5. Не можна хати становити на роспуттї
Лиха искра поле спалить і сама счезне. Так і ті, хто нї людей не слуха, ні Бога не знає, сами загибають і других на загин зводять (Теща про зятя)
Не шталтовита була наша Хтодька: мала й вік увесь свій здівувати. Так уже ми з старим у двох і поклали собі у серці – збудувати їй хату на добрім місці та й собі коло неї чалитись до віку. А коло кого вже їй сердешні голову клонити, як ми помремо, то Бог уже теє хай знає, бо нї роду нї плоду, нї в мене нї в старого. У мене то хоч небожата є – буде хоч вечерю коли приносити, а у старого й того Бог милує. Він прийшов сюди у прийми до мене здалека. І не думали й гадки не мали, щоб хто Хтодьку посватав нашу. Обібрали й місце на хату, і вже деревні наваленії і майстрі йзмайстрювали – тіко б підийняти вже на стовпи ще треба було. А мясницї довгенькі були. Де, звідки воно взяло ся – до сусід прибив ся якійсь дезентирь Яків. Здоровий чоловічище і немолодий! Роспитавсь, що се ми хату будуємо для Хтодьки, – де то він її побачив і заказав у прийми його взяти за зятя. Так і й тьохнуло коло серця, а старий за його, як за вужа, взяв ся. Збігав до попа. Швидко сунув добре в руки, бо й не опитували дуже в церкві, а мерщій повінчали. Заходив ся коло хати вже зятько наш. Так його дезентирем і записали, і грунт на його переписали. Як узявсь він уже за нас та за Хтодьку сердешну: нема життя!
Зараз місце йому подобалося на хату. Старий і я на обібраному хочемо підиймати на стовпи хату, а Яковові не подобаєть ся місце. „На що мені ваші купки, та вода та сни, та угадьки всякі? Я і сам знаю, де краще місцеві на хату бути!” Тяне деревню на роспуття. „Отут, – каже, – хаті бути”, і сусіди, і ми об поли бємо ся, кричимо, це ж у світі не видано, що б хату становив хто на роздоріжжі, – це ж погибель, не життє буде. Хтодька плаче одно знає. Але нічого не вдіяли: він узяв гору. Ніяких нї приміт, нї звичаїв тих не слухає. Усі майстрі посміхають ся та цюкають ту хату. Нї святив, нї людей не кликав на входини. Увійшов і край. А Хтодька за ним. Ми у старій собі зостались. Було у їх двоє дїток-калїчок. Помучились і померли. Хтодька не довго мучилась і собі за ними пішла.
Завелись у тій хатї і досвітки, і картьожня, і, кажуть люде, переводини злодійського добра. Десь взялась невіряка якась, що сама й висватала за себе цього вдовця нашого, і зажив уже він з другою. Так ніби б то й оханув ся: досвітків не стало, картьожники не йшли і заїзджі гості перестали наїзджати. Хоч не таке розпутне сусідство – і тому раді ми з старим були. Він же на нашому грунті сидить і нас нї за віщо не маєс. Як би не було прихованої своєї копійчини, то і в церковцю Божу нї як і нї з чим було б іти. А він хоч би здумав коли про Бога. Як вітер той на язиці – і більш нічого! Год з пять пожили – і, бачимо, що хазяйства не збиває, а все на копійку переводить. Хоче, думаємо копиталець збити попереду, а тоді вже і худобиною тішитись почне. Коли не так воно стало ся. Гожа його господиня геть до канцуриночки його обібрала і десь змандрувала. Діток не було у їх. Зостав ся він сам як палець! Вже і нам боляче зробилось. Однак хист був у його. Як почав коло попа завилювати та тупцяти, поки й третю взяв – вже удову з дітьми. Зайшло на подвірі гам, крик, бійка! Літ пять отаке коїлось.
Та Бог вже на нас оглянув ся, мабуть. Де не взялись урядники, наїхали, обписали все і забрали все до ниточки з хати і його з жінкою і з дітьми на громадські підводі кудись поправили. Мабуть, старі гріхи сплили на верх. Пусткою хата стала. Вона вся наша, але ми її цурались, як огню. Може повернеть ся коли, куди він увійде тоді – у нашу господу? Цур йому і хатї тій! Та і цигане теї хати цурались. – звісно, на роспуттї хата! Розібрала громада на школу і перенесла близче до церкви. Та й там вона необмазаною зогнила, а решту піп собі палив у печах. То так воно ото, як Бога не мати в мислях… Лиха искра поле спалить і сама счезне: так і ті, хто нї людей не слухає, нї Бога не знає – сами загибають і других до загину зводять. Ось вже двадцяте літо, як його не стало, а й слуху й вісти про його нї звідки не чути.