Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Ненавистю і безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів твоєї нації

Богдан Хмельницький

?

1968 р. По Україні

Підгайці були засновані, можливо, ще в XII – XIII ст., але вперше стають відомими в 1463 році. Наприкінці 1530-х років вони вже були значним осередком торгівлі, бо лежали на важливому шляху на Львів, дістали право на самоврядування та влаштування ярмарків, що сприяло піднесенню достатку міщан і ремісників. У Підгайцях існував великий замок, який не зберігся; з тих пам’яток, що уціліли, вартий уваги парафіяльний костьол 1634 р., хрещатий у плані, в стилі Ренесансу, та синагога, збудована, очевидно, в кінці XVI ст. її нерухомий кубічний масив виділяється серед низької забудови. Недалеко звідси, у передмісті, є дерев’яна одноверха церква з огрядними масами і гарного рисунка банею, зіпсованого пізнішим залізним покриттям.

У центрі міста, на головній вулиці-дорозі, стоїть Успенська кам’яна церква, споруджена в 1650 – 1653 рр. – ровесниця відомих пам’яток архітектури – храмів у Низькеничах та Богдана Хмельницького в Суботові. В її архітектурі органічно поєднані форми Ренесансу і української архітектури. На тридільному плані підносяться бані ренесансних форм з ліхтариками. Роги бабинця, головного приміщення і гранчастої апсиди фіксують широчезні пілястри, а високі наличники та білокам’яні портали оздоблюють вікна і двері. Зовні композиція, хоч і дуже розчленована виділенням з масиву храму об’ємів бабинця, нефа і вівтаря, проте не втрачає величності й монументальності завдяки вдалим пропорціям об’ємів, а також контрасту деталей і великим площинам стін, на тлі яких виділяється білокам’яна ренесансна різьба в народній інтерпретації.

Коли ми говоримо про аркади-опасання в українській архітектурі, то в уяві виникають дерев’яні храми з аркадою в нижньому ярусі. Але в Підгайцях у храмі відкрита аркада міститься не внизу, а в завершенні; вона оперізує центральну і вівтарну бані. Ця галерея служила оборонній меті; отже, в даному разі використано рідкісний прийом пристосування церкви до оборони. До нашого часу, очевидно, не збереглися споруди з аркадами в завершенні, але в мініатюрах рукописів XIII – XIV ст. і на іконах XV – XVI ст. часто можна бачити церкви з таким завершенням. Тому можна припускати, що будівник підгаєцької церкви наслідував якийсь архаїчний зразок, що до нас не дійшов.

Увійдемо через головний вхід і пройдемо низенький бабинець, бо над ним – хори, а вище – оборонне приміщення (яке могло бути й окремою каплицею), завершене напівсферичною банею. Ліворуч – портал скромних ренесансних форм; він веде на сходи в башту і на галерею-обхід. Через широку, але невисоку арку видно простір середньої бані, добре освітлений багатьма вікнами. Первісного іконостаса немає, тому інтер’єр здається незвично бідним, але не позбавленим строгої піднесеності. Відсутність іконостаса компенсують невеличкі вівтарі з скульптурою XVIII ст., яку встановлено замість первісної, зробленої одночасно з храмом. На щастя, цю скульптуру не знищили, а винесли в башту, звідки її вивезено в музей українського мистецтва в Києві.

По пам’ятках підгаєцької скульптури можна простежити еволюцію цього виду мистецтва прогятом більш як ста років. Скульптури апостолів, виконані в 1650 – 1653 рр., позначені народним характером не тільки за типажем, але й за мистецькими якостями, в них немає нічого розрахованого на зовнішній ефект, нещирого. Це наче портрети українських дідів, яким притаманна життєва мудрість і високі душевні якості. Рука майстра впевнено орудувала долотом, енергійно надаючи інертній масі такої живої і пластично прекрасної форми. Митцеві близькі народні одухотворені образи старих людей, тому він так любовно і точно вирізьбив їх. Христос на невеличкому розп’ятті не має нічого спільного з канонічними зображеннями. Це український селянин, якого і буквально, і в переносному смислі розпинала шляхта. Може, перед очима ремісника, який робив цю статуетку, стояли шибениці й палі з замученими польською шляхтою повстанцями.

Століттям пізніше принципи барочного мистецтва наклали яскраву печать на різьбу. Пози стають неправдоподібними і химерними, жести – патетичними, вирази облич – екзальтованими. Досить глянути на Давида, який, танцюючи, співає псалми, щоб побачити, які зміни на цей час сталися в пластиці. Великі ідеї, глибокий внутрішній зміст відходять на задній план, а на перше місце висувається прагнення до зовнішнього ефекту і пози. Дивовижним дисонансом віртуозній майстерності різьбярів XVII ст. є мізерність тем, відсутність будь-якої ідейності.

Джерело: Логвин Г.Н. По Україні. – К.: Мистецтво, 1968 р., с. 313 – 319.