праці моєї зовсім не перервати” [23].

І таки час для наукових студій був знайдений. Принаймні сам В.Липинський згадував про початок роботи над загальною „Історією України”. Тоді ж він закінчив другий том альманаху про польсько-українські культурні взаємини. Водночас намагається освідомити місцеве селянство, провадячи част і бесіди з мешканцями Русалівки. Сподівається внесли лад і в сімейне життя, чекаючи на приїзд до маєтку дружини Казимири (з родини Шумінських) і доньки Єви (1909 р.н.).

Як уже завважував І.Гирич, рік. самотньо прожитий у маєтку, сприятливо вплинув на здоров’я історика:

„Ідеальне для Липинського поєднання культурно-наукової праці з хліборобською очевидно дещо зняло психічну напругу, заспокоїло й урівноважило самопочуття, хоча радикальних змін ледве чи й можна було сподіватися” [24].

Проведений В.Липинським у Русалівці час був таки переломним у його громадсько-політичній і науковій діяльності. До переосмислення своїх попередніх підходів спонукали певні непорозуміння з чільними представниками українського національного руху, викликавши в нього розчарування у вождях, нехіть до дальших тісніших контактів. Тому він тоді практично не співпрацював з „Радою” і нічого не написав для видань М.Грушевського [25]. Проте сам факт господарювання у власному маєтку був надзвичайно важливим для В.Липинського з психологічного погляду – він мав усі підстави для популяризації своїх ідей, що ґрунтовалися на особистому досвіді. З усією відповідальністю він міг згодом стверджувати:

„Фах, до якого я готовився і яким займався – хліборобство. Крім того, був я в житті своїм військовим і істориком. Всі ці заняття люблю, до них лежить моя душа” [26].

Перша світова війна порушила плани наукової, громадської і господарської праці. З самого початку її В.Липинського призвали до дієвої армії. Перебуваючи на фронті, а пізніше в тилових частинах, він постійно турбувався станом свого маєтку. Майнову опіку над ним господар доручив А.Рокицькому, а нагляд за цілістю господарства – селянинові Л. Зануді. У Державному архіві Черкаської області зберігся цікавий документ – рапорт В. Липинського від 1 серпня 1916 року до начальника кінних запасів Київського військового округу з проханням виділити військовополонених для господарювання у своєму маєтку. Наведемо його майже повністю:

„Прошу Вашого клопотання перед Штабом Київського військового округу про відпуск для сільськогосподарських робіт у належному мені в Уманському повіті маєтку „Русалівські Чагарі” десятьох військовополонених на ім’я завідувача моїх справ дворянина Адама Аполлінарійовича Рокицького” [27].

Підписано – командир 4-го відділення Полтавського кінного запасу прапорщик Липинський. Як випливає з дальшого листування, А.Рокицький отримав військовополонених, але не відомо, чи їхню працю використовувано в Русалівських Чагарях, а чи тільки в маєтку самого А.Рокицького.

Далі настали бурхливі часи Української революції і державного будівництва, у яких В.Липинський відіграв досить помітну ролю. Його ж маєток у Русалівці разом з книгозбірнею, архівом і рукописами був знищений на початку квітня 1918 року. У передньому слові до „України на переломі” (1920 р.) цій надзвичайно болючій для нього події він присвятив одне речення: „…вся моя бібліотека й рукописи згоріли під час погрому разом з хатою в моїм хуторі – Русалівських Чагарях на Уманщині” [28]. Дуже відчутною для дослідника була втрата рукопису синтетичної праці „Історія України” – до роботи над нею він так і не зміг повернутися. І.Гирич припускає, що тоді ж загинув і рукопис збірника „Zarosłymi szlaki Ukrainy”, який мислився автором як продовження попереднього збірника – „Z dziejów Ukrainy” (1912 р.) [29]. Достеменно невідомо, хто знищив маєток і науковий доробок В.Липинського. Він сам говорить про безіменних „руїнників України”, очевидно, маючи на увазі під цим загальним означенням усіх причетних до знищення української держави в ті роки. Пізніші дослідники називають конкретних винуватців: О.Назарук – більшовиків [30], І.Лисяк-Рудницький – розагітованих (напевне, теж більшовиками) темних елементів [31]. Я.Дашкевич вважає, що червоний наступ 1918 року, коли спалено науковий архів, збірку документів і бібліотеку В.Липинського, по суті, знищив його як історика [32].

Свою найбільшу історичну працю „Україна на переломі”, видану вже на еміграції, В.Липинський присвятив пам’яті свого друга – селянина Левка Зануди, який загинув, намагаючись зупинити нищення маєтку, і смерть Левка, за свідченням сучасників [33], була страшною. Йому стяли шаблею голову. Коли односельці намагалися поховати обезголовлене тіло, то священик Сава Богданович відмовився відправляти поховальну службу поки не знайдуть голови, і тільки тоді, коли це було виконано, здійснив обряд. Називають і ім’я вбивці – Григорій Минович Вельбівець, пізніше член комнезаму, мешкав у селі Розкошівці, заробляв копанням колодязів. Як переповідають сучасники, цей чоловік до кінця свого життя (до 50-х рр. XX ст.) по-блюзнірському вихвалявся скоєним злочином. Родовід самого Левка не урвався. Він мав сина Зиновія (Зінька; 1893 р.н.). У Зиновія теж були діти – сини Оверко і Яків та донька Марія. Нині в Русалівці живе Микола Оверкович Зануда – правнук Левка.

Перебуваючи на еміграції, В. Липинський досить часто згадував Русалівку, зокрема в листуванні. О.Назарукові він пише, що його маєток на Уманщині лишився під більшовиками і це унеможливлює його переїзд до рідні на Волинь [34]; звіряється Р. Метику в тому, що його донька любить Україну і тужить за поворотом до Чагарів, які знає тільки з оповідань [35]; відписуючи Я. Окуневському про справу з придбанням братами Станіславом і Володимиром будинку, де мав доживати віку, зауважує, що така підтримка була можлива лише тому, „що у відношенні до моїх братів на Волині не здійснилось „національне українське гасло” – „земля без викупу” – гасло, яке здійснилося у відношенні до мене і мого маєтку на Київщині” [36]. Знищення маєтку Липинський розцінював як одну з найдошкульніших особистих втрат. У „Листах до братів-хліборобів” (вид. 1926 р.) він зауважує, що літературні хиби цієї книжки зумовлені важкими умовами загальної руїни, до якої додається “…ще и руїна особиста: хвороба, життя на еміграції, знищення і забрання маєтку революцією, повна невпевненість щодо завтрашнього дня” [37].

Революційна завірюха не оминула Адама Рокицького. У середині 1919 р. його маєток також зазнав цілковитого руйнування. Було спалено й розібрано господарські споруди, розкрадено й вирізано племінну худобу, розбито сільськогосподарські машини, пограбовано будинок (серед втрачених тоді цінних речей називають єдину у своєму роді колекцію малюнків коней з усієї України).

Цілих два роки Адам Аполлінарійович переховувався по селянських садибах, у навколишніх селах, поблизу руїн свого маєтку. Він, напевне, сподівався повернутися до Русалівки й відбудувати господарство. У червні 1921 року разом з дружиною перейшов кордон з Польщею і оселився на певний час у родичів на Волині. Пізніше переїхав до села Глещави біля Теребовлі (тоді Тернопільського воєводства). Там же 20 липня 1925 року Адам Аполлінарійович Рокицький помер, похований на місцевому кладовищі. У заповіті відписав частину землі в Русалівці на сільськогосподарську школу для селян. Свою останню волю небіжчик доручив виконати В’ячеславові Липинському.

Тема маєтків В.Липинського й А.Рокицького заслуговує на розгляд і в ширшому контексті – загального збереження й реконструкції зразків маєтково-господарчої архітектури кінця XIX – початку XX століть. На ці споруди, за деякими винятками, практично не звертається пам’яткоохоронної уваги. Проте вони становлять чималий інтерес як свідчення загального соціально-економічного й культурного розвитку тогочасної України. Як приклад назвемо садибу в селі Мар’янівці, що лежить у сусідстві з Русалівкою. Окрасою Мар’янівки був закладений у 1880 – 1885 роках парк площею 40 га, який складався з реліктових порід дерев, у тому числі й завезених з американського континенту [38]. Дотепер збереглися лише окремі ділянки парку й двоповерховий будинок (частина його не використовується і далі занепадає). Будинок належав В.Козаковському. Ця типова споруда була подібна до знищених садиб В.Липинського й А.Рокицького і може дати бодай загальне уявлення про їхній вигляд.

Джерело: Пам’ятки України, 2002 р., № 2, с. 144 – 149.

Вкладені елементи

Джерело: Пам’ятки України, 2002 р., № 2, с. 144.
Місце розташування маєтку В.Липинського - Русалівсьі Чагарі
Джерело: Пам’ятки України, 2002 р., № 2, с. 144.
Місце розташування садиби А.Рокіцького - Курники

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1975 – 2019 М.Жарких (ідея, технічна підтримка, частина наповнення)

Передрук статей із сайту заохочується за дотримання
умов використання

Сайт живе на

Число завантажень : 709

Модифіковано : 4.03.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.