Святодухів дівочий монастир у Путивлі

В.В.Вечерський

Монастирі Чернігово-Сіверщини – найдавніші осередки української культури. Монастирі Путивля і Путивльщини

6. Святодухів дівочий монастир у Путивлі

Серед сіверських міст другим за значенням після Чернігова був Путивль, що стояв на межі України і Московської держави, був головним форпостом на південно-західних рубежах Московії. Через Путивль проходили всі зв’язки України з Росією – економічні, дипломатичні, військові, культурні. Місто розташоване на українській етнографічній території, (1) і населення його було мішаним: поряд з російськими стрільцями тут жили українські козаки, ремісники, купці. Мистецькі пам’ятки путивльських монастирів демонструють синтез форм українських, російських і навіть польських, що і не дивно для прикордонного міста. Так само і в архітектурі маємо зразки форм суто російських (собор Святодухового монастиря) і синтезу двох національних традицій (надбрамна церква Святодухова монастиря, споруди Мовчанського монастиря). З історичних джерел довідуємося, що у Путивлі в період його розквіту (ХVІ-ХVП століть) було 4 монастирі, причому розташовувалися вони, за словами Павла Алеппського, з чотирьох боків міста, неначе захищаючи його від ворожих підступів з усіх чотирьох сторін світу. Борисоглібський монастир стояв на західній околиці міста, Спасо-Преображенський, заснований ще князями в XIII ст. – на південному краї Путивля, у фортеці над Сеймом, Святодухів монастир був з півночі, Мовчанський – зі сходу. Нині збереглися споруди лише двох останніх монастирських ансамблів, бо Борисоглібський і Спасо-Преображенський ліквідовані ще за часів імператриці Катерини II у 1770-х роках.

Величний ансамбль колишнього Святодухового монастиря розташовано серед одноповерхової садибної забудови північної околиці Путивля. Він складається з собору, надбрамної церкви – дзвіниці та мурованої огорожі з двома брамами. Історія цього монастиря складна і заплутана, початок її губиться в глибині століть. Перша писемна згадка про нього датується 1595 роком. Тоді всі монастирські споруди були дерев’яними. В кінці Смути, у 1617 році розпочато спорудження мурованого собору Зішестя Святого Духа з приділом ведення в храм Пресвятої Богородиці. Але чи то через брак коштів, чи тому, що монастир був дівочим і путивльські власті його цілком ігнорували, але будівництво собору тривало аж до кінця XVII століття – це може слугувати класичним прикладом довгобуду. Зрештою ігуменія Онисія, втративши терпець, 1697 року поскаржилася самому цареві Петру І, який одразу ж послав до Путивля грізний указ, в якому не тільки дав необхідні розпорядження, але й назвав поіменно всіх винуватців неподобства:

“Стольнику й воеводе Степану Тимофеевичу Клокачеву в Путивль: в прошлых годах Духов девич монастырь и церковь Божия начаты постройкой по нашему Государеву указу и на нашу Государеву казну. Что первые строители монастыря Левонний Липеванов, Никифор Яцын да Иван Дашков строили лет с десять й больши, а после них строителями были путивльские дворяне, переменявшиеся ежегодно…, и эти строители продолжали постройку лет семьдесят (!) и больши.(2) Велено по Государевым указам и грамотам к Путивльским воеводам 1681, 1683 й 1689 годов определить к тому делу из Путивльских детей боярских лучших людей… Между тем ныне, когда достраивается тот монастырь и ограда, нет у каменного дела ни строителей, ни досмотрщиков, ни единого человека.”

Таке піклування царя про будівництво провінційного монастиря мало певні політичні причини, про що скажемо нижче. Всі будівельні роботи в монастирі остаточно завершено аж 1707 року, перед самим приїздом Петра І. Крім нині збережених мурованих споруд,тут була ще дерев’яна двоповерхова Михайлівська церква, дерев’яні корпуси келій та будинок ігумені.

Монастирю цьому не щастило від початку його існування і до кінця. 1770 року указом Синоду монастир закрито, його собор перейменовано в міський Спасо-Преображенський собор, а надбрамну церкву Різдва Христового переосвячено в Хрестовоздвиженську. Черницям було наказано переселитися до іншого міста, залишивши в Путивлі все монастирське майно. Коли ж вони спробували винести з собою якісь книги і богослужебні предмети, часточки святих мощей, путивляни напали на них, побили і все повідбирали. Таким чином внаслідок політики Катерини II щодо секуляризації монастирських маєтностей, Святодухів монастир ліквідовано, а споруди його перетворено на міський Спасо-Преображенський собор.

Проте монастир, його історія і слава не зникли безслідно, бо лишилися видатні мистецькі пам’ятки, без перебільшення європейського рівня. Вони заслуговують на окрему розмову.

У центрі території за муром з монументальними брамами, в оточенні столітніх дерев підноситься білосніжний кристалічний обсяг собору, увінчаний п’ятьма блакитними цибулястими баньками на струнких циліндричних підбанниках. Висотний центральний четверик контрастує з приземкуватими приділами, апсидами, галереєю, ґанками, що оточують його з усіх боків.

Такий тип храму є традиційним для московського зодчества XVII століття. Незважаючи на монументальні форми і великі розміри собору, він дуже вишуканий і граційний, у дусі архітектури петрівського часу. Стіни розчленовано тоненькими півколонками. Вікна розміщено в два яруси. У нижньому вони великі прямокутні, з облямуванням витонченої скульптурної роботи, а у верхньому ярусі – восьмикутні. Стіни вінчає високий атик, декорований підковоподібними закомарами. Це – характерна деталь давньоруської архітектури, проте трактована вже в новоєвропейському дусі.

Інтер’єр вражає висотою єдиного нерозчленованого внутрішнього простору, щедро освітленого завдяки численним вікнам. Це різко контрастує з низенькими затемненими галереями і приділами, що з’єднуються з центральним обсягом широкими арками, пробитими під час ремонтів 1822 та 1899 років. Стіни всередині були побілені, а на їх тлі казковим видінням постав іконостас. Цей іконостас, влаштований близько 1693 року (найбільш вірогідна дата завершення будівництва собору), (3) унікальний хоча б тим, що він – єдиний, уцілілий на Лівобережній Україні з кінця ХVП – початку XVIII століть. Його барвистий пишний килим є справжньою окрасою строгого й лаконічного інтер’єра пам’ятки. Він шестиярусний і своєю вершиною майже сягає зеніту склепіння височезного храму. За типом композиції більше подібний до російських іконостасів: горизонтальні розкреповані карнизи й вертикальні різьблені колонки утворюють прямокутну сітку, у яку вкомпоновано ікони. Яруси неоднакові по висоті, а монотонність горизонтального ритму перебиває широке середнє поле, що відповідає царським вратам. Придивившись уважніше, помічаємо характерні українські дверні отвори царських і бічних врат зі зрізаними кутами, пишну виноградну лозу, що оплітає колонки, наскрізну різьбу колон першого ярусу, типове для України кінця XVII століття барокове різьблення іконних рам нижнього ярусу з рослинним орнаментом, що нагадує заставки українських стародрукыв. Певно, українські сницарі, виконуючи замовлення монастирської братії та фундаторів – путивльських “дітей боярських”, внесли до канонічної для Московії загальної композиції характерні риси, притаманні українському мистецтву. А можливо, вибір композиції іконостаса продиктували особливості інтер’єра, в якому висота вдвічі перевищує ширину. Хоч би як там було, а маємо в результаті чудовий зразок неумисного, а отже, органічного, високомистецького синтезу художніх традицій двох народів.

Іконостас неодноразово ремонтували й поновлювали, ікони переписували, зокрема в 1838, 1907, 1975 роках. У кінці XIX – на початку XX століть церковним старостою в соборі був Іван Матвійович Рябінін – краєзнавець, автор праць з історії Путивля, які досі не втратили свого наукового значення. Тож коли 1899 року розпочато широкомасштабний капітальний ремонт собору, І.Рябінін поступово зумів залучити до його обстеження провідні наукові сили того часу. Головна увага приділялася іконостасові. З приводу його живопису думки вчених розділилися: видатний історик мистецтв Ф.Горностаєв у доповіді 10 жовтня 1903 року писав: “Иконы, находящиеся в этом иконостасе, двоякого письма: весь первый ярус древнейший – древнее самого иконостаса и церкви, хорошей работы, может быть отнесен к началу XVII века. Следующие ярусы, так называемого итальянского письма, принадлежат концу XVIII – началу XIX вв.” У кінці 1906 року гостро постала проблема “церковного благоліпія” іконостаса – старі потемнілі ікони потрібно було підновити. До Путивля терміново виїхав провідний російський реставратор П.П.Покришкін, який 12 лютого 1907 року категорично заборонив “поправку” ікон – “ввиду их высокохудожественного археологического значения”. Пізніше він поточнив, що “більшість з цих ікон – надзвичайно високохудожні представники південноруського (українського. – В.В.) малярства XVII століття”. Відомий візантолог і знавець мистецтва Слобожанщини Є.Редін, котрий у квітні 1907 року також обстежив іконостас, не склав певної думки про живопис і лише дуже обережно зазначив, що ікони ці – не XVII століття і не московської роботи. Зусиллями наукової громадськості живопис іконостаса зрештою було врятовано від тогочасних богомазів: реставрацію і позолоту проведено 1907 року тактовно, під пильним наглядом імераторської Археологічної комісії. (4)

Реставрація 1975 року, наскільки ми можемо судити, також не торкнулася живопису. Доктор мистецтвознавства Г.Логвин у праці 1980 року відзначив, що ікони переписані й потемнілі, тому про характер живопису і його вартість тяжко сказати щось певне. (5)

У цьому, на наш погляд, і полягає проблема – 83 роки після Петра Покришкіна і Єгора Редіна ніхто серйозно не досліджував живопис іконостаса путивльського собору. А без таких вичерпних досліджень, проведених за сучасною методикою, із залученням всіх необхідних технічних засобів, не можна й мріяти про справді наукову реставрацію шедевру українського сакрального малярства XVII-XVIII століть.

У центрі собору на довгому ланцюгу висить срібна люстра, виготовлена 1692 року в Нюрнберзі й подарована монастирю царем Петром І. Вона має явно бароковий характер, який підкреслюється вишуканим рисунком кронштейнів. Нижня сфера прикрашена прорізним орнаментом, що дуже подібний до декору українських ювелірних виробів XVII століття. Це дало підстави для гіпотези, що до Нюрнберга попередньо надіслали “абрис”, тобто креслення люстри, виконане кимось з українських золотарів.

При виході з собору в північний Введенський приділ, у стіні арки помічаємо два різьблених камені. На них добре видно написи церковнослов’янським шрифтом. Це – надзвичайно рідкісні в Україні зразки намогильних плит першої половини XVII століття, їх знайдено в землі 1899 року під час капітального ремонту собору і замуровано на теперішньому місці. Написи на плитах розшифрровуються так: “Лета 7151 (1643 рік від Різдва Христова) преставися раба Божия инока схимница Прокла”; “Лета 7153 (1645 р.) преставися раба Божия девица Евдокея”. З чернецькими намогильними плитами в Путивлі пов’язана старовинна майже детективна історія, що свідчить про те, яких дивних форм може іноді набувати зацікавленість минулим свого краю. Десь у 1830-х роках при земляних роботах на “Городку”, що був залишком путивльського дитинця великокняжих часів, знайдено різьблену кам’яну плиту, на якій місцеві знавці старожитностей нібито відчитали ім’я путивльського князя Василія Ігоревича, сина Ігоря Святославича – героя “Слова о полку Ігоревім”. Плиту і напис датували XIII століттям, одразу ж дали знати курському губернаторові, а також і в Петербург. На жаль, тоді цю “княжу плиту” не спромігся оглянути ніхто з кваліфікованих науковців. Лише 1902 року, готуючись до 12 археологічного з’їзду в Харкові, професор Харківського університету М.Халанський дослідив усі різьблені плити, відомі на той час у Путивлі, прочитав написи на плитах Прокли і Євдокії (перед тим і ці плити також датували XIII століттям), а щодо плити з іменем князя Василія дійшов цілком несподіваного висновку: виявилося, що цей камінь лежав на могилі одного з ченців XVII століття, а напис на ньому… сфальсифіковано десь у 1835-38 роках! (6) Ось до чого призводить бажання місцевих інтелігентів будь-що мати якусь стародавню історичну реліквію!

У соборі бачимо ще одну вельми цінну мистецьку річ – багатобарвний свічник висотою майже півтора метра. Це – продукція знаменитого Волокитинського порцелянового заводу родини Миклашевських, що функціонував у 1839-62 роках у селі за 20 км від Путивля. Свічник первісно належав церкві, спорудженій у 1856-57 роках у селі Волокитиному. Для цієї церкви було виготовлено славнозвісний порцеляновий іконостас, рівного якому не було у світі. 1958 року комуністичні варвари висадили в повітря церкву, розтягли іконостас (окремі шматки з нього можна побачити в багатьох музеях України), а свічник якимось дивом потрапив до Путивля.

У соборі була ще одна цінна культова реліквія – ікона Мовчанської Божої Матері, яка первісно перебувала в Мовчанському монастирі, а згодом внаслідок подій Смути десь між 1605 і 1612 роками в монастирі сталася велика пожежа, ікону врятували і перенесли до собору Святодухового монастиря.

Знадвору, коло південної стіни Михайлівського приділу, влаштованого на початку XIX ст. замість зруйнованої Михайлівської дерев’яної церкви, підноситься високий чорний хрест. Це могила І.Рябініна.

На південь від собору стоїть надбрамна церква-дзвіниця, досить дивна асиметрична споруда, зведена в кінці XVII століття. Первісно вона була освячена як церква Різдва Христового. 1764 року після ремонту переосвячена як Петропавлівська. Після закриття монастиря 1770 року (за іншими джерелами – 1786 року) указом Синоду церкву перейменовано на Хрестовоздвиженську. Вона триярусна, як і більшість надбрамних церков. У нижньому ярусі – брама і келії обабіч, у другому ярусі – тридільна безверха церква. Над її західним притвором як надбудова третього ярусу височить могутній восьмерик дзвіниці з наметовим дахом і маленькою банькою. Двоповерхова прибудова з заходу, яка зорово дещо врівноважує асиметричність загальної композиції, зведена 1764 року.

Для пам’ятки характерна простота, величність форм, вона позбавлена дріб’язкових прикрас і її образ формується на зіставленні лапідарних об’ємів і площин. Лаконічна, навіть дещо брутальна архітектура надбрамної церкви-дзвіниці – разючий контраст витонченості собору. Але якщо собор статичний у своїй кристалічній довершеності, то надбрамна церква характеризується виразною динамікою: архітектурні форми наростають від низенької апсиди через центральний обсяг з високим дахом і декоративною банькою до аркового восьмерика дзвіниці. Остання, окрім суто культових функцій, мала ще й оборонні, про що свідчать вузенькі бійниці в основі восьмерика.

З цією спорудою пов’язана одна з найцікавіших сторінок історії Путивля. Ми вже згадували про келії обабіч брами, на першому поверсі будівлі. Одна з них, розташована на схід від проїзду, дещо заглиблена в землю, має одні двері й вікно, звернені у монастирський двір, до собору. Це – келія царівни Софії Олексіївни, дочки московського царя Олексія Михайловича, яка 1682 р. домоглася регентства при своїх малолітніх братах Івані та Петрі, а через 7 років була усунена від влади внаслідок перевороту й пострижена в черниці. Після другого стрілецького бунту Петро І вирішив вислати сестру з Москви подалі, і вибрав для цього путивльський Святодухів дівочий монастир. За наказом царя вона постійно перебувала “под крепким караулом”. Проте йому цього здалося замало. За переказами, відправляючи Софію з Москви, Петро пообіцяв прислати їй подарунок, аби вона його не забувала. І справді, на замовлення російського самодержця в Голландії було виготовлено спеціальний годинник-куранти, який голосними пронизливими звуками відбивав кожну хвилину (!). Петро наказав поставити годинника прямо під вікном царівни, аби вона щохвилини згадувала “любезного братца”. Про те, що садистський намір царя мав досягти успіху, свідчили прочани, які чули цей годинник у середині XIX століття в Мовчанському монастирі: щохвилини боєм царська забавка дуже нервувала і господарів монастиря, і прочан, аж поки її зламали. Царівна Софія недовго пробула у Святодуховому монастирі – Петро І скоро збагнув, що тримати колишню правительку в Путивлі небезпечно, адже впродовж XVII століття це місто було центром різних заворушень, спрямованих проти московського уряду, а царівна легко могла стати “прапором” для путивльських стрілецьких полків, завжди невдоволених і схильних до бунтів.

Нині споруди колишнього монастиря займає міський Спасо-Преображенський собор – донедавна єдиний діючий храм у Путивлі. Упорядкована територія, відреставровані пам’ятки становили разючий контраст із занедбаним, на межі загибелі ансамблем Мовчанського монастиря в Путивлі, яким до 1990-х років “опікувалася” атеїстична держава.

1 Описание Путивльской Молчанской Рождество-Богородицкой Софрониевой пустыни. – СПб., 1846. – С. 11-52.

2 Преображенский П. Путивльский Молчанский Печерский монастырь. – М., 1884. – С. 13.

3 Костомаров Н.И. Исторические произведения: Исторические портреты: Епифаний Славинецкий, Симеон Полоцкий и их преемники. – К., 1989. – С. 342-346.

4 Цапенко М. Архитектура Левобережной Украины ХVІІ-ХVІІІ вв. – М.: Стройиздат, 1967. – С. 129.

Джерело: веб-сайт “Українська спадщина”