2001 р. Фортеця XVII-XVIII століть (м.Лебедин Сумської обл.)

Віктор Вечерський

Існує кілька версій щодо часу заснування Лебедина. Найімовірніше його заснували вихідці з Правобережної України 1652 року. Будівництво укріплення на старому Лебединому городищі датується 1653 роком. Назва походить від Лебединого озера, що міститься далі на південь. Укріплене ядро міста розташували на невисокому пласкому мисі лівого берега річки Вільшанки (лівий доплив Псла) при впадінні в неї р.Труханки. Річки одразу ж загатили в кількох місцях, і широкі плеса утворених таким способом ставків оточили фортецю з західного, південного і східного боків, почасти компенсувавши брак різких перепадів рельєфу.

Первісно фортеця була дводільною: на пониженій стрілці мису стояв малий п’ятикутний у плані Замок, або Малий Городок. Його оборонну огорожу утворювали земляний вал і дубовий палісад. З напільного східного боку до Замку прилягав неправильний прямокутник Великого осадного города, оборонна лінія якого мала 9 надбрамних рубаних веж, 11 глухих і земляний вал з дубовим палісадом. Периметр укріплень дорівнював 2600 м. Східна дільниця оборонної лінії Великого города називалася Перекопом. З цього боку був рів, мабуть, заповнений водою. Посад, розміщений далі на схід від Великого города, за Перекопом, спершу не мав зовнішньої лінії укріплень. Його вулиці перетинали „надовби” – загорожі з обрубків колод, поставлених сторч і закопаних у землю в шаховому порядку.

З 1659 року Лебедин стає сотенним містечком Сумського слобідського козацького полку. Тут перебувало сотенне правління, мешкав сотник. На початку XVIII століття в межах Великого города був двір Павла Полуботка (на місці теперішнього готелю на вулиці К.Маркса). У кінці XVII – на початку XVIII століття місто інтенсивно розвивалося, збільшувалося його населення, а відтак і можливості проведення складних інженерних робіт. Після пожежі 1680 року Посад оточили оборонною огорожею, що за характером і конструкцією була подібна до огорожі Великого города.

Отже, на кінець XVII століття найпотужнішу й найбільшу фортецю серед усіх сотенних міст Слобожанщини споруджено в Лебедині. Це пов’язане з тим, що поблизу пролягали Сагайдачний, Муравський і Ромоданівський шляхи, якими пересувалися татари, часто нападаючи на українські й південні російські міста. І хоч Лебедин не відігравав помітної ролі в станичній службі, проте 40 відсотків його населення становили „черкаси полкової служби”, тут постійно перебували російські пушкарі. 1678 року фортеця мала на озброєнні дев’ять залізних пищалей. У цій фортеці лебединці не раз відбивали татарські напади, а також оборонялися від козаків під проводом гетьманів Івана Виговського, Петра Дорошенка та Івана Брюховецького (у 1659 та 1668 pp.).

Під час Північної війни з 20 листопада до 26 грудня 1708 року в Лебедині містилася штаб-квартира Петра І, концентрувалися російські війська. Тут же на військовій раді 3 листопада ухвалено вчинити напад на Гадяч і Ромен. У Лебедині цар приймав українських старшин, які переходили на його бік, зокрема Гната Ґалаґана та Данила Апостола. Тут був збірний пункт для всіх, хто відступався від свого гетьмана й Карла XII або потрапляв у полон. При цареві перебував і новопризначений гетьман Іван Скоропадський, який універсалом від 8 грудня, виданим у Лебедині, закликав поспільство й шляхту не підтримувати законного гетьмана та його союзників. А через сім днів наступним універсалом родині Василя Кочубея повернено конфісковані Петром І маєтності. Водночас у Лебедині під орудою О.Меншикова лютувала „Тайная канцелярия”, що вела „розыск” проти справжніх і гаданих мазепинців. Трагічною пам’яткою її дій лишилася в Лебедині так звана Могила гетьманців – курган, де поховано більш як 900 закатованих козаків (знесена в середині XX ст.).

Після Північної війни Лебединська фортеця занепала. За рішенням Військової колегії 1718 року розпочато реконструкцію її: знято зігнилий дерев’яний палісад і більшість веж, випрямлено трасування валів, висоту їх доведено до 3 сажнів, на трьох зовнішніх кутах споруджено земляні бастіони регулярного п’ятикутного обрису в плані. Дещо пізніше, у середині XVIII століття, три таких самих бастіони влаштовано на зовнішніх кутах Замку. У цілому фортеця мала п’ять брам і дві хвіртки: Замкову браму і Замкову хвіртку до води; Великий город – Проїжджу градську, Микільську та Шеванну брами, Східна частина фортеці за Перекопом – Градську велику й Перекопську брами та безіменну хвіртку. У другій половині XVIII століття Лебединська фортеця втратила військове значення і її вали поступово знесли. До 1830-х років зберігався лише Замок, бо там була міська в’язниця, але згодом і він зник. Тепер про колишню фортецю нагадує лише трасування деяких центральних вулиць міста. Сучасна площа Волі фіксує східну еспланаду фортеці.

ДЖЕРЕЛА

РДАДА. – Ф.1356. -Оп.1. – Спр.6446-6452.

РДВІА. – Ф.ВУА. – Спр. 21588.

ЦДІА України. м.Київ. – Ф.2194. – Колекція карт. -N”90.

Баталій Д. Історія Слобідської України. -X., 1990.

Багалей Д. Материалы для истории колонизации и быта степной окраины Московского государства. – X., 1886.

Городские поселения в Российской империи. – Санкт-Петербург, 1865. – Т. 5. – ч. 1.

Грушевський О. Глухів і Лебедин (1708 – 1709). – Львів, 1909.

Дополнения к актам историческим, собранным и изданным Археографической комиссией. – Санкт-Петербург. 1875. – Т. 9.

Мышлаевский А. Крепости и гарнизоны Южной России в 1718 году. – Санкт-Петербург, 1897.

Пассек В. Историко-статистическое описание Харьковской губернии // Материалы для статистики Российской империи. – Санкт-Петербург, 1839.

Россия: Полное географическое описание нашего отечества. – Санкт-Петербург, 1903. – Т.7.

Топографическое описание Харьковского наместничества. – X., 1888.

Джерело: Пам’ятки України, 2001 р., № 4, с. 86 – 87.