2007 р. Вибіркова пам’ять
Микола Васьків, Кам’янець-Подільський
Дата: 21.08.2007
Усе почалося з того, що у серпні 2006 року химерно покрученими, вузенькими і затишними вуличками спустився з Братиславського граду (замкової гори) й опинився майже зразу під стінами університету, який ще з XV століття відомий під назвою «Академія Істрополітана». Серед усього незвичного й екзотичного увагу несподівано привернув знайомий профіль на меморіальній дошці.
Оскільки, як і більшість філологів, дуже добрим зором похвалитися не можу, то підійшов ближче і переконався, що профіль таки дійсно знайомий, і це підтвердив напис на дошці: «Видатний український філософ-гуманіст і поет Григорій Сковорода (1722-1794) відвідав у 1745-1750 роках Братиславу. З нагоди 280-річчя від дня його народження». Текст подавався українською мовою і був продубльований словацькою.
На наступний день я був у Празі, але до зустрічі з українськими слідами в цьому місті я вже був підготовленим значно краще. По-перше, до цього мене підготував братиславський Сковорода, а по-друге – книга Оксани Пеленської «Український портрет на тлі Праги: Українське мистецьке середовище в міжвоєнній Чехо-Словаччині» (Нью-Йорк – Прага, 2005), в якій були скрупульозно відзначені пам’ятники, меморіальні дошки, могили і поховальні комплекси, витвори мистецтва, пов’язані з українською історією чи культурою.
Правда, і тут мене підстерегла несподіванка, і то при першому ж виїзді в місто (у Празі я був два роки до цього, тому першим знайомством із містом цей виїзд назвати не можна було, хоча в 2004 році пробув у столиці Чехії всього дві доби). При підході від трамвайної зупинки до Празького граду (найдавніша частина і центр старого міста) мою увагу привернув напис кирилицею.
Зблизька з’ясував, що це підпис «Францішак Скарына» під пам’ятником славетному білоруському гуманістові й друкареві, який, виявляється, ще й доглядав за празькими парками (поряд стояла дошка з таким написом білоруською і чеською мовами: «1536- 1539. У цих місцях працював королівським ботаніком визначний білоруський гуманіст і східнослов’янський першодрукар Франциск Скорина»).
Пізніше я наштовхнувся на ще один скорининський слід: на території славетної бібліотеки Клементініум (її заснував вихователь-духівник Карла IV і майбутній папа римський Клемент VI) знаходиться меморіальна дошка, на якій традиційно вже двома мовами – білоруською й чеською – повідомлялося ще про один період життя і діяльністi Скорини в Празі: «1517- 1519 – у Старому місті Празькому визначний просвітник Франциск Скорина видав свій білоруський переклад Біблії».
Дуже швидко знайшов меморіальні дошки і славетним українцям. З М. Грушевським й І. Пулюєм більш-менш усе було зрозуміло: перший прожив у Празі майже рік, другий – не тільки жив, але працював як фізик і завершив у чеській столиці свій життєвий шлях у січні 1918 року. Не могли обійти чехи увагою також Івана Горбачовського – засновника Інституту медичної біохімії при Карловому університеті, ректора цього університету в 1902-1903 рр.
А загалом науково-навчальній діяльності у Празі І. Горбачевський віддав небагато-немало – аж 46 років. Приємно вразили дві інші меморіальні дошки, на яких згадуються імена Івана Франка й Тараса Шевченка, точніше – згадується його «Кобзар». Приводи для встановлення цих меморіальних дошок не є аж надто вагомими для чехів, більше того, мені видається, що в Україні з таких нагод ми б їх не побачили.
Правда, щодо Шевченка, як кажуть, можливі варіанти. Адже меморіальна дошка у Празі встановлена на будинку, в якому вперше був надрукований 1876 року нецензурований повний текст «Кобзаря». Можливо, й в Україні встановили б пам’ятний знак якомусь, крім ленінської «Искры», виданню.
Але я переконаний, що довго б довелося нам в Україні чекати на такого зразка відзнаку, якої удостоївся в Празі І.Франко: меморіальна дошка, встановлена на стіні палацу Жофін на Слов’янському острові посеред Влтави, повідомляє (ви здогадалися, що чеською й українською мовами), що 18 травня 1891 року «він виступив тут з промовою на I З’їзді слов’янської прогресивної молоді». Враховуючи багатогранну і плідну діяльність Івана Яковича, передбачаю чиновницьке заперечення: «Ви уявляєте, скільки б треба поставити таких дошок і пам’ятників, щоб відзначити кожну таку подію з життя Франка?»
А чехи таку дошку поставили. Не може не вражати надзвичайна повага до кожного, навіть найдрібнішого, знаку уваги до явищ історії й культури з життя інших народів. Бо на згадку також приходять оломоуцькі меморіальні відзнаки на честь Лафайєта чи в пам’ять про трагічні події щодо чехословацьких військовополонених 18 березня 1918 року у Бахмачі на Чернігівщині.
Зрозуміло, що при надзвичайно високому рівні національної самоповаги у Чехії буквально на кожному кроці наштовхуєшся на пам’ятники, дошки, відзнаки, повідомлення про імена, події, явища чеської культури й історії. Навіть якщо не залишилося вже будинків чи стін, на які можна ці відзнаки почепити.
Так, посеред тротуару при виході зі станції метро «Пальмовка» вмонтовано невеличке металеве коло діаметром не більше 35-40 см, на якому зазначено, що на цьому місці стояв будинок, де народився і жив стільки-то років відомий чеський письменник другої половини ХХ ст. Богуміл Грабал. Одним словом, треба тільки заздрити й наслідувати.
А що маємо ми на шістнадцятому році незалежності? Совкові часи нібито відійшли у минуле, але прояви совковості постійно даються взнаки. Чомусь завжди знаходяться кошти на встановлення пам’ятників і відзнак партійним і державним діячам недалекого минулого.
Так, на стіні Запорізького національного університету встановили меморіальну дошку колишньому першому секретареві обкому партії Всеволожському, бо він, виявляється, ледь не самотужки домігся для цього закладу статусу університету, та й узагалі збудував у місті так багато заводів, установ, культурних закладів. Чомусь усі зразу забули марксистсько-ленінську настанову, що одиниці нічого не можуть побудувати самі, що піраміди – це не пам’ятники фараонам, а народу, який їх зводив.
Цікаво спостерігати, як Кам’янець-Подільський обростає меморіальними дошками колишньому першому секретареві, колишньому голові міськвиконкому, колишньому генералові… Фразеологія та ж: вони так багато для міста зробили, саме за їх правління місто досягло такого розквіту!
Зрештою, можна ставити відзнаки у пам’ять про цих людей. Але чомусь усе зводиться майже виключно до цих людей. Виникає підозра, що теперішні чиновники хочуть витворити традицію, за якою, дивись, і їх не забудуть через енну кількість років після смерті, на якомусь будинку щось і в їх пам’ять почеплять.
Також традиційно майже у кожному великому місті постали пам’ятники воїнам-афганцям (інколи це не просто нагадування про жахливу трагедію, а витворення якогось збоченого героїзму), міліціонерам, які загинули на бойовому посту, діячам, подіям «після 1917 року», що не суперечать совковій ідеології. Знову-таки, потрібні відзнаки на честь цих людей і подій, але чому тільки їм?
Бо як тільки мова заходить про відзначення всього, що було «до 17-го року», або людей і подій, що видаються ідеологічно сумнівними вчорашньому комсомольському чи партфункціонеру, який сьогодні сидить при владі, то зразу з’ясовується, що у нас катастрофічно не вистачає коштів на такі речі. Витягають із рукава хороший аргумент: медицина, освіта, комунальна сфера без належного фінансування, а ви про пам’ятники. Зараз це не на часі.
От через кілька років… Два приклади. Від початку 90-х років у Запоріжжі постійно ведеться мова про встановлення пам’ятника Тарасові Шевченкові (є тільки погруддя у Шевченківському районі міста). Загалом я не підтримую шевченкоманії, коли скоро пам’ятники і погруддя Кобзареві в Україні перевершать за кількістю ленінські відзнаки за радянських часів.
Але на Хортиці Шевченко побував, більше того, ця поїздка була знаковою для його життєвого і творчого шляху. Планувалося, що пам’ятник буде стояти на початку бульвару Шевченка, якраз навпроти міськвиконкому. Можливо, не найкраще місце, як на цьому наполягали окремі функціонери, мабуть, побоюючись грізного, осудливого погляду поета на їх діяльність.
Може, й справді варто було б поставити пам’ятник на Хортиці, перетворивши її загалом у солідний культурно-історичний музейний комплекс, може, непогано було встановити його у районі колишнього села Вознесенки (тепер це майже центр міста), де Шевченко, за переказами, винаймав помешкання у місцевого жителя. Але влада не поставила пам’ятника ніде (аргументи – брак коштів і відсутність гідного проекту), а проблему з початком бульвару вирішила просто: там встановили годинник (кошти звідкись знайшлися), ще й запустили швиденько в обіг романтичну назву – годинник закоханих. Який тепер святотатець наважиться домагатися його демонтажу, щоб поставити там Шевченка?
У Кам’янці-Подільському в 2004 році надзвичайно гостро ставилося багатьма громадськими організаціями питання про встановлення пам’ятника Симонові Петлюрі, який був пов’язаний із містом найбезпосередніше – більше як півроку керував тут урядом УНР, а Кам’янець на цей період сподобився стати столицею Української держави.
Чи то в черговий раз не хотілося витрачати кошти, чи політична ситуація у зв’язку з виборами видавалася хисткою, і треба було більше прислухатися до аргументів табору В. Януковича, але влада знову вирішила питання по- компартійному мудро: винесла проблему на обговорення громадськістю міста. Усю громадськість чомусь, правда, обмежили спілкою ветеранів Великої Вітчизняної. Результат обговорення був відомим, відповідно, ще до обговорення. Це й не дивно, якщо один із ветеранів із піною на губах кричав, що Петлюра і петлюрівці «вместе с фашистами стреляли и вешали нас». Тепер про пам’ятник Петлюрі чи вулицю його імені в найближчій перспективі у Кам’янці ніхто серйозно мову не веде.
Одночасно близько 200 тисяч гривень пішло на реставрацію, а потім ще й на перереставрацію пам’ятника воїнам Великої Вітчизняної війни – «дуже оригінального» танка на постаменті (до речі, при сьогоднішніх цінах на газ скільки меморіальних відзнак «згорає» щороку у Вічному вогні Кам’янця й цілої України загалом?). Влада, свідомо чи несвідомо, штовхає «націоналістів» до жахливих мрій про те, що от коли вимруть усі комуністи й ветерани, тоді… Тобто все знову зводиться до ідеологічного протистояння з явним ухилом тільки в один бік.
На Ольшанському кладовищі в Празі є невелика православна ділянка, з затишною православною церковкою безпосередньо на території кладовища. І на цій ділянці серед інших – пам’ятники О. Олесю, С. Черкасенку, сімейству Русових та інших діячів української історії й культури, які втекли від радянської влади, тому комуністична влада Чехословаччини не могла мати до них особливого пієтету.
Але питання про знесення цих пам’ятників ніхто всерйоз навіть не ставив. Більше того, майже поряд із їх могилами стояли відзнаки у пам’ять про вояків РОА (Русской освободительной армии). Думаю, ні Олесь, ні Черкасенко аж ніяк не мріяли про таке сусідство. Одіозною видається ця армія і мені. Очевидно, викликали ці відзнаки гостре невдоволення і з боку московських ідеологів. Але доля і смерть розсудили так, що поряд опинилися люди різних переконань, часто ворожих між собою. Смерть примирила їх на одному кладовищі. І, мабуть, у жодного чеха не зродилася святотатна думка знести, на догоду кремлівським покровителям, ці пам’ятники чи, ще гірше, зрити саме місце поховання.
Чеський Оломоуц за розмірами і кількістю населення майже такий самий, як і Кам’янець-Подільський. Можливо, там, у цьому місті-музеї, і дійсно збереглося більше історичних пам’яток, ніж у Кам’янці. У подільському місті їх теж чимало, але виникає враження абсолютного домінування оломоуцьких пам’яток за рахунок надзвичайно бережливого ставлення до минулого, намагання увічнити кожну подію й особу, які хоча б трохи важать для історії й культури, чеської чи зарубіжної.
Так, у радянські часи при реставрації ратушного годинникового механізму встановили фігурки коваля, дівчини-спортсменки, інтелігента-очкарика тощо замість зруйнованих середньовічних фігурок. І ось по сьогоднішній день середньовічний півень повідомляє про кожну годину разом із ходом фігурок комуністичної епохи.
Особливо відчутна перевага Оломоуца над Кам’янцем, коли мова заходить про пам’ятники й меморіальні дошки, яких у чеському місті дуже багато, а головне, їх надзвичайно пильно оберігають. Можна сказати, що й місті над Смотричем встановлено за останні роки немало меморіальних дошок. Але часто про них зразу ж після встановлення і рапортування наверх забувають.
Так, меморіальні дошки С. Руданському й А. Свидницькому зняли з приміщення колишньої духовної семінарії, в якій вони навчалися, під час реставрації цього будинку (якщо це можна називати реставрацією), і опинилися ці дошки в купі сміття. Здавалося б, саме слово «реставрація» передбачає повернення відзнак на старе місце, але дуже сумнівним видається, чи дошки зараз узагалі є придатними для використання їх як меморіальних.
Що цікаво, у будинку колишньої семінарії зараз знаходиться не приватний будинок чергового безкультурного нувориша чи якоїсь приватної фірми, а… художній музей. Тобто нас цікавить тільки «живопись», а література нам – «без надобности». Українську чиновництво любить частенько їздити у закордонні відрядженні. Який поважний чиновник обласного масштабу з будь-якого регіону України за кордоном не бував? Може, крім інвестпроектів, економічного, культурного співробітництва, дешевих товарів із сезонних розпродажів, варто привезти з-за кордону і традицію дбайливого збереження всього, що стосується нашої і «не нашої» культури, історії, мистецтва?
Може, до цього спонукати й українських заробітчан (мільйони!), які повертаються з найрізноманітніших куточків світу, де ніщо й нікого не забувають і чомусь мають прекрасне сьогодення і не менш прекрасні перспективи на майбутнє?
Натомість найчастіше події розгортаються за приблизно таким прикрим сценарієм, який довелося спостерігати при приватизації за безцінь, з легкої руки й за лобіювання тодішнього заступника міського голови Кияниці та за підтримки тодішньої начальниці управління культури пані Касьян, Народного дому в Запоріжжі. Це приміщення було зведено на меценатські гроші як Народний дім на початку ХХ століття, потім було передано місцевій «Просвіті», а згодом стало кінотеатром ім. Леніна, ще згодом – закритим колишнім кінотеатром. На початках незалежності приміщення почали відбудовувати, плануючи повернути йому вже в нових умовах колишній статус Народного дому. Але раптом керівництво помінялося, гроші і вже вкладені в ремонт матеріали були просто розікрадені. На нараді в міськвиконкомі розповідали, що директор потрапив під суд, отримав термін чи то за це розкрадання, чи то за якесь інше, потрапив під амністію… Насправді пізніше з’ясувалося, що його покровителі за банкрутство Народного дому покарали «зразково»: відправили працювати директором музею «Замок Попова» у Василівку, подалі від Запоріжжя. Щуку кинули у річку.
При всьому намаганні заступника мера продати приміщення «хоть за рубль», з’явилася прикра для нього перепона: Народний дім виявився пам’яткою архітектури й історії всеукраїнського значення, тому під приватизацію не підпадає. Але проблему дуже швидко вирішив той, хто повинен би протестувати проти приватизації, – начальник відділу охорони пам’яток історії та культури.
Зовсім не соромлячись присутності моєї й Т.Шевченка, голови обласного товариства «Просвіта», він заявив приблизно таке: на цей будинок як на охоронний об’єкт насправді ні радянська влада, ні українська не спромоглися виробити відповідний паспорт, а тому ми його швиденько оформимо як пам’ятку обласного значення, і приватизуйте її собі на здоров’я. Що успішно й було дуже оперативно зроблено. Як казав В.Яворівський, маємо те, що маємо, але куди ж поділася решта?
Джерело: “День”