2007 р. Привиди замку Сент-Міклош чужих виживають

Олена Лань

Дата: 29.03.2007

Кожен порядний замок має свого привида, а в замку Сент-Міклош у селі Чинадієвому Мукачівського району Закарпаття їх навіть кілька.

До того ж вони дуже норовливі – самі вирішують, кого пускати додому, а кого ні. Наразі художник, музикант-духовик, кінорежисер-документаліст та інструктор ци-гун Йосип Бартош, який взяв цю споруду в оренду на 49 років, упевнений, що без їхньої згоди він би до замку й не підійшов.

Перша згадка про замок датується 1450 роком. Саме тоді сім’я угорських баронів Перені звернулася до австрійського цісаря з проханням надати дозвіл на будівництво укріплення. Поруч проходив торговельний шлях, їхнє село, засноване у 1240 році, постійно грабували. Угорською його назва звучала як Сент-Міклош, у перекладі це означає Святий Миколай. На Чинадієве вона змінилася після 1945 року.

Перше укріплення було одноповерховим і дерев’яним. У 1670 році замок майже знищили, і його другий власник – сім’я угорських князів Телегді – відбудовувала все з нуля. Назагал його перебудовували чотири рази. Востаннє – за часів австрійської династії Шенборнів – на початку XIX ст. Саме Шенборн викликав з Австрії відомого паркового майстра Ференца Бошінду, який розбив біля палацу сад. Його територія була дуже великою, але до сьогодні збереглося тільки кілька рослин – тюльпанові дерева з Південної Америки.

– Знаєте, скільки людей хотіли його взяти? Адже споруда не мала господаря 15 років, – розповідав він у Чинадієвому кореспонденту “ВЗ”, показуючи свій напівзруйнований скарб. – А довірили мені – простому художнику. Думаєте, це можливо без втручання “тамтих” сил? Вони терплять тут навіть не всіх майстрів. Деякі просто відмовлялися працювати – їх переслідувало відчуття, що за ними стежать та дихають у вухо.

Одного разу духи навіть “вкрали” з руки відвідувачки палацу золотий перстень, який дівчина самотужки зняти не могла. Правда, за два тижні “повернули”. Він лежав на підлозі, під вікном другого поверху. У місці, до якого вона й не підходила.

Від Сент-Міклоша можна чекати чого завгодно. По-перше, у XVII ст. тут жила відома угорська поетеса Сідонія Кота (подейкують, що вона зналася з магією). А по-друге, колись тут була в’язниця, де закатували багатьох людей.

– А з вами привиди спілкувалися?

– І не раз. Не дуже люблю про це говорити, бо це тонкі матерії. Сам я з Мукачевого, довго працював за кордоном. Виставлявся у Швеції, Італії, Словаччині, Угорщині і опікуватися Чинадіївським замком аж ніяк не збирався. Все змінив сон, який наснився мені у Мукачевому 2000 року. До мене звернулася літня пані в ошатному вбранні і сказала: “Бери замок. Ми тобі допоможемо”. Я “впізнав” у ній легендарну захисницю Мукачевого княгиню Ілону Зріні, а коли відвідав її могилу у Кошице, в костелі Св. Ельжбети, переконався, що мав рацію. Згодом я ще й закохався у місцеву художницю Тетяну. Напевно, це була доля.

Цікаво, що вперше я побачив замок у 1991 році, коли реставрував поруч церкву Св. Миколая. У ньому була їдальня автобату, до якої я ходив їсти, але будівлі зовсім не запам’ятав. Тепер ми з Тетяною мріємо зробити тут мистецько-культурний центр “Зустріч”. Адже, за переказами, саме у цьому палаці вперше побачила свого другого чоловіка – графа Імре Теккелі – Ілона Зріні. Ми вже провели тут шість художніх пленерів, на які приїжджали художники з Франції, Данії, Угорщини, Росії, США, Італії. Перші – за свій кошт.

Донедавна у замку містилася авторемонтна бригада управління “Містошляхобудівництва”, яку ми й досі марно намагаємося виселити з його території. Маємо документи на охоронну зону площею 10 га – під відродження парку, та відвоювати їх не вдається. У Мукачевому я зустрічався з онукою останнього власника замку графа Шенборна художницею Крістіною фон Шенборн, яка сказала, що має про нього всі документальні відомості. У 1945 році її родина виїхала до Австрії, і тепер Крістіна живе біля Відня.

Зустрічався я і з нащадком баронів Перені. Він представляє Угорщину в Євросоюзі. Обіцяв підтримати у відповідній комісії ЄС наш проект реконструкції палацу, але де взяти кошти на виготовлення дорогої документації, якщо тільки ремонт коштуватиме близько 10 млн. грн.

– Не шкодуєте, що взялися за такий тягар?

– Напевно, це справа, яку я маю робити. Ми з дружиною та кількома друзями самі клали тут дах, тягали деревину. Черепицю, за моїм проханням та наказом циганського барона, збирала мукачівська ромська мафія. У Чинадієвому люди не дали жодної, а зі старовинної залишилися поодинокі екземпляри (на фото). Її розікрали. Відверто кажучи, село сприймає наші потуги в штики.

На мене й досі дивляться, як на ідіота, хоча у нас відкривали виставки ректор Львівської академії мистецтв Андрій Бокотей та ректор Київської академії мистецтв та архітектури Андрій Чебикін. Ми вже пережили три пограбування. Крали інструменти, брезент, яким накривався дах. Причому перше мені ввижалося за день до того, як сталося. Я навіть знав, хто це зробив. Тільки не міг довести.

В Україні відомостей про те, як виглядав цей палац за графських часів, залишилося дуже мало. Але є опис, як у вітальню другого поверху за допомогою механізмів піднімали вже накритий стіл. На горищі було зерносховище цілого села – на випадок нападу. Між другим і першим поверхом, у стіні – потаємний хід. Крім того, є підземний хід від замку до церкви Св. Миколая. Кажуть, що у ньому поховано дворянські родини. Один зі священиків проводив там розкопки і навіть знайшов скарб, та після цього збожеволів і потрапив до психіатричної лікарні. Скарб зник.

Тетяна Петричко:

Моє дитинство минуло навпроти замку, і маленькою я мріяла, як добре було б стати його господинею. Чи почуваюся нею тепер? Відносно. Ми ж не робимо для себе житла. Хіба, коли розгрібаю з чоловіком у залах сніг. Пригадую, як ми з дітиськами лазили у підземний хід, який з’єднував замок і церкву. Шукали кісточки та черепи. Казали, що там їх багато, та мені нічого знайти не вдалося. Тепер лаз біля церкви забетонували.

Торік Йосип Бартош відгуляв у замку весілля. Воно було для близьких друзів, серед яких у нього велика княгиня Тетяна Романова та князь Петро Голіцин. Подружжя Бартошів зовсім не схоже одне на одного за творчими манерами. Він малює на полотні, а вона – на писанках. Та все ж народилось їхнє спільне “дитя” – книга поезій пана Йосипа “Танець місяця”, яку оформила його дружина Тетяна Петричко.

Джерело: “Високий замок”