2007 р. Пушкін у гостях у Булгакова …в одному старовинному київському будинку

Катерина Константинова

Дата: 29.04.2007

Київський музей Пушкіна днями відзначив 20-річчя. Коли в «ДТ» виникла ідея розповісти про проблеми й свята пушкінського дому й ми поділилися цими думками з директором музею Іриною Смоляниновою, її реакція виявилася трохи несподіваною: «Невже?.. Знімаю капелюх перед читачами «Дзеркала», якщо пушкінська тема їх цікавить…»

– Ірино Миколаївно, Київський музей Пушкіна, як відомо, виник із приватної колекції…

– Так сталося, що майже вся експозиція складається із колекції Якова Ісаковича Бердичевського. Насправді пов’язати Пушкіна й Україну не так складно. Адже він тисячу верст проїхав Україною не на «Мерседесі»… Були зупинки, ночівлі, зустрічі, візити. 6 травня 1820 року він виїхав у Катеринослав, а 31 липня 1824 року поїхав з Одеси в Михайлівське. Все… Але це реальна частина життя Олександра Сергійовича!

Звичайно, всі припускали, що для музею немає кращого будинку, ніж «будиночок Раєвського». Цей особняк на Грушевського, 14, у свідомості киян міцно пов’язаний із ім’ям поета, у ньому наче живе його дух. Але минали роки, а «будиночок Раєвського» нам так і не віддали. Далі пропонували то один будинок, то інший, а тим часом уся колекція квартирувала в колишній комуналці поруч із Музеєм західного та східного мистецтв.

І от 1981 року на честь святкування 1500-річчя Києва вперше вдалося показати колекцію Бердичевського в Російському музеї. А потім, до 150-ліття з дня смерті Пушкіна, 1987 року нарешті було створено й Музей Пушкіна. Але підпорядковувалися ми тоді Музею західного і східного мистецтв, тобто Музею Ханенків. Уся наша колекція пролежала 12 років у одній кімнаті, й експозиції як такої не було.

Я тоді певний час працювала в міському управлінні культури, й мені потрапив до рук лист із відповіддю на прохання виділити приміщення для Музею Пушкіна. Отож, один шановний чиновник написав свою резолюцію: «Так може нам ще створити в Києві музей Гомера або Діккенса?» Уявляєте? Лише в 200-річний ювілей поета Музей Пушкіна підпорядкували Музею історії Києва – і на цьому наш мертвий сезон закінчився.

– Хто тепер фінансує київський пушкінський дім? Мінкульт чи місто?

– Місто. Добре, що знайшовся, нарешті, й будинок. У цьому скромному особнячку на Кудрявській, 9, побудованому в 1880-ті роки, минали дитячі роки Михайла Булгакова. Ремонт будинку й асфальтування під’їзних шляхів було завершено в останні хвилини перед відкриттям. Так, цей наш музей пережив усю можливу потворність, пов’язану з його становленням. Але коли тепер бачиш вдячні очі людей, дітей, які не пустують і не переривають екскурсію пустими запитаннями, то, думаю, заради цього варто було боротися.

– Чи підтримуєте ви стосунки з паном Бердичевським, який, по суті, й заснував цей музей?

– Листуємося, телефонуємо один одному. Цього року ми святкували його 75-річчя, зібравши в музеї неформальну зустріч. Він був вісім років тому в нас на відкритті. Яків Ісакович, який уже багато років живе в Німеччині, регулярно надсилає нам останні книжки з Росії, в яких так чи інакше зачіпається творчість і життєвий шлях Олександра Сергійовича.

– Чи тільки колекція Бердичевського нині визначає основну експозицію музею?

– Природно, що всі значні експонати з його колекції. Але ми поповнюємо експозицію. Наприклад, деякими предметами меблів. Узагалі експозицію музею побудовано принципово тільки на раритетах пушкінської епохи. Тобто копійних експонатів у нас практично немає. Єдине, що ми замовили, – це художньо виконані муляжі пушкінських рукописів. І в першому залі з вітриною, присвяченою Пушкіну-ліцеїстові, є копія посвідчення про закінчення ліцею.

А взагалі всі експонати справжні й це створює певну атмосферу, яка тут панує. Звичайно, ті, хто сподівається побачити в Київському музеї Пушкіна його прострелений сюртук, будуть розчаровані, бо все це знаходиться в музеї на Мойці в Санкт-Петербурзі.

– Що з зібраної колекції вважається найціннішим?

– Нам абсолютно фантастичним шляхом дісталася одна унікальна річ, і можливість того, що вона меморіальна, дуже висока. Це другий том часопису «Современник», який створював сам Пушкін. Узагалі таких часописів у всій Росії дуже багато. Але це часопис із цензорським дозволом Крилова. І всі люди, які так чи інакше пов’язані з видавничою справою, розуміють, що цензурний білет за підписом цензора Крилова міг бути тільки на авторському примірнику, тобто на тому, який міг тримати в руках Олександр Сергійович. Дуже раритетні прижиттєві видання Пушкіна. Наприклад, перше видання «Руслана і Людмили». Найцінніший експонат, якого донедавна не було навіть у московському музеї, – це онєгінські зошити. Річ у тім, що роман «Євгеній Онєгін» виходив главами протягом восьми років. І тільки 1833 року вийшло його перше повне видання. Ці онєгінські зошити також є складовою колекції Бердичевського.

Ще є й перше видання Південних поем, «Бахчисарайського фонтана», «Кавказького бранця». Предмети меблів пушкінського часу теж дуже цікаві й вони в хорошому стані. Перед відкриттям нам усі меблі безкоштовно реставрувала фірма «Епоха». Ще маємо непогану колекцію порцеляни пушкінського часу, але, на жаль, вона виставлена не повністю, тому що місця в нас мало.

Всі співробітники з нетерпінням чекають, коли Музей історії Києва, якому ми підпорядковуємося, буде мати дах над головою. І нас із задоволенням запросять туди для організації виставок. Тоді всі наші запасники й постануть у виграшному світлі. У цьому, до речі, й є наші основні плани на майбутнє.

– А чи можна за якимись критеріями порівняти ваш музей із московським музеєм Пушкіна на Пречистенці?

– Московський музей Пушкіна – це зовсім інший музей. Інший за концепцією. Ми намагалися зберегти характер епохи й створити атмосферу істинності. У московському ж музеї дуже багато копій, але в них є те, чого немає в нас, – конкретна адреса, пов’язана з біографією Пушкіна. А на Кудрявській, 9, великий поет ніколи не був. Тому ми ніколи не називаємо наш музей меморіальним, а тільки лише історико-літературним або культурологічним.

– Чи не доводилось чути запитання: мовляв, навіщо незалежній Україні музей російського поета?

– Хоч як дивно, ні. Наша діяльність лежить винятково в площині культури. Ми не приймаємо в себе людей, які можуть перетворити наші вечори на мітинги, – нам надто дорого дістався цей музей. Звичайно, певна тривога є, особливо після того, як всі експонати Музею історії Києва вже стільки часу лежать у ящиках!

– Чи підтримує вас нині український Фонд культури і його голова Борис Олійник?

– Борис Ілліч – один із найближчих до музею людей. Коли нас долала цілковита безвихідь і ми не мали приміщення, він завжди був поруч.

– А посольство Росії в Україні якось сприяє вашому розвиткові?

– Переважно морально. А от коли ми тільки відкрилися, то їхні представники нам подарували відеодвійку й набір касет з екранізацією творів Пушкіна… Хотілося б користуватися останніми досягненнями літературознавчої науки по Пушкіну. Але коштів нам на це практично не виділяють. Але ми не нарікаємо. Знаю, що нині в Україні часи для культури не найрадісніші, тому говорити про байдуже ставлення до Музею Пушкіна було б недоречно.

– Напевно, логічним було б переплетення у вашій тематиці ліній Пушкін і Україна…

– Звичайно, і в нас уже готується така екскурсія. А взагалі акцент усієї нашої виставки поставлено на періоді південного заслання Пушкіна. Але навіть тепер в експозиції є дуже цікава книжка Боплана «Опис України» французькою мовою 1660 року видання. Це дивовижно, що вона так називається, тому що в той час нашу країну так рідко величали. Наприклад, відома робота Каменського називається «История Малороссии».

Так що в нас є видання, на які буде спиратися наша тематична екскурсія. І тут немає жодної кон’юнктури. Адже сам Олександр Сергійович дуже цікавився Україною, у нього є навіть велика робота «Очерк истории Малороссии». А ще не всі знають, що Наталія Миколаївна Гончарова – правнучка гетьмана Дорошенка.

– Чи часто вам, науковцям, які скрупульозно вивчали біографію Пушкіна, ставлятьть які-небудь нетрадиційні для музейних екскурсій запитання, наприклад, про романи поета?

– Ми розповідаємо лише те, що пов’язано з творчістю поета. Наприклад, коли згадуєш про рядки «Я помню чудное мгновенье», то не можна не розповісти, що цей вірш присвячено Анні Керн, уродженій Полторацькій.

А коли кажемо про одеський період, то розповідаємо й про вірші, присвячені Єлизаветі Ксаверівні Воронцовій. А взагалі ми намагаємося відвідувачів смаженим не пригощати. Про Пушкіна прийнято говорити, що він був «женолюбом і гулякою»… Адже дуже легко скотитися до ницого рівня й проводити екскурсії саме в цій площині.

Жовта преса до 200-ліття Пушкіна присвячувала божевільні публікації саме темі смерті Пушкіна. Мовляв, Дантес був на дуелі в залізному панцирі, й тільки тому загинув Пушкін, а не він. І після цього до нас починали приходити люди з божевільним блиском в очах із такими запитаннями.

А ми їм у свою чергу пояснювали, що далеко не всім газетним публікаціям можна довіряти, й треба розуміти епоху для того, щоб зрозуміти, що відмова гвардійського офіцера в ті часи, коли дуель була справою честі, могла накликати на нього незмивну ганьбу. Тому ми намагаємося берегти свій престиж науково-просвітницької установи, а не коментатора жовтої преси.

– Ірино Миколаївно, а от що особисто вас найбільше зачіпає в особистості Олександра Пушкіна?

– Я намагаюся завжди донести до людей, які цікавляться Пушкіним, те, що його творчість не просто гарна, гармонійна, але й дуже розумна. Свого часу на обіді, присвяченому відкриттю пам’ятника Пушкіну, Сергій Аксаков, якого багато хто знає лише по казці «Аленький цветочек», сказав прекрасні слова: «Через Пушкіна розумнішає все, що може»…

Ще я завжди з жалем кажу, що дівчата нинішнього покоління не вчать напам’ять лист Тетяни. Але ж ці чарівні вірші внутрішньо облагороджують.

Джерело: “Дзеркало тижня”