1975 р. Шлях до визнання

Василь Нагай

«Куди я не йду, що не роблю, а те, що я надумала малювати, слідом за мною. Та й спати я ляжу, а воно мені вчувається, а воно мені ввижається, та нібито щось до мене промовляє, щоб я його не кидала, щоб я його не цуралась, щоб я його малювала, та чи на папір, чи на полотно виливала».

Катерина Б ілокур

Ім’я Катерини Василівни Білокур, самобутньої художниці з народу, яка в своїх чудових полотнах втілила невмирущу красу живописної української природи, її неосяжні степові далі, колгоспні лани, щедрі дарунки родючої землі і розмаїті квіти – символ радості, щастя і духовного життя народу – назавжди вписалося в історію українського радянського мистецтва. Твори художниці-чарівниці близькі й зрозумілі всім, заполоняють і чарують казковістю веселкових барв.

Життєвий і творчий шлях К. В. Білокур був нелегкий. Народилася вона 7 грудня 1900 року в селі Богданівці колишнього Пирятинського повіту Полтавської губернії (тепер Київської області) в бідній селянській родині. Безрадісно пройшли її дитячі та юнацькі роки. Прядка й веретено правили за «розвагу» майбутній художниці. Ще коли вона була малою, хтось подарував їй букваря, і невдовзі по ньому здібна дівчинка навчилася читати й писати. Коли час підійшов віддати її до школи, батьки між собою порадились і вирішили: «Навіщо Катрю посилати до школи, коли вона і сама може вчитися, а купимо їй ще один буквар та й хай вона собі помаленьку продовжує навчання, та й прясти пора вже допомагати, та й чоботи будуть цілі…» «На цьому моя освіта початкова, середня і вища закінчилася»,- з сумом говорила Катерина Василівна, згадуючи своє нерадісне тяжке минуле.

У дитинстві Катерина не чула про малювання і поняття не мала про художників. А вже дівчиною, читаючи багато літератури, спілкуючися з місцевою інтелігенцією і зокрема з учителем Іваном Григоровичем Калитою, який дозволив їй користуватися бібліотекою, дізнається, як вона говорить, про «чарівне слово – художник». Незвичайна пристрасть до знань, до книги відіграла важливу роль у її самоосвіті.

Довго ходила дівчина під враженням магічного слова «художник», довго виношувала думку щось намалювати, та не було чим і на чому: ні олівця, ні паперу. Вирішили долю майбутньої художниці вуглина з печі та шмат сірого полотна, відрізаного в материній скрині. З цього часу тайкома від усіх Катерина почала свої перші студійні роботи вуглем на клаптиках домашнього полотна. Впевнившися, що без освіти їй не вступити до жодного спеціального учбового закладу, вона вирішує опанувати художню майстерність самостійно.

У 33-річному віці Катерина Василівна з властивою їй рішучістю заявляє батькам, що з цього часу вона буде вчитися малювати не лише в святкові дні, але щодня кожної вільної від роботи години. Марно намагалися батьки відвернути доньку від «безглуздого», за їхнім висловом, заняття. Мистецтво стало її мрією, її життям. І вже ні благання, ні перешкоди – ніщо не могло збити її з обраного шляху. Удень працювала в полі, а ввечері поралася коло господарства, керувала драматичним гуртком свого села, сама виступала на сцені. У цьому вирі життя Катерина знаходила час для оволодіння секретами мистецтва. День за днем, рік за роком тривала самовіддана праця за розкриття й зглиблення таємниць живопису, за осягнення художніх істин. За науку і за вчителя їй стає природа. Вона студіює її, спостерігає зміни, що відбуваються в різні пори року, досліджує будову кожної квіточки, кожної пелюсточки від бутона і до буйного квітіння, старанно аналізує різницю в кольорах кожної рослини, зміни в залежності від пори дня, сонячного освітлення. Художниця збагачується враженнями від баченого. Самотужки й послідовно вона проникає в складний творчий процес, відкриваючи для себе таємницю техніки живопису, композиції, малюнка. Так поступово формується талант селянської жінки, все більше й більше збуджується й росте творча наснага.

Перші роботи Катерини Білокур 1920-30-х років ще мають учнівський характер. Вони виконані на шматочках полотна вугіллям і рослинними фарбами власного виробництва (з буряка, бузини, калини, цибулі й різних трав), а також олійними фарбами на фанері. Здебільшого це були портрети рідних і близьких односельців.

На жаль, ранніх творів, виконаних вугіллям, не збереглося, тому годі говорити щось певне про перші кроки художниці. З робіт олійними фарбами маємо всього дві – портрет Олі Білокур (1928) і портрет колгоспниці Тетяни Бахмач (1932). Власне, вони – скоріше етюди до портретів, бо і в малюнку і в кольорі далеко не досконалі. Проте навіть ці етюди, особливо портрет Олі, тяжко хворої дівчини, говорять про великі потенціальні можливості майбутньої художниці. В цих етюдних роботах вона зуміла знайти головне, що має бути в портреті – характер людини, настрій.

Друга половина 1930-х та 40-і роки – то радісний і результативний період у творчості Катерини Біло-кур. Художниця знаходить свій жанр, поступово опановує техніку живопису й художню майстерність. Уже перші роботи цього періоду – «Берізка» (1934), «Квіти за тином» (1935) – свідчили про неабияке обдаровання художниці, про великі творчі можливості.

Щоправда, в «Берізці» ще відчувається недостатність майстерності, надто в трактуванні неба, дещо сухуватого, монотонного. Та й авторка була трохи невдоволена цією роботою, і вже в наступній, «Квіти за тином», вона уникла цих вад. Назва «Квіти за тином» цілком визначає зміст картини. На першому плані тин, за яким заносяться у височінь майже по всьому полотні найрізноманітніші городні й польові квіти, омиті вранішньою росою й осяяні першим сонячним промінням. «Квіти за тином» дивують красою, переносять у найча-рівніший куточок мальовничої Полтавщини. У цій роботі всю увагу авторка зосереджує на відтворенні кожної квіточки, кожної деталі, вміло створює оточення, освітлення, успішно домагається правдивого кольорового рішення і композиційної довершеності твору.

1936 року Катерина Василівна закінчила третю картину «Квіти», яку надіслала в дарунок Олексієві Максимовичу Горькому.

Ці твори виразно визначили своєрідний творчий напрям народної майстрині, особливий, властивий лише їй, стиль. Безпосередність у виборі теми, життєрадісність, казкова фантастичність поетичних композицій, гармонійність кольорів стають основою творчої індивідуальності Катерини Білокур. За сюжетом – це порівняно прості, а воднораз доволі змістовні полотна, в яких глибоко й пристрасно розкривається реальна довколишня дійсність. Образне мислення зосереджувалося на відтворенні та втіленні життєвої правди, що й зумовило творчий напрям і майбутній успіх художниці з народу.

У подальшому творчому житті Катерини Білокур значну роль відіграли Полтавський обласний, а надто Київський Центральний будинки народної творчості. Стало відомо, що творчим зв’язкам з Полтавським будинком народної творчості К. Білокур завдячувала видатній українській оперній співачці Оксані Андріївні Петрусенко. Невдовзі до Білокур завітали працівники з Полтавського будинку народної творчості. Вони прихильно поставилися до народної художниці, до її творчості, надали їй потрібну практичну допомогу. Катерина Василівна про це згадувала завжди з вдячністю. В одній з автобіографій вона писала:

«В 1940 році Полтавський обласний будинок народної творчості дізнав за мою роботу. Приїхали, взяли мої роботи, влаштували виставку моїх картин, а потім позвали і мене в Полтаву. О, як в Полтаві зустріли роботу мою і мене – дуже привітно. Посилаю їм усім велику подяку і тій мудрій голові, що видумала будинки народної творчості, та й поставила їх на захист, на службу культури і мистецтва. Ну, тоді в Полтаві преміювали мене поїздкою в Москву на екскурсію в деякі художні установи… Дали мені велику надію в будуще. О, з якою я енергією працювала кінець 1940 року, початок 1941 року, бо вже мене рідні мої не лаяли, бо в Полтаві сказали, що я художник. Чуєте? Вчені люди назвали мене художником!».

Так збулася довгождана мрія Катерини Василівни. Проста селянська жінка стала художницею. Вона досягла цього «чарівного» звання тривалою самовідданою, ба навіть сподвижницькою працею, зусиллям волі, великим творчим горінням, безмежною любов’ю до всього прекрасного на рідній землі.

1940 року спочатку на обласній виставці в Полтаві, а потім на республіканській у Києві вперше експонуються її роботи. Дивовижні полотна на виставці викликали подив і величезне захоплення громадськості, а з боку фахівців високу оцінку й визнання. Це була найвища нагорода для Катерини Білокур. Вона впевнилася, що робить велику корисну справу, що її мистецтво зрозуміле й потрібне людям. Перші успіхи окрилили й покріпили віру в творчі сили. Звідтоді вона вирішує цілком присвятити усе життя мистецтву.

Того ж року здійснюється мрія Катерини Білокур – «побачити справжні картини справжніх художників». Знайомство зі спадщиною великих російських і українських художників, особистий контакт з видатними митцями сучасності благотворно позначилися на світогляді й творчості Катерини Василівни. Натхнена побаченим, вона почала працювати ще з більшим завзяттям. Постійно шукаючи, вона неухильно розвиває своєрідні прийоми в техніці живопису, малюнка, вдосконалює професійну майстерність. Вона створює цілу галерею першокласних полотен, сповнених глибокої патріотичної любові до рідної землі, до її трудівників. З величезним піднесенням змальовує художниця щедрі плоди колгоспних ланів, чарівні дива природи. І в кожній її композиції переважають квіти, якими так часто милуємось у полі, в гаю, в саду, на луках. Але такого сусідства розмаїття квітів, яке ми бачимо на картинах, у природі немає. У вінки та букети їх об’єднала багата фантазія художниці.

У кількох роботах художниці як додатковий компонент до квітів нагляджуємо берізку. До речі, один із перших її творів має назву «Берізка». Вона дуже любила це тендітне дерево, тому не дивно, що так тепло й щиро разом з квітами оспівала його, а одну з картин з ніжністю назвала: «Квітки і берізоньки ввечері». Назва цілком відповідає ліричному настроєві полотна. Дві берізоньки в оточенні квітів, огорнуті вечірньою млою. Промінь місячного сяйва крізь густу крону дерев пасмами впав на квіти, створивши центр композиції з трьох букетів: один з червоних півоній, другий – з рожевих троянд, третій – з водяних жовтих квітів. Синя холодна гама картини створює ілюзію тихої, сповненої романтики української ночі. Твір цей – воістину велика і зворушлива образна розповідь про щось таємниче й незбагненно прекрасне у довколишньому житті і в природі.

Радісного мелодійного звучання набувають у трактуванні Катерини Білокур «Польові квіти». Барвистий килим ніжних запашних стебелець асоціюється в уяві з широкою рівниною Полтавщини – блакитною далиною ланів, подихом літа й тиші. Всі зображальні засоби – чіткість композиції, теплий колорит, легку прозорість фарб – художниця підпорядкувала глибокому розкриттю вимереженого фантазією поетичного образу. 1941 року в Полтавському краєзнавчому музеї влаштовується персональна виставка творів Катерини Білокур, що мала величезний успіх. Та сталося непоправне: всі твори, експоновані на виставці, під час війни згоріли разом з музеєм. Це – велика втрата для нашого мистецтва. Тому довоєнний період творчості Катерини Василівни досліджується лише за тією незначною кількістю творів, що не були подані на індивідуальну виставку і чудом збереглися в авторки. Це – «Квіти за тином» (1935), «Квіти в тумані» (1940), «Портрет племінниць» (1939), «Жоржини» (1940), «Польові квіти» (1941).

Роки тимчасової окупації фашистськими загарбниками території Радянської України були найтяжчими в житті Катерини Білокур. Вона творчо майже не працювала. За весь цей час виконала тільки кілька робіт – «Квіти» (1942), і «Квіти увечері» (1942), а «Квіти» («Лілії»), розпочаті 1942 року, закінчені в кінці 1943 року.

По звільненні рідної Богданівки Катерина Василівна береться по-справжньому за улюблену справу. З того часу, вже недужа, вона не випускала з рук пензля, поспішала, щоб хоч якоюсь мірою поповнити дорогий, марно загублений час. У житті художниці ці роки були періодом творчого розквіту таланту і цілковитої професійної зрілості. її художнє мислення і майстерність сягають високих мистецьких вершин.

Уже в перші післявоєнні роки з’являються такі видатні твори, як «Буйна» (1945), «Декоративні квіти» (1945), «Півонії» (1946), «Привіт урожаю» (1946), «30 років Жовтню» (1947) та інші. Найвидатніша її картина тих років і найкраща в її доробку – «Цар-колос». Композиція її гранично проста й лаконічна. У зміщеному праворуч центрі картини, на глибокому брунатному тлі похилилися стиглі золотаві колоски жита й пшениці. Поряд – соняшник з червоною маківкою, ліворуч знизу вгору земні плоди обвиває вінок з троянд, калини, півників, гвоздик та інших квітів.

Колоски жита й пшениці – це наш добробут, а квіти – краса, радість і щастя людське. Через образи природи авторка натхненно, з почуттям гордості й любові, переконливо втілює глибокі явища й настрої, суголосні трудівникам колгоспного села. Тут, як і на інших її картинах, немає людей, проте творці матеріального достатку нібито незримо присутні. Та не лише глибиною думки, ідейною насиченістю захоплює полотно, воно досконале єдністю змісту й форми, високим професійним рівнем виконання.

Тема хліборобства не полишала художницю. Вона жила нею. Два роки наполегливої праці принесли справжній величний твір – «Колгоспне поле» (1948-1949), прекрасний за ідейним задумом і художньою мовою.

Світання. Ранкова прозорість і прохолода перед сходом сонця. Небо поступово насичується ранковим світлом. Перше, що впадає в очі,- це біла хустина на тину, ще- з вечора забута тою, яка зустрічала ранкову зорю. Із-за тину пнуться вгору розмаїті квіти, їх безліч, мовби художниця зібрала з усієї рідної Полтавщини. Вони тендітні, чисті, умиті ранньою росою, сповнені життя. І крізь цей казковий букет, немов крізь вікно, видно, як безкрая долина поля зливається з блакиттю ранкового неба, в якому клубочаться білі легкі хмаринки. Сріблястими хвильками виблискує річка, а по той бік берега в ранковому серпанку окреслюється силует трактора.

У багатій епістолярній спадщині художниці, дуже оригінальній і цікавій, є лист, в якому народна майстриня пояснює і зображене на картині «Колгоспне поле», і виявляє свої соціальні погляди на природу мистецтва:

«Мені здається, що картина «Колгоспне поле» намальована з натури і все, ну, скажем, вулиця села, двори, обгороджені тинами, а за тинами квітів, квітів і вулицею їде трактор. От уже ж чого ж вам: і тин, і трактор, і квіти, а трактор їде та їде і вже виїхав аж на край села. А край села живуть Сашка Сашчиха, Яков Гнатович, дід Савка, дядько Демид, що над озерами живе. І які в цих колгоспників чудові дворики з зеленими садочками, огороджені тинами, і скільки там біля тих тинів насаджено різних красивих квітів! І часто так буває, що трактор, як доїде на край села, то й остановиться біля одного з цих дворів – то тракторист води нап’ється, то в тракторі що-не-будь підстроїть. І знов же вам трактор біля тину і квітів стоїть. Рушив трактор та й поїхав у поле орати. І як сісти на низенькому ослінчику або просто на землі під тими тинами, то й виходить ніби-то в вінку те широке колгоспне поле… От вам між квітами і трактор. Те ж саме і з виноградом. Якби поспитати того, хто читав історію мистецтва, хто ізучав стародавню живопись, ясно, що він не скаже, бо там таке не написане. Хто орав, чи копав, хто полов, поливав грунт під виноград, тих тоді не малювали. У стародавній живописі на картинах більшість малювали, обвивали виноградними лозами вакханок, вакханів, амурів і всяку таку всячину в тому роду. Так це ж було давно, життя не стоїть на одній нозі, а мчить і мчить вперед… Ізмінилось та й дуже лице землі.

Загурчали, загули великі і сильні машини на суші, в воді і в повітрі загурчали, та й распужали всіх вакханок, вакханів, амурів. І прийшло зовсім інше життя, і стали в повазі люди трудівники. І про всіх тих, хто оре, обробляє грунт під жито, пшеницю, дерева, квіти, виноград і всякі злаки – і про їх і їхні діла стали складати пісні, писать книги і малювати картини. І не тільки про тих людей-героїв співають, пишуть, малюють, а й про те знаряддя, з допомогою якого працівники полегшують і скрашують свою працю. Наприклад, як оспівують тракториста, то і трактор, а як комбайнера, то з комбайном…

Я ніколи не була на виноградниках, але мені здається, що коли стояти в старому винограднику і дивитись, як трактором обробляють для посадки молодого винограду, то що ж крізь грони старого видно? Трактор.- От вам і грони винограду і трактор. І що ж після всіх цих доказів сказати? А те, що раз трактор обробляє поле під жито, пшеницю, квіти і виноград, так він же має право бути серед всього цього і намальований.

Колгоспне широке поле, дающе нам усім багаті свої дари, я обвила багатим вінком із квітів і винограду. Я намалювала те, що є в житті».

П’ятдесяті роки для Катерини Білокур були найпліднішими. Цьому, звичайно, сприяли і прекрасні умови, створені для художниці. На той час у її творчості вже остаточно утвердився декоративний підхід до трактування дійсності, що проявлявся в неї ще в раніших роботах. Ця особливість виразно втілена в її натюрмортах: «Яблука, помідори» (1950), «Снідання» (1950), «Кавун, морква, квіти» (1951), «В Шрамківському районі на черкаській землі» (1955-1956), «Квіти, виноград» (1953-1958), «Богданівські яблука» (1958). У цих і подальших роботах художниці відчутний нахил до просторового рішення, що спостерігався в деяких попередніх роботах і особливо яскраво виявився в «Колгоспному полі».

Натюрморти К. В. Білокур захоплюють філософічним осмисленням життя. Зображені на них квіти, овочі, предмети побуту, завдячуючи буйній фантазії, обраній мистецькій мові художниці, обертаються на величальні пісні природі, людині і її діянням, на символ краси. Приклад тому – полотно «В Шрамківському районі на черкаській землі», яке вперше успішно експонувалося на ювілейній виставці народного мистецтва, присвяченій 40-м роковинам Великого Жовтня. У верхній частині композиції зображені цукровий буряк, золотаве зерно пшениці, врожаїста кукурудза, грудочки цукру – все те, чим багата Черкащина. Ці щедроти землі української оздоблює букет розкішних барвистих квітів, що є тут немов прегарним музичним супроводом.

Художня майстерність митця на цей час досягає вершини. Все зображуване на картинах виписано надзвичайно скрупульозно й матеріально. Ми немов відчуваємо задушливий пах гарячої пари, що піднімається з розвареної картоплі, п’яніємо від аромату м’якої пористої поверхні зрізаного окрайця щойно спеченого житнього хліба, фізично відчуваємо прозорість важких виноградних грон, ніжні пахощі квітів, смак соковитого, достиглого червоного кавуна.

Реальному відтворенню навколишньої дійсності допомагає художниці уміле володіння кольором. У її творах домінують м’які кольорові переходи. їй чужі різкі контрасти світла й тіні, суміш багатьох фарб. Зате ефекту вона досягає здебільшого чистими кольорами, що властиво народному декоративному живописові. Вдало дібрані кольорові співвідношення, підкреслена кольорова насиченість основних компонентів композиції забезпечують повну гармонійність і звучання робіт художниці. Але найзнач-ніше в майстерності Катерини Білокур – прекрасне володіння багатством і вишуканістю колориту. Як уже говорилося, першими роботами Катерини Василівни були портрети, і лише згодом художниця пристрастилася до квітів. Однак до портретного жанру вона неодноразово поверталась упродовж творчої діяльності. Крім портретів Олі Білокур та Тетяни Бахмач, 1939 року вона виконує груповий портрет своїх племінниць, що поливають квіти, а 1941 року створює портрет Наді Білокур. Залишила нам художниця і три автопортрети, виконані олівцем в 1950, 1955 і в 1957 роках. Значну художню цінність має портрет Наді Білокур. По ньому легко вгадати автора пензля. З любов’ю і ніжністю передано дівочий образ. Чистий, ясний погляд, спокійне лагідне обличчя і зворушлива юність вражають глядача. Голубе холодне тло підкреслює прозорість обворожливої української місячної ночі. В роботі як невід’ємний компонент присутні квіти, проте вони виступають доповненням, що сприяє розкриттю образу. Квітами автор підкреслює почуття і переживання героїні, її душевний настрій.

Із автопортретів варто відзначити перший, виконаний 1950 року. В звичайній одежі, запнута хусткою, сидить замріяна, внутрішньо зібрана жінка. її поза, зосередженість і глибокий роздум говорять, що дія відбувається в буденний трудовий день. У невеличкій галереї портретів Катерини Білокур слід відзначити найціннішу рису – це вміле поєднання духовної і фізичної краси при індивідуальній характеристиці зображуваних осіб. 1955 року Спілка художників України направляє групу видатних майстрів народного мистецтва Катерину Білокур, Параску Власенко, Петра Верну, Якова Усика до Будинку творчості на хутір Шев-ченкове. Двомісячне перебування в середовищі художників сприяло розширенню діапазону Білокур. Вона розпочала ретельно вивчати графіку і працювати в ній.

Твори, виконані аквареллю і олівцем,- «Вересень в селі Богданівці», «Осінь в селі Богданівці на загреблі», «За селом», «Гай» (1955), «Напровесні» (1958), «Осінь» (1960) – розкривають багатогранність таланту народної майстрині. В них художниця напрочуд тонко вловлює настрій осені: лілове похмуре небо, осипається пожовкле листя, ніде жодної квіточки, сумний настрій, все завмирає – так емоційно передає вона типовий куточок рідного села осінньої пори. І зовсім протилежне спостерігаємо в краєвиді «Напровесні». Оптимістичний настрій панує в ньому. Яскраве весняне сонце пробудило природу, погойдуються верби, потекли струмочки – все навкруги оживає, нуртує. Прозорими чистими фарбами художниця передає характерні прикмети краєвидів весни, літа, осені. Вона тонко й вільно володіє технікою акварельного письма, за допомогою світлих кольорів досягає правдивої матеріальної передачі світу, багатства барв, граничної емоційної виразності.

У передостанні роки життя Катерина Білокур створює ряд значних живописних полотен – («Жоржини», 1957; «Півонії», 1958; «Богданівські яблука», 1959; «Натюрморт з глечиком і колосками», 1959; «Букет квітів», 1960; натюрморт «Хліб», 1960 тощо). А тяжка невиліковна хвороба все більше й більше давала себе знати, забирала останні сили й енергію художниці. Певно, відчуття наближення неминучого кінця навіяло мінорний настрій у картині «Осінь» (1960). Катерина Василівна немовби прощається з природою, усім прекрасним, чим наповнена була її душа.

Спокій дерев, мовчазна тиша, пригніченість, сірий, безрадісний день. Ідея картини близька і споріднена з почуванням авторки тої пори. Так, це була остання осінь в житті славетної художниці, це був останній її твір і останній подих в її самовідданій, сподвижницькій творчій діяльності. 9 червня 1961 року талановитої художниці не стало. Вона померла на 61-му році життя в розквіті творчих сил, нескінчених планів і задумів.

Катерина Василівна з палкою пристрастю любила повноводний Дніпро, Київ, його квітучі парки, зелені широкі вулиці міста. Перебування в столиці було для неї святом. Вона завжди прагнула до знайомства з художниками, письменниками, дорожила цим знайомством. Особливо дружні стосунки вона мала з письменниками Павлом Тичиною, Миколою Бажаном, художниками Василем Касіяном, Антоном Середою, Степаном Таранущенком, Матвієм Донцовим, Степаном Кириченком. Музеї Катерина Білокур вивчала з надзвичайним зацікавленням. Вона перебувала в кожному із них по декілька днів підряд. Причому приходила в музей, коли він відчинявся, і знаходилася в ньому до закриття. Перед деякими роботами вона простоювала годинами, шукаючи розгадки секретів майстерності.

Особливою подією в житті художниці було знайомство з мистецькою спадщиною Тараса Григоровича Шевченка. До того вона знала й любила Шевченка як геніального поета і лише чула про нього як художника. Відвідання музею Т. Г. Шевченка розкрило перед Катериною Білокур новий світ. Зачарована виходила вона з цього величного храму мистецтва, а наступного року брат художниці Григорій Васильович привіз у дарунок музею «Квіти на голубому тлі» з авторським написом: «Цю картину присвячую Київському музею Тараса Григоровича Шевченка. Катерина Білокур, село Богданівка на Полтавщині 3.VI. 1949 p.». Особливої уваги заслуговують вивчення техніки живопису і творчого методу Катерини Василівни Білокур, досягнуті самостійною тривалою практичною діяльністю. Відомо, що перші роботи вона виконувала не на грунтованому полотні. Підготовлене сумішшю фарб потрібного кольору тло для майбутньої картини одночасно було і грунтом полотна, тому-то деякі її картини втрачають первісну силу кольору, починають темніти.

Пензлі для роботи вона вживала лише власного виробництва, виготовляючи їх з тхорячих волосинок, бляхи з-під консервної банки та вишневої гілочки. Вони мали по кілька волосків, нагадували голку, проте лише такими пензлями Катерина Білокур могла тонко й майстерно опрацьовувати кожну деталь свого твору.

Процес роботи над кожною картиною тривав довго. А над окремими творами вона працювала по кілька років. І навіть після того, коли полотно вже було завершене, художниця ще довгий час тримала його в майстерні, відшліфовувала деталі, доки не впевнювалася, що можна обнародувати. Тому на багатьох роботах зустрічаємо по дві дати, що визначають початок і закінчення твору. До своїх картин Катерина Василівна ставилася з великою відповідальністю і вимогливістю. Перед тим, як приступити до виконання роботи, вона довго виношувала задум, вивчала навколишню природу, найтонші нюанси життя рослинного світу. Як правило, Білокур ніколи не робила ні попередніх ескізів, ні етюдів з натури до картини. Задум твору вона опрацьовувала в уяві так детально й досконало, що після цього їй легко вдавалося реалізувати його безпосередньо на полотні. Ця своєрідність творчого методу властива всім майстрам народного мистецтва.

На більшості полотен Білокур авторський напис: «Малювала з натури Катерина Білокур». її розуміння «з натури» не вкладається в загальне, всім відоме поняття роботи з натури. Вона не ставила для натури цілий букет квітів, це виключено, бо зображувані нею на картинах квіти, як правило, відносяться до різних пір року. Та й практично вони не змогли б зберегтися на весь час роботи над твором. До того ж неможливо композиційно їх пов’язати в такий букет чи вінок, як це зроблено на тій чи тій картині. Отже, розуміння «з натури» в авторки цілком своє. Вона брала кожну квіточку, кожну рослинку окремо, ставила її в склянку з водою і писала з натури.

Художниця розпочинала роботу над полотном не з загального композиційного рішення, з наступними переходами до деталей, як це роблять усі живописці, а, навпаки, з окремих компонентів і через них уже приходила до загального завершення твору. Незважаючи на такий особливо складний метод творчого процесу, творам Катерини Білокур притаманні чітка композиційна злагодженість, поетична гармонія кольорів, вміле розташування головного і другорядного.

Квіти Катерина Білокур любила над усе, їм і проспівала вона гімн. До цього ще ніхто з художників з таким зачаруванням, так оригінально й натхненно, так поетично й багатогранно і водночас так просто не зображував ще квітів. Витаємничити це пристрасне захоплення квітами допомагає нам лист самої авторки: «… мови незадовільнені моєю працею, що я малюю лише квіти? Так як же їх не малювати, як вони ж такі красиві! Я й сама як почну малювати яку картину квітів, то й думаю: оце як цю закінчу, тоді вже буду малювати що-небудь із життя людського. Але ж поки закінчу, то в голові заснується цілий ряд картин, та одна від другої чудовіші, та одна від другої красивіші, та все ж і квіти. Оце вам таке. А як прийде весна, та зазеленіють трави, а потім і квіти зацвітуть! Ой боже мій! Як глянеш кругом, то та гарна, а та ще краща, а та ще чудовіша, та начебто аж посхиляються до мене, та як не промовляють: «Хто ж нас тоді буде малювати, як ти покинеш?» То я все на світі забуду, та й знов малюю квіти. Ой, не гнівайтесь на мене, мої близькії і далекії друзі, що я малюю квіти, бо із квітів картини красиві».

І справді, примхливе казкове плетиво найрізноманітніших квітів – троянд, руж, кручених паничів, барвінку, маків, півоній, красуль, жоржин, нагідок, гвоздик, чорнобривців тощо, на які така щедра земля українська,- глибоко зворушує серце, приносить радість і велику естетичну насолоду. Пречудові творіння народної художниці співзвучні ніжним мелодіям українських народних ліричних пісень.

Художниця завжди домагалася, щоб її твори були близькі і зрозумілі народові, щоб їхній зміст був чітко визначений і не потребував пояснення. Хвилює в картинах Катерини Білокур і те, що в них яскраво виражені глибоко національні риси, її мистецтво зігріте великою любов’ю, пройняте правдивістю і щирістю, воно йде від серця, від народної мудрості, від глибокого знання життя.

На полотна художниці неможливо дивитися без хвилювання. Вони містять у собі щось близьке, рідне кожному з нас і одночасно в них криється щось незбагненне, романтичне, що завжди викликає подив. Матеріальність зображуваного в її творах доведена до надзвичайних тонкощів та ілюзорності, що однак не заважає сприйняттю картини в цілому як реалістичного твору.

Катерина Василівна Білокур далека від копіювання природи, їй чуже й не властиве натуралістичне трактування довколишності. її діапазон сприйняття дійсності надзвичайно широкий і це сприяє образному філософічному осмисленню побаченого. Виписуючи детально кожну річ, майстриня ніколи не забувала про основну ідею твору. Художня правдивість творів К. В. Білокур зумовлюється насамперед тим, що її життя було пов’язане з дійсністю, яка стала невичерпним джерелом для творчості. Трепетне дихання природи відтворила вона в найтонших проявах, часто помітних тільки вразливій людині, людині спостережливій, натхненій особливим умінням бачити, відчувати й тонко передавати поетичну красу життя.

Напоєні світлом, сонцем, радістю, наснажені великою патріотичною любов’ю до рідної землі, переповнені буйнуванням веселкових барв, її твори захоплюють, чарують, дивують глядачів, співають безсмертя тій, яка їх явила на радість людям. Чарівні, самобутні, яскраво національні, вони стали надбанням нашої соціалістичної культури. Вони заслужено посіли чільне місце в скарбниці багатонаціонального радянського мистецтва. Творчість К. В. Білокур високо оцінив Радянський Уряд, надавши їй високе звання народного художника Української РСР, нагородивши орденом «Знак Пошани» та Почесною грамотою Президії Верховної Ради Української РСР. В селі Богданівці Яготинського району на майдані проти школи стоїть висічений з граніту пам’ятник Катерині Василівні Білокур. Біля його підніжжя завжди свіжі квіти, які так любовно й натхненно зображувала художниця.

Організована в Державному музеї українського образотворчого мистецтва УРСР у січні 1971 року посмертна виставка творів К. В. Білокур з нагоди 70-річчя від дня народження викликала зацікавленість громадськості, засвідчила гарячу любов українського народу до натхненного співця краси.

Джерело: Катерина Білокур. – К.: Мистецтво, 1975 р.