2008 р. Замок «Сент-Мікловш», видатний та невідомий
Олег Супруненко
Дата: 02.06.2008
23 лютого цього року у Львові пройшла зустріч керівників облрад Волинської, Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської, Тернопільської та Хмельницької областей. Зібравшись з ініціативи глави облради Львівщини Мирослава Сеника, чиновники вирішили проголосити 2008 рік Роком замків і палаців Західної України. Саме в цьому регіоні завдяки його історії зосереджена переважна більшість об’єктів архітектури, які підкреслюють європейський вигляд України.
І, на жаль, безліч цих замків і палаців перебувають нині не те що не в кращому, а прямо-таки в жахливому стані. Далися взнаки й роки радянської влади (яка колись проголосила «мир хатинам, війну палацам» – у тому числі й в буквальному значенні, коли «залишки колишньої розкоші» перепрофільовувалися під склади, казарми, а то й просто використовувалися як джерело дармового будматеріалу), і часи пострадянської «неоруїни». Наслідком «війни з палацами» нині стала ситуація, коли про значну кількість цікавих чи навіть унікальних об’єктів минулого нашим людям практично нічого не відомо. Отож, у оголошений Рік замків саме час розказувати про них громаді.
Одним із таких об’єктів, маловідомим у широких колах, є замок «Сент-Мікловш» (тобто Святий Миколай), що у селищі Чинадійово Мукачівського району. Іронія долі полягає в тому, що розташований він між двома дуже відомими архітектурними творіннями – середньовічним замком «Паланок», прикрасою і гордістю міста Мукачева, та розкішним мисливським палацом графів Шенборнів.
Останній був побудований у 1890-1895 рр. і відомий не тільки чудернацькою будівлею (у якої 4 вежі, 12 входів, 52 кімнати і 365 вікон – усе відповідно до різних часових відрізків року), а й садом-дендрарієм з озером, викопаним у формі обрисів Австро-Угорської імперії. Нині тут розташувався санаторій «Карпати», що спеціалізується на серцево-судинних захворюваннях. Якщо їхати трасою від Мукачева до санаторію «Карпати», то повз «Сент-Мікловш» проїдеш обов’язково. Та не обов’язково його побачиш.
Річ у тім, що давню споруду будинку практично закриває триповерхова коробка гуртожитку. Якщо ж просто сісти у маршрутку в Мукачеві, невдовзі вийти в центрі Чинадійова (12 км від Мукачева) і запитати в місцевих мешканців, як пройти до замку, то з подивом відзначиш – більшість про такий і не чули. Хіба що з навідних запитань зрозуміють, про що мова, тому що замком справжню прикрасу свого селища багато хто і не вважає. Адже він не вписується в обивательські уявлення про середньовічні замки з зубцюватими стінами, підвісними мостами і гостроверхими вежами.
А все тому, що «Сент-Мікловш» – оборонна споруда дещо іншого типу, аніж ті, що зазвичай ми звикли називати замками. Після численних перебудов у ході своєї непростої історії нині він виглядає як невеликий двоповерховий будинок під черепичним дахом. Тільки дві вежі, низка бійниць і стіни метрової товщини свідчать про його бойове минуле.
Фортеця, палац, катівня, казарма, напівруїна
У долині річки Латориці, на місці нинішнього селища Чинадійово, археологи знайшли свідчення того, що люди тут мешкали ще за чотири тисячі років до нас. Під назвою «Сент-Мікловш» поселення вперше згадується в 1214 році, і так воно зватиметься аж до 1944 року, хоча паралельно існуватиме і слов’янська назва – Чинадійово (за однією з версій, через те, що тут у давні часи «чинили дію», тобто суд та розправу). На межі ХІV-ХV століть бароном Перені тут зводиться родинний замок, який потім зазнаватиме численних перебудов, набувши в остаточному варіанті рис романських оборонних споруд.
У двоповерховій будівлі розмістилися шість кімнат та зала на першому поверсі, і стільки ж кімнат – на другому. Як і личить замку, він мав підземний хід до церкви, що неподалік (цей хід давно засипаний). З одного боку споруду захищала Латориця, з інших, у різний час, загорожі з загострених стовпів, рови, земляні вали. Для ведення боїв були призначені дві башти та десятки бійниць у стінах замку.
У 1657 році замок був сильно пошкоджений польськими вояками (рейтарами) князя Любомирського, які мстилися угорцям за похід їхнього князя Дьордя II Ракоці на Польщу (тоді ж поляками в підпаленому католицькому храмі міста Берегсас/Берегово було знищене майже все його населення). Невдовзі він був відбудований, але як оборонна споруда став втрачати своє значення, проте відіграв велику історичну роль під час Визвольної війни угорців проти Габсбургів періоду 1703-1711 рр.
Наприкінці червня 1703 року провідник повстанців князь Ференц Ракоці ІІ зупиняється в замку, аби відпочити та перегрупувати військо після поразки в битві під Мукачевом. До своєї еміграції до Польщі князь бував тут ще кілька разів. У 1708 році сюди, дізнавшись про наближення ворогів, із Хустського замку перебираються сім’ї феодальних родин, що підтримували повстання.
У 1728 році, після поразки повстання, імператор Карл ІІІ дарує великі земельні площі графові Фрідріхові Шенборну, і серед «подарунків» опиняється й Чинадіївський замок, який у 1734 році значно перебудовується й набуває вже не оборонних, а палацових рис. Через 15 років тут розіб’ють чудовий сад (якщо вірити документальним згадкам, адже зараз від дерев не лишилося й пеньків), для чого з Австрії випишуть паркового майстра Ференца Башінду. Остання реставрація вже не замку, а палацу відбудеться через століття, у 1839 році.
В ході реставраційних робіт у одній зі стін був знайдений замурований людський скелет. Версій та легенд про те, кому він належить, у літературі чимало. Є й така. Нібито в середні віки існував звичай після побудови фортеці замуровувати в її стіну живу людину (бажано жінку). Мовляв, це значно покращує обороноздатність споруди. Ну, якщо вірити легендам, то душі таких мучеників довго не знаходитимуть спокою, отже, як і в кожного солідного замку, свій привід має бути і в «Сент-Мікловша».
Під час Другої світової війни замок став тюрмою, де катували противників фашистського режиму. В радянський період у будівлі палацу спочатку оселилася сільрада, потім розмісти лося управління місцевим лісгоспом. Незадовго до Олімпіади-80 в районі почали будувати автотрасу, і в палаці розмістилася казарма солдатів-шляхобудівників. Тоді вже зі стародавністю зовсім не церемонилися – пробивали у стінах нові двері тощо.
Трохи згодом казарму покинули, і гордий «Сент-Мікловш» став задвірком місцевої автобази, яка «збагатила» його подвір’я кинутими брудними цистернами та іншим брухтом. А новозбудований гуртожиток для її працівників просто прикрив розорений палац з очей тих, хто проїжджає дорогою від Мукачева на санаторій «Карпати» чи Сваляву. У «війні палацам» переміг барак…
Дивне – поруч: хазяїн замку – і не олігарх!
Без вікон та дверей, з майже без даху, «Сент-Мікловш» довго би не протягнув. Аж раптом прийшов порятунок. У 2001 році вперше в історії сучасного Закарпаття (та, певне, й усієї України) палац узяла в оренду приватна особа. Причому, що найдивніше, замок дістався не олігархові (який би відразу перетворив його якщо не у власну віллу, то в прибутковий питний заклад), а закарпатському художникові Йосипові Бартошу.
Витративши рік на оформлення документів, він одержав право на оренду «Сент-Мікловша» протягом 30 років. Влада (місцева, районна й обласна) повірила творчій людині, яка зобов’язалася облаштувати на території замку культурний центр. І художник своє слово тримає. Ще до оренди замку він регулярно організовував міжнародні пленери для художників. Було потрібне відповідне приміщення, і майже випадково на очі митцю потрапив напівзруйнований палац.
Зробити в ньому, відреставрованому за можливості наближено до історичних інтер’єрів, центр сучасного мистецтва, з картинною галереєю, концертами камерної музики та іншими подібними заходами – ця ідея стала метою життя митця. Йосип Бартош із дружиною-художницею оселяються в Чинадійові й починають нелегкий шлях до відродження замку-палацу. За словами митця, пошук грошей він почав одночасно з оформленням документації.
Через друзів-угорців вийшов на Міністерство охорони пам’яток Угорщини, яке згодилося допомогти у відновленні споруди, що зіграла чималу роль у історії нашого сусіда. Допомогли й інші іноземні спонсори і, таким чином, протягом 2002-2004 років було зроблене найнеобхідніше для порятунку «Сент-Мікловша» – його перекрили новим дахом. Точніше, не зовсім новим. Смак художника не прийняв би сучасного недоладного «єврошиферу» чи штучної черепиці.
Тому він поставив собі за мету віднайти матеріал для практично автентичного даху. Допомогли… місцеві роми, яким був даний заклик шукати старовинну черепицю. Таким чином, на нові, міцні перекриття з дерев’яного бруса лягла хай і стара, але міцна та, головне, витримана в давньому стилі черепична покрівля. Зібраних «із миру по нитці» грошей вистачило, окрім капітального ремонту даху, на те, аби розчистити колишній палац від багаторічного сміття, зробити нові (але, звісно, дерев’яні, в «замковому» стилі) двері й засклити вікна на першому поверсі. Вкладав художник і власні гроші, зароблені творчістю. І палац ожив.
У його приміщенні до божеського вигляду приведено кілька кімнат, і тепер тут регулярно, по кілька разів на рік, збираються на пленери та виставки художники, проводяться концерти живої музики. З метою привернення уваги громадськості до проблеми реставрації закарпатських замків та інших пам’ятників культури Йосип Бартош із друзями-митцями створили громадське об’єднання «Калган-А».
Бо, на жаль, «Сент-Мікловш» – не єдина в краї пам’ятка архітектури, занедбана або ж безглуздо перепрофільована і відтак невідома загалу. Художник ділиться власним досвідом на регулярних нарадах, зустрічах і конференціях з тематики збереження культурної спадщини Закарпаття.
От тільки ті, кому ця спадщина належить, не надто нею переймаються. Як уже згадувалося, навіть місцеві мешканці Чинадійова у більшості не знають про власне багатство. А ті, хто знає, здається, йому й не раді. На запитання, чи допомагають селяни принаймні кількома годинами власного часу при реставраційних роботах, художник розводить руками.
Зі спілкування з кількома мешканцями склалося враження, що «смерть» радянської автобази хвилює їх більше, ніж стан багатовікової пам’ятки. В таких умовах про те, аби розібрати потворний барак гуртожитку (звісно, знайшовши житло його мешканцям) і явити замок на огляд, можна лише мріяти. Як і про те, аби забрати рештки тієї автобази і хай не відродити старий, так розбити новий парк при палаці.
Про ставлення місцевих мешканців (загалом таких, що не потерпають від злиднів) до «Сент-Мікловша» яскраво говорить один факт. Минулого літа митцями був зроблений гіпсовий, під бронзу (на справжню бронзу не вистачило грошей, та й чи довго вона би протрималася невкраденою?) вказівник зі стилізованими під середньовіччя малюнками, що допомагав знайти палац тим, хто про нього чув і волів би побачити.
Зовсім скоро місцеві варвари розтрощили його – просто так. Здається, ніби в генах сучасних селян залишилася жити ненависть до феодалів. Щоправда, виливається вона чомусь не на сучасних гнобителів, а на історичні пам’ятки, які феодалам колись належали…
Ну і, зрештою, про те, з чого починали. Попри численні обіцянки щодо підтримки, за ось уже сім років із моменту початку відродження «Сент-Мікловша» українська держава ніякої відчутної матеріальної допомоги в цій шляхетній справі так і не надала. Прикро, звісно. Хоча, з іншого боку, може, воно й на краще? А то ще, не дай Боже, зверне свій погляд якийсь «державник» на приведений до ладу замок і простягне до нього загребущі руки. Тьху-тьху, не накаркати б…