Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Не дозволиш нікому плямити слави, ні честі твоєї нації

Богдан Хмельницький

?

2010 р. Слідами мисливців на мамонтів

Іван Крайній

Дата: 11.11.2010

Допитливі вчені почали розкопувати землі столиці колись потужного Галицько-Волинського князівства ще в другій половині ХІХ століття. Першими тоді за лопати взялися професор історії Львівського університету Ісидор Шараневич та священик із придністровського села Залуква Лев Лаврецький. Вони й стали піонерами розкопок давньогалицьких храмів.

Із тих пір археологи в літній «копальський» період неодмінно обсідають пагорби Галицького Придністров’я, як бджоли квітуче різнотрав’я. З порожніми руками дослідники звідси майже ніколи не повертаються. У музеї історії «Давній Галич» зберігається лише дещиця знайдених тут артефактів, зокрема різноманітні ювелірні прикраси із золота, срібла та бронзи – сережки, нашийні гривни, хрестики, монети-дирхеми.

Мідна сокира і підвіски

Колекція скарбів, які входять до реєстру національних культурних надбань, недавно поповнилася двома експонатами, викопаними біля галицького села Межигірці. «Крім радості, цінна знахідка відразу піднесла нам загадку: в отворі мідної сокири знаходилися золоті пластинки, – розповідає головний збирач фондів Національного заповідника «Давній Галич» Юрій Мусякевич. – Згодом фахівці Інституту археології України зробили висновок, що це – не коштовні вставки до сокири, а жіночі прикраси оригінального золота, виготовлені в час ранньої бронзи, десь між 2200 та 2050 роками до нашої ери».

Та підвіски якоїсь тутешньої красуні посткам’яної доби – ще надто «свіжий» виріб, якщо порівнювати його зi знаряддями первісних людей. Сліди їхнього перебування на землях сучасного Галича та його підгороддя впродовж останнього десятиліття успішно досліджує спільна експедиція львівського Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича та Торуньського університету (Польща) під керівництвом Олександра Ситника, якого колеги називають «археологом від Бога», та Кшиштофа Цирика.

«Експедиціонери» обережно перемацують ґрунт на Галич-горі, що височіє через дорогу від Галицького замку. Там розташувалася цегельня і два кар’єри для видобування будматеріалів. Здавна робітники знаходили на горі фрагменти кісток і навіть цілі бивні мамонтів, проте до серйозних наукових досліджень справа тривалий час не доходила через хронічний брак коштів.

Не знати, як би воно було далі, якби своїми «пєньонзами» не підсобили польські археологи. Уперше стаціонарні дослідження на Галич-горі відбулися влітку 2000-го, і відтоді вчені відкрили там дві стоянки палеолітичної доби.

«На першій стоянці, яка датується приблизно 20-м тисячоліттям до нашої ери, культурний шар міститься на глибині 2,30-2,50 метра і представлений кількома підгоризонтами, – розповідає доктор історичних наук Олександр Ситник. – Там ми знайшли фрагменти вогнища, велику кількість розчленованих кісток 15 мамонтів і близько 10 тисяч крем’яних виробів. Це – єдина в Західній Україні стоянка мисливців на мамонтів, бо решта віднайдених стійбищ належала людям, які полювали на північного оленя. Стоянку під умовною назвою «Галич-2» ми відкопали на глибині 8-10 метрів, вона є середньопалеолітичною пам’яткою (близько 80 тисяч років до нашої ери)».

Велетні без голови

Археологи серед нагромадження мамонтових кісток не знайшли жодної голови тварин-велетнів. Це викликало подив. Не виключено, що кроманьйонці використали їх для спорудження житла, яке зберігається під шаром землі десь поблизу. Можливо, відповідь дадуть наступні розкопки.

Вочевидь давні мисливці не випадково облюбували Галич-гору в період, що характеризувався холодним континентальним кліматом, бо, як припускають сучасні дослідники, в долині Дністра клімат був м’якший, ніж, приміром, на Волині й Поділлі, де функціонували різні екосистеми, представлені субарктичною тундрою, степом і лісостепом. Подібні комплекси, але багатші і більш урізноманітнені, могли існувати в долині Дністра.

З точки зору первісного мисливця перевагу для полювання надавали й інші особливості цього ландшафту. Високо винесений мис тераси був чудовим пунктом спостереження за долиною Дністра – ймовірним шляхом пересування великих ссавців-мамонтів, яких приваблювала багата тундрово-лукова рослинність пологих низин, на яких вони харчувалися.

Перші землероби прийшли сюди, на думку завідувача археологічного відділу Національного заповідника «Давній Галич» Тараса Ткачука, з території сучасної Малопольщі близько 5400 років до нашої ери. Що це була міграція, а не впливи більш розвиненої культури, свідчить і раптова поява в цей період глиняного посуду, рештки якого дослідники у великій кількості знайшли під час розкопок.

До лопати пасує електроніка

Галицька земля, поза сумнівом, розкрила б значно більше таємниць про життя предків, які її населяли в різні періоди розвитку людини, якби в державній скарбниці вдалося нашкребти хоч трохи коштів. На жаль, верховні казначеї на цей рахунок навіть не тішать учених ілюзіями. Мовляв, де там перебирати кістки всіляких пітекантропів – нам би нині сущих співвітчизників чимось нагодувати.

«В умовах перманентних економічних труднощів, які супроводжують Україну рік у рік, наукові дослідження майже не асигнуються, – констатував професор Львівського національного університету імені Івана Франка Андрій Богуцький під час міжнародної конференції, що відбулася днями в Галичі. – Аби щось зробити, доводиться викручуватися Бог знає якими способами. Здебільшого допомагають зарубіжні, передусім польські колеги. Фахівцям відомо, що у Придністров’ї є цілий палеолітичний район. У Галичі, Єзуполі та довколишніх селах, де не копнеш, обов’язково знайдеш щось цікаве. Приміром, єзупільська пам’ятка вже представлена в усіх світових каталогах, вона стала пам’яткою усього людства».

Проте в найближчій перспективі навряд чи варто очікувати гучних відкриттів на території колишньої княжої столиці. «Масштабні археологічні роботи на сучасному рівні потребують дуже великих коштів і зусиль високооплачуваних фахiвців, – підтвердив генеральний директор Національного заповідника «Давній Галич» Олександр Береговський. – Нині для отримання важливої інформації в археології застосовуються різноманітні дорогі аналізи: радіокарбонне датування, аналіз на фосфор, аналіз ДНК і дієти похованих, пилковий аналіз, геомагнітне сканування тощо. Проведення таких робіт у нас найближчим часом проблематичне. Тому археологи заповідника зосереджуватимуть зусилля на детальних розвідках заповідної території з невеликими розкопками найважливіших пам’яток».

Сам за свої для своїх

Нині у фондах заповідника – понад 30 тисяч експонатів, здебільшого «земельного» походження. Задум створити в Галичі археологічний музей витав у тамтешньому повітрі не один рік, проте навряд чи хоча б частково матеріалізувався на підвалинах непевної фінансової підтримки з Києва. На першу залу музею довелося скидатися самим співробітникам заповідника, і 4 листопада таки відбулося її вiдкриття. Зібраних грошей вистачило на матеріали, а вітрини власноруч виготовили фахівці художньо-реставраційного відділу. Між іншим, зробили це так майстерно, що хоч демонструй на конкурсі музейного дизайну.

Саме в щойно відкритій залі виставлені найновіші експонати – вже згадувані золоті підвіски та інші цінні речі. Серед них – бронзова булава й дві залізні сокири, знайдені на правому березі Дністра вище старого мосту, які засвідчують високий професійний рівень зброярів давнього Галича.

«Булави княжих часів, які були і зброєю, і символом влади, – доволі рідкісні знахідки, – підтверджує Юрій Мусякевич. – Ось ця, викуплена нами два місяці тому в одного з мешканців Галича (тутешнім людям артефакти потрапляють до рук під час земляних робіт), стала першою, що поповнила фонди заповідника. Бойові і господарські сокири зустрічаються частіше – їм належить першість серед археологічних знахідок із заліза».

Щодо розгортання експозицій повноцінного музею, то для нього вже підшукали відповідне приміщення – велику мансарду адміністративного будинку заповідника. «Коли нам вдасться це зробити, нині важко прогнозувати, – зізнався Олександр Береговський. – Та археологічний музей у нас обов’язково буде. Українці мало живуть, але я маю надію ще його відкрити».

До речі

Один із найвагоміших скарбів на території давнього Галича в 1951 році випав (у прямому значенні цього слова) на долю мешканця Крилоса Василя Маланія. Коли чоловік на своєму обійсті, за 300 метрів від траси Івано-Франківськ-Галич, викопав криницю глибиною 8 метрів, одна з її верхніх стінок відвалилася, і на дно, частково розбившись, упав великий горщик. У ньому зберігалися 1103 аббасидські та саманідські дирхеми ІХ-Х століть, чотири срібні шийні гривни та чотири накладні срібні обвідки для браслетів. Деякі з цих знахідок нині зберігаються в Музеї дорогоцінностей на території Києво-Печерської лаври та в Інституті археології Національної академії наук України.

Джерело: “Україна молода”