1999 р. Звід пам’яток Києва

Віталій Ковалинський, Дмитро Малаков

Дегтерьовські доброчинні заклади, поч. 20 ст.

(іст.).

Вул. Дегтерьовська, 19.

Комплекс розташований на ділянці вздовж вулиці, з відступом від червоної лінії забудови. Садиба витягнута у глибину ділянки. Складався з 16 споруд, більшість з яких збереглася (за винятком будівель господарсько-побутового призначення) у частково перепланованому для нових потреб вигляді. Першу чергу з 13 будівель зведено у 1900 – 02 рр. за проектом арх. В. Ніколаєва будівельною конторою Л. Гінзбурга, освячено 26 жовтня 1902 р. Доброчинні заклади побудовано коштом, що заповів для цієї мети київський купець Дегтерьов Михайло Парфентійович (1831 – 98) з родини калузьких купців, яка оселилася у Києві у 1830-х pp. Батько фундатора богадільні – Дегтерьов Парфентій Михайлович (1798 – 1837) був обраний у 1835 р. першим міським головою Києва після скасування магдебурзького права. Заповіт виконала дружина купця Є. Дегтерьова. Для утримання доброчинних закладів М. Дегтерьов залишив місту три прибуткові будинки на Хрещатику.

Архітектура дво-, триповерхових будинків відзначається простотою, зумовленою призначенням закладу, та застосуванням традиційних київських будівельних матеріалів. Фасади виконано з жовтої цегли під розшивку швів, у цегляному стилі. З боку вул. Дегтерьовської розміщено головний будинок доброчинних закладів (корпус А) з трьома тильними виступами, призначений для опіки 250 жінок. На першому поверсі була їдальня, на другому – бібліотека-читальня і церква св. Михайла (не збереглася). Різьблений дубовий іконостас для неї виготовила київська майстерня М. Даболінга, ікони – художник В. Сонін, настінний розпис виконав малярний заклад К. Шмідта. За радянського часу споруду надбудовано третім поверхом. Ліворуч від головного корпусу – будинки для опіки 150 чоловіків (Б) і адміністрації (Д), праворуч – будинок відділення для 100 хронічно хворих (В). У середній частині садиби містилися лікарня на 30 місць (Г) і каплиця при ній (Н), кухня, пральня (Е), котельня з двома паровими котлами (Ж), лазня (Л), дві льодовні (І, К), інші господарські споруди. У цій частині садиби 1903 зведено два триповерхових корпуси дитячих притулків ім. М. Дегтерьова (С, Т), в одному з яких проживало 60 дітей віком від 6 до 13 років, в другому – 100 дітей до 6 років. До цих притулків прилягавфруктовий сад. У тильній частині ділянки в 1913 р. побудовано двоповерховий притулок ім. Є. Дегтерьової для 100 дітей дошкільного віку. Тоді ж дума передала закладу додаткову ділянку під город, садову шкілку і дров’яний склад. Пізніше на території богадільні було розбито парк з широкими алеями, квітниками, ігровими й спортивними майданчиками, встановлено електричні ліхтарі.

Після смерті Є. Дегтерьової у 1902 р. доброчинними закладами керувала опікунська рада на чолі з міським головою, господарськими справами займався спеціальний комітет. У 1912 р. кількість старих у богадільні зросла до 765, дітей – до 204. Кожному з них видавалися білизна й одяг, було забезпечено харчування, додатковий заробіток у майстернях закладу. Вихованці притулку навчалися у двокласному училищі ім. М. Дегтерьова. По досягненні 13 років вони залишали притулок, забезпечені необхідним для початку самостійного життя.

У роки 1-ї світової війни тут розміщувався військовий госпіталь, пізніше – притулок інвалідів та протезні майстерні. 15 квітня 1918 р. у богадільні, пробувши тут кілька днів, помер письменник Нечуй-Левицький Іван Семенович (1838 – 1918).

1 травня 1923 р. у комплексі доброчинних закладів відкрилося Дитяче містечко ім. В. Леніна – «Ленінськ», розраховане на 1500 безпритульних дітей віком від 4 до 16 років. В 1931 р. його було ліквідовано, приміщення передано 45-й дивізії, пізніше – танко-технічному училищу.

На подвір’ї, праворуч від головного входу, розташовано меморіал пам’яті воїнів танкістів, загиблих під час 2-ї світової війни важкий танк «ИС-3» скульптура воїна-танкіста та встановлені півколом вертикальні стели з іменами полеглих.

В 1978 р. на фасаді контрольно-пропускного пункту встановлено бронзову меморіальну дошку підрозділам Київського танко-технічного училища, які брали участь в обороні міста у 1941 р. (ск. А. Харечко, арх. А. Ігнащенко).

Тепер – Київський інститут сухопутних військ Міністерства оборони України.

ДАК, ф. 1, оп. 2, спр. 1936; ф. 17, оп. 4, спр. 528; ф. 19, оп. 1, спр. 3029; ф. 163, оп. 35, спр. 37; оп. 41, спр. 70; ф. Р-318, оп. 1, спр. 17, 147, 148, 174;

Ковалинский В. Меценаты Киева. – К., 1995.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 1999 р., т. 1 (Київ), с. 348 – 349.