2003 р. Звід пам’яток Києва

Михайло Кальницький, Ганна Мілгородська, Світлана Ничкало, Ніна Смирнова, Тетяна Товстенко, Лариса Федорова

268.11. Садиба 1914, в якій проживали відомі представники науки, культури, військової справи (архіт., іст.).

Пров. Михайлівський, 9-а, 9-б. Виходить на червону лінію забудови.

Історія садиби відома з 1868, коли вона належала колезькому секретареві К. Крижанівському й складалася з дерев’яних одноповерхових житлових будинку і флігеля – на лінії забудови вулиці, служб – на межі із сусідньою садибою № 11, сараю та садка – на подвір’ї (не збереглися). 1874 на подвір’ї замість старого зведено новий двоповерховий цегляний службовий будинок за проектом арх. С. Рикачова (не зберігся). 1910–12 садиба належала Вищим жіночим курсам. У 1910-х рр. частину приміщень у садибі займало Київське опікування про арештантський будинок та тюремна інспекція. З 1913 власник садиби – адвокат В. Гельд. На його замовлення за проектом арх. В. Рикова сформувалася сучасна забудова, що складається з двох великих прибуткових житлових будинків.

Житловий будинок (№ 9-а). На червоній лінії забудови (тепер обидва торці будинку відкрито через втрату сусідніх будівель).

Шестиповерховий з напівпідвалом, цегляний, тинькований, складається з двох зблокованих, у плані Т-подібних секцій. Первісне планування квартир змінено в ході капітального ремонту 1980. Перекриття залізобетонні.

Оформлений у стилі модерн. Центрально-осьова композиція фасаду відповідає містобудівній ролі споруди, яка замикає перспективу вул. А. Тарасової.

Тридільна структура фасаду виявлена двома тригранними еркерами (третій – п’ятий поверхи) і балконами на шостому поверсі. Увінчує будинок широкий профільований карниз і трикутний фронтон з тимпаном. На рівні другого–шостого поверхів фасад розкреслений широкими лопатками, які на верхньому поверсі перериваються стрічкою карниза-гурта, на рівні підвіконня другого поверху підкреслені горизонтальною смугою рослинного орнаменту. Міжвіконні площини оздоблено оригінальними ліпленими деталями, на шостому поверсі – рельєфом у вигляді кошиків з квітами. Над проїздом по центральній осі – барельєф з фігурками путті, оформлений всередині ліпленим орнаментом з розетками. Сходові клітки з боків будинку виділені в структурі фасаду великими напівциркульними вікнами. На стінах і стелі сходових кліток – ліплені композиції, збереглися також металеві огородження сходів.

Житловий будинок (№ 9-б).

На подвір’ї, паралельно головному будинку.

Шестиповерховий з підвалом, цегляний, тинькований. Складається з двох Т-подібних у плані секцій, одна з яких – з видовженим середнім крилом. Перекриття залізобетонні.

Фасад оформлений у стилі модерн, наближеному до конструктивізму. Його п’ятидільна структура виявлена двома бічними декоративними розкріповками входів. На першому поверсі по центральній осі влаштовано під’їзд, який відповідає розміщенню проїзду фасадного будинку й відкриває анфіладне зорове сприйняття перспективи внутрішнього простору кварталу садиби. Оздоблений стриманим вишуканим декором. Між першим і другим, другим і третім, п’ятим і шостим поверхами – горизонтальні гурти. По вертикалі акцентований шістьма рядами балконів.

Перший поверх рустований. Вікна четвертого поверху декоровані профільованими надвіконними лиштвами у вигляді арок. Вінцевий карниз лаконічний, профільований. Парадні входи обрамлено прямокутними лиштвами, піднято над рівнем землі, акцентовано широкими бетонними сходами. Оздоблення інтер’єрів квартир втрачено.

Забудова садиби складає єдиний ансамбль, в якому головний будинок, що відіграє домінантну роль, – одна з найкращих споруд у стилі модерн у домобудуванні Києва поч. 20 ст., дворова будівля гармонійно поєднує риси модерну й раннього конструктивізму.

У будинку № 9-а проживали відомі діячі науки і культури, громадсько-політичного життя.

У 1943–52 у квартирі № 5 – Кальченко Никифор Тимофійович (1906–89) – державний діяч, Герой Соціалістичної Праці (1976), голова Ради Міністрів УРСР (1954–61). У роки проживання в цьому будинку – міністр технічних культур (1946), міністр радгоспів (1947–50), міністр сільського господарства УРСР (1950–52), перший заступник голови Ради Міністрів УРСР (з 1952).

У 1944–75 у квартирі № 5 – Кальченко Галина Никифорівна (1926–75) – скульптор, народний художник УРСР (з 1967), лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка (1974). 1947–53 навчалася у Київському художньому інституті (майстерня М. Лисенка).

Твори: «Подруги» (1953), портрети Лесі Українки та О. Кобилянської (обидва – 1962), В. Василевської (1965), пам’ятники – Герою Радянського Союзу В. Порику на його могилі в Енен-Льєтарі у Франції (у співав. з ск. В. Знобою, 1967), М. Леонтовичу в Тульчині (1970), С. Гулаку-Артемовському в Городищі Черкаської обл. (1971), Лесі Українці в (1971) і Києві (1973), І. Котляревському на території садиби письменника у Полтаві (1971) і Києві (1975), М. Заньковецькій у Києві (1974), меморіальний комплекс «Пагорб Слави» у Черкасах (у спіавт. з ск. Е. Кунцевичем, 1977).

1946 у квартирі № 24 – Кравченко Андрій Григорович (1899–1963) – військовий, генерал-полковник танкових військ (з 1944), двічі Герой Радянського Союзу (1944, 1945), командувач танкових бригади, корпусу, армії у складі Брянського, Сталінградського, 1-го, 2-го, 3-го Українських фронтів (1941–45), які брали участь у визволенні України, зокрема Києва, а також Румунії, Угорщини, Чехії, у війні з Японією. У період проживання в цьому будинку – командувач 6-ї гвардійської танкової армії. Пізніше командував бронетанковими військами Забайкальського, Прибалтійського, Далекосхідного військових округів.

У 1920-х рр. у квартирі № 2 – Лашкарьов Вадим Євгенович (1903–74) – фізик, акад. АН УРСР (з 1945), один із засновників і перший директор Інституту напівпровідників АН УРСР (1960–70). Закінчив Київський інститут народної освіти (1924), з 1925 працював у Київському політехнічному інституті, водночас – на науково-дослідній кафедрі фізики АН УРСР. 1930 переїхав до Ленінграда. Після війни проживав у Києві на вул. Свердлова, 10 (тепер вул. Прорізна).

У 1966–83 у квартирі № 23 – Майборода Георгій Іларіонович (1913–92) – композитор, народний артист СРСР (з 1960), лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка (1963). Пізніше жив на сучасній вул. М. Грушевського, 16.

У 1988–97 у квартирі № 52 – Осмяловська Катерина Олександрівна (1904–97) – актриса Київського академічного українського драматичного театру ім. І. Франка у 1930–63, народна артистка УРСР (з 1951). На сцені театру створила багато яскравих образів, які увійшли в історію українського театру. В їх числі: Анна («» І. Франка), Софія, Маруся («», «» І. Карпенка-Карого), Есмеральда («Собор Паризької Богоматері» за В. Гюго), Ліда («Платон Кречет» О. Корнійчука) та ін.

Знімалася в кінофільмах «» (1936), «Перекоп» (1940), «Нескорені» (1945) Київської кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка. За наполяганням владних структур 1963 змушена піти на пенсію, повністю залишивши акторську діяльність. Раніше проживала на вул. Ольгинській, 2, квартира № 12.

У 1920–30-х рр. у квартирі № 14 – Товстоліс Дмитро Іванович (1877–1939) – учений в галузі лісівництва.

Професор Київського сільськогосподарського (з 1925), згодом – лісогосподарського інституту. Створив (разом з ботаніком Є. Вотчалом) метод організації довготривалого підсочування сосни і систему лісопаркового господарства.

У 1917–18 в садибі проживав Шраг Микола Ілліч (1894–1970) – історик права, економіст, громадсько-політичний діяч. Син відомого чернігівського адвоката і громадського діяча І. Шрага.

До революції жив у Москві, провідний діяч української громади, від якої делегований на Всеукраїнський національний конгрес у Києві 6–8 квітня 1917, де обраний членом Української Центральної Ради. З червня 1917 до квітня 1918 – член Малої Ради, товариш голови УЦР. Член УПСР, з липня 1917 входив до її ЦК. Співголова від України З’їзду поневолених народів Росії, що відбувся в Києві 8–15 вересня 1917.

Висувався від УПСР кандидатом на виборах до Всеросійських (листопад 1917) і Українських (грудень 1917 – січень 1918) установчих зборів (обраний).

У 1918, після гетьманського перевороту, член опозиційного режиму Українського національного союзу. За Директорії – радник дипломатичної місії Української народної республіки в Туреччині. На еміграції – один з організаторів Закордонної делегації УПРС у Відні, співредактор її друкованого органу «Борітеся – поборете!».

1924 разом з М. Грушевським повернувся в Україну, працював у Харкові в Наркоматі зовнішньої торгівлі, ВРНГ, Товаристві працівників науки і техніки для сприяння соціалістичному будівництву. 1931 заарештований і засуджений у справі Українського національного центру, з 1952 викладав у Харківському інституті народного господарства, з 1966 – професор Львівського політехнічного інституту.

1999 на фасаді будинку № 9-а коштом ветеранів 6-ї танкової армії встановлено гранітну меморіальну дошку на пошанування А. Кравченка.

Література:

ДАК, ф. 143, оп. 2, спр. 460; ф. 163; оп. 41, спр. 645; Центральний державний архів-музей літератури та мистецтва України, ф. 570, оп. 2, спр. 168; Верстюк В. Ф., Осташко Т. С. Діячі Української Центральної Ради. – К., 1998; Гайдабура В. Сучасниці: Поліна Нятко та Катерина Осмяловська // Укр. театр. – 1994. – № 6; Галина Кальченко. – К., 1976; Гордійчук М. М. Г. І. Майборода. – К., 1963; Зінькевич О. С. Георгій Майборода. – К., 1970; Кальченко Галина Никифорівна. – К., 1969; Катерина Олександрівна Осмяловська (Некролог) // Культура і життя. – 1997. – 29 жовт.; Київська Окружна Комісія по справах виборів до Установчих Зборів Української Народної Республіки, на підставі ст. 51 Закону про вибори, оповіщає для загального огляду такі списки кандидатів до Установчих Зборів Української Народної Республіки по Київській виборчій окрузі: [Листівка]. – К., 1917; Лойко Н. Не говори с тоской: его нет. Говори с благодарностью: он был // Киевский вестник. – 1999. – 2 дек.; Мистецтво України: Біогр. довідник. – К., 1997; Національна академія наук України: Персональний склад. 1918–1998. – К., 1998; Строева А. Т. Командарм Кравченко. – К., 1984; Уряди України у ХХ ст. – К., 2001; Уся Київщина: Довідна книга на 1928 рік. – К., 1928.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2003 р., т. 2 (Київ), с. 693 – 695.