Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Пімсти смерть великих лицарів

Богдан Хмельницький

?

2008 р. Густинський монастир. Собор святої Трійці

13 жовтня 2008

Густинський монастир – далеко не найдавніша обитель в Україні. Однак легендарності йому таки не позичати. Почалося все на хвилі релігійного розколу українського суспільства після Берестейської унії. Греко-католицтво ще не було таким лагідним і патріотичним, яким самоподається сьогодні. Тоді це був офіційний проект, що насаджувався Польською державою силоміць, і, відповідно, викликав рішучу протидію у православному середовищі.

На Правобережжі (і що правобережніше, то сильніше) традиційному православ’ю ставало відверто непереливки, тож осередки супротиву почали поволі дрейфувати на схід – ближче до кордону з Московщиною. На лівому березі Дніпра виникла (або набрала нової сили) низка православних монастирів, як зараз би сказали, виразно ідеологічного характеру.

Ці території після татаро-монгольського нашестя і наступних татарських набігів лишалися відносно малолюдними і слабкоурбанізованими. Номінально вони належали різним польським магнатам, які контролювали їх набагато слабкіше, ніж аналогічні свої правобережні володіння. Згаданою обставиною і скористався такий собі ієромонах Іоасаф, що на землях князів Вишневецьких на теренах сучасної Чернігівщини заснував 1600-го року невеличку пустинь.

Відбулося це у заплаві річки Удай неподалік міста Прилуки (нині райцентр Чернігівської області). Навіть сьогодні навколишня місцевість лишається відвертим «відшибом», загубленим між лісами, лугами й болотами. Сіл тут небагато і ті переважно пізні, а що вже казати про початок 17-го століття…

Постав монастир чи та острові, чи то на півострові, чи просто в прибережному урочищі під назвою Густиня. У церковних джерелах можна зустріти традиційні оди «густим дубравам», серед яких нібито заснували обитель. Тепер важко сказати, чи це було так, однак зараз дорога в Густиню йде вздовж берега, густо порослого живописним верболозом. Якщо й за отця Іоасафа замість дубів було щось подібне, я б не здивувався.

Перші сім десятиліть монастирського життя видалися найжаркішими. Боротьба з унією, далі Хмельниччина і пост-Богданові борюкання за булаву перетворили Густиню на один з плацдармів цих протиборств. Щоправда, не так військових, як політико-релігійних та ідеологічних. Саме тоді тут з’явилися два відомі в українській історіографії літописи, що отримали назву «Густинських». Це довга і дуже насичена подіями історія, яка архітектурних пам’яток для нас, на жаль, не лишила. Все згадане семидесятиліття монастир лишався дерев’яним, постійно будувався і не менш постійно горів у численних пожежах.

У 1671-му році в обителі вчергове згорів головний Троїцький храм і, нарешті, вирішено було відбудувати його в цеглі. Сталося це за гетьманування Івана Самойловича, а безпосереднім фундатором споруди виступив тогочасний Прилуцький полковник Лазар Горленко. Він був одним з найпостійніших прихильників (і навіть родичем) Самойловича, тож не дивно, що на піку могутності вирішив увіковічити своє ім’я і прізвище роду традиційним для тієї епохи способом. Зайвим тому підтвердженням є облаштування під собором фамільної усипальниці Горленків, що дійшла до наших днів.

Лазар Горленко встиг і закінчити споруду, і на власний смак її облаштувати. Храм був освячений 1676-го року, тобто збудували цю махину на віддаленому болоті за одну-єдину п’ятирічку. Зовні Густинський собор дуже нагадує ніжинський Микільський: той самий хрестовокупольний п’ятибанний дерев’яний храм, відтворений у цеглі.

Як і в Ніжині, нині тут та сама біда: поволі обитель розмальовує свої «україно-барокові» святині в «канонічєском духє». Поки Троїцький собор розписаний не повністю, переважно ліворуч і праворуч від центрального підкупольного простору.

Нема сумнівів, що через якийсь час «канонічне масло» заполонить весь інтер’єр, тож якщо ці рядки читають шанувальники старої української архітектури, поспішайте побачити те, що ще є. А є тут таке, що, без перебільшення, викликає захоплення.

Справа в тому, що невідомий архітектор застосував надзвичайно ефектний і, здається, унікальний для архітектури Гетьманщини прийом. Принаймні, я нічого подібного більше не зустрічав. Йдеться про вмонтовану у західну частину собору неймовірну двохярусну систему «глядацьких лож».

Це не звичні ще від Київської Русі хори, хай навіть з невеличкими дерев’яними балкончиками у східній стіні трансепту (як зробили, наприклад, у Ніжині). Власне, такі балкончики для почесних гостей є у Густині також. Чудо в іншому – навпроти головного іконостасу, одразу над головним входом око наштовхується на… справжнісінький оперний театр.

В оцих аркасоліях з окремим входами, на застелених килимами і огорожених дерев’яними балюстрадами почесних місцях колись слухали службу високі духовні ієрархи та світські володарі, а заразом, члени родин фундаторів та благодійників.

Принаймні, сьогодні це найпоширеніша версія, оскільки для півчих таке розташування “лож” було б відверто невдалим. Хористи співали б обличчя в обличчя, створюючи дикувату «акустичну перестрілку». Натомість більша частина собору лишалася б «необспіваною».

З підземних частин собору нині відвідувачам демонструють одну з усипальниць, що вважається місцем поховання родини Горленків. Відверто кажучи, достеменних підстав для такої ідентифікації я поки не бачу. Складається враження, що тут ми маємо справу з елементами такого собі «релігійного туризму». Оскільки відомо, що під Троїцьким храмом поховані ще й Маркевичі (включно з відомим істориком Миколою Маркевичем), питання потребує додаткового прояснення.

Усипальниця являє собою один довгий коридор приблизно по лінії схід-захід (я так зрозумів) з напівциліндричною стелею. Заходять туди східцями з-під північної стіни храму. Посередині коридору є невеличкий темний прохід, куди не пускають – сказано було, що він веде нагору до церкви.

В центрі склепу рядком лежать п’ять відносно нових бетонних плит, на верхній площині яких прикріплені тонкі чорно-гранітні плити-накладки з епітафіями. Тексти не лишають жодних сумнівів в їхньому походженні. Це не відтворення справжніх надгробків, а їх імітація за пізнішими друкованими джерелами. Вірогідно – за генеалогічними. Найімовірніше – за «Малоросійським родословником» Вадима Модзалевського.

Отже, плити розділені на дві групи обабіч отого самого проходу. Ліворуч покладені три з наступними епітафіями (подаю в орфографії оригіналу):

«Марія Захарівна Голуб, дружина Дмитра Лазаревича Горленка, племінниця гетьмана Івана Самойловича»

«Дмитро Лазаровича Горленко, полковник Прилуцького полка 1692-1708 рр. Наказний гетьман 1705 р. Фундатор Свято-Миколаївської (1693) та святих Петра та Павла (1693-1708 рр.) надбрамних церков Свято-Троїцького Густинського монастиря. … 1731.»

«Лазар Горленко, полковник прилуцький, трагічно загинув у кримському поході 1687 року. Упокоївся в склепі Свято-Троїцього собору 15 вересня 1697 року. Дружина: Евфросинія … + 1713 року»

Праворуч лежать ще дві плити:

«Андрій Дмитрович Горленко, бунчуковий товариш при гетьмані, знатний козак. Батько святителя Іоасафа. 1679 – 1756».

«Марія Данилівна Апостол, дружина Андрія Дмитровича Горленка, дочка гетьмана Данила Апостола, мати святителя Іоасафа. 1682 – 1754».

Отже, перед нами не науково реконструйований перелік всіх похованих тут (чи бодай на території монастиря) Горленків, а лише штучно відламана з генеалогічного дерева галузка. Крім уже знайомого нам полковника Лазаря Горленка (і приписаної до його епітафії дружини Єфросинії) ми бачимо його сина Дмитра та невістку Марію і онука Андрія з дружиною Марією ж.

Розгадка такої селекції проста і відверто вказується на останніх двох плитах. З усіх Горленків саме цих вибрано лише тому, що вони є безпосередніми родичами (у трьох поколіннях) відомого історичного та релігійного персонажа, єпископа Іоасафа (1705 – 1754), канонізованого 1911-го року. До постригу звали його Якимом Андрійовичем Горленком і доводився він, як нескладно вирахувати, правнуком Лазарю і онуком Дмитру Лазаровичу.

Відповідно, і всі відібрані для гранітного увіковічення Горленки-предки, і їхні чини та ефектні родинні зв’язки стали потрібними монастирю для генеалогічного відтінення фігури святого Іоасафа. Аби можна було розповідати, від якого високого світського положення він відмовився задля монашеського подвигу. Подібне трактування, звісно, має право на існування, однак історичного змісту в такій «некрополістиці» небагато. І це варто знати всім.

Додаткової пікантності цьому сюжету надає те, що, принаймні, точне місце поховання Дмитра Лазаровича Горленка науково не встановлене. Є версія, що він взагалі помер і похований в Росії. Тобто, не виключено, що бодай цей історичний персонаж був “притягнутий” в склеп під Троїцьким собором, що називається, “за вуха”. Просто задля декорування красивої церковної легенди.

Наприкінці зазначу, що епітафія на кенотафі (а це все і є кенотафи – умовні, несправжні поховання) Лазарю Горленку, на жаль, недоговорює про обставини його загибелі. Сталося це дійсно під час «кримського походу 1687 року», однак ханські татари тут абсолютно не винні. Причиною смерті став черговий гетьманський переворот.

Як писав видатний український історик Олександр Оглоблин, «негайно після арешту гетьмана Самойловича почалися великі розрухи у війську». Військовими таборами прокотилася хвиля жорстоких і слабко вмотивованих козацьких бунтів з вирізанням старшини найдикішими способами.

Так, у стані Прилуцького полку козаки схопили полковника і полкового суддю та «бив, вкинули в горящую печь и засыпали землею живых». Заколот був придушений московським військом з допомогою сердюків та компанійців, а також «из поспольства лучших людей».

Вже згодом останки загиблих були перевезені на батьківщину. Зокрема – у Густинський Троїцький монастир.

Музика снів (muzyka_sniv)