Логотип сайту «Прадідівська слава»
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Лист на сайт Про справу не говори з тим, з ким можна, а з ким треба.

^Холм м

2005 р. Короткий нарис історії Холмськоі єпархії

Холмщина і Підляшшя – етнічна українська територія, висунена найдальше на північний захід, вздовж ріки Буг (тепер Західний Буг). В сучасному найменуванні цієї історичної території маються на увазі воєводство Любельське і найсхідніші повіти Мазовецького, утворені у 1999 р. з Білопідляського, Холмського, Люблинського і Замойського воєводтв 1975 р. Точніше це території Грубешівського, Томашівського, Замойського, Красноставського, Білгорайського, Холмського, Володавського, Більського та Радинського повітів, з яких у 1912 р. була утворена Холмська губернія.

Ці землі, розташовані на лівому березі ріки Бугу, здавна були заселені східнослов’янськими племенами. У VI-VII ст. тут існувала ранньослов’янська держава, створена племенами дулібів, які жили по обидва боки ріки Буг. Про дулібів згадує літописець Нестор у “Повісті временних літ”, зазначаючи що авари (обри), воюючи проти слов’ян примусили слов’янське плем’я дулібів коритись їм [Літопис руський. За Іпатським списком переклав Л. Махновець. – Київ, 1989. с. 7]. (Аварський каганат існував у Панонії в VI-VII ст. ). У іншому місці Нестор, оповідаючи про слов’янські племена, з яких утворилася Русь, каже: “Дуліби тоді жили по Бугу, де нині волиняни… ” [Там само. С. 8]

Назва Волинь походить від назви центру тієї землі – міста Волиня, який існував у давнину біля устя річки Гучви в Буг на місці теперішнього села Городок Надбужний. До сьогодні збереглися сліди давнього городища овальної форми, яке стрімким урвищем обривається в сторону Бугу. З заходу, де не було природних перешкод, збереглися сліди подвійного валу і рову. Судячи з того, що назва міста поширилася на велику територію та її мешканців, які замість племінної назви дулібів [Грушевський М. Історія України-Руси. Том 1 (до початку XI віку). Київ, 1991. – С. 206-208] приймають нову – волинян, можна припустити, що Волинь був центром доволі великої і, на певному етапі, сильної держави. Ймовірно, про неї згадує у своїй праці арабський географ Масуді, який жив у X ст. Він розповідає, що “в давнину” слов’янське плем’я валінана, в час володіння свого короля Манджака, панувало над іншими слов’янськими народами, але пізніше ця держава розпалася з причини незгоди та внутрішніх роздорів. Ще більш загальним є повід омленя у іншого арабського письменника Ібрагіма ібн Якуба про державу Влінбаба і її короля Маху. Але, слідуючи за Грушевським [Там само. С. 378] та Кордубою [Кордуба М. Історія Холмщини і Підляшшя. – Краків, 1941. С. 25], можна прийняти, що держава дулібського племені зі столицею у м. Волині стає центром політичної системи в IX ст. чи може при його кінці. Можливо, що до виступу на історичну арену Русі Києва, це було перше більше слов’янське державне утворення на території України. Але ця держава не проіснувала довго, і можливо, не пережила свого засновника, князя Маджака. Розпадається вона на багато окремих територій, центрами яких стають міста Буськ, Червень та ін.

Давній Червень розташовувався у тій самій південній частині теперішньої Холмщини неподалік від сіл Чермно – Вакиїв, над річкою Гучвою. Тут досі збереглися останки городища, що складалося з трьох окремих укріплень, оточених валами. Частина піль має назву “Червенець”. Географічна близькість Волиня і Червеня (25 км) виключає їх одночасну політичну гегемонію в регіоні. Отже, щойно після упадку ролі Волиня зміг піднятись Червень.

Імовірно, що в X ст. на ці землі поширилось християнство з Празької архієпархії, спадкоємиці християнських традицій Великоморавської держави, межі якої сягали по річки Буг та Стир.

“Пішов Володимир до ляхів і зайняв городи їх – Перемишль, Червен та інші городи, які є до сьогодні під Руссю”. [Літопис руський. За Іпатським списком переклав Л. Махновець. – Київ, 1989. с. 49. Літопис в цій частині, написаний в кінці XI ст., означуючи міста як польські, переносив на попередні часи сучасну йому боротьбу за Червенські міста з Польщею. Див. Грушевський М. Історія України-Руси. Том 1 (до початку XI віку). Київ, 1991. – С. 489-491] Так вперше на сторінках літопису зустрічається згадка про Червень. Правда, на короткий час городи червенські попадають під владу Польщі – у 1018 р. їх займає король Болєслав Хоробрий, але вже у 1031 р. князь Ярослав повертає їх до Русі. Згадка про червенські городи свідчить, що м. Червень було центром конкретної області, вже деякий час усталеної в своїх границях.

Майже одночасно з приєднанням Червенських городів відбулося і приєднання до Русі Підляшшя. Про це посередньо свідчить звістка літопису про похід Володимира Великого на ятвягів у 993 р., який міг відбутися лише при належності Берестейщини, яка включала в той час і Підляшшя, до Русі.

По смерті Ярослава Мудрого (1054 р. ) почалося роздріблення єдиної держави. Забужжя в складі Волинського князівства зі столицею у Володимирі дістається синові Ярослава Ігореві, але вже у 1057 р. Ізяславом Ярославовичем приєднується знову до київського стола. У березні 1073 р. Волинь вдруге стає окремим князівством. На столі у Володимирі засідає князь Всеволод Ярославович. Ізяслав, прогнаний з київського князівства, разом з польським королем Болеславом нападають на Берестя, але Володимирові Мономаху вдається в скорому часі привести до примирення з Польщею у пограничному місті Сутійську, в Червенській землі.

Міжусобна боротьба за княжі столи привела до битви на Нежатиній Ниві під Черниговом у 1078 р., в якій загинув князь Ізяслав. По його смерті відбувся перерозподіл столів і Волинь припала Ярополкові Ізяславовичу. Після його смерті під стінами Звенигорода у 1087 р. Берестейщина від’єднується від Волині та разом з Турово-Пинським князівством припадає його братові Святополку, а Волинський стіл дістаєтья Давидові Ігоревичу. Зрадливе осліплення теребовельського князя Василька Давидом викликало війну за Волинське князівство. У ході війни Давид здобуває міста Червень та Сутійськ, а пізніше Володимир. Але з’їзд князів 1100 р. у Витичі коло Києва признає Давида Ігоревича винним у заколоті і відбирає в нього волинський стіл, передаючи його Ярославу Святополковичу. Та між ним і Володимиром Мономахом розпочалася боротьба за волинський стіл, яка закінчилася загибеллю Ярослава у 1123 р.

Після смерті Володимира Мономаха Турово-Пинське князівство з Берестейщиною і Поліссям припали його синові Вячеславові, а Волинь з Забужжям – іншому синові Андрієві, якого змінив у 1135 р. князь Ізяслав Мстиславич. З цього часу Волинь переходить у тривке володіння роду Мстиславичів Мономаховичів, і перебуває в їх руках до середини XIV ст.

Приблизно в цей же час Берестейщина з Підляшшям виділяються від Турово-Пинського в окреме князівство, в якому правлять Давидовичі, а з 1153 р. – Володимир Андрієвич. Та вже десь коло 1157 р. ці землі опиняються в руках Мстиславичів і знову стають частиною волинського наділу.

Ізяслав Мстиславич, який старався вести активну і широку політичну діяльність в Русі, неодноразово робив спроби і оволодівав Києвом, завжди при невдачах вертався на Волинь до Володимира, відсуваючи до Луцька свого брата Святополка. Це призвело до виділення Луцька в окремий уділ. По смерті Ізяслава у 1154 р. на Володимирський стіл сів його старший син Мстислав, а луцький – дістався молодшому Ярославу, які завжди жили і правили у згоді між собою. І перед своєю смертю у 1170 р. Мстислав Ізяславич уклав з братом угоду, що володимирський стіл буде за його нащадками, а на луцькому – сидітимуть діти Ярослава. Правда, старшому синові Мстислава Романові дісталася лише частина володимирського уділу – власне Володимирська земля, тому що прийшлося розділити князівство з іншими братами. Всеволод дістав Белз, Святослав – Червень а наймолодший Володимир – Берестя. Така ж доля спіткала і Луцьке князівство по смерті Ярослава – у Луцьку сів Всеволод, Інґвар отримав Південну Погорину, Мстислав Німий – Північну Погорину. Енергійна діяльність Романа та смерті деяких князів не дали Волині перетворитися на дрібні землі. Володимир Мстиславич помер вже у 1171 р., а скоро після нього помер Святослав. Червенська волость припала Всеволодові і на якийсь час стала частиною Белзького князівства. У Бересті деякий час править Василько, син Ярополка Ізяславовича, але у 1180-х рр. Берестейщина переходить до Романа.

Роман Мстиславович, розуміючи що Київський стіл втратив вже своє домінуюче становище, вирішив дбати в першу чергу за свої землі, укріплювати і розширювати їх. У 1187 р., після смерті галицького князя Ярослава Осмомисла та внутрішніх заворушень, галицькі бояри вперше прикликають Романа на галицький стіл. Та цього разу йому не вдалось здійснити тривкого об’єднання Волині і Галичини. На стіл у Галичі сідає Володимир, син Ярослава Осмомисла. Лише після смерті останнього у 1199 р. Роман Мстиславович займає Галич і створює нове міцне державне об’єднання – Галицько-Волинське князівство, що переймає від Києва ведучу роль серед південноруських князівств. До кінця свого короткого життя він дбає про зміцнення князівства, розширення і укріплення його кордонів, утвердження князівської влади. Трагічна смерть в поході 1205 р. проти польського князя в битві під Завихостом на деякий час перервала об’єднуючі державотворчі процеси в Галицько-Волинському князівстві.

Після смерті князя Романа Галицько-Волинське князівство стало майже на тридцять літ ареною міжкнязівської боротьби за окремі столи, до якої приєднались і сусіди – поляки та угорці. На короткий час в Галичі навіть засів на столі угорський королевич Андрій (помер 1231 р. ), син угорського короля Андрія II. Але з часом все більшу роль у цій боротьбі стали відігравати сини Романа – Данило і Василь, любові і співрозумінню між собою яких мусили заздрити володарі інших держав. Спільними зусиллями поступово були зібрані під одним берлом всі землі, що були при Романові Мстиславовичу, а навіть приєднані нові. Практично, боротьба за об’єднання Галицько-Волинського князівства завершилась перемогою над князем Ростиславом і його союзниками угорцями та поляками під Ярославом у 1245 р.

Зміна політичної ситуації в Південно-Східній Европі в цей час – захоплення хрестоносцями Константинополя, монголо-татарські завоювання і ін., викликала зміну у внутрішньому житті князівства. Ще у 1210 р. відібравши у польського князя Лєшка Забужжя, Данило Галицький зробив Угровськ столицею цього краю, заснував місто і встановив у ньому нову єпархію. А коло 1237 р. Данило заснував нову столицю Забужжя – Холм. Укріплення Холма, частково збудовані з каміння, були такими міцними, що їх не змогли подолати ординці. В новому місті князь Данило збудував величні храми та переніс сюди коло 1240 р. єпископський престіл з Угровська. З часом Холм став столицею всього Галицько-Волинського князівства. Проводячи активну зовнішню політику і стараючись здобути прихильників для боротьби з ординською зверхністю, Данило Галицький прийняв корону з рук папи римського Інокентія. В Дорогичині у 1253 р. папський легат Опізо коронував Данила на короля Руси [Грушевський М. Історія України-Руси. – Київ, 1993. T. IV. – С. 73].

Після смерті Данила Галицького у 1264 р. головою Галицько-Володимирської держави стає Василько Романович, князь волинський. Лев Данилович отримує Галицьку й Перемиську землі, Мстислав Данилович, ймовірно, Теребовельщину, а Шварно Данилович – Холмську і Белзьку землі в додаток до своїх литовських волостей [Грушевський М. Історія України-Руси. – Київ, 1993. Т. Ш. – С. 92]. Зі смертю Шварнав кінці 1260-х рр. та Василька Романовича у 1270 р. Галицько-Волинське князівство опиняється знову під владою двох князів – Галицьке – Льва Даниловича та Волинське – Володимира Васильковича. Скориставшись непорозуміннями в Польській державі, що виникли після смерті польського короля Лєшка Чорного у 1288 р., Лев Данилович на короткий час приєднує до Галицько-Волинського князівства Люблинщину (втрачена по 1302 р. ) [Там само. – С. 98]. Десь в ці роки Холмсько-Белзьким князем стає Юрій Львович.

На початку XIV ст. Юрій Львович стає єдиним Галицько-Волинським князем. Він переносить столицю князівства у Володимир.

В першій чверті XIV ст., ймовірно, в період безкняжжя по смерті князів Андрія і Льва Юрієвичів, Литовська держава відірвала від Галицько-Волинського князівства Берестейсько-Дорогочинську землю [Грушевський М. Історія України-Руси. – Київ, 1993. T. IV. – С. 15]. А після трагічної смерті князя Юрія-Болеслава у 1340 р. за Галицько-Волинське князівство розгорілася боротьба між сусідами – Польщею, Литвою і Угорщиною. На першому етапі Холмщиною, Волинню і Галичиною заволодів литовський князь Любарт Ґедиминович. Але вже у 1349 р. польський король Казимир Великий захопив всю Галичину, а також Володимир, Белз, Берестя [Там само. – С. 32]. Правда, у 1350 р. Берестя опиняється в руках литовського князя Кейстута. Польський король Казимир разом з угорським Людовиком розпочали у 1350 р. боротьбу з литовськими князями за право володіти всією територією Галицько-Волинського князівства. Перемирна грамота 1352 р. признала за польським королем землі Люблинську і Львівську, а за литовськими князями – землі Володимирську, Луцьку, Белзьку, Холмську і Берестейську [Там само. – С. 39]. Чергова воєнна кампанія 1366 р. призвела до переподілу земель. Польща дістає Володимирську та Холмську і Белзьку землі, а за литовськими князями закріплюються Луцька та Берестейсько-Дорогочинська [Там само. – С. 47]. Цією угодою до Холмської землі приєднується Любомльське та Ратнівське староства. Тоді ж в Холмі засідає на князівському столі васал Казимира Великого литовський князь Юрій Наримунтович. Але вже у 1368 р. князь Юрій виходить з послушності польському королеві і підпорядковується великому литовському князеві. Після смерті польського короля Казимира у листопаді 1370 р. королем Польщі стає угорський Людовик. Подальші воєнні сутички між литовськими князями з однієї сторони і польськими та угорськими військами з другої в черговий раз змінили державне підпорядкування земель. У 1377 р. Холмсько-Белзька земля була включена до складу Львівської. У вересні 1382 р., після смерті угорського короля Людовика, литовський князь Любарт востаннє спробував здобути Холмсько-Белзьку землю, але безуспішно [Там само. – С. 57]. Цим роком практично закінчується понад сорокалітня боротьба сусідів за володіння землями Галицько-Волинського князівства.

Перерозподіл земель призвів до створення у 1387 р. воєводства Руського, що складалося з п’яти земель – Перемиської, Львівської, Сяноцької, Галицької та Холмської. Белзька земля була віддана на початку 1396 р. мазовецькому князю Земовиту (пізніше Белзьке воєводство), а Дорогичинська у 1391 р. мазовецькому князю Янушу, братові Земовита (пізніше – Підляське воєводство).

Холмська єпархія вже в княжі часи охоплювала територію Холмської землі і Белзького князівства. Про розвиток парафіяльної сітки в цей час не збереглося повних даних. Про нього можна судити лише з окремих фраґментарних згадок у різних документах. Престольне місто Холм, безсумнівно, окрім катедри мало багато храмів. “Руський літопис” згадує церкви і в давній престільній столиці – Угруську. У 1266-1267 рр. існував в місті і монастир св. Іллі, званий інакше Даниловим – за іменем його засновника князя Данила, в якому перебував у цей час литовський князь Войшелк [Літопис руський. За Іпатським списком переклав Л. Махновець. – Київ, 1989. – С. 427]. Згадуються в літописі і церкви в інших містах – Грубешові, Люблині [Купріянович Г., Рощенко М. Православна церква Преображення Господнього в Люблині. – Люблин, 1993. – С. 9].

Існувала церква і в місті Грабівці. Як подає польський дослідник Л. Беньковський, Земовіт IV, фундуючи в місті парафіяльний костел у 1394 р., призначив на нього муровану церкву [Górak F. Kościoły drewniane Zamojszczyzny. – Zamość, 1986. – S. 87].

Існували церкви і монастирі в давній столиці краю Червені, про що свідчать археологічні знахідки на городищі [Gurba J. Ośrodek osadniczy Czermna (Czerwienia) w świetle najnowszych badań archeologicznych // Rocznik przemyski. – Przemyśl, 1988. – S. 303-305].

Про розвиток сільської парафіяльної сітки княжих часів не збереглося даних. Перші такі відомості походять щойно з початку XV ст. Правда, вони теж фраґментарні, але дають можливість частково відтворити парафіяльну сітку того часу. Так, у 1430 р. священик Вац з Могильниці перенісся до Красного коло Войславич [Площанский В. Прошлое Холмской Руси по архивным документам XV-XVIII ст. и др. источникам. – Вильна, 1899. Т. 1], що свідчить про існування церков в обох названих селах. Згадуються у 1428 р. церкви в Білополі, Депультичах, Лосицях, Молодятичах, у 1430 р. – в Дубі, Скербешові, Телятині, Черничині, у 1432 р. – в Савині, Стужиці, у 1436 р. – в Вільці Тернівській, Клештові, Лазиськах, Ліщанах, Сульмичах, Невіркові, Путновичах, Сільці, Уханях, Чульчичах і так далі.

Перші загальніші систематичні дані про парафіяльну сітку походять з податкового реєстру побору ланового воєводства Белзького 1472 р. [Seniuk В. Cerkwie w regionie Lubelskim // Losy cerkwi w Polsce po 1944 roku. – Rzeszów, 1997. – S. 348] В цей час існували церкви в наступних місцевостях (в межах пізнішої Холмської єпархії виділені): в старостві белзькім – Блудів, Боратин, Вишнів, Гребенне, Губінок, Двірці, Довгобичів, Домашів, Журавці, Кам’янка, Карів, Комарів, Махнів, Михалів, Новосілки Кардинальські, Опільсько, Піддубці, Переводів, Посадів, Потуржин, Рата, Селиська, Старе Село, Типин, Тишівці (три церкви), Ульгівок, Цеблів, в старостві грабовецькім – Гостинне, Конюхи, Мячин, Ощів, Теребінь, в старостві Городельськім – Городло (дві церкви), Гусине, Парудуби.

Наступні реєстри побору ланового і люстрації королівщин з 1531 р. подають більш точну картину парафіяльної сітки Холмсько-Белзької єпархії XVI ст. [Кордуба Т. Белз і Белзька земля. Ню-Йорк – Торонто, 1989]

На Берестейському соборі 1596 р. Холмсько-Белзька єпархія зі своїм єпископом Діонісієм Збіруйським однією з перших приступила до унії з Ватиканом. Підписання постанов Собору єпископом призвело до перетворення всіх парафій єпархії на уніатські. Деякий час, до відновлення Київської православної митрополії і єпархій у 1620 р. єрусалимським патріархом Теофаном, на території Холмсько-Белзької єпархії не було чутно про якісь більші конфлікти між прихильниками і противниками унії.

У 1619-1620 рр. єпископом Атанасієм Пакостою були скликані деканальні соборчики в окремих деканатах єпархії. Списки учасників цих соборів дозволяють відтворити існуючу на той час парафіяльну сітку. Так, з Грубешівського деканату учасниками собору були священики Бусьна, Городла (церков Воскресения Господнього, св. Миколи, св. Параскеви), Грубешова (церков св. Миколи і ін.), Коритна(иці), Крилова, Лужкова, Матча, Михайля, Модриня, Молодятич, Монятич, Неледви, Пересолович, Сагриня, Сліпча, Стежеріч, Стрижова, Теребіня, Черничина, Шихович, Шпиколос (грубшим шрифтом виділені місцевості пізнішої Холмської єпархії). Учасниками Щебрешинського собору були священики Білгорая, Бортятич, Бранева, Вепреця, Верби, Жданова, Замостя, Золотця (Злойця), Косопуд, Красноброду, Липська, Отроча, Пісків Руських, Плоского (Плусів), Поточка, Розлоп, Солі, Суховолі, Тарнави, Топольчі, Туробина, Шевні, Щебрешина. Учасниками Тишовецького собору були священики Вепрового Озера, Верхрахань (Верехань), Верхрічиці (Верещиці), Горишева Ляцького, Горишева Руського, Городиславич, Грабовця, Деражні, Доманіжу, Дуба, Завалова, Зимна, Зубович, Клятв, Комарова, Коргинь, Криниці, К(р)упця, Лазиськ, Лащева, Микулина, М’ячина, Наброжа, Невіркова, Недежева, Перевірська, Переспи, Поледова, Посадова, Сагриня, Ратичева, Рахань, Рогізна, Рудки (Руди ?), Свидників, Свіржого, Синич (?), Снятич, Ставрова, Сямнич, Телятина, Терноватки, Типина, Тишовець (церков Пречистої, Пятницька, Микитинська), Томашева, Чортович, Шароволі. У Люблині 1620 р. на собор зібрались священики Верещинської Волі, Волі Руської, Колехович, Лопінника, Лучної, Люблина, Милієва, Острова, Парчева, Пугачева, Сосновиці, Устимова, Хвоєнеця, Цицова. У Белзі на соборі цього ж року були присутні священики Боратина, Будиніна, Бутин, Варишина, Василева, Вербиці, Виткова, Волі Комарової, Голешова, Гостобіжа, Гребенного, Губина, Долобичева, Домашева, Жабча, Жерник, Жужеля, Карова, К(р)уп(ин)ця, Куличкова, Лісок, Мицева, Мостів Великих, Нагірців, Новосілок, Ощева, Пархача, Переводова, Посадова, Потуржина, Ратенич (?), Ратичева, Реклинеця, Ріплина, Річиці, Сільця, Ульгова, Хлоп’ятина, Ходиванців, Цеблова [ЦДІА, Фонд 201, опис 4б, справа 205. Збірник давніх актів Холмської консисторії, складений єпископами Методієм Терлецьким і Яковом Сушею. 1425-1680 рр. Аркуші 32, 57, 72, 76, 76а, 87].

Цікавими документами для порівняння є списки Холмського деканату 1620 р.: перший – розіслання запрошень на собор священикам, а другий – учасників собору. Згідно з першим учасниками собору мали бути священики Андрієва, Бусівна, Бозку, Бусьна, Вербкович, Верещина, Вільховця, Войславич, Волоської Волі, Ганська, Горишева Ляцького, Горишева Руського, Грабовця, Гущі, Депултич, Дубенки, Жданного, Жулина, Завалова, Колоколович, Красного Р(Ж)улинского, Красного Турового, Красноставу, Круп, Кулемчиць, Лазиськ, Могильниці, М’ячина, Орлова, Орхова, Острів’я, Павлова, Піщі, Плаванич, Поболович, Полемця, Пульма, Пустотви (Бончі), Путнович, Раколуп, Рівна, Ростоки, Руди, Савина, Сверщова, Свідник, Свіржого, Селища, Ситна, Сичина, Сільця, Скребешова, Ставрова, Стільна, Стрільців, Сульмич, Тарноґруди, Тератина, Убродович, Угровська, Ухань, Худча, Чернієва, Чульчиць [Там само. Аркуш 54]. Ймовірно, що межі деканатів в цей час ще не були остаточно оформлені, бо на Холмський собор отримали запрошення священики Горишева Ляцького, Горишева Руського, Грабовця і інші, що брали участь в Тишовецькому соборі. З другої сторони, учасниками Холмського собору були священики Андрієва, Бусівна, Бусьна, Вербкович, Верещина, Верещинської Волі, Вільховця, Войславич, Го(у)щі, Дубенки, Жданного, Жулина, Колехович, Колоколович, Красного (?), Красностава (три священики), Красного Спаського (?), Круп(ця), Кулемчиць, Ліщан, Лопінника, Лучної, Люблина, Милієва, Могильниці, Орлова, Орхова, Острова, Острів’я, Павлова, Панського (?), Парчева, Піщі, Плаванич, Поболович, Полемця, Пугачева, Пульма, Пустотви (Бончі), Путнович, Раколуп, Реєвця, Рівна, Ростоки, Руської Волі, Руди, Савина, Сверщева, Свіржа, Селища, Сичина, Скербешева, Сосновиці, Стільна, Стрільців, Сульмич, Тернова, Тарноґруди, Тератина, Убродович, Угровська, Устимова, Ухань, Хвоєнця, Холма (церкви Різдва, Параскеви, Успення, Миколи), Худча, Цицова, Ярославич [Там само. Аркуш 73]. Отже, окрім священиків Холмського деканату тут були практично всі священики Люблинського деканату, деякі зі Щебрешинського, Грубешівського деканатів. Це свідчить, що деканальна структура тільки почала усталюватися.

Нововведенням єпископа Атанасія Пакости була “Книга власноручного запису присяг нововисвячених священиків Холмсько-Белзької єпархії”, введена ним у 1619-1625 рр. [ЦДІА, фонд 201, опис 46, справа 205, аркуші 175-194] Розпочинається книга власноручним записом єпископа Атанасія Пакости 1620 р. про необхідність складання нововисвяченими священиками присяги і записування її в спеціальній книзі:

“В лєто от воплощєния Гдніа тисєча шєстсот двадцатого мсца октовра ЛА дня по старому Мы Смиреныи Афанасєи Пакоста избраный собором и посвєщєннии єпископ в Богоспасаємом градов Холма и Бєлза въехавши на престол епископский до Холма… ”

В ній є відомості не тільки про священиків, але і про церкви в окремих місцевостях. Зокрема, вдалося віднайти назву церкви в Чермні-Червені, що пропала під час Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Дуже цікавою є згадка про висвячення священика Василя поповича до церкви Чудотворця Миколи в селі Угруську. Це єдина згадка в джерелах про церкву з такою посвятою в Угруську. Загально, в книзі є записи з 1619 по 1625 рік 29 висвячених священиків з теренів всієї тодішньої Хломсько-Белзької єпархії.

У 1620 р., повертаючись з Москви, єрусалимський патріарх Теофан, на просьбу прихильників нез’єдинених православних відновив ієрархію православної церкви Київської митрополії. Холмським православним єпископом став Паїсій Черкавський, що не можучи перебувати в Холмі, осів у Яблочинському монастирі. На початках його діяльність не була відчутна на території єпархії. Щойно у 1630-х роках загострилися стосунки між обома відламами східного християнства. Численні документи свідчать про конфлікти, особливо у містах і містечках Красноставі, Грубешові, Холмі, Тишівцях і ін. [Там само. – Аркуш 78]Цікавий, зокрема, документ, виданий польським королем Владиславом IV 1636 р., що доручив комісарам вирішити спори між унітами і дизунітами [Там само. – Аркуш 92]. Дизуніти захопили в Красноставі церкву св. Трійці, а у Грубешові – Богоявления Господнього. У Холмі православним була віддана єдина церква на передмісті Успения Пр. Богородиці разом зі шпиталем, до тої церкви належним [Там само]. В цей час всі православні парохії Холмсько-Белзької єпархії підлягали юрисдикції православного єпископа луцького.

Ще одна спроба відновити православну Холмсько-Белзьку єпархію відбулася під час Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Після Зборівського миру 1649 р. на короткий час у Холмі став єпископом Діонісій Балабан, але після поразки козацького війська під Берестечком у 1651 р., він змушений був залишити Холмський престіл. З цього часу практично вся єпархія переходить на унію, хоча поодинокі парохії і деякі монастирі продовжували бути православними ще до кінця XVII ст.

Цікавим моментом є поводження козацьких військ на цій території. На жаль, їх несприйняття унії з католицькою церквою часто призводило до того, що козаки грабували і українські уніатські церкви. Прикладом того можуть бути покрайні написи на книгах, пограбованих в уніатських церквах і подарованих православним церквам на Великій Україні. Так, зокрема, книга, подарована городельськими міщанами Ілляшем і його жінкою Агафією до церкви св. Миколи в Городлі у 1568 р. опиняється 1649 р. в Гадячі [Запаско Я. Мистецькі рукописні пам’ятки України. – Львів, 1997. – С. 26].

Розвиток Холмсько-Белзької єпархії у XVIII ст. визначали такі відоміші єпископи, як Йосиф Левицький (1711-1730 рр. ), Феліціан Йосиф Володкович (1731-1756 рр. ) та Максиміліан Рилло (1759-1782 рр. ). В цей час відбуваються перші Генеральні візитації парохій єпархії, з яких постає багатий документальний матеріал про стан парохій, церковних будівель, священиків, матеріальний стан окремих парохій. На жаль, збереглися неповні матеріали першої з них, проведеної єпископом Иосифом Левицьким у 1715-1721 рр. За цього ж єпископа у 1720 р. в Замості відбувся синод духовенства греко-католицької церкви, який окреслив напрямки її розвитку на наступні століття. Стараючись підсилити роль Холма, як столиці єпархії, єпископ Феліціян Володкович звів у 1735-1756 рр. на холмській Гірці на місці давньої нову катедру у популярному тоді бароковому стилі. У 1759 р. єпископом Максиміліаном Риллом засновано духовну семінарію, яка мала на меті виховувати освічене греко-католицьке духовенство для потреб єпархії [Площанский В. Прошлое Холмской Руси по архивным документам XV-XVIII ст. и др. источникам. – Вильна. Т. 2, 1901. – С. 57]. Цікаво відзначити і такий момент, як будову мурованих храмів, запроваджену єпископом Максиміліаном Рилло не тільки в містах і містечках, але й у окремих селах, де до цього зводилися лише дерев’яні храми.

До першого поділу Польщі між сусідніми Російською та Австрійською імперіями і Пруським королівством територія Холмсько-Белзької єпархії охоплювала цілу Холмську землю Руського воєводства, Белзьке воєводство (за винятком околиць Любачева) та парафії-анклави в Люблинському воєводстві (вздовж його східних границь) і Кашогородський деканат – енклаву у Волинському воєводстві. В цілій єпархії, за підрахунками історика Вітольда Колбука, нараховувалося 542 парафії та 11 філій [Kołbuk W. Kościoły wschodnie w Rzeczypospolitej około 1772 roku. – Lublin, 1998]. Територіальні зміни, викликані першим поділом Польщі у 1772 р., позбавили єпархію 353 парафій, що відійшли до Галичини, і були приєднані до Львівської і Перемиської єпархій.

У 1795 р. відбувся третій поділ Польщі, згідно з яким землі Холмщини відійшли до Австрії. Тут новопридбані землі отримали назву Нова Галичина. Устрій їх був запроваджений на зразок устрою Галичини. Зачепила Холмщину і австрійська регуляція парафіяльної сітки, здійснювана австрійським урядом у другій половині XVIII ст. Ліквідування парафій за часів австрійського імператора Иосифа II було результатом загально прийнятої йосифінської програми “упорядкування” церковних справ. Найбільш масово невеликі парафії було переведено в ранґ філійних церков в повітах Томашівському, Грубешівському і Замойському.

Після створення Герцогства Варшавського у 1809 р. і включення до його території всієї Нової Галичини, а також Замойського циркулу Галичини, утворилася нова територіальна сітка Холмської єпархії. Від давньої Холмсько-Белзької єпархії повністю відпали всі деканати і парафії на правому березі Бугу, включені до новоствореної Волинської губернії у складі Російської імперії, а також частини єпархії в австрійській Галичині. Натомість, до єпархії приєднано коло 100 парафій з берестейської частини Володимирської єпархії, розташованих на лівому березі Бугу, а, також, Тарногородський деканат Перемиської єпархії, що був влючений до Герцогства Варшавського. З відновленням у 1807 р. Галицької митрополії, Холмська єпархія, разом з Львівською і Перемиською були підпорядковані галицькому митрополитові, що перебував у Львові. У 1830 р. Холмська єпархія, стараннями дипломатів російського імператора Миколи І, була виокремлена з Галицької митрополії і підпорядкована безпосередньо Апостольській столиці.

Процес зменшення кількості парафій, зініційований австрійською владою, продовжувався і в період входження Холмської єпархії в складі Царства Польського до Російської імперії. Правда, в цей час ініціатором ліквідації парафії виступала єпархіальна влада, що через поєднання маєтків окремих парафій старалася зміцнити позицію греко-католицької церкви загалом. Якщо у 1819 р. в складі Холмської єпархії зареєстровано 317 парафій, то у 1836 р. – 284, у 1851 р. – 275, а у 1863 р. – вже тільки 270 парафій [Kołbuk W. Duchowieństwo unickie w Królestwie Polskim 1835-1875. – Lublin, 1992. – S. 14].

Після польського повстання 1863 р., стараючись ослабити польські національні змагання в майбутньому царський російський уряд задумав відірвати від польського руху українське населення Королівства Польського, яке проживало на Холмщині і Підляшші, шляхом накинення йому офіційного православ’я замість греко-католицизму, що ще тут зберігався і був під сильним польським впливом. Першою фазою цієї діяльності була реорганізація парафіяльно-деканальної сітки, проведена у 1866 р. за указом імператора Александра II. Під час цієї реорганізації зліквідована ще 9 парафій, що або мали дуже мало парафіян (Орлів, Савичі), або взагалі їх вже не мали (Морди), так як більшість віруючих перейшла на латинський обряд [Kołbuk W. Duchowieństwo unickie w Królestwie Polskim 1835-1875. – Lublin, 1992. – S. 14]. Нову деканальну сітку прив’язано до повітового поділу Люблинської і Сідлецької губерній.

В цей же час, царська адміністрація заохочує до душпастирської праці в Холмській єпархії вихідців з Галичини, на яких покладає надії на відлатинщення обряду і наближення його до православного, з метою подальшої повної ліквідації греко-католицької церкви.

У 1868 р. на єпископа було прикликано священика з Галичини Михайла Куземського. Та лінія тільки на відлатинщення греко-католицького обряду, з вірністю цьому обряду як такому, введення його українізації, не припало до вподоби уряду в Петербурзі і вже 1871 р. Куземський змушений був вернутися до Галичини. Його місце зайняв, зі згоди уряду, інший галичанин – Маркил Попель (з партії твердих галицьких москофілів), який повів політику направлену на підпорядкування греко-католицької (чи як тут її називали греко-уніатської) церкви російській православній, що завершилося 1875 р. офіційною ліквідацією останньої в Росії греко-католицької єпархії.

Про стан церков і українських мешканців через декілька років після введення православ’я в Холмській єпархії пише в своєму листі до єпископа Леонтія протоєрей Аполінарій Ковальницький з Білої 16 січня 1883 р. [ЦДІА, фонд 201, опис 4, справа 3124] Він зазначає, що Люблинська і Сідлецька губернії зрівняні з іншими Польськими губерніями і всі посади на ґмінному і навіть вищому рівнях обсаджені поляками, які знущаються з “малоросіян”. Часті випадки “заграничного” хрещення дітей, а православним священикам не дають знати ні про народження, ні про смерть мешканців. Політика уряду недалекоглядна.

“Вивчати великоросійську мову тутешньому малоросу нема потреби – в суді заставляють говорити його польською, в канцелярії комісаріату по селянських справах – польською, в ґмінному управлінні – також польською; якщо прийдеться селянину самому написати прохання в своїй справі до суду, то ґмінний суддя – поляк – з насмішкою відізветься про складення цього прохання і порадить селянинові звернутися до pokątnego doradcy, який, на думку судді, без порівняння краще і як потрібно напише прохання” [Там само. Аркуш 5].

В школах замало навчають богослов’я, а зовсім не вчать народних християнських пісень, і по виході зі школи діти співають релігійні пісні польською мовою.

“В колишніх уніатських церквах народ співав свої на народноруській мові народні релігійного змісту пісні, складені спеціально з метою стримувати тутешній малоросійський народ від захоплення польськими піснями.

3 введенням православ’я місцевий селянин позбавився взагалі можливості приймати участь в співанні церковних пісень, тому що змінився наспів. Він перестав чути в церкві і співати і свої улюблені народні священні пісні. Цим скористалися поляки, збільшивши співи в костелах. ” [Там само. Аркуш 6, 6а]

Тут же ж просьба дозволу в єпископа на співи в церквах малоросійською мовою.

Цей лист засвідчує недалекоглядність царської адміністрації та керівництва Синоду Російської православної церкви.

Одним з найтяжчих наслідків ліквідації греко-католицької церкви на Холмщині і Підляшші була поява так званих “упорствующих” – осіб, які не схотіли прийняти православ’я і таємно притримувалися старого обряду. Негнучка політика російського уряду кинула їх в обійми польських націоналістів, які їх всіляко підтримували. Як наслідок, після “толеранційного указу” 1905 р., що дозволяв кожному за бажанням сповідувати ту чи іншу віру (за винятком греко-католицької) коло 120 тисяч (за іншими даними 150-200 тисяч) осіб українців записалося католиками, а отже і поляками, що було в той час рівнозначним. Про них у 1935 р. говорив володавський повітовий староста на воєводській нараді з питань полонізації українського населення:

“В селі Прохід на 398 поляків є лише 4 українці, є школа, але поляки говорять як у себе вдома так і поза домом в розмові з українцями тільки українською мовою. Подібно справа виглядає і в селах Вигнанка, в якому на 382 поляки є 7 українців, у Мутвиці, де є 622 поляки і 61 українець, у Сапігові, де є 181 поляк і жодного українця. В 76 інших місцевостях повіту поляки теж не вміють говорити польською мовою” [Королько М. Антинародна політика санаційного уряду Польщі. // Наше слово. – Варшава, 1969. – № 35].

Нова православна релігійна адміністрація старалася надати місцевим церквам такого ж вигляду, як і в інших частинах Росії. Почалося масове будівництво нових православних храмів за типовими синодальними зразками. При цьому фактично нищились старі, часто навіть дуже старі дерев’яні церкви, цінні пам’ятки самобутнього українського будівництва цих земель. За час з 1870 по 1914 р. збудовано 96 дерев’яних та 80 мурованих храмів, часто дуже подібних один до одного, характерних для Північної Росії і трохи дивних, чужих для українських теренів Холмщини. Цікаво, що й з початку XX ст. і до 1914 р. тут продовжували будувати церкви за тими ж проектами, коли в інших районах Росії вже почався відхід від типового будівництва, дозволялося проектувати і зводити храми індивідуальні, більш відповідні новим вимогам часу.

Указом Синоду Російської Православної церкви від 22 травня 1914 р. єпископа Євлогія переведено у Волинську єпархію, а на його місце Холмським єпископом назначено вікарія Московської єпархії Анастасія [ЦДІА, фонд 693, опис 1, справа 231, аркуші 1].

Наступ німецько-австрійських військ у 1915 р. викликав першу велику трагедію українців Холмщини і Підляшшя XX ст. На рішучий наказ російської влади вони змушені були покинути свої господарства і села та вирушити в евакуацію в глибину Росії. Це виселення на час бойових дій обернулося тим, що етнічна межа українського населення за короткий час пересунулася зі своєї історичної границі далеко на схід, до ріки Буг. Вакуум був заповнений польським населенням і в післявоєнні роки відновити повноцінне українське життя в передвоєнному стані вже не вдалося.

Лютнева революція в Росії дала надію багатьом народам на відродження свого власного державного життя. Не стояли осторонь відродження України і вихідці з Холмщини, розкидані біженством по безкрайніх просторах Росії, а також ті, що залишились на Холмщині, окупованій австрійськими і німецькими військами. На Всенародному з’їзді Холмщини, що відбувся 7-12 вересня 1917 р. в Києві, було чітко підкреслено:

“1. Народ Холмський визнає себе народом українським.

2. Доля його повинна бути спільною з долею всего Українського народа.

3. Через те губернія Холмська ні в якому разі не може прилучитися до королівства Польського, а повинна бути прилучена до автономної України в межах федеративної демократичної Російської республіки і тепер же повинна бути під управлінням Центральної Ради і Генерального Секретаріату” [Грушевський М. За Холмщину // Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. – Київ, 1991. – С. 219-221].

Під час переговорів у Бересті з Німеччиною і Австро-Угорщиною українська делегація твердо стояла на тім, що Холмщина і Підляшшя повинні бути включені в склад УНР. Коли Підляшшя з центром у Бересті ввійшло згідно з договором в склад УНР, то входження Холмщини, лобійоване пропольськи настроєною Австро-Угорщиною, повинно було здійснитися щойно згодом.

Приєднання Холмщини до Української Народної Республіки умовами Брестського мирного договору викликало хвилю обурення в польських політичних колах. В Польщі розгорнувся рух проти “четвертого поділу Польщі”, як охрестили діячі умови договору. Австрійські державні кола старалися заспокоїти польських діячів, що умови миру не є остаточними, що українсько-польська комісія має розграничити польські і українські землі. Польське ж населення Холмщини користаючись відсутністю переважної більшості українського населення, вивезеного російською владою, поспішно збирало петиції і заяви з просьбою про включення цих земель до планованої до відновлення Польської держави.

У грудні 1918 р., через короткий час після відновлення Польської держави, стан українських справ в Холмщині різко погіршився. 18 грудня учасники Всеукраїнської церковної ради звернулися з листом-проханням до його преосвященства Діонісія, єпископа Кременецького, керуючого Холмською єпархією, про тяжкий стан православ’я під польською окупацією. Виходячи з ситуації, що склалася, рада запропонувала розділити всю Холмську єпархію на 40 парафіяльних округів в яких би діяло 40 священиків та утворити Єпархіальну Раду – орган більш демократичний і більш прийнятний для демократичної влади Польщі і України. Цей проект був представлений преосвященним Діонісієм і затверджений Конторою Священного Собору Єпископів всієї України [ЦДІА, фонд 693, опис 1, справа 543, аркуші 1-4].

З виникненням Польської держави і її утвердженням на Холмщині і Підляшші розпочалося нищення тутешніх церков. В пригоді полякам став російський уряд. Його тактика ведення війни методом “випаленої землі”, яку він застосував під час першої світової війни, зіграла дуже негативну роль для українського населення цих земель. Масова евакуація населення і випалювання їх хат стало трагедією для українців. В евакуацію в глибину Росії подалося лише православне українське населення, хати яких спалили відступаючі російські війська, а польське населення залишилося на місці. І коли постала нова Польща, поляки, що були в своїх оселях і хатах, змогли захопити керівництво краєм, стараючись максимально утруднити українцям повернення з евакуації. Польські костели продовжували функціонувати всю війну, а православні священики опустили свої парафії разом з населенням, і після війни їх повернення був вже фактично неможливим. В грудні 1918 р. маршал Пілсудський видав декрет, згідно з яким все церковне майно переходило у власність держави. Католицький костел розпочав захоплення православних святинь, обґрунтовуючи його тим, що давніше це були латинські (таких було 28) чи греко-католицькі храми, або церкви, збудовані з матеріалу старих чи на місці давніших. Попри захоплення уряд видав і ряд наказів на знесення православних храмів. Так у 1925 р. було розібрано собор Воздвижения Чесного Хреста в Любліні, а у Холмі в Велику п’ятницю 1921 р. висаджено в повітря церкву св. Кирила і Методія, збудовану 1884 р. в честь десятиліття возз’єднання Холмської єпархії [Новий час. – Львів, 1924. – 4. 41. – С. 2].

Стан церков на Холмщині і Підляшші на грудень 1929 р. подає у своїй праці дослідник Ігор Гривна [Hrywna І. Cerkiew prawosławna na Chełmszczyznie i Południowym Podlasiu w Dwudzistolieciu międzywojennym // Краківські українознавчі зошити. – Краків, 1993. – С. 358]:

Повіт К-сть церков перед І світовою війною Знищені під час війни Перетворені на костели Чинні Закриті Розібрані Призначені для інших цілей
Біла 33 6 11 6 2 5 3
Білгорай 21 2 10 5 1 3 -
Володава 42 11 16 9 2 3 1
Грубешів 71 4 20 18 16 3 -
Замостя 25 2 14 2 3 2 2
Красностаї І 9 1 4 2 - 1 1
Радинь 18 - 15 - 1 1 1
Томашів 71 3 17 14 33 3 1
Холм 66 5 18 15 22 4 2
Янів 24 1 16 2 1 - 4
інші повіти 46 35 5 3 11 15 4
Всього 416 164 76 92 30 19

Ця статистика говорить сама за себе.

Хвиля руйнування церков прокотилася по теренах Холмщини у 1929-1930 рр. Було зруйновано коло 30 будівель. Обґрунтування цих акцій висловив війт Ухань фразою: “Pora pozrzucać te banie, żeby nie szpeciły Uchanie” [ЛНБ, Відділ рукописів, фонд 9, справа 4400, аркуш 35].

Деяке послаблення тиску зі сторони уряду на православних наступило на початку 1930-х рр. Це дало можливість добитися відкриття декількох церков, а також збудувати 16 домів молитви в селах, де церкви були або знищені, або перетворені на костели.

У 1937 р. змішана комісія, що складалася з представників польського уряду та митрополита Діонісія, архиепископа Волинського і Кременецького Олексія і архиепископа Поліського і Пінського Олександра дійшла до порозуміння про відкриття етатових або філійних 112 церков у різних селах Холмщини і Підляшшя. Але в той сам час місцеві польські влади з мовчазної згоди центрального уряду при підтримці католицької церкви вирішили остаточно розв’язати проблему православ’я і українства на цих теренах. Наступ в середині травня 1938 р. розпочала краківська газета “Ilustrowany kurjer codzienny” статтею С. Петерса, в якій зокрема писалося:

“На шляху (проїжджаючи Холмщиною і Підляшшям) лишаємо церкви, що стоять на горбках, паношаться над околицею. Це символи неволі, часів займанщини, найчастіше перероблені з римо-католицьких святинь (?)… Деякі були поставлені на честь царів… В 1921 р. польський уряд положив печатки на 74 церкви Холмщини на знак, що ці явні сліди насильництва не можуть далі служити як місце молитви. ” [Peters S. Od narzuconego przez zaborców prawosławia ku – ukrainizmowi // Ilustrowany kuryer codzienny. – Kraków. 1938. N129 (11. 05). – S. l-3]

А в кінці травня вже розпочалися акції по знищенню існуючих зачинених, а інколи і діючих, церков, які тривали до кінця липня і в результаті яких було знищено 91 церкву, 26 будинків молитви та 10 каплиць. Нищення відбувалося руками польських робітників під охороною поліції і під наглядом місцевої влади. Зокрема, дуже старався повітовий староста з Томашова Казимир Вєляновський. При тому, не бракувало і глумления над святинями православного населення та знущання з місцевого населення. Спроби опору присікалися поліцією. Інколи, при сильному опорі відступали, як в Малкові, але пізніше поверталися знову і робили свою чорну роботу.

Згадують мешканці села Стенятин на Томашівщині. З 1918 по 1938 р, церква була закрита, парафіяни ходили до церкви в містечко Лащів. Весною 1938 р. в село приїхали польські бандити-“кракуси” валити церкву, але селяни українці зібралися і відігнали їх. Тоді бандити домовилися з польською поліцією ґміни Лащів. Через кілька днів, після першої невдалої спроби, спочатку в село приїхала поліція і оточила церкву. Приїжджі бандити разом з поляками-односельчанами Лаговським, Ґурським, Мікульським, Соханом, Карваном і ін. приносили драбини, ломи, сокири і почали валити церкву. Розрізали пилами кути будівлі і розвалили стіни на різні сторони. Пізніше з матеріалу розваленої церкви поляки збудували за селом цегельню. Коли почали валити, Мікульський зачепив шнуром хрест на куполі і кричав: “Padaj ruskij Bogu!” Бандити знімали образи, кидали їх на землю, розбивали, ламали і осквернювали нецензурними словами. Цінні речі з церкви погрузили на фіри і повезли в ґміну Лащів. Про їх дальшу долю нічого невідомо односельчанам. З приводу цієї події в селі люди склали пісню:

В Стенятині в четвер рано,

Як пташки співали

А “кракуси” церкву розбирали

Сохань Ісько зносить ломи,

Мікульський драбину,

Не завалим дзісяй всег

То хоч – половину. [Запис Л. Левицької зі слів М. Калапалюка, І. Костюка, Є. Карп’як, В. і Є. Пискірів. 1995. Рукопис]

В львівській газеті “Діло” за 16 липня 1938 р. опублікована стаття С. Барана “Страшна мова фактів”. В ній подано часткову страшну статистику подій:

“2 травня – опечатано дім молитви в с. Тарноватка.

22 червня – збурено дерев’яну церкву в с. Паньків.

22 квітня опечатано і тепер мають збурити церкву в с. Коргині.

27 червня – збурено церкви в селах Гопке, Неледів, Моратин, Зимно, Недежів, Підледів, Пиняни, Ратичів.

25 квітня спалено богослужебну каплицю в с. Юрів.

30 квітня спалено церкву в с. Жерники.

28 червня збурено церкви в с. Ляхівці, Радків і каплицю в с. Посадів, де церкву збурено минулого року.

25 червня збурено церкви в с. Дутрів, Кмичин, Ликошин, Старе Село, Радостів.

17 червня збурено церкви в м. Тишівці.

23 червня збурено церкву в с. Микулин.

24 червня збурено церкву в с. Клятви.

27 червня збурено церкву в с. Вакиїв.

В Перевірську закрили церкву.

В с. Ходиванці церква збудована 1920 р. перетворена на костел.

В с. Ріплин 5 січня 1937 р. отворено церкву, замкнену ще 1919 р.

С. Витків – церква опечатана і відправи були в дзвіниці.

С. Новосілки – мурована церква перетворена на костел, дерев’яна зачинена до 1935 р. і знову опечатана 1938 р.

С. Верещиця – церква зачинена.

С. Комарів – мурована церква розібрана 1922 р. і тоді ж розібрали дерев’яну” [Діло. – Львів, 1938. – ч. 153 (16. 07). – С. 1-2].

На жаль, не стала на висоті завдання ієрархія Православної церкви у Польщі. її спроби протесту були дуже скромними і несміливими. Депутатів конференції православного населення Холмщини і Підляшшя, що відбувалася у Варшаві на початку липня 1938 р., навіть не допустили до прем’єра Славой-Складковського. Протести православної преси Волині і Полісся теж були дуже скромні. Рішуче і на весь голос запротестувала лише Галичина у своїх газетах та іншій пресі. В газеті “Діло” часто конфісковувалися передові статті, присвячені проблемам знищення церков на Холмщині. Рішучий протест висловив і голова української греко-католицької церкви Митрополит Андрій Шептицький, сказавши в пастирському листі, посвяченому спеціально цим подіям, що “таке поступовання польських влад є ґвалтом, відповідь за який треба буде дати на Найвищому Суді Божому” [Діло. – Львів, 1938. – ч. 181 (18. 08). – С. 1].

Активно виступили з протестами проти знущання над православним українським населенням українські посли сейму Степан Скрипник (пізніший Патріарх Мстислав) та о. Волков з Волині та греко-католики з Галичини Степан Баран і сенатор Остап Луцький. Особливо гострим був виступ доктора Степана Барана, який подав повний перелік знищених святинь і яскраво змалював методи їх руйнування. У виступі його слід підкреслити один фрагмент, що й досі є актуальним: “Між нами (галичанами і холмщаками) є великі різниці в догматиці, релігії, але є єдність крові, єдність традиції і єдність прагнень” [Діло. – Львів, 1938. – ч. 159 (23. 07). – С. 8].

Навіть преса почала реагувати дещо по іншому. Так “Kurjer Wileński” написав:

“Усунення церков, цих символів, що не мають ніякого практичного значення для неіснуючих визнавців православної віри було зовсім справедливе… . Ми не досліджували цієї справи на місці, але догадуємося, що переборщили при визначенні безкорисливих церков та що спосіб розбірки й нищення церков був надто швидкий і безоглядний” [Волинське слово. – Луцьк, 1938. – 4. 23 (14. 08). – С. 2].

Протести проти знищення пам’яткових споруд висловлювала і польська інтелігенція. Дідич Чекановський з Діяконова з власної ініціативи шукав рятунку для церкви. Сенатор Лєхніцький з Серебрища домагався припинення руйнації. Поміщики Пйотровські з Жданного та Верховин хотіли власним коштом відбудувати знищену церкву в Сільці [Діло. – Львів, 1938. – 4. 181 (18. 08). – С. 7].

Цікавим був і судовий процес проти мешканців села Хмільок на Білгорайщині за спротив владі при руйнуванні церкви. Це був єдиний процес, на якому суд оправдав українців.

Про необхідність рятування цінних пам’яток історії і культури виступив на сторінках “Діла” Роман Гучванович [Діло. – Львів, 1938. 4. 173 (9. 08). – С. 3]. Він поставив питання про те, що станеться з цінними залишками по зруйнованих холмських церквах, відзначаючи, що руїни церкви 1184 р. в Щебрешині, що була під наглядом консерватора, розібрали, а цінний іконостас XVII ст. в церкві в Замості знищений.

Під тиском громадськості в серпні припинилося руйнування храмів. Його рецидив мав місце весною 1939 р.

У повоєнні роки серед польської інтелігенції появилися спроби оправдання дій уряду і церкви в акції знищення церков 1938 р. Зокрема, найбільше старався оправдати ці дії ксьондз Каня, який вважає, що православ’я на теренах Холмщини є явищем новим, накиненим урядом Російської імперії. З огляду на це і на русифікаторську політику російського православ’я оправданим було знищення будівель церков не перероблених на костели. Але “całkowitym nieporozumieniem jest łączenie genezy akcji likwidacyjnej ze stanowiskiem Episkopatu Polskiego, a w szczególności z rzekomą inicjatywą w tej sprawie biskupa Fulmana”. Викликає здивування мовчанка згаданого люблинського єпископа Фульмана і Єпископату Польського та відсутність будь-якої реакції з їх сторони під час тривання всієї акції, спланованої воєводською владою. Така мовчанка свідчить швидше про підтримку, ніж про засудження урядової акції. І оправдання відсутністю задокументованої підтримки є спробою обілення дій Єпископатом Польським [Kiryłowicz S. Z dziejów Prawosławia w II Rzeczypospolitej Polskiej // Kwartalnik Teologiczno-filozoficzny, 1983. N 1-2. S. 39].

Польське керівництво, підкреслюючи, що відібрані церкви в православних давніше були греко-католицькими, боялося греко-католицького руху з Галичини, що був яскраво українського напрямку. Ось як пише газета “Наше життя” за 27 травня 1923 р.:

“По українських селах Холмщини і Волині з’являються греко-католицькі священики (уніяти), з пробою навернення населення до унії. Відомо, що на Холмщині і Підляшу нині ще стоїть замкнено від населення більше 250 церков, під закидом влади, що то були 48 літ тому назад церкви уніятські. Польські газети уже перелякані і тим релігійним рухом, бо прийдеться оддати назад нашому населенню насильно пересвячені церкви та собори. В так зрозумілій потребі нашого населення помолитися в день недільний, або в велике свято, ляканій вороні бачиться жах “сепаратизму українського”… ” [Винниченко Ігор. Українці Берестейщини, Підляшшя й Холмщини в першій половині XX століття. Хроніка подій. – Київ, 1997. – С. 174-175]

Опираючись на перебіг подій при впровадженні царською владою православ’я на теренах Холмщини і Підляшшя, костельна ієрархія вирішила впровадити неоунію, оперту на засадах збереження звичаїв і обряду при зміні догматики на латинську. В 1923 р. палкий прихильник неоунії підляський єпископ Генрик Пшездєцкии отримав інструкції з Риму на впровадження неоунії в межах своєї дієцезії. В 1925 р. такі ж інструкції отримали єпископи ломжинський і холмський. Новий обряд, що отримав назву східньослов’янський, візантійсько-слов’янський чи просто східньо-католицький, з самого початку викликав упередження польського уряду. Уряд противився введенню і розширенню діяльності цього обряду, посилаючись на те, що він не передбачений Конкордатом, а також на те, що місійна робота проводилась російською мовою. Біскуп Пшездзєцкий свою діяльність в цьому напрямку опер на єзуїтів східного обряду, головний осідок яких в Польщі був в Альбертині коло Слоніма (Білорусія). Заснував його французький єзуїт Бурже у 1924 р., а у 1926 р. там створили новіціят. Неоунійна акція дала скромні результати. Невелика парафіяльна сітка обсаджувалася новонаверненими духовниками з православних, не приготованими до місійної діяльності. Але, не дивлячись на труднощі, у 1931 р. неоунія отримала свою духовну семінарію і свого єпископа. Семінарію заснував луцький латинський біскуп Шельонжек в Дубні і передав її єзуїтам альбертинським, які постаралися в перейменування її в Папську Семінарію Східню. Єпископом неоунітів став о. Микола Чарнецький (редемпторист), але уряд, з вказаних вище причин, не затвердив його номінації, хоча він виконував свої функції. Результат діянь неоунійних – в 1927 р. існувало вже 14 парафій, які гуртували коло 20000 вірних (більшість – бо аж 10 парафій було на Підляшші). Через два роки кількість вірних спала і щойно у 1932 р. повернулася до попереднього числа [Stępień S. Życie religijne społeczności ukraińskiej w Drugiej Rzeczypospolitej // Polska-Ukraina 1000 lat sąsiedztwa. – Przemyśl, 1990. T. 1. – S. 218-220].

Про введение неоунії в селі Полоски на Підляшші пише в газеті “Наше життя” за 28 лютого 1926 р. місцевий селянин:

“В селі є церква, котру захопило римо-католицьке духовенство і висвятило на костел, викинувши іконостас і всі православні образи. Щоб притягти селян, римо-католицький біскуп Пршездецькі завів на Підляшу нову віру під назвою “всходнє-словянський обржондок”. Церква в Полосках віддана зрадникові Грицюку, який недавно був священником в селі Заболоте. Грицюк вніс назад до церкви образи, поставив іконостас і став відправляти службу словянською мовою. Але на той гачок селяне не дали злапатися” [Винниченко Ігор. Українці Берестейщини, Підляшшя й Холмщини в першій половині XX століття. Хроніка подій. – Київ, 1997. – С. 137].

З перших днів німецької окупації на Холмщині почалося відродження українського національного, культурного і духовного життя. Певна толеранція німецької окупаційної влади до українського населення тривала до початку німецько-радянської війни. У Кракові, центрі створеної німецькою окупаційною владою на території Польщі Генеральної Губернії, був створений Український Центральний Комітет (УЦК). На території Люблинської області, що охопила всі землі Холмщини, УЦК створив Українські Допомогові Комітети (УДК) у всіх повітових центрах і делеґатури в інших більших містах (діяло 9 УДК та 11 делеґатур). Була створена мережа кооператив і повітових союзів, місцевих кооператив для закупу і збуту, молочарень, кредитових і споживчих спілок. УДК в Холмі постаралося про створення в місті української гімназії, а також українських освітніх товариств, які на території області були створені майже в кожному місці проживання українців (449 осередків) [Кубійович В. Українці в Генеральній Губернії 1939-1941 рр. – Чікаго, 1975].

До 1 березня 1940 р. з Холмщини в рамках домовлень між Німеччиною і СРСР, виїхала до СРСР частина мешканців, які були оселені на Волині.

Вже 5 вересня 1939 р. в Холмі постала тимчасова Церковна Рада. Ще під час воєнних дій вересня 1939 р. українським мешканцям Холмщини вдалося повернути від католиків 20 церков. Дальша справа ревіндикації колишніх православних церков відбувалася повільно через управління Генеральної Губернії в Кракові. Подання громад оформляв д-р Стефан Баран, що поселився в Холмі і мав там адвокатську практику. На середину 1941 р. в руках православних громад була вже 91 церква, а не 51 як в останні роки польської влади. 19 травня 1940 р. повернено українцям Собор в Холмі.

22 вересня 1939 р. варшавського митрополита Діонісія замінив архиепископ Серафим (Лядде), який почав вести проросійську політику. Внаслідок довгих пертрактацій з німцями, митрополитом Серафимом і іншими зацікавленими сторонами, 24 вересня 1940 р. Діонісій знову став митрополитом і дав згоду на розділ православної церкви в Генеральній Губернії на три єпархії – українсько-російську Варшавсько-Радомську і дві українські – Холмсько-Підляську та Краківсько-Лемківську. Холмсько-Підляська єпархія, що охопила всі терени колишньої Холмської єпархії, 30 вересня 1940 р. була піднесена до рангу архиєпархії. 19 жовтня 1940 р. митрополит Діонісій в асисті єпископа Савватія з Праги та єпископа Люблинського Тимофія Шреттера здійснили в Холмському соборі хіротонію єпископа Іларіона (Івана Огієнка).

Єпископ Іларіон розгорнув активну діяльність по відродженні українського релігійного життя Холмщини. Вже у 1940 р. Холмсько-Підляська єпархія дістала своє структурне оформлення. Вся територія була поділена на 12 деканатів і мала 177 парафій [Холмський православний народній календар на 1942 р. – Холм, 1941].

У 1940 р. була зроблена і спроба навернути калакутів, яких на Підляшші в той час було коло 160 тисяч осіб, на українство. Калакути, нащадки “упорствующих”, що після толеранційного указу імператора Миколи II перейшли в католицизм, зберігали в побуті українську мову і звичаї. УДК в Холмі виступив з ініціативою створення для них на Підляшші окремої української римо-католицької дієцезії, що однак, через спортив польської римо-католицької громадськості не було здійснено.

Відношення німецької окупаційної влади до українського населення змінилося з початком німецько-радянської війни 22 червня 1941 р. Німецькі каральні акції проти місцевого населення не оминали і священиків. Так, в Холмі 4 лютого 1942 р. був розстріляний о. Василь Гурнійчук, а 9 серпня 1942 р. в Дратові розстріляний о. Степан Мелеша разом з дочкою і сином [Процюк В. Книга пам’яті. – Львів, 1996. – С. 275-277].

16 березня 1944 р. Собор Єпископів Автокефальної Православної церкви в Генеральному Губернаторстві надав архиєпископові Іларіонові титул Митрополита. Але розвиток подій на фронтах другої світової війни залишив мало часу для подальшої праці митрополита в Холмсько-Підляській архиєпархії. Не дивлячись на наближення німецько-радянського фронту, митрополит залишався в Холмі і покинув його щойно 18 липня [Kuprianowicz G. Arcypasterz Chełmszczyzny i Podliasia // Над Бугом і Нарвою. – Більськ, 1992. № 3. – С. 12-14].

Верхівка польського підпілля заперечувала українські визвольні змагання. Керівництво його постановило планово знищувати українське населення. Перший етап (1942-1943 рр. ) мав охопити знищення провідників і активу, а наступний (1943-1944 рр. ) – цілих сіл.

З документу, поданого до загального відома УДК в Грубешові 31 жовтня 1943 р. видно, що польські боївки вбивали як діячів українського руху, так і звичайних селян українців. Серед загиблих називаються і два священики – о. Сергій Захарчук, парох Наброжа та о. Іван Панчук, парох Теребиня [Сергійчук В. Трагедія українців Польщі. – Тернопіль, 1997].

Ще активніші протиукраїнські акції були проведені навесні 1944 р. Тоді було спалено 14 українських сіл Холмщини, розстріляно і замордовано понад 1500 мешканців. Реакцією була поява на цих теренах загонів УПА – “Галайди”, “Тигрів” в середині березня, куренів ім. Богуна, командира Наливайка, “сіроманців” командира Яструба в квітні.

Польські боївкарі мордували населення українських сіл з надзвичайною окрутністю. Не щадили і священиків, яких вважали провідниками українства на теренах Люблинщини. 23 травня 1943 р. в селі Бозку польською поліцією був вбитий парох о. Михайло Трофимович. 2 серпня 1943 р. партизани замордували пароха села Сопіт о. Йосифа Короткевича. Пароха Липин Любинського повіту о. Олександра Кадія 2 вересня 1943 р. спочатку катували, а пізніше прив’язали до воза і волочили до загину. 9 вересня 1943 р. польські партизани замучили пароха Лащева о. Степана Мелешу. 28 жовтня 1943 р. був вбитий разом з дружиною парох Грабівця о. Павло Швайка. 10 березня 1944 р. пароха с Вербкович о. Льва Коробчука разом з дружиною і ще тринадцятьма селянами замордували польські партизани. В селі Новосілки Грубешівського повіту 2 квітня 1944 р. пароха о. Миколу Гольця замордовано разом з дев’ятьма парафіянами. Йому відрізали язик, бороду, вуха, а пізніше відрубали голову. Пароха села Сліпче о. Олександра Гуторкевича замордували 10 квітня 1944 р. одночасно з дочкою Реґіною. В цей же день був вбитий під час Богослужения парох села Чортовець о. Петро Огризко. У селі Переспі священика о. Олександра Бобера задушено разом з дружиною 25 травня 1944 р. [Процюк В. Книга пам’яті. – Львів, 1996. – С. 275-277]

В СРСР частина партійних керівників УРСР задумала об’єднати в цьому ефемерному державному тілі всі землі, заселені українцями. 1 березня 1944 р., виступаючи на сесії Верховної Ради УРСР, перший секретар КПУ Микита Хрущов зробив заяву про те, що землі Холмщини, Грубешова, Ярослава і т. д. український народ розглядає як свої споконвічні [Сергійчук В. Трагедія українців Польщі. – Тернопіль, 1997. – С. 63]. Тоді ж в українських політичних і історичних журналах появились публікації про Холмщину і інші терени, в яких доводилась їх українська приналежність від найдавніших часів.

20 липня 1944 р. Микита Хрущов направив Й. Сталіну листа, в якому зокрема писав:

“За границями Державного кордону 1941 р. залишалась велика територія, заселена українцями. Історично, ці землі прилягали до України і частина цих земель в минулому входили в склад Російської держави. Тому я вважаю необхідним в тих районах, які мають більшість українського і російського населення, після визволення організувати наше, радянське управління з тим, щоби пізніше, коли це буде вигідним, офіційно оголосити про входження цих районів в склад Радянського Союзу з приєднанням до Радянської України. До Радянської України необхідно приєднати наступні райони: Холм, Грубешів, Замостя, Томашів, Ярослав і деякі інші пункти, що прилягають до вищеназваних районів. З цих районів можна буде створити в складі УРСР Холмську область з обласним центром в м. Холм” [Сергійчук В. Трагедія українців Польщі. – Тернопіль, 1997. – С. 65].

Але Йосиф Сталін вирішив це питання по-своєму. Вже 27 липня 1944 р. в Москві було підписано угоду між Польським Комітетом Визволення Народового (ПКВН) та урядом СРСР про польсько-радянський кордон приблизно по лінії Керзона, з деякими відхиленнями від неї на користь Польщі. А 2 вересня того ж року для підготовки договору про взаємне переселення українців і поляків до Люблина приїздив Микита Хрущов. Договір був підписаний 9 вересня 1944 р. Райуповноваженими Української сторони було виявлено 158 683 особи української національності. Згідно з зібраними на 10 серпня 1945 р. заявами з Холмщини і Підляшшя в Україну мали переселити 17 707 осіб з Білгорайського повіту, 14 503 – з Володавського, 883 – з Любартівського, 240 – з Радзинського, 39 535 – з Грубешівського, 5 853 – з Замоського, 2 966 – з Красноставського, 26 778 – з Томашівського, 31 774 – з Холмського, всього – 140 239 осіб. З них, на той час вже було переселено в Україну 126 892 особи [Сергійчук В. Трагедія українців Польщі. – Тернопіль, 1997. – С. 163].

Дії комісій по переселенню зустрічалися з опором населення. Одночасно, загони АК грабували і били українських мешканців, що виявили бажання переселитись. Під час однієї з каральних акцій 1945 р. був вбитий священик Михайло Бокієвич, парох на Грубешівщині [Процюк В. Книга пам’яті. – Львів, 1996. – С. 275].

В доповідній записці депутата Верховної Ради УРСР полковника А. Волкова, що брав участь в організації переселення, сказано:

“Холмщина в своїй більшості заселена українцями і тільки в незначній частині поляками. Тут знаходять собі притулок українські націоналісти, які проводять контрреволюційну роботу, але, на відміну від Західних областей України, більш глибоко законспірувалися… Недивлячись на терор і грабунки (зі сторони польських і українських націоналістів), українське населення не відмовляється від свого бажання виїхати в Радянський Союз… Серед переселенців зафіксовано такі розмови: “Чому Холмщина не включається до складу УРСР, тут же майже тільки українці, і всі вони хочуть відійти від Польщі”. Одночасно, вони посилаються на Ваш особистий (Голови Президіуму Верховної Ради УРСР Гречухи) виступ і виступ М. С. Хрущова на 6-тій сесії Верховної Ради УРСР” [Сергійчук В. Трагедія українців Польщі. – Тернопіль, 1997. – С. 146].

Перехід фронту влітку 1944 р. через Холмщину і Підляшшя здезорганізував громадське і духовне життя українців. Стан погіршувався виїздом українців в УРСР згідно з договором між ПКВН і УРСР, а також втечею частини українського населення перед наступом радянських військ на захід. Після виїзду митрополита Іларіона справами єпархії завідував єпископ Люблинський Тимофій Шреттер. Про стан єпархії того часу може свідчити документ, датований 2 вересня 1944 р., в якому йдеться про опущені парафії:

“… опустили свої парафії слідуючі священики:

Павло Дикий – Біла Підляська,

Іван Онуфрейчук – Білгорай,

Володимир Матвійчук – Тарногород,

Йосип Цехан – Савин,

Іов Скакальський – Спас,

Григорій Кратюк – Свірже,

Антоній Уханьський – Чульчиці,

Микола Сагайдаківський – Бусьно,

Юрій Марчук – Дубенка,

Володимир Корчинський – Стрільці,

Іван Рунович – Ухані,

Василь Мельничук – Молодятичі,

Микола Лящук – Вербковичі,

Микола Антохій – Городло,

Ананій Сагайдаківський – Грубешів,

Роман Гурко – Черничин,

Іван Смеречанський – Вишничі,

Іван Ткачук – Красностав,

Мар’ян Ткач – Люблин,

Лєонтій Гліцкий – Жданне,

Демян Товстюк (Повстюк) – Павловичі,

Анатолій Боднар – Голя,

Феодосій Матвійчук – Лосинець,

Платон Закидальський – Тишівці,

Борис Масловський – Туровець,

Йосип Василь – Жмудь,

Яків Боровський – Збереже,

Іван Винницький – Замість,

Дмитро Кость – Замість,

Григорій Метюк – Холм,

Володимир Мархева – Холм,

Євген Барщевський – Холм,

Петро Мочарський – Сілець,

Олег Мільков – Холм” [Urban К. Materiały do powojennych dziejów cerkwi prawosławnej na Podlasiu // Над Бугом і Нарвою. – Більськ Підляський, 1993. № 1. – С. 8].

Масове виселення українських мешканців у 1944-1946 рр. до УРСР довело до майже повної ліквідації сітки православних парафій на території відновленого Люблинського воєводства. Але і цього було ще замало новій польській владі. Докладні підрахунки показали, що в повіті Біла Підляська ще проживає 8968 осіб українців православного віросповідання, в повіті Володава – 6324 особи і т. д. На цих теренах існувала юридично тільки одна парафія – у Володаві, не дивлячись на спроби церковної влади відновити деяке число інших. Практично, до виселення, мешканці були позбавлені духовної опіки. Про загальний стан українства і православ’я на цих теренах свідчить лист настоятеля православної парафії Верещин (Володавський повіт) о. Арсенія Мишковського до Холмської Духовної Консисторії від 27 вересня 1944 р.:

“Загальний стан парафії такій, як був до прихода Совітської Армії. Зараз молимось в домовій церкві як і попередньо… В парафії було 4 українських шкіл, котрі під натиском ворожих банд, вбиваючих учителів Українських, в 1943 р. закриті. Зараз я організовав навчання молитов і Закону Божого в церкві після служби Божої, нащо батьки дали згоду присилати дітей в неділі і свята. Осиротіла Холмсько-Підляська Єпархія, Архіпастир наш Митрополит Іларіон від’їхав, оставив своїх дітей. Думаючи о виїзді, Владика Митрополит не подумав о тім, що треба подати дітям своєї пастви “До побачення”. Не подав вказівок всьому Духовенству, поради як жити, що робити під час Його відсутності… Ще більше засмутила народ Український чутка о передачі полякам Холмського Собору з образом Божої Матері Заступниці Холмського краю. Народ засмучений, стратив надію на щось ліпше. Часто задають питання: Що буде з нами? Що маємо робити?

Архіпастир втік, нас покинув думаючи о собі лише, а не як добрий пастир, що готов душу свою віддати за свій народ. А той час, час його відсутності, ворог нашої віри православної і церкви, використав. Ворог зараз торжествує. Що далій нам робити? Заговорили про евакуацію. Декого вона страшит, а більшость її жде з радістю. Що робити, чого триматись? Ждем поради. Відказатись від евакуації страшно, всі малодушні відпадуть в Латиньство, бо й так мніго народ Український витерпів… Українське населення без часу лягло в могілу. Незабаром буде два місяці як вступив в Управління Єпархією Преосвященний Тимофій Єп. Люблінський, а до цього часу нема від нього для пастви і духовеньства Слова духовного, Слова наукі, розваги і вказівок що робити в теперішні тяжкі часи… Народ Український жде від свого Архіпастиря слова привіту, поради відносно евакуації… “ [Urban К. Materiaiy do powojennych dziejyw cerkwi prawosiawnej na Podlasiu // Над Бугом і Нарвою. – Більськ Підляський, 1993. № 1. – С. 10].

Ще 25 лютого 1947 р. до Варшавської Православної Духовної Консисторії було направлено подання люблинського декана з пропозицією про влаштування нових парафій і філій в деканаті, де окрім існуючих в Холмі, Люблині, Грубешові та Володаві, яких виявилось замало для українського православного населення, що залишилось після завершення репатріації. Пропонувались нові парафії в Угруську, Голі, Гороститі Володавського повіту, Бердищі, Сичині, Боньчі Холмського повіту, Лащові, Черничині, Довгобичові, Павловичах Грубешівського повіту, та містах Томашові, Замості, Тарногороді [Urban К. W przededniu Akcji “Wisła” // Над Бугом i Нарвою. – Більськ Підляський, 1994. № 6. – С. 22-24].

Збірна відповідальність української людности за злочини проти польського народу під час війни дістала своє вираження в акції “Вісла”. Згідно з задумом польської влади, всі українці на теренах, що ввійшли до ПРЛ, повинні були бути переселеними на Зємє Одзискане і поселені невеликими групами по дві-три сім’ї серед польських поселенців. В результаті її давня територія Холмщини і Підляшшя була повністю позбавлена своїх відвічних корінних мешканців. Церкви і церковні маєтки були пограбовані місцевою владою, католицькими парафіями та окремими людьми. Уряд УРСР, вважаючи проблему українців у Польщі вирішеною після переселення більшості мешканців в Україну у 1944-1946 рр., навіть не згодилося прийняти тих, що під час акції “Вісла” просили дозволу переїхати в УРСР [Сергійчук В. Трагедія українців Польщі. – Тернопіль, 1997. – С. 385].

Операція “Вісла” розпочалася 24 квітня 1947 р. Терени Холмщини акція охопила в червні-липні. Виселялись всі, навіть заслужені перед новою польською владою особи, хоча їм пропонувалось робити деяке полегшення [Документ № 6 від 1 серпня 1947 р // Процюк В. Книга пам’яті. – Львів, 1996. – С. 184-185]. Непокірних, тих, хто супротивився виселенню, відправляли в концентраційний табір Явожно. До табору потрапило багато діячів українського визвольного руху, але основну масу склало селянство, інколи – цілі родини з дітьми і старшими. Частину особливо активних передавано радянському уряду для відправлення в табори ГУЛАГу. Серед ув’язнених в Явожно були і священики з Холмщини, зокрема, о. Василь Шевчук, о. Дем’ян Повстюк з Павлович, о. Василь Ляшенко з Грубешова, о. Иосиф Кондеус з Полосок, о. Микола Костишин з неозначеної місцевості. З них засуджений до розстрілу о. Василь Шевчук, вирок виконано у 1947 р. [Процюк В. Книга пам’яті. – Львів, 1996. – С. 275-277]

Питання залишених переселенцями і виселенцями храмів вирішувалось по різному. Як свідчить деякі з опублікованих документів [Urban К. Materiały do powojennych dziejów cerkwi prawosławnej na Podlasiu // Над Бугом і Нарвою. – Більськ Підляський, 1992. № 3. – С. 9-11], тільки в Грубешівському (Гостинне, Черничин, Підгірці, Шпиколоси), Холмському (Жулин, Плаваничі, Жмудь, Бусьно), Біло-Підляському (Гнійно, Бубель, Воскреничі, Докудів) та Володавському повітах (Коденець, Косинь, Любінь) у 1953 р. було п’ятнадцять церков, які самовільно, без порозуміння з керівництвом Православної церкви перебрав у користування римо-католицький костел. В той час, за згодою були перебрані церкви в Грубешівському (Тератин, з 1946 р.), Холмському (Сичин, з 1946 р.), Замоському (Лазиська, з 1947 р.), Білгорайському (Кульно, з 1949 р.) та Біло-Підляському (Полоски, з 1950 р.) повітах. Опущеними і неужиткованими ніким були храми в Любартівському (Дратів), Біло-Підляському (Павлів Старий) та Володавському (Володава, Славатичі, Сосновиця, Сухава, Угруськ) повітах. Доля інших була подібною. У 1989 р. відновлено православну Люблинсько- Холмську єпархію, єпископом якої став владика Авель з осідком в Люблині.

Джерело: Слободян В. Церкви Холмської єпархії. – Львів: Наукове товариство ім. Шевченка, 2005 р., с. 12 – 38.

Вкладені елементи

Джерело: Слободян В. Церкви Холмської єпархії. – Львів: Наукове товариство ім. Шевченка, 2005 р., с. 20.
Формування територій Холмської єпархії у 1815 р.
Джерело: Слободян В. Церкви Холмської єпархії. – Львів: Наукове товариство ім. Шевченка, 2005 р., с. 28.
Деканати і парафії Холмсько-Підляської архиєпархії 1940 р.

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1975 – 2017 М.Жарких (ідея, технічна підтримка, частина наповнення)

Передрук статей із сайту заохочується за дотримання
умов використання

Сайт живе на

Число завантажень : 3330

Модифіковано : 17.02.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.