Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину,
якщо цього вимагатиме добро справи

Богдан Хмельницький

?

2011 р. Звід пам’яток Києва

Ірина Абрамова, Сергій Білокінь, Микола Кіпоренко, Елла Піскова, Оксана Пархоменко, Людмила Пономарьова, Тетяна Рогозовська

541.27. Садиба поч. 20 ст., в якій містилися Вищі жіночі курси, Фребелівське товариство, Фребелівський інститут, Київський авіаційний інститут ім. К. Ворошилова, Головна редакція Української Радянської Енциклопедії, працювали і навчалися відомі діячі науки і культури (архіт., іст.).

Вул. Б. Хмельницького, 51-а, 51-б, 51-в. На ділянці зі значним уклоном (в бік вул. О. Гончара). Складається з головного будинку (№ 51-а) на червоній лінії забудови вулиці та двох флігелів (№ 51-б і 51-в), розташованих паралельно трасі вулиці.

Історія садиби відома з 1871, коли вона належала священику Києво-Софійського кафедрального собору Ф. Зданевичу. Первісну забудову складав невеликий дерев’яний будинок посередині ділянки. 1899 садиба належала графу Колонно-Чосновському, 1901 власницею садиби значилася Г. Міхельсон. Забудову садиби здійснено, найімовірніше, на поч. 20 ст. Зважаючи на коридорне планування, будинок № 51-а призначався для закладу, або установи. В 1910-х рр. і до націоналізації садиба належала Товариству домовласників з чотирьох осіб: О. Драгунова, Я. Куманова, В. і М. Олександровичів.

Головний будинок (№ 51-а). На червоній лінії забудови вулиці.

Чотириповерховий на високому цокольному поверсі, мурований, пофарбований, у плані Г-подібний. Планування коридорного типу з двобічним та однобічним розташуванням приміщень.

Сходові клітки розміщено в основному об’ємі – з тилу на центральній осі плану та у дворовій прибудові (глаголі) – з тильного боку. Перекриття пласкі дерев’яні, сходові майданчики – на цегляних склепінцях по металевих рейках. Дах двосхилий, покрівля бляшана.

Чоловий фасад оздоблено в цегляному стилі з використанням елементів стилів модерн та ренесанс. Схема побудови симетрична відносно центральної осі, яку підкреслено розкріповкою, монументальним порталом, еркером на рівні третього поверху з широким тридільним арковим вікном, фігурним вінцевим аттиком з півциркульним прорізом. Півціркульну нішу порталу оформлено широким архівольтом, дугоподібним профільованим сандриком і бічними здвоєними колонками на масивних тумбах. У ніші вміщено кругле вікно у широкій пласкій лиштві, яку поєднано з рельєфним замковим каменем над прямокутним отвором входу.

Над еркером влаштовано балкон. Симетрію підтримують завершені прямокутними аттиками бічні двоосьові розкріповки з вертикальними рядами балконів, порушує різновисокий цоколь та прямокутний отвір проїзду з правого боку. Вертикальні членування доповнюють лопатки обабіч розкріповок і у простінках метрично розташованих вікон. Модернізований декор лопаток двох верхніх поверхів урізноманітнює оформлення чолового фасаду. Фасад членують профільований уступ цоколю, профільовані карнизи над першим та другим поверхами, останній підкреслено ритмом сухариків. Стіну завершує профільований карниз з орнаментальним поясом на кронштейнах.

Віконні прорізи – з рельєфними клинчастими перемичками, на двох нижніх поверхах прямокутні, на верхніх – лучкові, прикрашені замковими каменями. Простінки вікон першого поверху рустовано.

Оформлення дворового фасаду основного об’єму спрощене, у загальних рисах наслідує оформлення чолового.

Будинок репрезентує тип нежитлової прибуткової споруди поч. 20 ст.

Флігель (№ 51-б). На другій лінії забудови ділянки, паралельно червоній лінії вулиці.

П’ятиповерховий, мурований, пофарбований, у плані П-подібний, разом з прилеглим корпусом № 51-в утворює каре, формує периметральну забудову другого двору садиби. Планування коридорного типу з двобічним розташуванням приміщень. Перекриття пласкі. Дах основного об’єму двосхилий по дерев’яних кроквах, покрівля бляшана.

Композиція зверненого у бік вулиці фасаду симетрична. Дві середні віконні осі та по одній бічній фланковано пласкими лопатками. Центральний прямокутний отвір проїзду та бічні отвори входів підкреслюють симетрію побудови. Фасад членовано міжповерховими карнизами, які розкріповуються на лопатках над першим, другим та третім поверхами, на верхніх – підкресленими орнаментом із сухариків. Підвіконні карнизи на кронштейнах оздоблено аналогічно. Фасад завершує профільований карниз. Прямокутні віконні прорізи четвертого і п’ятого поверхів увінчано замковими каменями. Вертикальні членування доповнюють два ряди балконів. Архітектурні деталі виділено білим кольором.

Тильний фасад, який обмежує з півночі простір внутрішнього двору, вирішено за принципом центрально-осьової симетрії. Центральну вісь виявлено широким прямокутним отвором проїзду та широкими тридільними вікнами верхніх поверхів. Пластичну виразність обумовлюють циліндричні поверхні кутових стін каре на переході до бічних крил споруди.

Флігель (№ 51-в). На третій лінії забудови ділянки.

П’ятиповерховий з мансардним поверхом, мурований пофарбований, у плані П-подібний.

Композиція чолового (північного) фасаду симетрична відносно центральної осі, яку виділено розкріповкою та підкреслено високими вікнами сходової клітки й оформленням вхідного отвору. Фасад членують міжповерхові карнизи, підкреслені низками сухариків. Аналогічно оформлено уступчастий вінцевий карниз. Віконні прорізи з ледь виявленими лучковими клинчастими перемичками на четвертому й п’ятому поверхах прикрашено замковими каменями та підкреслено підвіконними «рушниками». Однаково оформлені бічні фасади нерівно розділено ризалітами сходових кліток з бічними вхідними отворами. Вертикальні членування наслідують членування чолового фасаду.

1906 – 14 в садибі розміщувалися Вищі жіночі курси (ВЖК), засновані 1878. Існували до 1888. Знову були відкриті 1906. З початку свого заснування курси не мали власного приміщення, тому розташовувалися в різних приватних будинках. Вищу освіту, яка з 1911 прирівнювалася до університетської, давали жінкам, готуючи їх переважно до педагогічної діяльності. Викладання проводилося за програмами Університету св. Володимира. Викладачами теж були головним чином професори університету та Київської духовної академії. Університетські навчальні плани слугували зразками й при розробці планів занять. Проте, оскільки вважалося, що підготовка жінок слабша, на курсах додатково викладали елементарну математику, латинську мову та інші предмети. Спочатку курси складалися з двох відділень: історико-філологічного та фізико-математичного.

1907 додалися ще два відділення: медичне та юридичне. 1908 медичне відділення виділилося з курсів у самостійний заклад. 1909 виникло нове відділення – економічно-комерційне. У зв’язку зі зміною структури курсів 1911 затверджено їх нове «Положення». Станом на 1911 курси мали чотири відділення: історико-філологічне, фізико-математичне, юридичне та економічно-комерційне. Керували курсами рада, збори відділень і правління, виборний директор, декани, скарбник, секретарі ради. Випускниці курсів мали право складати державні іспити й отримувати дипломи, як і студенти університету. Мали лабораторії, навчальні кабінети, бібліотеки при відділеннях, археологічний музей і музей товарознавства. 1913 історико-філологічне відділення почало видавати журнал «Minerva», в якому містилися найбільш вдалі твори слухачок.

Станом на 1913 на курсах налічувалася 2971 слухачка. З них до дворянського стану належало 228, міщанського – 772, купецького – 280, духовного звання – 466 та 532 дочки чиновників.

Завідувачами Вищих жіночих курсів були відомі вчені й педагоги.

1906 – 10 – Армашевський Петро Якович (1851 – 1919) – геолог-петрограф, професор Київського університету (з 1885). Один із засновників курсів, професор мінералогії фізико-математичного відділення в 1906 – 14.

1911 – 18 – Суслов Гаврило Костянтинович (1857 – 1935) – вчений у галузі математики і механіки, професор кафедри механіки Київського університету (1888 – 1919), голова Київського фізикоматематичного товариства (з 1904). У 1906 – 10 – професор, декан фізикоматематичного відділення ВЖК.

Професорами ВЖК у цьому будинку були відомі вчені й педагоги. На історико-філологічному відділенні:

1906 – 14 – Ардашев Павло Миколайович (1865 – 1923) – історик, професор Юр’ївського (1901 – 03), Київського (1903 – 17), Сімферопольського (1921 – 23) університетів. Викладав нову історію.

1906 – 14 – Бубнов Микола Михайлович (1858 – 1943) – історик, гласний Київської міської думи (1894 – 1902), завідувач Міської публічної бібліотеки, голова комісії з електрифікації Києва (1894 – 1902), професор (1891 – 1919) і декан історико-філологічного факультету Київського університету (1905 – 19). Викладав середньовічну історію.

1906 – 14 – Гіляров Олексій Микитович (1855 – 1938) – філософ, акад. ВУАН (з 1922); доцент (з 1887) і професор (1891 – 1938) Київського університету. Викладав філософію.

1909 – 14 – Голубєв Степан Тимофійович (1848 – 1920) – історик, чл.-кор. Імператорської Санкт-Петербурзької АН (з 1909), приват-доцент, професор Київської духовної академії (1874 – 1919), приват-доцент (з 1885) і професор (з 1891) Київського університету. Викладав історію церкви.

1906 – 14 – Довнар-Запольський Митрофан Вікторович (1867 – 1934) – історик, етнограф та фольклорист, джерелознавець, фундатор (1908), професор (з 1912) та директор Київського комерційного інституту (1913 – 17) і Київського археологічного інституту (1918 – 20), приват-доцент (з 1901) і професор (1902 – 20) Київського університету. Викладав російську історію.

1906 – 14 – Кнауер Фрідріх (Федір) Іванович (1849 – 1917) – філолог-санскритолог, доцент (з 1885) і професор (1886 – 1914) Київського університету. Викладав порівняльне мовознавство й німецьку філологію.

1906 – 14 – Кулаковський Юліан Андрійович (1855 – 1919) – історик, археолог, філолог, перекладач, чл.-кор. Імператорської Санкт-Петербурзької АН (з 1906), доцент (з 1881) і професор (з 1884) Київського університету, голова Історичного товариства Нестора-літописця (1905, 1908 – 19). Викладав класичну філологію.

1906 – 14 – Лобода Андрій Митрофанович (1871 – 1931) – фольклорист, етнограф, літературознавець, акад. ВУАН (з 1922), чл.-кор. Російської АН (з 1923) і АН СРСР (з 1924), доцент (з 1896) і професор (з 1904) Київського університету. Викладав російську філологію.

1909 – 12 – Малинін Василь Миколайович (1849 – 1927) – богослов, літературознавець, професор Київської духовної академії. Викладав російську філологію.

1906 – 14 – Павлуцький Григорій Григорович (1861 – 1924) – мистецтвознавець, професор, завідувач кабінету красних мистецтв Київського університету (з 1897), проректор ВІНО (1921 – 24). Викладав теорію та історію мистецтв.

1906 – 14 – Сонні Адольф Ізраїлевич (1861 – 1922) – філолог, професор Київського університету. Викладав класичну філологію, декан історико-філологічного відділення (в 1910-х рр.).

1906 – 14 – Флоринський Тимофій Дмитрович (1854 – 1919) – історик-славіст, візантолог, філолог, чл.-кор. Імператорської Санкт-Петербурзької АН (з 1898), дійсний член Південнослов’янської (з 1890) та Сербської (з 1898) академій наук, голова Київського тимчасового комітету в справах друку (1909 – 15), професор Київського університету (з 1888). Викладав класичну філологію.

1906 – 14 – Шаровольський Іван Васильович (1876 – 1954) – філолог, перекладач, професор Київського університету (з 1908). Скарбник ВЖК. Викладав німецьку філологію.

Приват-доценти і викладачі історико-філологічного відділення:

1909 – 14 – Ананьїн Степан Андрійович (1875 – 1940) – психолог, професор Київського університету (з 1912). Спочатку – магістрант ВЖК, викладав філософію.

1909 – 11 – Грунський Микола Кузьмович (1872 – 1951) – мовознавець, заслужений діяч науки УРСР (з 1941), професор Київського університету (з 1915).

1906 – 12 – Данилевич Василь Юхимович (1872 – 1936) – історик, археолог, приват-доцент Київського університету (1907 – 15), професор ВІНО і КІНО (1920 – 31) й університету (1933 – 36). Викладав російську історію, організував археологічний музей ВЖК.

1909 – 10 – Лук’яненко Олександр Митрофанович (1879 – 1974) – мовознавець, приват-доцент і професор Київського університету (1911 – 20). Викладав слов’янську філологію.

1907 – 14 – Маслов Сергій Іванович (1880 – 1957) – літературознавець, бібліограф, чл.-кор. АН УРСР (з 1939), приват-доцент і професор Київського університету (1913 – 50).

1909 – 14 – Розов Володимир Олексійович (1876 – 1940) – мовознавець, викладач Київського університету (1906 – 16). Викладав російську філологію.

Професори фізико-математичного відділення:

1906 – 12 – Андрусов Микола Іванович (1861 – 1924) – геолог, палеонтолог, акад. Імператорської Санкт-Петербурзької АН (з 1914) і УАН (з 1919), професор Київського університету (1904 – 12), професор Вищих жіночих курсів у Санкт-Петербурзі (з 1912). Викладав геологію.

1906 – 14 – Букреєв Борис Якович (1859 – 1962) – математик, заслужений діяч науки УРСР (з 1941); професор Київського університету (з 1889) і Київського політехнічного інституту (з 1898). Викладав чисту математику.

1912 – 14 – Воронець Петро Васильович (1871 – 1923) – математик, професор Київського університету. Викладав вищу математику.

1909 – 10 – Воскобойников Михайло Михайлович (1873 – 1942) – зоолог, приват-доцент (з 1911), професор (1918 – 41) Київського університету. Викладав зоологію, спочатку приватдоцент.

1906 – 14 – Граве Дмитро Олександрович (1863 – 1939) – математик, акад. УАН (з 1920) і АН СРСР (з 1929), професор Київського університету (з 1902). Викладав математику.

1906 – 14 – Косоногов Йосип Йосипович (1866 – 1922) – фізик, метеоролог, акад. ВУАН (з 1922), професор Київського університету (з 1903). Викладав фізику.

1909 – 14 – Пфейффер Георг-Фердінанд Август-Вільгельмович (Георгій Васильович; 1872 – 1946) – математик, акад. УАН (з 1920); професор Київського університету (з 1909). Викладав математику.

1906 – 14 – Реформатський Сергій Миколайович (1860 – 1934) – хімік-органік, чл.-кор. АН СРСР (з 1929) професор Київського університету (з 1892). Викладав органічну хімію.

1908 – 12 – Сперанський Олександр Васильович (1865 – 1919) – фізикохімік, професор Київського університету (з 1905). Викладав хімію.

1906 – 14 – Фогель Роберт Пилипович (1859 – 1920) – астроном, професор (з 1897), директор астрономічної обсерваторії Київського університету (з 1901). Викладав астрономію.

1906 – 14 – Хандриков Митрофан Федорович (1837 – 1915) – астроном і геодезист, акад. Імператорської Санкт-Петербурзької АН (з 1896); професор Київського університету (з 1870). Викладав вищу математику.

Приват-доценти і викладачі фізико-математичного відділення:

1907 – 13 – Билимович Антон Дмитрович (1879 – 1970) – математик і механік, професор (з 1914) і ректор (1918 – 20) Новоросійського (Одеського) університету, професор Белградського університету (з 1920), дійсний член Сербської академії наук і мистецтв (з 1936). Викладав математику.

1909 – 12 – Кордиш Леон Йосипович (1878 – 1932) – фізик-теоретик, професор Київського університету (з 1917). Викладав теоретичну та експериментальну фізику.

1909 – 12 – Леонтович Олександр Васильович (1869 – 1943) – фізіолог, нейрогістолог, акад. ВУАН (з 1929), заслужений діяч науки УРСР (з 1939); приват-доцент Київського університету (з 1899), професор Московського сільськогосподарського інституту (з 1913). Викладав фізіологію тварин.

1906 – 07 – Лучицький Володимир Іванович (1877 – 1949) – геолог і петрограф, акад. АН УРСР (з 1945), заслужений діяч науки УРСР (з 1947), директор Інституту геологічних наук АН УРСР (1947 – 49). Професор Київського університету (1899 – 1907) і Варшавського політехнічного інституту (1907 – 13).

1909 – 14 – Чаговець Василь Юрійович (1873 – 1941) – фізіолог, акад. АН УРСР (з 1939); професор, завідувач кафедри фізіології медичного факультету Київського університету (з 1910) і Київського медичного інституту (1920 – 35).

1909 – 14 – Щербина Костянтин Михайлович (1864 – 1946) – математик, директор Учительського інституту в Києві (1908 – 20), професор і завідувач кафедри Одеського ІНО (1921 – 30). Викладав методику математики.

Професори юридичного і економічно-комерційного відділення:

1908 – 14 – Билимович Олександр Дмитрович (1876 – 1963) – економіст, професор Київського університету (з 1909), член Особливої наради генерала А. Денікіна (1918 – 20), професор Белградського університету (1924 – 41), чл.-кор. Югославської АН. Викладав політекономію (спочатку на історико-філологічному факультеті).

1909 – 14 – Воблий Костянтин Григорович (1876 – 1947) – економіст, статистик, економ-географ, акад. УАН (з 1919), віце-президент ВУАН (1928 – 30), заслужений діяч науки УРСР (з 1944); декан (1910 – 12) і ректор (1917 – 19) Київського комерційного інституту, приват-доцент (1906 – 11) і професор (1918 – 47) Київського університету. Викладав статистику.

1906 – 14 – Демченко Григорій Васильович (1869 – 1958) – правознавець, професор Київського університету (з 1907). Декан юридичного відділення (у 1910-х рр.), викладач енциклопедії права.

У 1910-х рр. – Ейхельман Оттон Оттонович (1854 – 1943) – правознавець, громадсько-політичний діяч, професор Київського університету (1882 – 1918), директор Київського комерційного інституту (1908 – 13), товариш міністра закордонних справ УНР (1918 – 20), професор і декан УВУ і професор Високого педагогічного інституту в Празі, професор Української господарської академії в Подебрадах (у 1920 – 30-х рр.). Викладав міжнародне право.

1912 – 14 – Єгіазаров (Єгіазарянц) Соломон (Сагомої) Адамович (1852 – 1914) – юрист, професор Київського університету. Викладав російське державне право.

1909 – 14 – Синайський Василь Іванович (1876 – 1949) – правознавець, приват-доцент (з 1911) і професор (1914 – 20) Київського університету; співзасновник і директор Київського юридичного інституту (1918 – 20), професор Ризького університету (1924 – 44). Викладав карне право.

1909 – 14 – Цитович Микола Маркіянович (1861 – 1919) – правознавець, статистик, політеконом, приват-доцент (з 1886), професор (1893 – 1919) і ректор Київського університету (1905 – 17), професор Київського комерційного інституту (1908 – 12). Викладав політекономію.

1907 – 14 – Ясинський Михайло Миколайович (1862 – 1935) – правознавець, приват-доцент (з 1893) і професор (1901 – 19) Київського університету, професор Люблянського університету (1920 – 28, Словенія). Викладав історію російського права.

1906 – 14 – Яснопольський Микола Петрович (1846 – 1920) – економіст, професор Київського університету (з 1889). Викладав статистику (спочатку на історико-філологічному та юридичному відділеннях).

Викладачем юридичного відділення був 1909 – 14 Карпека (Карпеко) Володимир Васильович (1880 – 1941) – правознавець, приват-доцент (з 1912), професор Київського університету (1916 – 20).

На ВЖК викладали також деякий час правознавці П. Богаєвський, О. Жилін, М. Катков, П. Кованько, А. Митюков, М. Мітіліно, М. Паше-Озерський, П. Соколов; літературознавці В. Маслов, В. Перетц; ботанік М. Холодний; механік М. Оглоблін; геолог В. Чирвинський та ін.

Серед вихованок історико-філологічного факультету Вищих жіночих курсів – письменниці А. Горенко (Ахматова) (навчалась 1908 – 09), Н. Голубовська, З. Тулуб (закінчила 1917); археолог В. Козловська (закінчила 1914, деякий час була хранителем археологічного музею ВЖК), історик Н. Полонська-Василенко (закінчила 1912, до 1916 – асистент історико-філологічного відділення); а також дочки педагогів ВЖК – Й. Косоногова, А. Сонні, Г. Суслова.

З 1914 ВЖК містилися у власному будинку на сучасній вул. О. Гончара, 55-а (див. ст. 81.2), 1920 особовий склад курсів було влито до колективу університету, перетвореного на Вищий інститут народної освіти.

1915 – 20 у будинку № 51-а містився Фребелівський жіночий інститут, заснований 1908 при Фребелівському товаристві в Києві (містилося в цьому будинку від часу заснування – 1908).

Інститут спочатку наймав приміщення на вулицях Малій Житомирській (1908), Володимирській, 15 (1909), Великій Житомирській, 34 (з 1910).

Заняття в цьому будинку почалися 22 вересня 1915. У жовтні 1915 – серпні 1916 перебував в евакуації в Саратові.

Навчальний заклад і товариство спиралися на систему виховання дітей німецького вченого Ф. Фребеля (1782 – 1852), який увійшов в історію педагогіки тим, що 1816 відкрив свій перший виховний заклад – «Універсальний германський виховний інститут».

Він займався з дітьми фізичними вправами, привчав до фізичної праці. Працював над теоретичною розробкою своєї виховної системи. Метою виховання вважав розвиток природних здібностей дитини, для чого необхідні різноманітні засоби виховання й діяльності, які і забезпечать розвиток здібностей, задатків та інтересів дитини. Основними видами діяльності дітей у дитячому садку, на думку Ф. Фребеля, повинні бути гра, ритмічні рухи, конструювання, сільськогосподарські нескладні роботи на ділянці, прогулянки. Головними засобами досягнення мети вважав гру і бесіди з дітьми рідною мовою.

Таким чином, товариство й інститут для підготовки виховательок дошкільних установ ставили за мету реформування дошкільної педагогіки. Було утворено певну організаційну систему, у складі якої в Києві діяли також зразковий дитячий садок, психологопедагогічна лабораторія, початкова школа і притулок товариства, в яких проводилися практичні заняття. Вони існували як на громадські пожертви, так і на державну субсидію.

Товариство займалося науковою розробкою теоретичних питань дошкільного виховання і підготовкою кваліфікованих вихователів дитячих садків. Видало ряд книжок з цих питань, організовувало публічні лекції та диспути. Припинило діяльність 1920.

Інститут був вищим жіночим педагогічним навчальним закладом для підготовки виховательок дитячих садків. Курс навчання складав три роки.

Викладалися курси біології та фізіології людини, загальна гігієна, психологія, педагогіка з історією педагогічних наук, дитяча література, іноземні мови, ігри, ручна праця та ін. Інститут був одним з найбільших навчальних закладів, що готував дошкільних працівників: у 1910/11 навчальному році в ньому навчалося 217 осіб, в 1913/14 навчальному році – 338. В основному це були дівчата з середовища інтелігенції, духівництва, купецтва. Навчання в інституті було платним. Випускниці інституту зажили слави кращих виховательок малолітніх дітей. У квітні 1917 при ньому було організовано курси з підготовки фахівців для роботи в українських і єврейських дитячих садках.

Восени 1917 в інституті було відкрито українське відділення, що мало готувати свідомі кадри, які б створювали український за духом, формою та змістом дитячий садок. 1920 навчальний заклад влито у Вищий інститут народної освіти (колишній університет) в Києві.

На третьому поверсі будинку містилися школа і дитячий садок, на другому – аудиторії, лекторська, канцелярія та ін., на першому – бібліотека, природничо-історичний і фізичний кабінети, лабораторії експериментальної психології, хімії та ін.

Головою правління товариства і педагогічної ради інституту був відомий учений-психолог і лікар І. Сікорський.

1912 – 14 раду очолював мовознавець В. Флеров, він же – директор інституту, у наступні роки – лектор методології російської мови. 1915 – 18 директором товариства й інституту був філософ, майбутній міністр ісповідань Української Держави В. Зіньківський (викладав у навчальному закладі з 1910 педагогіку і психологію, входив до складу правління товариства). До складу правління товариства входила В. Булгакова – мати письменника М. Булгакова.

В інституті викладали відомі вчені, педагоги, культурно-освітні й політичні діячі. Серед них: зоолог і зоогеограф В. Артоболевський – товариш директора, лектор; професор Київської духовної академії П. Кудрявцев; мистецтвознавець Г. Павлуцький; лікар, декан медичного факультету університету О. Садовень – лектор курсу фізіології; викладач Першої Київської гімназії О. Селіханович – лектор теорії педагогіки; актриса і режисер М. Старицька – лектор дикції й декламації; літературознавець, майбутній секретар освіти УНР І. Стешенко – лектор курсу дитячих типів у літературі; хімік-органік, майбутній акад. ВУАН В. Яворський – лектор хімії та ін.

У 1920-х рр. тут функціонував Вечірній робітфак.

З 1930 у садибі містився вечірній факультет Машинобудівного інституту.

Мав 20 аудиторій, чотири лабораторії, десять кабінетів, спортзал, бібліотеку.

1933 – 41 у садибі розміщувався Київський авіаційний інститут ім. К. Ворошилова, створений за постановою РНК СРСР від 23 серпня 1933 на базі авіаційного факультету Машинобудівного інституту (одного з вузів, на які розпався Київський політехнічний інститут у 1930-х рр.). Тепер – Національний авіаційний університет (з 2000), розташований на просп. Космонавта Комарова, 1.

Авіаційний інститут складався з чотирьох факультетів: експлуатаційного, моторобудівного, літакобудівного і наземних споруд, діяли аспірантура, науково-дослідний центр, льотний загін.

Інститут був закладом воєнізованим. Розвиток цивільної та військової авіації був визначений одним з пріоритетів держави. За довоєнний період у навчальному закладі було підготовлено 810 авіаційних інженерів.

1933 – 40 в інституті навчався і працював Челомей Володимир Миколайович (1914 – 84) – вчений у галузі механіки і процесів управління, акад. АН СРСР (з 1962), дійсний член Міжнародної академії астронавтики (з 1974), двічі Герой Соціалістичної Праці (1959, 1963), генеральний конструктор авіаційної техніки СРСР (з 1959), лауреат Ленінської (з 1959) і Державних премій СРСР (1967, 1974, 1982).

У студентські роки (1932 – 37) проявив себе як талановитий дослідник проблем механіки, динаміки авіадвигунів і пружних конструкцій. Вже на другому курсі опублікував у «Трудах» інституту низку оригінальних наукових статей із зазначеної проблематики; 1936 вийшов його підручник «Короткий курс векторного аналізу», що отримав високу оцінку фахівців. Одночасно відвідував лекції з математичного аналізу, математичної фізики та інших дисциплін у Київському університеті, познайомився з видатними математиками М. Боголюбовим, Д. Граве, М. Криловим, І. Штаєрманом та ін. 1937 закінчив інститут з відзнакою, склавши іспит екстерном, був залишений на викладацьку роботу. Після закінчення аспірантури захистив кандидатську дисертацію (1939), присвячену проблемам динамічної стійкості елементів авіаційних конструкцій. 1940 прийнятий до спеціальної докторантури при АН СРСР в числі кращих 50 науковців з усіх республік країни. 1941 переїхав до Москви.

Проживав у Києві на вул. Саксаганського, 2/34 (див. ст. 486.35).

1943, після звільнення Києва від німецьких окупантів, тут тимчасово перебував ЦК КП(б)У на чолі з М. Хрущовим та уряд УРСР, як на місці, природно прихованому від ударів ворожої авіації. 1945 садибу з усіма спорудами було передано Наркомату землекористування. У 1950-х рр. в усіх трьох будинках садибного комплексу розміщувався Інститут цивільної авіації.

1959 будинок № 51-а передано Головній редакції Української Радянської Енциклопедії. УРЕ – наукова редакційно-видавнича установа, заснована згідно з постановою уряду УРСР 17 грудня 1957. Ідея створення системної енциклопедії виникла вперше із заснуванням Української академії наук 1918.

У 1927 з ініціативи наркома освіти М. Скрипника засновано спеціалізоване видавництво «Українська Енциклопедія» в системі ВУАН, Головну редакційну колегію якого він і очолив. Було підготовлено три томи видання. 1933 – 34 колектив видавництва переслідувався за звинуваченням у «буржуазному націоналізмі», багатьох співробітників репресовано, М. Скрипник застрелився. Головну редакцію закрито, книги знищено.

Заснована 1957 Головна редакція УРЕ входила до складу АН УРСР, з 1974 перебувала в системі Держкомвидаву УРСР, перетвореного за часів незалежності України на Держком телебачення і радіомовлення України. 1989 одержала статус видавництва. З 1991 – Всеукраїнське державне спеціалізоване видавництво «Українська енциклопедія» ім. М. Бажана.

За роки існування випустила понад 200 оригінальних видань: багатотомні універсальні і галузеві енциклопедії, енциклопедичні словники, довідники з різних галузей знань.

Серед них: «Українська Радянська Енциклопедія» (в 17-ти т., 1959 – 65), яка витримала друге видання (у 12-ти т., 1976 – 85), «Український Радянський Енциклопедичний Словник» (у 3-х т., 1964 – 67); галузеві енциклопедії «Радянська енциклопедія історії України» (у 4-х т., 1969 – 72), «Енциклопедія народного господарства Української РСР» (у 4-х т., 1969 – 72), «Українська сільськогосподарська енциклопедія» (у 3-х т., 1970 – 72), «Енциклопедія кібернетики» (у 2-х т., 1972; Державна премія УРСР, 1978), «Енциклопедія неорганічних матеріалів» (у 2-х т., 1977), «Шевченківський словник» (у 2-х т., 1976 – 77; Державна премія УРСР ім. Т. Шевченка, 1980), «Географічна енциклопедія України» (у 3-х т., 1989 – 93); «Юридична енциклопедія» (у 6-ти т., 1998 – 2004; Державна премія України, 2005); однотомні довідники і словники: біологічний (1986), економічний (1973), політичний (1982), філософський (1986), юридичний (1974, 1983) та ін. Здійснено видання серії «Історія міст і сіл Української РСР» (у 26-ти т., 1967 – 74; Державна премія УРСР, 1976), «Історії українського мистецтва» (у 6-ти т., 1966 – 68); Державна премія УРСР ім. Т. Шевченка, 1971), краєзнавчі енциклопедичні довідники «Київ» (1980, 1982, 1985), «Полтавщина» (1992), «Чернігівщина» (1990) тощо.

У Головній редакційній колегії УРЕ працювали над підготовкою видань визначні вчені, академіки О. Антонов, Б. Бабій, П. Багрій, О. Білецький, І. Білодід, В. Бондарчук, П. Власюк, С. Гершензон, В. Глушков, О. Гончар, Д. Зеров, В. Корецький, І. Ляшко, О. Корнійчук, І. Крип’якевич, О. Маркевич, В. Марченко, О. Палладін, М. Пасічник, Б. Патон, П. Першин, Л. Ревуцький, М. Рильський, Г. Савін, К. Стародубов, П. Тичина, П. Тронько, І. Швець, О. Щербань та багато інших учених, письменників, журналістів, працівників культури тощо.

Головними редакторами УРЕ були відомі діячі науки і культури.

1958 – 83 – Бажан Микола Платонович (1904 – 83) – поет, перекладач, учений, акад. АН УРСР (з 1951), заслужений діяч науки УРСР (з 1966), заслужений діяч мистецтв Грузинської РСР (з 1964), народний поет Узбецької РСР (з 1974), Герой Соціалістичної Праці (1974), заступник голови Ради міністрів УРСР (1943 – 49), голова Спілки письменників України (1953 – 59).

Разом зі своїм заступником І. Підопличком розробляв штатну структуру Головної редакції УРЕ, у складі якої було створено науково-галузеві редакції з основних галузей науки: біології і медицини; всесвітньої історії, геології і географії; держави і права; економіки; історії партії і філософії; історії СРСР, УРСР, археології та етнографії; літератури, мови, фольклору; мистецтв; педагогіки і народної освіти; сільського господарства; техніки, будівництва й архітектури; фізико-математичних і хімічних наук.

Працював на другому поверсі у кабінеті директора (кімната № 14), вікна кабінету виходять на подвір’я.

1985 – 89 – Бабичев Федір Семенович (1917 – 2000) – хімік, акад. АН УРСР (з 1973), заслужений діяч науки і техніки України (з 1997).

Одночасно – завідувач кафедри Київського державного університету ім. Т. Шевченка (з 1967), віце-президент АН УРСР (1978 – 88), лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка (1998).

Працював у кабінеті директора на другому поверсі.

1989 – 97 – Кудрицький Анатолій Вікторович (1936 – 97) – історик, заслужений працівник культури України (з 1996).

Працював в УРЕ співробітником (1958 – 65), заступником (1976 – 84), виконуючим обов’язки (1984 – 85) і першим заступником (1987 – 88) головного редактора УРЕ, що 1991 змінила назву на Видавництво «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, його директор.

Відповідальний редактор т. 2 «Української Радянської Енциклопедії» у 12-ти т. (1978). Був редактором видань: енциклопедичних довідників «Київ» (1980, 1982, 1985), «Полтавщина» (1992), «Чернігівщина» (1990), «Київ. Історичний огляд (у картах, ілюстраціях, документах)» (1982), біографічного довідника «Митці України» (1992), енциклопедії «Мистецтво України» (т. 1, 1995), довідника «Вулиці Києва» (1985) та ін.

Працював на другому поверсі в кабінеті заступника директора (кімната № 15).

Співробітниками УРЕ були відомі діячі науки і культури.

1976 – 78 у науковій редакції літератури й освіти – Андріяшик Роман Васильович (1933 – 2000) – письменник, лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка (1998). Представник покоління шістдесятників, його твори перебували під пресом цензури, викликали критику з боку офіційних кіл.

Опублікував у цей час романи «Додому нема вороття» (1976) і «Кровна справа» (1978).

Редагував «Шевченківський словник» (у 2-х т., 1976 – 77).

1976 – 88 – Іванисенко Віктор Панасович (1927 – 97) – літературознавець, критик, письменник. Співробітник (1957 – 72), завідувач відділу Інституту літератури ім. Т. Шевченка (1962 – 66), знятий з посади з відкликанням докторської дисертації, виключений із КПРС за підтримку руху шістдесятників, 1973 – 75 – безробітний.

В УРЕ – старший науковий редактор, займався підготовкою до виходу у світ літературних розділів різних енциклопедичних видань. Один із провідних редакторів «Української літературної енциклопедії», автор численних статей в ній. Працював у кімнаті № 44 на четвертому поверсі.

1958 – 61 – Кирилюк Євген Прохорович (1902 – 89) – літературознавець, чл.-кор. АН УРСР (з 1957), заслужений діяч науки УРСР (з 1972), лауреат Ленінської премії (1964), Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка (1972).

В УРЕ завідував редакцією мови, літератури й фольклору. Працював у кімнаті № 33. Одночасно – завідувач відділу Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР (1944 – 83).

1969 – 84 – Кулаковський Віталій Михайлович (1924 – 90) – письменник, заслужений працівник культури УРСР (з 1975).

Автор багатьох творів з історичної тематики, зокрема під час роботи в УРЕ вийшли повісті «Ой гук, мати, гук» (1972) та «Ріки виходять з берегів» (1982, обидві у співавт.), романи «Северин Наливайко» (1978) і «Максим Кривоніс» (1983); посібник «Цікава історія» (1969). Опублікував статті про діячів української літератури та культури тощо.

Працював завідувачем редакції «Історія міст і сіл Української РСР» – у кімнаті № 48 на четвертому поверсі.

1958 – 67 – Підопличко Іван Григорович (1905 – 75) – зоолог і палеонтолог, акад. АН УРСР (з 1967), заслужений діяч науки УРСР (з 1965), директор Центрального науково-природничого музею АН УРСР (1973 – 75), акад.-секретар Відділу АН УРСР (1966 – 70).

В УРЕ – заступник головного редактора, разом з М. Бажаном відіграв значну роль у становленні і розбудові Головної редакції УРЕ. Під його керівництвом створювалися відділи і підрозділи редакції, науково-технічна бібліотека, науковий архів. Брав участь у виданні «Української Радянської Енциклопедії» (в 17-ти т., 1959 – 65). Одночасно – завідувач відділу (1935 – 41, 1947 – 73) і директор (1965 – 73) Інституту зоології АН УРСР.

Працював у кабінеті заступника на другому поверсі – кімната № 15, що входить до одного блоку з кабінетом головного редактора (тепер – директора).

Тепер у будинку № 51-а містяться Всеукраїнське державне спеціалізоване видавництво «Українська енциклопедія» ім. М. Бажана, Головна редакція Зводу пам’яток історії та культури при цьому видавництві (праве крило третього поверху), Пошуково-видавниче агентство «Книга пам’яті України» (ліве крило першого поверху), видавництво «Київська Русь», редакції журналів «Радуга» та «Київська Русь» (усі – на першому поверсі правого крила).

Література:

Архів Всеукраїнського державного спеціалізованого видавництва «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана; ДАК, ф. 100, оп. 1, спр. 198; ф. 163, оп. 41, спр. 322; ф. 244, оп. 1, спр. 20, 27, 2137 32, 87, 105, 127; ф. Р-341, оп. 5, спр. 23; ДАКО, ф. Р-862, оп. 1, спр. 112; РДІА, ф. 796, спр. 178; оп. 861, спр. 509; ф. 275, оп. 1, т. 2, спр. 293; ф. 707, оп. 83, спр. 10; оп. 29/1981, спр. 137; оп. 294, спр. 80; Владимир Николаевич Челомей (К 60-летию со дня рождения) // Прикладная математика и механика. – 1974. – Т. 38. – Вып. 4; Генеральный конструктор, академик Владимир Николаевич Челомей. – М., 1940; Данилевич В. Ю. Отчет Археологического музея Высших женских курсов в Киеве за 1912/1913 и 1913/1914 академические годы. – К., 1914; Зяблюк М. Інтелектуальний паспорт держави // Друкарство. – 1999. – № 6(29); Зяблюк М., Кіпоренко М. Енциклопедист // Слів наше джерело – 2. – К., 2003; Кіпоренко М. Крах // Укр. слово. – 2005. – № 43. – 26 жовт. – 1 листоп.; Киевлянин. – 1914. – 11 авг., 25 сент.; 1915. – 8 мая, 6 сент., 10 окт.; Краткий обзор истории и современного состояния Высших женских курсов в г. Киеве. – К., 1913; Краткий обзор истории и современного состояния Высших женских курсов в Киеве. – Саратов, 1916; Кудрицький А. Україна енциклопедична // Літ. Україна. – 1988. – 21 січ.; Стефанович Д. Л. Шулявка та Жовтневий район в історії Києва. – К., 2001; Томашевский С. П. Краткие сведения о медицинском отделении при Высших женских курсах в г. Киеве за первые шесть лет его существования. 1907 1/V – 1913 16/VІ. – К., 1913.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2011 р., т. 3 (Київ), с. 1782 – 1786.