Логотип сайту «Прадідівська слава»
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Лист на сайт Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять тебе виявити тайни.

Меджибіж смт

2008 р. Меджибіж: місто-фортеця, місто-історія, місто-музей...

Дата: 18.09.2008

Зустріч з дитинством

„І мої штані в жлукті”, – так казав… Ні – не Заратустра, а мій дід – волинянин. Казав, начебто, докірливо, а насправді – тамуючи схвальну посмішку. Мені ж дедалі більше кортіло дізнатися, що воно таке, або й побачити оте загадкове „жлукто”. Невдовзі я вже знала історію про хлопця-зуха, що сповіщаючи про свій намір трохи попрати посеред ночі свої припалі порохом мандрів штані, потайки причащався від страв, що їх сховав од гостя скнара-господар.

А от побачити оте «пра-пра» пральної машини пощастило лише нещодавно – у Меджибізькому краєзнавчому музеї, що оселився за могутніми мурами середньовічної фортеці. (До речі, не тільки пральну машину, а й все, що необхідно було селянкам та міщанкам, щоб набути ошатного вигляду. Тобто – рубель й качалку, що в технологічному тандемі правлять за праску).

Чи ж дивно, що дідове волинське «жлукто», що супроводжувало ледь не всі мої одчайдушні дитячі пригоди, зустрілося мені врешті на кордоні „питомих волинських” земель. У Меджибожі, що за свою багату історію належав князям київським, і чернігівським, входив до складу територій Володимиро-Волинського і Галицько-Волинського князівств, обертався на пустку за татарської навали, перебував під владою князів Луцьких, князів Литовських та зазнав розквіту «за Польщі», коли став власністю родини Сенявських-Чарторийських.

На згадку про Сенявських

Перший з Сенявських – господарів Меджибожа, коронний гетьман і видатний воєначальник Миколай, одержав у своє підпорядкування місто і фортецю, як форпост задля протистояння нашестю татар, що не полишали спроб вторгнутися до Поділля та прилеглих земель. Родина Сенявських опікувалась побудовою та зміцненням обороноздатності фортець не лише в Меджибожі, але й у Зінькові, і в Сатанові, і в Летичеві.

Цей славетний шляхетський рід, з котрого походять чотири коронних гетьмани, володів містом і фортецею-замком безмаль двісті років, зі середини ХVI століття. За їхнього господарювання меджибізьку фортецю було кілька разів перебудовано, кожного разу з використанням новітніх досягнень фортифікаційного мистецтва. Власне, графічний силует: територія та споруди – мури, башти, каплиця, палац, житлові будівлі для почту ”фортеці Сенявських”, – зберігся донині. (Змінився, звісно, вигляд. Втім, про це згодом…)

На межі XVI і ХVII століть Адам-Ієронім Сенявський надав місту Меджибіж магдебурзьке право. Меджибізькі торговиська збирали не лише негоціантів із Поділля, Волині та Київщини, але й купців італійських, німецьких, власне польських. Тогочасний Меджибіж скидався на Вавілон. Його населення, щоправда в різних пропорціях, складали українці, поляки, греки, вірмени, німці, євреї. Синагога, православна церква, католицький костел, розташовані не оддалік одне від одного, поєднувались у своєрідний архітектурний ансамбль, що засвідчував високий рівень добробуту громадян міста.

Люди, що мають „хліб і до хліба”, зазвичай не шукають ворогів серед своїх сусідів, що трохи, або й цілком, відмінні від них за вірою, звичаями, традиціями. Навпаки, ставляться з повагою та цікавістю. Єврейська громада Меджибожа була чи не найбільшою на Поділлі. І своєю комерційною діяльністю сприяла розвитку економіки гостинного міста. Ії представники вели справи з багатьма містами й країнами не лише Європи, але й Азії та загадкового Сходу.

Володар доброго ймення

Чи не згадка про цей ”золотий вік Меджибожа” спонукала засновника Хасидизму, людину, відому в світі за ім’ям Бааль Шем Тов, 1740-го року оселитися саме тут. Ісраель бен Еліезер, як звали його від народження, набув нового ім’я БеШТ – володар доброго імені, завдяки своїй відданості Вс-вишньому, праведності, мудрості, любові до людей та вправності в цілительстві.

За Божою допомогою він зцілював і збагачував душі і зцілював фізично. Його любили й цінували городяни, що належали до різних конфесій, та поважали й віддавали належне польські посадовці. Навколо нього згуртувалося близько ста учнів, серед котрих славнозвісні хасиди-учителі: Дов-Бер з Межиріч, Пінхас із Корця, Єхіель зі Золочева, Йосеф із Шаргорода, Меїр-Маргаліот зі Львова, Яков-Йосеф із Полонного.

Учень його учня – Ісраель із Козинця мав дружні стосунки… із Адамом Єжи Чарторийським, останнім власником Меджибожа – другом і радником Олександра Першого, міністром закордонних справ і впливовим політиком. Рабі Ісраель із Козинця на прохання Адама Чарторийського молився за те, щоб Всевишній дав шляхтичу спадкоємця. І жаданий син з’явився.

За переказами, на хрестинах хтось із родичів Адама намислив насміятися з кабаліста. Гість залишив свого сина-юнака святкувати народження нового нащадка Чарторийських, а сам, із похнюпленим Адамом, котрому цей замір був не до душі, поїхав до Ісраеля у Козинець. Там він насмішкувато „запопадливо” прохав врятувати сина, який ніби-то хворів. А сам по-змовницьки позирав на Адама. „Тобі треба поспішати”, – тільки й відповів цадик на його глум. „Може ти ще побачиш сина серед живих”. На зворотному шляху Адам сидів мовчки, а жартун не вгавав, глузуючи і з Чарторийського, і з кабаліста. Проте коли він повернувся бажання веселитися щезло. Сумна новина чекала на нього.

Війна – палацам?

У перший третині ХVIII століття єдина спадкоємиця Сенявських взяла шлюб із князем Олександром Чарторийським. Подружжя надало фортеці, що вже давно опинилась „поза лінією фронту” рис палацового комплексу. Руїна, котру споруда являє собою нині – не здобуток віків. І не тяжкий спадок „клятого царату”, або його сатрапів.

Хоча й справді, палац було „націоналізовано” іще до події, що впродовж десятиліть звалася ”Велика Жовтнева соціалістична революція”. 1793 року після чергового розподілу Польщі, фортеця стала „російською”. Тоді саме Адам Чарторийський заприятелював із майбутнім імператором Олександром. Але „велика політика” не сприяє дружним стосункам. Через те, що Олександр Перший став надавати перевагу пропозиціям дипломатів із Прусії, Чарторийський подав у відставку.

А 1831-го року наступний імператор, Микола Перший, позбавив бунтівного та вільнолюбного Адама Єжи Чарторийського майнових прав на території Росії, оскільки під час Польського повстання князь став на чолі повстанського уряду. Після поразки повстання, Адам Чарторийський попрямував до Франції і оселився в Парижі.

1848 року Меджибізьку фортецю було передано до відання військових. Це спричинилося до подальших перебудов. Проте, не вони призвели до нинішнього стану „палацових інтер’єрів”. Бо споруда, що має певне призначення, підтримується, щонайменше, у пристойному вигляді. Меджибізька фортеця слугувала резиденцією для осіб царського дому. І тоді, коли у фортеці знаходився гарнізон, котрим „опікувалась” дружина царя. І пізніше, коли до Меджибожа було переведено так звані таборові збори Київського Воєнного Округу. Для складних церемоніальних потреб сестри останнього імператора, Миколи Другого, Великої Княгині Ольги Олександрівни було переобладнано одну із веж бастіону.

1913 року у Меджибізький фортеці, як по всій імперії „гучно й бучно” відсвяткували 300-річчя дому Романових. Війну палацам оголосили зовсім не військові. Товстезні мури, амбразури та вежі не захистили фортецю від нагальних господарських запитів будівничих соціалізму на будівельні матеріали.

Вже почалось, мабуть, майбутнє (Ліна Костенко).

Молодята в колишніх апартаментах ясновельможних панів та коронованих осіб на фоні мальовничого краєвиду лук, посеред котрих тихо „несе свої води” Південний Буг, це сьогодення міста й фортеці. Й мабуть, промінець майбутнього. Музей й фортеця в черговий раз змінили господаря. Й схоже, на краще.

Меджибізький музейний комплекс перейшов із обласного підпорядкування до державного і являє собою нині філію Інституту археології України. Тож одержує чималенькі (порівняно з попередніми) кошти, котрих більш менш вистачає і на реставрацію споруд, і на наукову діяльність, і на провадження археологічних досліджень. Нехай щастить!

Ірина Панівна

Джерело: “Музейний простір України”

Вкладені елементи

Адреса оригіналу статті:
Вид на подвір’я з надбрамної башти
Адреса оригіналу статті:
Портрет Бешта

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1975 – 2019 М.Жарких (ідея, технічна підтримка, частина наповнення)

Передрук статей із сайту заохочується за дотримання
умов використання

Сайт живе на

Число завантажень : 478

Модифіковано : 2.08.2013

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.