1996 р. Старовинний козацький храм Слобожанщини. Спасо-Преображенський собор в Ізюмі
М.Говденко
Далекий 1673 р. [мабуть, 1643 р. ?] Цар Михайло Федорович, прагнучи укріплення південних кордонів Росії, видає указ:
„Слыша мы от бусурманъ, на Православных крестьянъ разореніе и всякое злое полонское расхищение, указали на Калміюсской и на Изюмской сакме и на Муравском шляху от татарскія войны поставить породы и острожки жилые и стоялые, и всякия крепости учинить и в острожкахъ устроить, чтоб тем у Татар в Русь приход отнять, Православных бы крестьянъ от войны и от разорения и от полону заступить…” [Дополнение к историческим актам. – Т. 3. – С. 349].
Майже півстоліття пройшло від того часу до створення Ізюмської фортеці, поблизу якої виникло місто Ізюм. Але в середині XVII ст. тут, на горі Кременець, вздовж берегів Сіверського Дінця та Ізюмця вже існують невеликі укріплення, де стоять Путивльська та Валуйська сторожі, Чугуївські станичники, живуть царські ловчі-мисливці, що ловили те приручали звірів для царсцкого двору. 1663 р. Ізюм уже мав постійне населення [Филарет Гумилевский. Историко-статистическое описание Харьковской епархии. – Харьков, 1858 г. – Отд. 5].
Настає 16.81 р. коли харківський полковник Григорій Ієрофеїч Донець-Захаржівський доповідає генералу Косагову про щойно збудовану козаками Харківського полку Ізюмську фортецю, її було створено на правому березі Дінця на схилі гори Кременець з використанням укріплення, що вже було на цьому місці. Фортеця мала земляні вали, укріплені палями та обнесені ровами, з бастіонами, надворітними вежами та мостом. Планы XVIII ст. зокрема план 1761 р. зображає Ізюмську фортецю [РДВІА. – Ф. 3 (л). – Оп.13. – Спр. 10738 (план, составленный инженером прапорщиком Григорием Баренцевым)]. Вона мала форму неправильного п’ятигранника, витягнутого по осі схід-захід з бастіонами – Червоним, Торським, Високим, Донецьким, Цареборисівським – та воротами – Цареборисівськими, Торськими, Донецькими, Московськими та безіменними.
У північно-західній частині фортеці збудовано замок, що мав подвійне укріплення. В ньому невдовзі після зведення укріплень, а саме 1685 р., було вимуровано Спасо-Преображенський собор.
Місто Ізюм у XVIII ст. розвивалося переважно на північ від фортеці [Иванов В.В. Атлас Харьковского наметничества 1787 г. с топографическим описанием… – Харьков, 1902 г. – С. 7 (Изюм)]. Спасо-Преображенський собор – одна з найперших на найзначпіших споруд міста – досі не втратив значення як архітектурна домінанта та визначна окраса міста. Фундаторами собору були полковник Костянтин Григорович Донець та Федір Володимирович Шидловський.
У плані храм має форму рівнораменного хреста з п’ятигранними рукавами, що групуються навколо центрального підбанного квадрата. На цій плановій основі зведено п’ятибаштовий об’єм собору, увінчаний п’ятьма двозаломними банями.
В архітектурі собору, як і в багатьох інших мурованих храмах другої половини XVII та XVIII ст., відобразилися традиції народного дерев’яного будівництва. Ми вбачаємо їх вплив не лише в формах плану та об’ємно-просторовій композиції Спасо-Преображенського собору, а й у стрімких, витягнутих по вертикалі склепіннях у вигляді зрізаних восьмигранних пірамід з плоскими, як у дерев’яних храмів, гранями.
Стилістично собор вирішено в формах бароко, що знайшло на Слобожанщині свій характерний вигляд та звучання. Це особливо виразно ілюструють сам Спасо-Преображенський собор і споріднені з ним Покровський собор у Харкові та Миколаївська церква в Святогорську.
Зовнішній декор собору позначений лаконізмом, графічністю та неглибоким рельєфом. Зроблений з лекальної цегли та місцевого білого крейдяного каменю, він прикрашає кути фасадів та отвори, залишаючи вільними площини стін. Кути фасадних граней акцентовано лопатками з висячими колонками на них. Фасади увінчано карнизом у вигляді чотирирядного зубчастого поребрика з полицею. Поребрик широко застосовано в декорі собору. Його спостерігаємо і в карнизах бань, і на фризі, і в аркатурному поясі, що членує фасади на два яруси, і в цокольній основі. Віконні отвори й ніші вузькі, витягнуті по вертикалі, з три-центровими перемичками, декоровані колонками та три-п’ятиарковими сандриками, а підбанники декоровано нішами – прямокутними та з трапеційним завершенням. Портали увінчано профільованими архівольтами, що спираються на кручені різьблені колонки з білого каменю.
Внутрішній простір собору підкорено вертикальному розкриттю, що досягнено не лише стрункими баштоподібними об’ємами та своєрідною конструкцією склепінь, а й відкритими в інтер’єр світловими підбан-никами.
Таким собор збудували й таким він зберігався майже два століття. Відомо, що 1751 р. було проведено капітальний ремонт собору [Щелков К.П. Историческая хронология Харьковской губернии. – Харьков, 1882 г.], а 1765 р. в ньому встановлено новий іконостас, прикрашений різьбленням та позолотою (не зберігся) [Филарет Гумилевский. Вказ. праця].
В середині XIX ст. при соборі споруджено теплу церкву з дзвіницею, що не збереглись. Перебудови собору почались 1886 р., коли було збільшено його обсяг за рахунок прибудови з заходу так званої трапезної з дзвіницею. При цьому було розібрано західну стіну західного рукава, розтесано отвори в західних гранях бічних рукавів.
Великих втрат завдала собору капітальна перебудова 1902 – 1903 р. за проектом архітектора М.Ловцова. Збереглись архівні документи, що стосуються цієї, безперечно, варварської перебудови. Вона майже закінчувалась, коли на неї звернуло увагу Московське археологічне товариство, яке надсилає повідомлення про перебудову до Священого Синоду. Майже в той самий час до Харківської єпархії надсилає заяву про варварське відношення будівельного комітету з ремонту Ізюмського собору до залишків старовини ч лен-кореспондент Київського товариства старожитностей та мистецтва Василь Безпальчев. У тому листуванні є й запит обер-прокурора Синоду, і відповідь Харківського архієрея Арсенія, який наводить пояснення архітектора М.Ловцова:
„…не введено никаких частей, которые могли бы так или иначе исказить архитектурную экспрессию этого храма… Пристройки и изменения верхушки колокольни проектированы в духе лучших образцов русского церковного зодчества” [РДІА. – Ф.799. – Оп.25. – Спр.167 (1903 – 1904 рр.)].
Пояснення вдовольнило Синод, про що було сповіщено Харківській єпархії та Московському археологічному товариству. Тоді останнє надсилає в Синод два фото собора, зроблені до „ремонту” та по закінченні його. Зміни були такими разючими, що зник сумнів у тому, що так званий ремонт інакше як варварською перебудовою не назвеш. Однак зробленому не зарадиш. На місці стрункої пірамідальної композиції собору постала присадкувата незграбна будова, бо було розібрано верхній ярус центральної бані, повністю розібрано чотири бічні бані, та, як показали натурні дослідження, і верхні частини склепінь під ними, на місці розібраних збудовано беззаломні бані з глухими підбанниками та цибулястими банями; над вінчаючим карнизом собору та центральної бані вимурувано ряд важких кілеподібних кокошників. Та „ремонт” цим не обмежився. Було прибудовано паламарню та ризницю, частково розтесано віконні отвори та змінено трицентрові перемички на півциркульні, встановлено нові металеві віконні заповнення.
У такому спотвореному вигляді собор проіснував до Другої світової війни, коли при бомбардуванні міста майже повністю було знесено західну прибудову кінця XIX ст., пробито склепіння над західним рукавом собору, зруйновано дахи, пошкоджено бані. Собор, тяжко поранений війною, не маючи на той час господаря, поступово втрачав те, що ще збереглось.
Дослідження собору, як виняткової пам’ятки старовини, що передувало його реставрації, дозволило встанпвити межі, в яких вціліло первинне ядро будови, ступінь збереження архітектурних форм та декору, їхні особливості, загалом уявити, що ж то був за архітектурний витвір XVII ст. Цьому допомогли пошуки історико-іконографіч-ного матеріалу. Зібрані відомості дозволили повністю встанпвити первинну планову та об’ємно-просторову архітектурну композицію храму, його стильові особливісті та історію життя й руйнації. Між іншим, було встановлено, що первинне мурування собору ведено ретельно, з великорозмірної цегли 28:14:7 см, з повнотілими, гладенько зали-цьованими швами під тонкий шар тиньку – затирки „під рукавицю”. Саме така затирка, побілена, вкривала спершу стіни собору.
У XVIII ст. білі фасади було пофарбовано – спочатку в два кольори (синій та червоний), а потім було введено поліхромію, коли кожен облом декору фарбувався в інший колір. Пізніше фасади було потиньковано з насічкою цегляних поверхонь, а всі отвори отримали тиньковані дрібно-профільовані наличники.
В основу проекту реставрації покладено принцип збереження вцілілих первинних частин собору та повернення йому первинного вигляду за вичерпними натурними дослідженнями та іконографічними матеріалами.
На основі проекту було проведено реставрацію собору, яку завершено 1966 р. [автори реставрації – архітектори М.Говденко, І.Макушенко, інженер В.Захарченко, мистецтвознавець А.Аль, консультант архітектор С.Таранушенко, реставраційні роботи виконала Чернігівська реставраційна майстерня. Директор – О.Крохін, прораб В.Петькун]. Собору було повернуто його первинний архітектурний вигляд. В інтер’єрі реставраційні роботи було закінчено лише в 1980-х роках разом з черговим ремонтом фасадів та роботами, пов’язаними з пристосуванням собору під музей [автор проекту пристосування архітектор Б.Тимофеева. Роботи в натурі на цьому етапі провадила Ізюмська дільниця Харківської реставраційної майстерні].
Під час реставрації 60-х років XX ст. було видалено залишки прибудов 1886 та 1903 рр., надбудовані верхи та кокошники. Велику увагу звернено на укріплення вцілілих, але пошкоджених конструкцій. Укріплено ін’єктуванням щілин цегляні конструкції (стіни, арки, склепіння), реставровано металеві в’язі. При зведенні верхів первісних форм у них у трьох рівнях закладено залізобетонні пояси. Усім реставрованим склепінням надано первісної форми. Для реставрації фасадного мурування та декору було виготовлено великорозмірну рядову та лекальну цеглу за зразками первинної, а на місце втрачених білокам’яних деталей встановлено нові, витесані з місцевого крейдяного каменю (капітелі та кронштейни висячих колонок, гирьки аркатурного поясу, колонки порталів). Реставровано первинні форми отворів.
Реставраційне мурування виконано ретельно, з затертими швами, виконано затирку „під рукавицю”, побілено фасади. У 1980-х роках реставровано храм в інтер’єрі, а також встановлено хрести, позолочено малі куполи бань та хрести.
Отже, відроджено у первісних формах багатостраждальний Спасо-Преображенський собор, типовий козацький п’ятибанний храм – шедевр вітчизняної архітектури, що зайняв своє місце серед унікальних споруд, які залишила нам епоха українського бароко XVII ст., у його своєрідному слобожанському вигляді.
Джерело: З історії української реставрації. – К.: Українознавство, 1996 р., с. 258 – 263.