2003 р. Звід пам’яток Києва

Олександр Кучерук, Олена Мокроусова, Олексій Овчаренко, Тетяна Скібіцька, Тетяна Трегубова

459.27. Садиба кін. 19 – поч. 20 ст., в якій проживав Войновський П. (архіт., іст., мист.).

Вул. Пушкінська, 43, 43-б, 43-в. Складається з двох будинків на червоній лінії забудови вулиці й флігеля на подвір’ї. До 1910 садиба мала № 41.

Історія ділянки відома з 1850–60-х рр., коли вона належала київському міщанину Н. Браткову та його дружині. Ділянка мала характерну неправильну конфігурацію плану зі зрізаними під гострими кутами бічними межами. Її забудова була малоповерховою дерев’яною, типовою для серед. 19 ст. В 1870-х рр. належала міщанам Нестеровим з м. Могильова, з 1896 до 1910-х рр. – київському купцю О. Окладчику та його дружині. За них сформувалася теперішня забудова садиби.

Згідно з описом нерухомого майна 1897, на червону лінію вулиці виходив двоповерховий на підвалі, цегляний, з бляшаним покриттям будинок (зберігся), на подвір’ї розташовувалися дерев’яні споруди: одноповерховий флігель, дерев’яні сараї, льодовня (втрачені). У 1890-х рр. – 1911 зведено нові головний будинок і флігель, які утворили внутрішній простір подвір’я-колодязя, типового для забудови великих міст цієї доби.

Головний будинок, кін. 19 – поч. 20 ст. (№ 43). Чотириповерховий з мансардою, цегляний, пофарбований, цоколь облицьований гранітом, у плані прямокутний, односекційний, з двома квартирами на кожному поверсі. Перекриття пласкі, дах двосхилий, з бляшаним покриттям.

Головний фасад декоровано у стилі неоренесанс із застосуванням формованих рельєфних деталей та орнаментального цегляного мурування. Осі входу та проїзду підкреслено фігурними аттиками й застосуванням аркових отворів (над проїздом). Інші вікна прямокутні, в обрамленні нагорі з тонких кручених валиків та ліплення. Два ряди балконів мають ажурні опуклі грати.

Асиметрична композиція фасаду з влаштованим ліворуч проїздом на подвір’я відбиває пристосування уніфікованої секції до умов конкретної ділянки.

Частково зберігся декор інтер’єрів квартир. В систему оздоблення інтер’єрів будинку входять три живописні пейзажні панно у ліпленому обрамленні, що імітує бронзові з золотом рами, прикрашені об’ємною неоренесансною орнаментикою. Вони розташовані у першому під’їзді будинку, безпосередньо за дверима, на стінах неширокого вестибюля. Панно вертикального видовженого формату заввишки бл. 2 м, завширшки – бл. 1 м.

Всі вони виконані професійним майстром академічної школи й інтерпретують сюжети, поширені в пейзажному живопису кін. 19 ст. Стан їхньої збереженості задовільний, хоча вони й зазнали поновлювань і реставраційних втручань, сліди яких добре помітні при бічному освітленні.

Перше панно вирішено в традиціях романтичного пейзажу. На ньому – група високих тополь на березі звивистої річки, спрямованої для посилення просторового ефекту в глибину зображення, де вона зливається з широким дзеркалом озера чи моря. На його сяючій поверхні застиг човен рибалки. На небосхилі, праворуч, ніби у мінливому серпанку, проглядається масив скелястого пагорба, що візуально врівноважує основний мотив композиції. На небі, сповненому стрімкого, діагонально спрямованого руху хмар, у розриві – світлий диск місяця, який висвітлює форми із сутіні ночі. Фарби композиції дуже пожовтіли й потемніли, можливо внаслідок надмірного використання олії. Але, безумовно, і в своєму первісному стані колорит панно мав загальну золотаво-коричневу гаму.

Нині серед теплих темно-брунатних, ультрамариново-чорних, червоно-умбристих, оливково-жовтих відтінків подекуди проступають смарагдово-зелений і блакитний кольори, що приглушеним контрастом акцентують найважливіші деталі. Живописна манера поєднує широкі лісирувальні заливки й експресивні пастозні удари пензля.

Найближчі аналоги, якими, мабуть, надихався автор панно, помітні у творчості живописців А. Куїнджі, Л. Лагоріо, А. Мещерського, В. Орловського.

Друге панно в композиційному відношенні вирішено простіше й фронтальніше, хоча і в його основі лежить той самий прийом перспективно спрямованої річки з ритмічними зигзагами берегів. Відмінність у тому, що над ними на зразок просторових куліс підіймаються з двох боків групи високих дерев з темно-зеленими пишними кронами. В глибині простір обмежено напівпрозорою стіною із зелені. На першому плані видно ескізно намічені водорості. В колористичному відношенні композиція вирішена аналогічно до попередньої, але зі значно ширшим і різноманітнішим залученням зелених та оливково-зелених відтінків. Її недостатньо пом’якшена симетрія створює враження деякої штучності.

На протилежній стіні – третє панно, яке зазнало найбільших руйнувань у зв’язку з деформацією поверхні стіни.

Вся нижня половина панно разом з обрамленням перетинається великою тріщиною з уступом, яка, хоча й ретельно закрита і затонована, все ж помітно ускладнює його сприйняття. Проте в композиційному й живописному відношенні воно не менш цікаве, ніж попередні. В ньому найбільш вдало поєднано фронтально-горизонтальний та вертикально-глибинний напрямки розгортання простору, краще віднайдено динамічну рівновагу зображення.

Візуальною домінантою композиції є група високих сосен, що відзначається виразною пластикою та деталями. Їхні вершини контрасно виділяються на тлі захмареного неба. Біля підніжжя сосен, паралельно лінії обрію, йде дорога, яка губиться серед невисоких дерев підліску. На першому плані композиції – зображення лісового озера, майже повністю затемненого. На образному задумі цього панно певною мірою відбилися творчі відкриття в царині реалістичного пейзажу художників серед. 19 – поч. 20 ст., насамперед його лірико-епічного напряму.

Три пейзажні панно (відреставровані 1998) у вестибюлі будинку – цікаві пам’ятки мистецтва кін. 19 ст., що безсумнівно заслуговують на збереження й дають можливість щоденного контакту зі світом естетичних уподобань минулого.

Житловий будинок, 1890-і рр. (№ 43-б). Ліворуч від головного. Двоповерховий з підвалом, цегляний, пофарбований, у плані прямокутний. Перекриття пласкі, дах двосхилий, з бляшаним покриттям.

Симетричний фасад у стилі неоренесанс розкреслено міжповерховим карнизом і міжвіконними лопатками, рустованими внизу й гладенькими, з вертикальними ліпленими гірляндами – на другому поверсі. Вікна прямокутні, на другому поверсі з замковими каменями, оформленими ліпленими картушами й рослинними мотивами. В центрі розташовано вхід, вісь якого підкреслено вгорі невеликим аттиком з трикутним фронтончиком.

Флігель, 1911 (№ 43-в). П’ятиповерховий, цегляний, пофарбований, у плані Г-подібний, асиметричний за композицією. Меншим крилом прилягає до двоповерхового будинку. Перекриття пласкі, дах односхилий, з бляшаним покриттям.

Оздоблений у формах раціонального модерну із застосуванням змодельованого в цеглі орнаментального оздоблення фризової частини, підвіконних площин, обрамлень вікон тощо.

Забудова ділянки є характерним зразком міської садиби, сформованої з різних за поверховістю та стилістичною характеристикою будівель.

1941–42 у квартирі № 13 головного будинку проживав Войновський Петро (1913–96) – командир похідної групи ОУН – Буковинський курінь. Курінь створено у липні 1941 на Буковині з метою відновити державне життя у Наддніпрянській Україні. У жовтні в його складі налічувалося бл. 4 тис. вояків, які, рухаючись до Києва, залишали групи для організації адміністративного, господарського і культурного життя на місцях. У Києві більша частина куреня розмістилася в Присутствених місцях на пл. Софійській. У жовтні Буковинський курінь склав присягу на вірність перед Української національною радою у теперішньому будинку Конференц-зали НАНУ на вул. Володимирській, 55. З посиленням репресій проти націоналістів та реформуванням куреня на поч. 1942 П. Войновський перейшов на нелегальне становище, згодом виїхав у Львів.

Тепер двоповерховий будинок займає установа, на першому поверсі головного будинку магазин.

Література:

ДАК, ф. 163, оп. 2, спр. 1658; оп. 41, спр. 1111; ДАКО, ф. 1542, оп. 1, спр. 186; Войновський П. Моє найвище щастя. – К., 1999; Дуда А., Старик В. Буковинський курінь в боях за українську державність. 1918–1941–1944. – К.; Чернівці, 1995.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2003 р., т. 2 (Київ), с. 1016 – 1017.