Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Не дозволиш нікому плямити слави, ні честі твоєї нації

Богдан Хмельницький

?

2009 р. «Аби в нас була такого рівня майстерності художниця...»

Дата: 08.12.2009

«Як найде на мене, як то кажуть старі люди, той штих, – куда я не йду, що я не роблю, а те, що я надумала малювати, – слідом за мною. Та й спати я ляжу, а воно мені вчувається, а воно мені ввижається, та нібито щось до мене промовляє, щоб я його не цуралася, щоб я його малювала, та чи на папір, чи на полотно виливала… А іноді таке на мене найде, що почну малювати щось таке, як ото кажуть, фантастичне, – то смішне, то страшне, а іноді таке дивовижне, таке привабливе, що й надивитись не можна!

І розвішаю я ті твори свої у тім затінку, і дивуюся з них, і плачу над ними, і регочусь, як божевільна, що зуміла таке втіять! І були випадки, що в такому екстазі мене ловили!..» – писала у своїх листах видатна українська художниця Катерина Білокур. 7 грудня виповнилося 109 років від дня її народження.

Про Катерину Білокур написано багато. Але, вочевидь, найповніше про неї розкажуть її картини. У них, до речі, туристи із Японії й Китаю бачать близьку і рідну їм художницю – через скрупульозність мазка та буяння кольорів на полотні. Як відомо, Пабло Пікассо, познайомившись на міжнародній виставці в Парижі 1957 року з роботами Катерини Білокур, порівняв їх авторку з відомою представницею французького наївного малярства Серафін Луїз. І, кажуть, схвильовано вигукнув: «Аби в нас була такого рівня майстерності художниця, ми б змусили б про неї заговорити увесь світ!».

Розкаже і вона сама у своїх листах. І спомини близьких і друзів, рідних. Впродовж десятиліть їх збирав, упорядкував і видав Микола Кагарлицький. (Кращого знавця життя і творчості мисткині немає). «Катерина Білокур. Я буду художником!», «Катерина Білокур очима сучасників», «Листами, мов зорею, засвітилась» – своєрідний триптих. Документ людської пам’яті. За більш як тридцятилітню «вірність» художниці, громада Богданівки, що на Київщині, (звідтіля Катерина Василівна родом) назвала письменника почесним жителем свого села.

«День» публікує уривки із, на нашу думку, емоційно та енергетично найконцентрованіших листів Катерини Білокур, які, вийшовши у 1995, 2000, 2007 роках, вже стали «раритетами». «З тих її листів до мене заговорив літератор-новеліст. Яка в них сила пристрастей, почуттів! Які в них образи! Неймовірно! За художнім рівнем вони не поступаються її уславленим картинам! Воістину геніально обдарованою була Катерина Білокур! І попри пережиті драми й трагедії була на рідкість щасливою! Бо не знала в житті більшого щастя, як щастя творчості!» – писала Тетяна Яблонська.

І як «введення» до них – рядки Миколи Кагарлицького: «…Катерина Василівна була унікальною за трибом життя і способом передачі своїх думок і почуттів на полотнах і в листах до численних адресатів, хоч у побуті, крізь призму бачення богданівців, була ніби й земною, а для пильного художницького, письменницького ока такою яскравою, неординарною, що її, як зазначає в спогадах скульптор Іван Гончар, навіть у багатолюдній юрбі легко було вирізнити і запам’ятати, бо навіть у буденному, засмальцьованому вбранні привертала до себе увагу внутрішнім аристократизмом, гідністю…

Вона – жінка незвичайна. А в скульптурі її увічнили… хоч і не зовсім традиційною, та все ж селянкою… Бо іншої, отієї, що в листах, коли вона в екстазі, пориві натхнення перебуває в світі ірреальному, розмовляючи з квітами, пестячи їх, як мати дитину, коли у відчаї, на межі божевілля, іде в чисте поле і розмовляє з божественними силами, коли вона, глянувши на красивого парубка з сусіднього села, що приїхав свататися, а сил забракло дати гарбуза, надумала на відчайне – замість світ заміжжям зав’язати і доступ до малювання навіки в серці поховати, – їде на могилу Тараса Шевченка в Канів і там виливає свою згорьовану душу… до ТАКОЇ КАТЕРИНИ БІЛОКУР ні в пензлі, ні в різці, ні в слові, ні в кінокадрі ніхто ще не дійшов, ніхто ТАКОЇ не виявив, не зафіксував! Мабуть, це – надскладне завдання.

Для самої художниці воно виявилося простим: їй не потрібно було себе вигадувати, домальовувати, підфарбовувати – в листах вона невимушено виливала свою душу, свій стан, свої почуття, свої радощі і печалі…»

До працівників Центрального будинку народної творчості

«…мо’, ви не задовільнені моєю працею, що я малюю лише квіти? Так як же їх не малювати, як вони ж такі красиві? Я й сама як почну малювати яку картину квітів, то й думаю: оце я цю закінчу, тоді вже буду малювати що-небудь із життя людського. Але поки закінчу, то в голові заснується цілий ряд картин та одна від другої чудовіші, та одна від другої красивіші – та все ж і квіти. Оце вам таке. А як прийде весна та зазеленіють трави, а потім і квіти зацвітуть!..

Ой Боже ж мій, як глянеш кругом, то та гарна, а та ще краща, а та ще чудовіша! Та начебто аж схиляються до мене, та як не промовляють: «Хто ж нас тоді буде малювати, як ти покинеш?» То все на світі забуду та й знову малюю квіти…»

Листопад, 12-те, 1946 р.

До мистецтвознавця Степана Таранушенка

«А одного разу, та ще і в будень, як підкотило мені до серця, щоб що-небіть намалювати (це ще тоді, як у мене не було олівця)! Сажа і полотнина чиста була. Я намалювала не краєвид, а якихось видуманих птиць. І тоді мені ті мої перші твори такі чудові здалися! Мені було радісно на душі від того, що я таке зуміла видумати! І дивилась на той малюнок, і сміялась як божевільна!..

От мене на тому вчинку і поймали батько й мати. Малюнок мій зірвали, скрутили і кинули в піч, а мене трохи поляскали, а здорово і не били чого-то. І кажуть: «Що ти, скаженюка, робиш? Та, не дай Бог, чужі люди тебе побачать на такому вчинку? То тебе ж тоді ніякий біс і сватати не буде!»

Грудень 1953 р.

До художниці Емми Гурович

«Якби… поряд з картиною якого видатного художника поставили і мій твір, говорячи: оце, мов, дивіться, люди добрі, на оцей експонат: його виконувала людина, яка в своїм житті не бачила школи і не чула гласу учителя, цей плід виріс на ѓрунті її великої любові до цієї праці! Було й до мого часу багато художників-самоуків, але тих доля інакша: їх здібності ще з-за молоду помічали і давали їм допомогу: одних забирали в школи, другим допомагали поодинокі художники.

А мені, бачте, як судилося: що я в той час, як училась, то ні з якими знавцями мистецтва й не зострілась. А вмісті з тим моє єство, мій розум, моя велика любов до малювання випирала з моїх грудей, не давала мені спокою ні вдень, ні вночі. І я йшла у поле і, озирнувшись навкруги (щоб не було близько людей), я там плакала….здіймала руки вгору і просила в кого-то ради і допомоги.

І, певно, то були приступи божевілля з великого горя, що мені вчувалося, що хтось мені шепче: «А ти не плач, Катерино, що немає в тебе вчителів… А ти дивись, як у матері-природи, дивись, яка травка-билинка, – так її й малюй, який листочок-цвіточок, – так його і виконуй!.. І я на матір-природу дивилась і в неї, багатої на фарби, тони і півтони, училась. Там цвіте квіточка синя, а там – жовта й червона, там кущик травиці, гілка калини схилилась, а над нею хміль і переступень покрутились. Там фіялкові дзвіночки тихесенько вітром гойдаються, а там сині петрові батоги над пахущим чебрецем схиляються…»

11/ІІ. 1948

«А квіти я буду малювати і малювати, бо я так люблю над ними працювати, що й слів не знайду, аби висказати ті почуття до їх любові – моєї великої любові!»

Уривки листів наведені із книги Миколи Кагарлицького «Листами, мов зорею, засвітилась», видавництво «Варта», 2007.

Підготувала Надія Тисячна

Джерело: «День»